Судове красномовство в античну добу

Частина І. ІСТОРІЯ СУДОВОГО КРАСНОМОВСТВА

Мистецтво красномовства, сутність якого полягає в майстерності бути переконливим, зароджується в умовах агоністичної своєрідності давньогрецької культури. Визнання принципу змагальності як фундаментальної риси давньогрецької культури стало загальним місцем в працях зарубіжних і вітчизняних науковців. Агоністика (від грец. ’agwn - змагання або гра, боротьба, судовий процес) – прагнення до будь-яких змагань в усіх сферах суспільного життя – відрізняла буття стародавніх греків від інших народів. Навіть літочислення в Давній Греції було пов’язане з Олімпійськими іграми, які, за думкою вчених, почали проводитися з 776 р. до н.е. Крім Олімпійських існувало багато інших змагань: Піфійські ігри на честь Аполлона (саме на них нагородою був лавровий вінок), Істмійські ігри на Коринфському перешийку, Немейські ігри в Пелопоннесі.

Агоністичність була притаманна також філософії, мистецтву. Принцип змагальності лежить в основі давньогрецької трагедії та комедії. Він є одним із структуруючих елементів (агон напівхорій, суперечки героїв тощо), організаційним упорядником свят на честь Діонісія, протягом яких гралися трагедії і комедії, також обиралися переможці.

Агоністичність грецької філософії пов’язана з ідеями софістів – творцями і вчителями риторики, з сократівським діалогом та його жанровою трансформацією – діатрибою, з еристикою (яка в часи Сократа розумілася як вміння вести бесіду через зіткнення протилежних поглядів, шукати істину шляхом суперечки).

Навіть структура європейського судового процесу пов’язана з агоністичністю грецької культури. Саме в Греції (при Солоні в Афінах) був створений суд присяжних, або геліея (від грец. hliaia - сонячне місце зборів) – демократичний верховний суд, в якому суддею міг бути будь-який громадянин Аттики після тридцяти років. В залежності від важливості справи судові засідателі обиралися через жеребкування по 201,401 або 501, у вагомих кримінальних процесах – 1001, 1501 або 2001 суддів. У виключних випадках судову палату утворювали 6000 геліастів, які збиралися для винесення рішення про накладання остракізми. Остракізму звичайно зазнавали відомі політичні та державні діячі. Так, навіть реформатор Солон зазнав від афінян остракізму: він був вигнаний на 10 років з Аттики. Афінський суд тричі піддавав остракізму лідера афінської демократії Перікла, але жодного разу кількість черепків, за допомогою яких рахували голоси, не досягала необхідної для рішення кількості (не менш 6000).

Проте Солонів суд не мав сучасних інститутів прокуратури, слідства і захисту. Звичайно звинувачем виступав сам потерпілий (або його родичі, друзі), який викладав суть справи (тобто виконувалися функції слідства). Функції захисту були покладені на обвинуваченого, пізніше – найманого оратора. Рішення суду присяжних багато в чому залежало від враження, яке справляли виступи тих, хто судився. Переконливість і логічність промови, природність та порядність поведінки, вміння розжалобити суддів – все мало значення. Саме з Афін до нас дійшли перші зразки судового красномовства.

Ораторське мистецтво мало благодатні умови для розвитку завдяки солоновій реформі екклесії (з грец. ‘εκκlησia – зібрання викликаних), віче, в якому всі повноправні громадяни мали право голосу, а також створеною Солоном радою, або буле (яку з часом почали називати Радою п’ятисот). Рада п’ятисот стала вищим адміністративним органом демократичних Афін. Всі рішення приймалися колегіально, тому вміння переконати стало важливою складовою професії політика.

Таким чином саме структура афінської демократії сприяла розвитку ораторського мистецтва: дебати в народному зібранні, Раді п’ятисот, в суді присяжних. Необхідність відстоювати власні погляди і переконувати інших в їх істинності підняли цінність слова.

