Народження почуттєвості

Дитинство та юність

Варшава, червень 1976 р.

Михалина Віслоцька.

I

Будь-яке почуття взагалі важко описати. Од сивої давнини люди зі змінним успіхом намагаються окреслити й поняття кохання.

Одне означення дає філософ, інше — психолог чи поет. Для кожного з них різні, відмінні елементи складають кохання, ті, що їх вони вважають вартими, аби були помічені та підкреслені. Сучасна сексологія — наука про статеві взаємини — теж намагається розібратися в сутності любові чоловіка та жінки. Причому задля ясності справи поділяє задачу на дві підзадачі. Перша — це почуттєва любов, що полягає у прагненні перебувати поруч іншої людини. Дрýга стосується природного статевого жадання, тобто намагання зняти статеву напругу. Обидві ці ниті складно сплітаються упродовж усього людського життя.

Любов, що сполучає двох закоханих, не виникає враз “з нічого”, а є наслідком усього попереднього життя. Усі ті відбитки почуттів, що їх зазнала людина, навіть тих, яких зазнала, перебувавши іще в материнському тілі, віддзеркалюються у любові.

Почнімо з першого компонента, тобто складової частини, еротичної любові — її почуттєвого боку. Почуття любові, а власне її найглибинніший зміст — це бажання перебувати у тісному зв’язкý з коханою людиною. Паростки майбутнього кохання людини виникають ще під час її життя в материнському лоні. Ще не народившись, дитина вже поєднується з матір’ю дуже складними тілесними та почуттєвими зв’язкáми. Ви скажете: та звідкіля ж почуття у плоду, який-бо ще й жити самотужки не почав? За таких обставин увесь тягар любові лежить на матері, дитина ж є споживачем. Без кохання та умов, які їй створює материнський організм, вона не могла б розвиватися і жити. Тут взагалі важко говорити про якісь взаємини. Очевидно, можна вести мову про психічно-почуттєвий зв’язóк, адже дитину до того, як вона народиться, вважають частиною материнської плоті, бо не має вона ані самостійного життя, ані власних усвідомлених дій.

Втім, нові знання схиляють до переміни такого погляду на цю справу. Згадаймо хоча б дослідження Артура та Маргарити Лайлі, які в 1960 році опублікували вельми цікаві спостереження над поведінкою плоду в материнському лоні. Досліджувавши, вони робили знімки, що показують розвиток “маленької людини” в матковій порожнині від перших тижнів її життя аж до хвилини народження. У перші місяці вагітності плід, мов невелика рибка, прудко пересувається й “плаває” у плодових водах. Десь із 3-го місяця розплющує оченята й береться розрізняти світло і темінь, залюбки повертаючись у ясніший бік. З 4-го місяця вагітності плід уже чує, як тьохкає материнське серце, чує відлуння у кишечнику, згортається калачиком, боронячись од гучного галасу із зовнішнього світу. Роздратування, лють, гнів матері, її крик чи переляк неабияк прискорюють роботу дитячого серця. Можна сказати, що дитина разом з матір’ю переживає небезпеки та загрози навколишнього світу. Скажете — вигадка? Але ж науково доведено, що роздратованість або страх матері посилює виділення адреналіну — надниркового гормону — до крові. Через кров він передається плоду і пришвидшує удари дитячого серця. Якби нам заманулося описати емоції дорослої людини, то з’ясувалося б, що вони — наслідки дії тих чи інших гормонів. Отже, гадаю, можу дозволити собі поставитися до цих проявів як до прояву співпереживання певних подій зовнішнього світу людьми, що між собою тісно почуттєво пов’язані. Дитина вже на 5-му місяці повóдить себе, як маленька людина. Не просто брикається, дряпає по голові та животику, а й грається пальцями ручок і ніжок, розплющує очі, смокче пальчики, ковтає й випльовує плодові води. А що їй давить твердий та випуклий хребет матері, то дуже не любить там лежати. Звідси швидкі рухи плоду, коли мати вкладається на спочинок. Дитина ворочається, зсувається з опуклого материнського хребта й зручно вмощується на боку.

