Характеристика регіональних особливостей традиційних українських килимових виробів

Килимарство - традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного ткацтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла (завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги, саней), виконували обрядові та естетичні функції (використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах). Килими були обов'язковою частиною віна (приданого жінки); ними сплачували данину.

Археологічні дослідження підтверджують наявність килимових виробів в античних містах та скіфських оселях Північного Причорномор'я. Найдавніші згадки про килими X ст. знайдено у подорожніх нотатках чужоземних мандрівників літописах, давньоруських билинах, історичних піснях, колядках та ін. Так, у Лаврентієвському літописі (977р.) сказано, що тіло вбитого князя Олега "вынесоша и положишана ковре". Померлих або вбитих князів Володимира, Василька, Андрія Боголюбського теж ховали на килимах.

У записках арабського мандрівника Ібн-Фадлана (перша половина X ст.) зазначено, що на території України килимами власного виробництва застеляли лави для померлих.

У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовлення їх упродовж тривалого періоду було одним з основних жіночих занять. Згодом килимарство трансформується в ремесло, яким стали займатися й чоловіки-килимарі по всій території України. Ремісники виготовляли килими переважно на замовлення та збут на місцевих ринках.

Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Русі в другій половині X-XII ст. У XV-XVII ст. і особливо у XVIII ст. килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Надзвичайно розвинулось у той час килимарство центральних, східних та південних районів України. У Панських килимарнях килими виробляли кріпаки у дрібних у дрібних сільських, міських, монастирських майстернях працювали ремісники і ченці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт.

Отже, впродовж тривалого періоду паралельно існувало кілька форм виробництва килимів. Для різних верств українського населення. Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла власні потреби домотканими виробами.

Наприкінці XIX ст. на українських ринках поряд з місцевою килимовою продукцією з'явилися значно дешевші килими фабричного виробництва які поступово стали витісняти з ужитку домоткані вироби. У зв'язку з широким розповсюдженням народного килимарства та утрудненням збуту рукотканих виробів з-поміж ткачів виділилися найбільш спритні, які скуповували у виробників килими та вигідно перепродували їх споживачам. Діяльність таких комерсантІв-посередників негативно позначилася на стані килимарського промислу, а згодом призвела до його занепаду. Тому наприкінці XIX ст. земства та інтелігенція вживали заходів щодо відродження народних художніх промислів.

Особливо результативною була діяльність Полтавського та Чернігівського губернських земств, унаслідок яких у Дігтярях (1898 p.), Кролевці (1895 р.) та інших селах були засновані зразкові килимарські майстерні, артілі тощо. Надавалася допомога ткачам у виробництві та реалізації килимів. Організовувалися експедиції по селах для вивчення і збирання рідкісних старовинних зразків тканих виробів. У майстернях учні отримували професійну освіту і згодом ставали інструкторами, які опікувалися ткацькими промислами.

На зламі XIX-XX ст. у багатьох осередках килимарських промислів Поділля та Галичини були засновані приватні майстерні та невеликі фабрики. Килими, створені за подільськими та прикарпатськими традиційними візерунками, відзначалися високим художнім рівнем, мали великий попит, масово експортувалися за кордон.

У с. Глиняний (на Львівщині) 1889 р. на базі домашнього ткацького промислу було започатковане "Ткацьке товариство", а 1894 р. - ткацька школа для підготовки майстрів. Таке ж товариство було утворене 1882 р. і в Косові (на Івано-Франківщині) при ньому існувала професійна школа і майстерня (на той час тут було 5 учителів і 25 учнів). У Коломиї 1888 р. засновано Гуцульське об'єднання кустарних промислів, а 1895 р. - школу народного промислу. У 1905 р. внаслідок об'єднання місцевих ремісників килимарські майстерні з'явилися в селах Арданове і Ганичі (на Закарпатті). У 20-х роках у містечку Атаки (на Буковині) теж була заснована килимарська школа.

