І етап риторичного канону

Інвенція

Частина ІІ. РИТОРИЧНИЙ КАНОН

Шлях від думки до слова, від ідеї до промови, яка б пробудила відповідні думки, почуття, складає сутність риторичного канону.

При вивченні риторичного канону орієнтуються перш за все на “Риторику” Арістотеля.

Класичний риторичний канон на шляху від думки до промови виділяє п’ять етапів:

1. Інвенція (лат. Inventio) – винахід, invenire quid dicere – “знайти, що сказати”.

2. Диспозиція (лат Dispositio) – “розташування”, іnventа disponere – “розташувати знайдене”.

3. Елокуція (лат. Elocutio) – “словесне оформлення думки”, “саме красномовство”.

4. Запам’ятовування (лат. Memorio).

5. Виголошування (лат. Actio hypocrisis). Це акторське виконання промови.

Перші три етапи канону традиційно розглядають як три головні складові загальної риторики. Два останні відносять саме до ораторського мистецтва (Oratoria), найдавнішого розділу риторики.

Розглянемо перші три етапи риторичного канону.

(Винахід)

Тему промови необхідно осмислити (обміркувати), тобто її треба розробити. Антична риторика пропонує скористатися понятійною “решіткою” для винаходу ідей, які можна буде включити в промову. Ця понятійна “решітка” (або “сітка понять”) являє собою набір так званих “загальних місць”, за допомогою яких можна знайти ідеї для опрацювання будь-якої теми.

“Загальні місця” (риторичні топи) в історії риторики найчастіше розумілися не як загальновідомі ідеї, а справжні смислові моделі, за допомогою яких будь-який ритор мав можливість творити сам. “Загальні місця” (топи) навчали “способам розмноження ідей”, оскільки ідеї, як писав М.В.Ломоносов, “здатні до розмноження”.

Сукупність “загальних місць” (топів, смислових моделей) та способи їх вживання на етапі інвенції називають топікою. Топіка відображає загальні закони мислення. Як система “загальних місць” топіка дозволяє швидко розвивати ідеї, підбирати аргументи до тези.

Різновиди топів:

“Рід і вид”. Топ “рід і вид” відбиває закони мислення від загального до окремого та від окремого до загального. Ця смислова модель дозволяє здійснювати “вертикальний перехід” (схематично) від родових до видових понять і навпаки, що спрощує пошук цікавих ідей для промови. Треба пам’ятати, що слухач краще сприймає і розуміє видові, а не родові поняття. Людині складніше уявити “транспортний засіб” або “головний убір” ніж “Запорожець” або “кепку”. Модулювання за схемою від роду до видів створює окремий підрозділ топу “рід і вид”, який називають топ “різновиди”.

“Визначення”. В класичній риторичній традиції визначення (definitio або explicatio) предмета промови займає вагоме місце. Визначення є не лише риторичним топом, але й умовою несуперечливості змісту промови, важливим елементом її структури. В промовах визначення не обов’язково має бути прямим, часто зустрічаються визначення-метафори, визначення-метонімії, визначення-парадокси. Такі визначення привертають увагу слухачів, збуджують їх інтерес до промови.

“Ціле – частки”. В основі цієї смислової моделі лежить аналіз і синтез. Риторика рекомендує будь-який предмет (ідею) промови розглядати, по-перше, як частину певного цілого і розмірковувати також і про ціле, по-друге, виділяти частини, що складають предмет промови, і говорити про них окремо.

“Властивості”. Вміння виділяти характерні ознаки предмета промови, його якості, функції, дії дозволяють успішно використовувати топ “властивості”. При моделюванні цього топу необхідно:

1) вибирати лише характерні ознаки предмета, які є найбільш доречними в певній ситуації;

2) якщо необхідно, давати власну оцінку.

Прикладом бездоганного володіння топом “властивості” може бути захисна промова С.А.Андрієвського у справі “Братів Келеш”, яких звинувачували в навмисному підпалі власного тютюнового складу заради страховки. Одним з вагомих аргументів захисту було описання властивостей тютюну під час горіння [6, 232-236].

В праці «Мистецтво промови на суді” П.Сергеїча знаходимо високу оцінку вмінню виділяти часткове, особливе, характерне в предметі або явищі, про яке йдеться в промові. Як приклад він наводить уривок з невдалого виступу звинувача у справі про вбивство молодої співачки. П.Сергеїч емоційно зазначає: “Які безнадійно загальні місця! Він ні разу не збентежив в мені ні розум, ні серце... Оратор, імовірно, не встиг ознайомитися зі справою, не відзначив жодної риси характеру вбивці і загиблої дівчини, жодної властивості в нескладному ланцюзі подій, що привели до трагічного кінця: замість яркої картини отримали креслення без світу, тіні і фарб. Скажу з упевненістю, що уся промова не мала ніякого впливу на строгу відповідь, що дали присяжні” [19, 134-135].

“Співставлення”. Це універсальна смислова модель організації мислення і мовлення. Вона доречна при розв’язанні різних риторичних завдань: описанні, міркуванні, аргументації.