На плівку знято також реакцію 7-8-місячного плоду на спробу зробити внутрішньоматковий укол (без якого не обійтись, щоб урятувати життя дитини при деяких хворобах крові). Дитина крутиться, як в’юн; захищається руками, тікає од голки. Такі спостереження цілком змінили погляд на те, коли починається життя людини. Формально вона починає жити з першим подихом, а насправді виявляється чимало ознак життя з певною самостійністю ще в плодовому віці. Поглядаючи на цю живу істоту, що захищається, помітно змінює свою поведінку у відповідь на приємні чи неприємні для неї речі, я, мабуть, не помилюся, коли скажу про любов матері і дитини. Дитина о цій порі перш за все споживач, а мати — давач.

“Давати” і “брати” повсякчас перемежовуються упродовж людського життя, переважаючи то першим, то другим. Ще Бальзак писав, що в коханні завжди є цілувальник і цілований.

Вагітність стає для жінки великою школою безкорисливого почуття, яке охоплює увесь спосіб її життя. Уже тоді майбутня мати цілком здатна почуттєво себе проявити. Дитина в материнському тілі — коханий співучасник любові, заради якого ходить на прогулянки, дбає про харчування, намагається зайвий раз не нервуватися, щоб у дитини було досить кисню, щоб вона була спокійна й безтурботна. Дитина відповідає на материнське піклування, виростаючи та розвиваючись у сприятливих умовах або марніючи в умовах роздратованості, криків та неспокою матері.

Дуже важливо зрозуміти значення цієї першої материнської любові (а вона часто недооцінюється), якою є любов до виношуваної дитини, а також її важливість для подальшого повноцінного розвитку людини.

Немовляцтво — це пора, коли любов матері і дитини, започаткована у плодовому віці, розвивається далі. Щоб яскравіше зобразити цю материнську любов, наведу уривок із книжки “Про мистецтво кохати” американського філософа та психолога Еріха Фромма: “Маля, хоча й живе вже поза лоном матері, і надалі цілком од неї залежить… Дитина росте й розвивається, набирає здатності сприймати речі такими, якими вони є: задоволення від смоктання як щось інше, ніж сосок, грудь — інше, ніж мама. Врешті починає відчувати спрагу, молоко, яке її втамовує, грудь, неню — як різні окремі предмети.

Дитина вчиться, як поводитися з людьми; що мама усміхається, коли я їм, що візьме мене на руки, як заплачу.

Усі ці пізнання сходяться в одне: мене кохають. Неня кохає мене, бо я — її дитя, безпорадне і чудове, бо мамця не може без мене, бо я їй потрібне. Кажучи загальніше, мене кохають за те, чим є — або ще докладніше: кохають за те, що є. Ця свідомість, що мама мене кохає, споживацька та безтурботна. Щоб бути коханим, нічого не треба робити — материнська любов не обумовлена нічим. Єдине, що потрібно — бути, бути її малятком. Материнська любов — це щастя та спокій, яких не треба здобувати, не треба заслуговувати. Але те, що материнська любов нічим не обумовлена, має і зворотний бік. Цієї любові не просто не треба заслуговувати, але також не можна її здобути, викликати, керувати нею. Коли вона є, то це — дар, доброчинність, але як нема, то здається, що все прекрасне пішло з життя — а я анічогісінько не можу вдіяти, нічим не можу зарадити, аби його повернути.”

Тепло і ніжність материнського почуття, що сповнює життя дитини — це паросток, з якого згодом зростає прагнення кохати, потреба єднання та інтимного контакту з іншою людиною. У тому, наскільки важливий цей період життя дитини для правильного розвитку її почуттєвості у дорослому віці, переконує безліч дослідів над тваринами. Спостереження зоологів показують, що недорозвиток певних потреб та інстинктів у згаданому віці призводить до каліцтва, яке важким тягарем лягає на все подальше життя. Приміром, годувавши курчат, відокремили кілька десятків зразу, щойно ті вилупились, і годували їх десь з місяць, укладаючи поживу прямо у дзьоб, як це роблять птахи. Курчата, яких так годували, вирісши в дорослих курей, не вміли самі дзьобати. Треба було їм або засипати корм до дзьобів, або вмирали вони голодною смертю.

Дослід показує, що інстинкт дзьобати повинен розвинутись в перші тижні життя, і, коли не розвинеться вчасно, куриця довіку вже не зможе цього навчитися.

Схожі досліди проводили і в США. Там щойно народжених мавпочок нарізно годували й од самого початку життя позбавили почуттєвих контактів з матір’ю та суспільних — з ровесниками. Як вони виросли, то не змогли встановити статевих взаємин, та й не шукали ніякого товариства. Дослідники зробили висновок, що тварини, одірвані од материнської любові та гурту своїх однолітків, лишилися без умов, потрібних для правильного розвитку статевого потягу. Як випливає з дослідів, самого лише біологічного інстинкту замало.