Історію красномовства загальноприйнято простежувати з часів гомерівського епосу. О.Ф.Лосєв пов’язує це зростанням значення слова в суспільному житті: “У Гомера справедливо знаходимо і зображення різних ораторів (Менелай, Нестор, Одіссей), і майстерне членування промов. І високу народну та суспільну оцінку оратора, і глибоко життєве, практично ефективне значення промов в самі критичні моменти зображених подій...”[1].

Першими теоретиками та вчителями красномовства вважають софістів. Серед відомих вчителів риторики називають сицилійців Корака і Тісія, які викладали в Афінах. Корак мав школу риторики, в якій знайомив учнів з досвідом власної судової практики ведення майнових справ. Його вважають автором першого античного підручника з риторики. Він написав збірку “загальних місць” – хрестоматію прикладів для заучування з метою використання їх в промовах. Тісій потім закінчив роботу створенням теоретичного посібника техне, яке не мало прикладів, але містило рекомендації відносно структури ораторських виступів.

Ще один сицилієць Горгій за свої заслуги був ушанований сучасниками золотою статуєю в Дельфах. За думкою А.Ф.Лосєва всю історію риторики у греків вірніше починати саме з Горгія. Лосєв зазначає, що “він перший ввів той вид освіти, який готує ораторів, спеціальне навчання здібності і мистецтву мовити і перший став уживати тропи, метафори, алегорії... Горгій навчав всіх бажаючих риториці з тим, щоб вони вміли підкоряти людей, “робити їх своїми рабами за власними бажаннями, а не з примусу”[2].

Горгій визначав риторику як мистецтво промов і спеціально займався теорією судового та політичного красномовства. Горгій намагався розробити методику впливу на слухача. Він шукає засоби, за допомогою яких оратор “веде за собою душу слухача”. Антична традиція приписує Горгію винахід словесних фігур, які називають горгіанські (горгієві) фігури:

1. Антитеза – поєднання членів фрази, протилежних між собою.

2. Рівночленність – ісоколон (симетрія складів) – зрівняння між собою синтаксичних членувань речення).

3. Співзвуччя закінчень – гомойотелевтон – розміщення однакових за формою слів у кінці синтаксичних відрізків.

Приклади:

а) “Приємно лестощі починаються та гірко вони закінчуються” (1, 2 та 3 фігури);

б) “Чи була вона силою викрадена, чи промовою зачарована, чи коханням охоплена” (2 та 3 фігури).

Найбільш поширеним різновидом практичної риторики в Греції було красномовство судове. Майже всі відомі оратори мали судову практику. Серед видатних судових ораторів V ст. до н.е. збережені імена Антифонта, Андокіда, Лісія. Їх творча діяльність пов’язана з теорією правдоподібності, так прийнято називати особливий вид аргументації, коли за відсутністю фактів намагався знайти логічний або психологічний зв’язок між особами та подіями.

Антифонта називають оратором в “карних процесах”, оскільки всі п’ятнадцять його промов, що збереглися, відносяться до справ про вбивство. В збірці риторичних вправ, так званих тетралогіях Антифонта, запропонована система аргументації, якою можна користуватися і для звинувачення, і для захисту. Аргументація найчастіше обмежена шкільними “загальними місцями”, хоча деякі з них (вихваляння справедливості законів та суддів, заява підсудного, що він заслуговує співчуття, а не покарання тощо) стали загальними місцями в подальшій практиці судових промов.

Лісій увійшов в історію судової риторики як майстерний логограф (гр. – той, хто складає промови для інших), якому в мистецтві етопеї (гр. – букв. “творчість характерів”, мистецтво створення характерів), не було рівних. Його промови були лаконічними та чіткими, ґрунтувалися на строгому композиційному принципі: в приступі були звернення до суддів та деякі загальні зауваження по суті справи; в діегезі (розповідній частині) містилися аргументи захисту та спростування аргументів звинувачення; епілог за традицією мав бути надзвичайно емоційним.