Пошуки загального і відмінного між предметами та явищами дозволяють класифікувати розмаїття речей, пізнавати світ. Структура співставлення як смислової моделі: два елементи (той, що співставляють, і той, з яким співставляють) і термін співставлення (критерій порівняння або зіткнення).

Виділяють два різновиди топу “співставлення”: топ “Порівняння” та топ “Протиставлення”.

“Порівняння” – пошуки подібного (аналогії), одне пізнається і пояснюється через інше, з яким має дещо загальне. Часто порівняння має метафоричне втілення. Головне для порівняння та метафори: цікавість, несподіваність, оригінальність. Необхідно уникати штампів, логічних помилок. В промові по справі селян села Люторич Ф.Н.Плевако пояснював вибух страждань та озлоблення кількох десятків селян через порівняння: “Ви не допускаєте такої дивовижної єдності без попереднього зговору? Увійдіть до дитячої, де нянька у звичний час забула нагодувати дітей: ви почуєте одночасні крики та голосіння з кількох колисок. Чи був тут попередній зговір? Увійдіть до звіринця за кілька хвилин до годування тварин: ви побачите рух в кожній клітці, ви з різних кінців почуєте дике ревіння. Хто викликав таку згоду? Голод створив її, і голод викликав і одночасну непокірність поліції з боку лютеранських селян...” [19, 56-57].

“Протиставлення” – пошуки відмінного (протилежного). Із зіткнення речей, що мають протилежні властивості, структурується риторична фігура антитеза. Протиставлення лежить і в основі іронії.

Протиставлення активно використовується в судових промовах. Так, захисна промова С.Андрєєвського у справі М.Андрєєва [15, 135-144] структурована за допомогою протиставлення: захисник співставляє тихого, порядного і покірливого М.Андрєєва з легковажною, самовпевненою, безвідповідальною його дружиною Сарою Левіною. Висновок захисту щодо стану “несамовитості” підсудного, викликаним переживанням “жаху та відчаю перед раптово відкритими Андреєву жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя” були настільки переконливими, що його виправдали. Присяжними було визнано, що вбивство здійснено в стані крайнього роздратування і закалу.

“Причина і наслідки” – ця смислова модель особливо доречна в аргументованих промовах. Вміння знайти причинно-наслідкові відносини між явищами та чітко показати їх в промові, використовуючи як яскраве джерело винаходу змісту, є важливою складовою майстерності оратора.

Великого значення топу “причина – наслідки” надавали видатні знавці риторики. Як приклад візьмемо першу промову Цицерона проти Катіліни (патриція і сенатора, який організував в 64 р. до н.е. змову проти республіки). Перша промова проти Катіліни звернена до сенаторів і виголошена в сенаті. Смислова структура промови обумовлена аналізом причин та наслідків. Цицерон наводить причини необхідності саме вигнання Катіліни, а не смертної кари, або іншого вироку. Він аналізує можливі наслідки його страти або вигнання. Загальна кількість причин засудження Катіліни на вигнання більше десяти.

Використовуючи для винаходу ідей промови топ “причини і наслідки” треба пам’ятати, що можлива помилка (або навмисний виверт), коли причинно-наслідкові відносини підміняються відносинами часової послідовності подій. Ще стародавні риторики попереджують, що “після того – не означає з причини того”.

Виділяють два різновиди топу “причина – наслідки”:

1) “віяльний”, коли визначається ряд причин певного явища, дії або його можливих наслідків (як в промові Цицерона проти Катіліни):

причини наслідки

причини наслідки

2) “ланцюговий”, коли ряд умовиводів “від причини до наслідку” складають міркування і приводять до певного висновку:

“Обставини” – топ, який через відповіді на питання де? (місце), коли? (час), яким чином? (умови) дає можливість розвивати зміст промови. Ця смислова модель є обов’язковою в судовій промові.

“Приклад” – за допомогою прикладів підкріплюють окремі положення промови. Така ілюстрація думок оратора надає промові більшої виразності, переконливості. Головне в роботі з топом “приклад” – це дотримання принципу близькості. Джерелом прикладів можуть бути не лише реальні події, але й фольклорні сюжети, міфи, біблейські історії. Судовий прецедент є різновидом смислової моделі “приклад”. Риторика рекомендує постійно збирати цікаві ідеї для ілюстрації своїх думок.

“Свідчення” – смислова модель багато в чому близька до “прикладу”. Це різні висловлювання відомих людей, посилання на яких буде переконливим в конкретній аудиторії слухачів. Також джерелом для топу “свідчення” є афоризми, прислів’я. Роль топу “свідчення” в промові важлива. Ще Арістотель в “Риториці” вказує на дві причини їх значущості: по-перше, слухачі краще сприймають промову, коли в ній містяться посилання на знайомі та близькі до них ідеї, по-друге, посилання на авторитети додають вагомості самому ритору.

Розміщуються “свідчення” найчастіше на межі структурних розділів.

Дата добавления: 2015-05-24