Вже не варто й казати про почуттєвий розвиток матері, яка просто-таки закохана у своє маля, але для дитини материнська любов — надзвичайно важливий вітамін, конче потрібний для нормального розвитку. Цей вітамін професор Владислав Шенайх, мабуть, один з найбільших друзів дітей, назвав вітаміном “Л” — вітаміном любові. Немовлята, виховані без нього, виростають людьми, позбавленими потреби кохати та зв’язуватись з іншою людиною. Можна навести силу-силенну прикладів, які переконують, що це не вигадка поетів та дітолюбців, а дійсний факт.

Доктор Софія Шиманська у “Психіатрії дитячого віку” наводить спостереження, що їх вона зробила у двох дитячих яслах у Нью-Йорку: одні для білих дітей із заможних сімей, дрýгі — для негритянських дітей бідняків. Ясла багатіїв розкішно обставлено, старанно стерилізовано. Дітей опікували няні, які мили їх, одягали, клали в окремих засклених відділеннях, де їх раз у раз переповивали, доглядали й годували стерильними кашками з пляшечок. Удень нікому не дозволялось заходити знадвору, щоб, не дай, Боже, не занести якоїсь інфекції. Лише ввечері та на вихідні дітей забирали додому. У негритянських яслах для вбогої людності умови були далеко гірші. Не було там суворо дотримуваних окремішності та знезараження. Діти гуртом гралися, у спільному приміщенні, а годувати приходили матері, які прямо на місці годували своїх діточок, граючись з ними і пестуючи їх.

Що ж вийшло? Дивовижна річ! Проти ясел для негритянських дітей, в елітних яслах була вп’ятеро вища смертність. І тут дає про себе знати вітамін “Л”.

На 6-7-ому році життя дитина виходить з теплого гнізда материнської любові. О цій порі розвивається почуттєвий зв’язок з батьком і встановлюються перші дружні стосунки з однолітками у школі. Батькова любов — це вже інша любов, бо її сутність не в тому, аби незмінно й безупинно давати. Батькова любов — це любов за щось, любов, яку треба заслужити. Отут я хочу ще раз послатися на книжку Еріха Фромма, де дуже влучно окреслено ролі і значення материної та батькової любові для правильного розвитку дитини: “Щоб зрозуміти, чому наголос о цій порі пересувається з матері на батька, ми повинні збагнути величезну різницю між любов’ю батька і любов’ю матері… (Ясна річ, кажучи про материну й батькову любов, я маю на увазі їх взірцеві моделі і зовсім не стверджую, що будь-яка мати й кожен батько кохають сáме так. Мовлю перш за все про материну й батькову складові частини, втілені в особах батька та матері).

Нічим не обумовлена любов — найпотаємніша мрія не лише дитини, а й загалом кожної людини. З іншого боку, ситуація, коли мене кохають за мої заслуги, кохають тільки з тієї причини, що заслуговую, аби мене любили, завжди породжує сумніви. Чи задоволена мною людина, любові якої прагну? А може, це, а може, те? — повсякчас побоююсь, що мене перестануть любити. Більше того, “заслужена” любов залишає гірке відчуття, що кохають мене не за те, що я є, а просто з огляду на те, що справляю приємність. Коли ж придивитися, з’ясується, що не кохають мене, а використовують. Тож не дивно, що всі ми: і діти, і дорослі — так гаряче горнемося до мами. Ставлення до батька зовсім інше. Мати — домівка, з якої виходимо, природа, земля, океан. Батько ж не являє собою жодного такого природного дому. У перші роки дитячого життя його пов’язання з малям дуже обмежені, а значення батька для дитини на ту пору жодною мірою не порівняти зі значенням матері. Але хай батько і не являє собою світу природи, являє він дрýгу протилежність, дрýгий полюс людського буття: світ думки, предметів, які є справою людських рук, світ закону і порядку, мандрівок та пригод. Батько — це той, хто навчає дитину, хто прокладає їй дорогу у світ… Батькова любов — любов не безумовна. Її підстава — люблю тебе, бо ти справджуєш мої сподівання, бо виконуєш свій обов’язок, бо ти такий, як я. В обставленій умовами батьковій любові, як і в безумовній материнській, є і прямий, і зворотний бік. Той зворотний бік — це те, що батькову любов слід заслужити, що можна її втратити, коли не справдиш надій. У природі батькової любові вкорінено те, що послужіння стає головною чеснóтою, а непослух — основним гріхом, який карається відбиранням любові. Але вкрай важливий також прямий бік цієї любові. Раз любов підвладна якимось умовам, я можу щось вчинити, щоби її здобути, можу запрацювати на неї. Батькова любов, на відміну від материної — в моїх руках”.