Подальший розвиток античної риторики пов’язаний з видатними іменами Ісократа, Демосфена, Сократа, Арістотеля, в елліністичну добу – Цицерона, Квінтіліана та ін. Кожному з них відведена достатня увага в риторичній літературі, яку необхідно опрацювати самостійно. Обов’язково знайти відповідь на контрольні питання.

Контрольні питання з античної риторики для самостійної роботи:

- Який внесок софістики в розвиток риторики?

- Чим відрізняється риторична школа Ісократа від софістичного навчання?

- Яку технологію складання промов пропонував Ісократ? Чому він намагався зменшити кількість тропів та риторичних фігур, що були запроваджені Горгієм?

- Як Ісократ використовував техніку бінарних опозицій? Які антитези були найбільш поширеними в його промовах?

- В чому суперечність ісократівської методики? Чому Арістотель, звертаючись до байдужих або несміливих, закликав: “..соромно мовчати та дозволяти говорити Ісократам”?

- Які рекомендації для створення енкомій (хвалебних промов) були розроблені Ісократом?

- Як Демосфен працював над удосконаленням власного мовлення? До яких риторичних прийомів він найчастіше звертався?

- Чому Демосфен часто використовував інвективу (викривання)?

- Які промови Демосфена називають “”Філіппіки”?

- В яких працях Платона представлені ідеї Сокраіта щодо красномовства?

- Який внесок Сократа в розвиток еристики? Яке значення іронії та майєвтики в сократівській еристиці?

- Чому Платон критикує софістів?

- Що говорив Платон про психологію слухача?

- Як Арістотель визначає риторику?

- Що являє собою трактат Арістотеля “Про мистецтво риторики” (або “Риторика”)?

- Як Арістотель характеризував логічні, моральні та емоційні засоби переконання?

- Як Арістотель визначав мету політичної (дорадчої), епідейктичної (урочистої) та судової промови?

- Які рекомендації ораторам щодо роботи над промовою дає Арістотель в праці “Риторика”?

- Чому Арістотель вважав ентимеми придатними найбільш для судових промов?

- Які рекомендації щодо видів та структури доказів дає Арістотель?

- Чому найвидатнішим в латинському красномовстві вважають Марка Тулія Цицерона?

- В яких судових справах Цицерон брав участь як захисник, а в яких – як обвинувач?

- Які праці з ораторського мистецтва написав Цицерон? За що він критикував існуючу систему риторичного навчання?

- Що мав на увазі Квінтіліан, коли, порівнюючи Демосфена та Цицерона, говорив, що у першого “нічого не можна скоротити”, а до другого “нічого не можна додати”?

- Проти кого були спрямовані “філіппіки” Цицерона?

- В чому сутність “нового красномовства” в часи імперського Риму?

- Що собою являли риторичні шкільні вправи суазорії та контрверсії?

- Які думки щодо розвитку риторики висловлені Марком Фабієм Квінтіліаном в трактатах “Про причини занепаду красномовства”, “Освіта оратора”?

- Які особливості мовлення Луція Аннея Сенеки змусили імператора Калігулу метафорично визначити його стиль як “пісок без вапна”?

Рекомендована література:

· Античные риторики / Собр. текстов, коммент. и общ. ред. А.А.Тахо-Годи. – М., 1978.

· Демосфен. Речи: В 3 т. / Под. ред. Е.С.Голубцовой, М.П.Маринович, Э.Л.Фролова. – М., 1994.

· Исаева В.И. Античная Греция в зеркале риторики. Исократ. – М., 1994.

· Козаржевский А.И. Античное ораторское искусство. – М., 1980.

· Корнилова Е.Н. Риторика – искусство убеждать. Своеобразие публицистической античной эпохи. – М., 1998.

· Кузнецова Т.И., Стрельникова И.Г. Ораторское искусство в Древнем Риме. – М., 1976.

· Ораторы Греции. – М., 1985.

· Цицерон. Речи: В 2 т. – М., 1993.

· Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. – М., 1994.

Дата добавления: 2015-05-24