На основі цих шкіл, товариств, численних приватних майстерень у 20 - 30-х роках в усіх найбільш важливих промислових осередках України засновувались фабрики та художньо-промислові об'єднання. До нашого часу їх діяльність не припиняється в таких центрах, як Решетилівка, Глиняни, Дігтярі, Косів, Коломия та ін. Паралельно з фабриками художніх виробів килими продовжують ткати в домашніх умовах у деяких традиційних осередках Полісся, Подніпров'я і, головним чином, західних областей України (на Гуцульщині, Поділлі, Буковині тощо). Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняну, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними - рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.

На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки - налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні так й естетичні функції. Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів з'являються такі нові види килимових виробів як накидки на крісла, стільці, журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для салонів легкових автомобілів тощо. Тчуть килими лічильною ("рахунковою"), гребінковою ("кругляння") та ворсовою техніками. Лічильну техніку використовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим що кольорові нитки закладають у зів для переплетення з основою по всій ширині килима і прибивають їх бердом існує кілька різновидів цієї техніки "закладне", "у вічко", "на косу нитку". При "закладній" нитки утка двох суміжних площин різного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи, під час ткання "у вічко" нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з'єднуються лише через кілька прокидок утка, і на межі стику утворюється щілина - "вічко". Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні "на косу нитку" нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами.

Гребінкова техніка ("кругляння") полягає в тому, що різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій ширині, а в окремих ділянках виробу і прибивають їх відповідно до плавних заокруглених контурів візерунків дерев'яною щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює широкі можливості ткання килимів з тонально-живописним трактуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах ("кроснах").

Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально натягнутій основі горизонтальними рядами в'яжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою захоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу по одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного вив'язаного по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунку і величини виробу. Цією технікою в центральних областях України, зокрема на Слобожанщині, ткали на вертикальних, верстатах ворсові килими ("коці", "коци").

Отже, техніка ткання визначають характер візерунка. У лівобережних, центральних і покуди західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині Чернігівщині та Київщині. Найбільше таких килимів виробляють у Решетилівці, Дігтярах, Нових Санжарах та деяких осередках килимарства. Незважаючи на подібність композицій вироби кожного центру відзначаються своїми характерними особливостями.

Так, у решетилівських килимах спостерігається значна різноманітність композицій з ритмічним укладом стилізаних і водночас мальовничо трактованих квітів, листя, галузок, які легко і вільно стеляться на світлому тлі. Центральна площина килима облямована з усіх боків темною смугою, на якій суцільно укладені галузки чи гірлянди квітів. Колорит соковитий, утворений м'якими з тональними переливами пастельних охристих, сірувато-голубуватих тонів, які поєднуються з незначною кількістю зелених, вишневих, червоних та жовтих кольорів.

Композиції дігтярівських килимів у порівнянні з решетилівськими статичніми, форми рослинних мотивів менше деталізовані, а кольорова гама контрастніша. В них ритмічно укладені по вертикалі чи горизонталі поодинокі букети у вигляді галузок з квітами, бутонами, гронами винограду, фігурками пташок тощо. Обрамлення ширше і значно простіше орнаментоване, ніж на решетилівських килимах. Центральне тло цих калимив темне (чорне темно-синє, бордове, коричневе), а облямівка світла (охристо-жовта, кремова чи біла).

Килими з геометричним орнаментом найбільше поширені в західних областях України, їх продовжують виготовляти на Гуцульщині. Характерною особливістю сучасних гуцульських килимів членування основного поля на три, п'ять або сім частин і поперечносмугастий уклад основних геометричних фігур. Це Здебільшого ромби з виступаючими назовні видовженими прямокутниками або загнутими гачкоподібними елементами. Вони поєднуються з меншими поодиноко розташованими мотивами - ромбиками, скосиками, клинцями, які графічно чітко вирізняються на однотонному тлі виробу. Колорит побудований на гармонії насичених дзвінких жовтогарячих тонів, що контрастують з невеликою кількістю білою, чорної та зелених барв.