Дружба між одностатевими заводиться, як прáвило, у шкільному віці, між 7 і 17 роками життя. Вона виробляє між близькими людьми навички давати і брати, навчає обміну послугами на рівних правах, створює в душах підлітків потребу співпереживати важливі життєві події, формує почуття товариськості та відповідальності за дрýгу людину. Батьки повинні час від часу здалеку наглядати й давати своїм підростаючим дітям чимдалі більше волі.

І ось наприкінці тривалого розвитку почуттєвості та потреби зв’язкý в людській душі пробуджується кохання до представника протилежної стáті. Любов чоловіка та жінки стає сполукою всіх дотепер пережитих форм любові, прагненням фізично й почуттєво поєднатись і разом з тим втіленням такого поєднання.

У кожному з нас жевріє бажання любові — “такої, як у мами” — нічим не обумовленої любові просто за те, що ти є в житті ще однієї людини. Ясна річ, це ідеал, за яким потайки зітхаємо все своє життя. Хоч як і сумно, та ніколи вже любов не вертається у цій подобі і не повинна вертатись — бо то інфантильна, нестигла любов, підхóжа в сáмий раз до немовляцтва. Така любов, якби існувала, збуджувала б постійний неспокій, адже не маємо жодного впливу на її тривалість, як і на те, що торкнеться вона сáме нас, а не когось іншого. Кохана людина стала б тоді немовби річчю, якою захоплюються і яку обожнюють, але нема в тієї людини жодних партнерських прав та обов’язків. Зріла любов ближча радше до любові батька, бо кожен із закоханих має власний світ зацікавлень та захоплень, що їх дрýга людина повинна пізнати, зрозуміти, полюбити, навчитися поводити себе так, щоб заслужити кохання й невпинно його розбудовувати за своєю волею та смаком. Тут маємо нагоду творити, прикрашати, збагачувати взаємини і взяти на себе відповідальність за їхню цінність. Шукаючи підходи та способи, аби збагатити взаємопочуття, впевнені, що кохання не випорсне з наших рук.

І все-таки велика відстань відділяє батькову любов від любові закоханих. Адже обставини не повинні складатися так, що один із двох старається, працює, намагається заслужити кохання, дрýгий же, залежно від настрою, нагороджує або карає. Любов закоханих має більше бути схожа на дружбу, в якій товаришування порівну поділене й обидві сторони водночас і давачі, і приймачі почуттів. Фромм не каже: “Я кохаю тебе, бо ти потрібен мені”, а: “Ми потрібні одне одному, бо кохаємося”. А це зовсім інше. Двоє закоханих творять замкнене коло, яке містить у собі сполуку усіх дотеперішніх переживань єдності тіла і душі.

Оглядаючись на шляхи розвитку почуттів людини від початку життя аж до зрілості, помічаємо дивовижну збіжність історії розвитку кохання в житті окремої людини з історією любові двох закоханих. Народження любові нагадує добу немовляцтва й насичує радісним подивом, чому сáме мене кохають, адже довкола стільки кращих, розумніших, привабливіших за мене. Таємнича мить народження кохання, коли ніхто із закоханих не може сказати, за що й чому полюбив чи полюбила сáме цю людину, схожа на нічим не обумовлену любов матері до дитини. Кохаємо за те, що ти є! Але вже після перших хвилин захоплення та зачарування починаємо працювати на любов, старанно й саможертовно налагоджувати та розбудовувати зв’язóк.

Зріла форма любові після цих двох етапів сягає межі товаришування, тобто злагодженої дружби, що спирається на взаєморозуміння, на почуття відповідальності за іншу людину, на турботу та піклування про її добре самопочуття, як душі, так і тіла, й не лише у статевих справах, але і за інших обставин, які принесе їм життя. Та все ж, як на мене, вдале статеве співжиття створює якнайкориснішу підставу для того, щоб плекалися усі згадані вище чесноти та якості і розвивався сам союз двох людей.

Дата добавления: 2015-05-24