Традиції гуцульського килимарства наслідуються й на Колимийщині. Для коломийських килимів характерний тридільний уклад основних орнаментальних мотивів на суцільному тлі. Типові для Гуцульщини геометричні мотиви лаконічніші за формою, колорит м'якший, злагодженіший. Він візуються на теплих коричневих, охристо-золотистих, зелених, теракотових, сірих та білих тонів.

Композиції глинянських килимів побудовані на основі творчого засвоєння традицій народного килимарства західного Поділля та Прикарпаття. Вони споріднені з гуцульськими, але відрізняються від них посиленою графічністю трактування форм мотивів, переважно холодним зеленкувато-пісочним колоритом. Крім загально прийнятого поперечно-смугастового укладу основних мотивів ромбів, тут побутує розташування їх у шаховому порядку або вирізняється центральне орнаментальне поле і облямівка.

На Закарпатті відомим осередком килимарства була Тячівщина. Тут здавна ткалися килими з геометричним і стилізовано-рослинним орнаментом. Порівняно з гуцульськими, тячівські килими більш ускладнені за композицією. Крім основних ромбоподібних фігур з виступаючими назовні гачкоподібними елементами, поширені також різної величини замкнуті шести- і восьмикутні фігури з детальною розробкою внутрішнього поля, їх розташовують на спеціальному тлі і обрамляють каймою, укладають у поперечні смуги або в шаховому порядку. Найбільш вживаними є контрастні зіставлення бордових і темно-синіх, червоних і зелених, фіолетових і жовтих з незначними вкрапленнями сірих, білих та рожевих барв.

Традиції подільсько-буковинського килимарства знайшли своє втілення на Хотинщині (Хотин, Атаки). Для хотинських килимів характерний переважно поперечно смугастий уклад геометричних і геометризовно-рослинних мотивів на спільному тлі Домінуючими мотивами є укрупнені ромбоподібні та розеткові фігури з деталізованої розробкою внутрішніх і зовнішніх контурів. У них гострі зубчаті виступи поєднані з плавними гачкоподібними завитками. Колорит створює поєднання чорної, червоної або вишневої, білої та сірої барв.

У наш час килими продовжують виготовляти у домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у західних областях України (на Гуцульщині, Поділлі, Буковині тощо), їх тчуть для власних потреб, на замовлення і на збут. Ця форма виробництва килимів заснована на глибокому і всебічному засвоєнні традицій кожного локального осередку. Вона пов'язана з природним оточенням, базується на спадковості родинного досвіду, залежить від місцевих стереотипів.

Художній стереотип - це найбільш характерні для того чи іншого осередку мотиви, схеми їх розташування, колорит, структура, фактура та ін. У домашньому килимарстві лише в окремих випадках найбільш обдаровані творчі особистості вносять певні інновації в усталений принцип художнього вирішення килимів.

Паралельно з домашнім виготовленням килимів діють підприємства народних художніх промислів у Решетилівці, Дігтярях, Глинянах, Коломиї, Косові та інших традиційних осередках килимарства. Тут донедавна вироблялася основна частина килимової продукції. Незважаючи на значний творчий потенціал народних майстрів та художників, які при створенні композицій в основному спираються на кращі зразки народних виробів, килими фабрик поступаються перед домотканими в художньому v відношенні. Постійне намагання підприємств підвищити продуктивність праці за рахунок механізації, стандартизації та звуження асортименту призводить до негативних наслідків - спрощення композицій, збіднення колориту. Сьогодні на килимарських фабриках в загальній масі серійної продукції лише незначну частку становлять високохудожні малосерійні та унікальні авторські твори.

Останнім часом килимарство в Україні поволі занепадає. Припинили своє існування фабрики художніх виробів, у Хотині, Ганичах, Нових Санжарах та інших осередках. Скорочується виробництво килимів на діючих підприємствах, зменшується кількість досвідчених ткачів, зайнятих цим виробництвом, знижується художня якість виробів. Отже, актуальним і вкрай важним завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.

Використана література

1. "Українське народознавство". С. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчівль. Львів "Фенікс" 1997 року видання.

Дата добавления: 2015-05-24