Сутність форм і засад навчального процесу

План

Навчального процесу

Індивідуальні завдання

Теми доповідей

Запитання до семінарського заняття

Питання для самооцінювання

1. Схарактеризуйте закони навчання як дидактичну одиницю.

2. У чому полягає зміст закономірностей навчального процесу? Який вплив вони здійснюють на дидактичні закони?

3. Схарактеризуйте сутність принципів навчання та вимоги до них.

4. Які є дидактичні принципи навчального процесу? Наведіть їх класифікацію, назвіть правила застосування.

1. Що являє собою закон навчання?

2. У чому полягає закономірності навчального процесу?

3. Які загальні ознаки принципів навчання?

4. Назвіть правила та наведіть класифікацію дидактичних принципів.

Закони навчання в дидактиці.

Взаємозв’язок законів дидактики з закономірностями навчання.

Поняття дидактичних принципів та їх зміст.

Дидактичні принципи та привила навчання: сутність, взаємозв’язок і вимоги.

1. Розкрити вимоги до процесу використання законів навчання.

2. Визначити та пояснити особливості взаємозв’язку законів навчання з закономірностями навчального процесу.

3. Схарактеризувати принципи навчання як засоби пізнання.

4. Навести визначення дидактичного принципу навчального процесу (за вибором студента), схарактеризувати ефективність його застосування у викладанні навчальних дисциплін.

Рекомендована література

[8-10, 16, 26, 51]

Змістовий модуль 11. Види, методи, форми і засади

11.1. Визначення та зміст видів і методів навчання.

11.2. Сутність форм і засад навчального процесу.

Ключові слова: види навчання, методи навчання, функції методів і форм навчання, класифікація видів й методів навчання, форми навчання, засоби навчального процесу, класифікація форм й методів навчання.

11.1. Визначення та зміст видів і методів навчання

Результативність навчання пов’язана з організацією його процесу, структурою, змістом, методами і формами. Є різні концепції навчання, тобто різні системи поглядів на процес навчання. Свідоме орієнтування на психологічну і дидактичну концепції визначає вибір виду навчання чи обґрунтованого сполучення видів навчання.

У сучасній українській педагогіці використовують такі види
навчання:

· пояснювально-ілюстративне. Забезпечує сприймання учнями (студентами) навчальної інформації з одночасним її узагальненням, засвоєнням понять, законів, теорій.

Сутність його полягає в поглибленні знань, набутті й закріпленні умінь та навичок, застосуванні їх у нових ситуаціях.

Цей вид навчання орієнтує на репродуктивне відтворення знань – переказ їх своїми словами, а також практичне застосування знань за зразком чи готовою інструкцією. Пояснювально-ілюстративне навчання охоплює такі етапи: сприйняття навчальної інформації, у процесі якого здійснюється її узагальнення, засвоєння понять, законів, теорій; практичні вправи, що забезпечують поглиблення знань, закріплення їх та набуття умінь і навичок, застосування їх у нових ситуа-ціях. Цей вид навчання не передбачає самостійного пошуку знань, не формує творчого мислення та здатності самостійно розв’язувати
пізнавальні проблеми, тому не активно використовує інші види
навчання;

· проблемне. Один із видів розвиваючого навчання, істотною рисою якого є формування творчого мислення особистості та набуття нею навичок наукового пошуку.

Проблемне навчання передбачає послідовні й цілеспрямовані
пізнавальні завдання, які учні (студенти) виконують під керівництвом учителя (викладача), активно засвоюючи нові знання. Завдання стає пізнавальною проблемою, якщо воно потребує роздумів, викликає
пізнавальний інтерес, спирається на попередній досвід і знання за принципом апперцепції(від лат. ad – go, perception – сприйняття)– залежність кожного нового сприйняття від попереднього життєвого досвіду, засвоєних знань, сформованих інтересів, потреб людини, введення нових відомостей до наявної системи знань і уявлень.

Процес проблемного навчання охоплює такі етапи: створення проблемної ситуації; аналіз і формулювання проблеми (проблема – це складне теоретичне або практичне питання, що потребує вивчення, дослідження й вирішення); висунення гіпотези; перевірка найважливіших гіпотез. На практиці є різні варіації поєднання цих етапів, що утворюють відповідні види проблемного викладу;

· програмоване. Різновид репродуктивного підходу до навчання, передбачає використання спеціальних програм управління процесом засвоєння знань, набуття умінь і навичок. Ґрунтується на наявності точно окресленого обсягу знань, які слід засвоїти, набутих умінь і навичок та його розчленуванні на малі дози (порції, кадри), на сприйманні цих доз у суворій логічній послідовності. Засвоєння кожної порції інформації можливе за допомогою поділу пізнавальної
діяльності учнів, студентів на елементарні дії, які можна перевірити, використовуючи опитування.

Позитивним у програмованому навчанні є те, що в навчальному матеріалі наголошується на головному, істотному. Крім того, забезпечується оперативний контроль процесу засвоєння знань. Логічна послідовність у засвоєнні знань дає змогу працювати в оптимальному темпі й здійснювати самоконтроль, а вчителю – індивідуалізувати навчання. Водночас програмоване навчання інколи зводить роль учителя (викладача) до інструктора, а також збіднює можливості для творчого розвитку учнів, студентів;

· диференційоване. Дає змогу кожному учневі (студентові)
розкрити всі свої потенціальні навчальні можливості.

Сутність диференційованого навчання полягає в тому, що навчання, у ході якого до всіх учнів (студентів) висуваються однакові вимоги, не бере до уваги індивідуальних особливостей учнів (студентів).

Заняття, побудоване на диференційованому навчанні, передбачає таку послідовність структурних елементів: підготовка учнів (студентів) до заняття; постановка вчителем (викладачем) завдання й усвідомлення його учнями (студентами); попередні роздуми, дискусія про шляхи виконання завдання; виконання завдання; оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності.

Під час такого заняття педагог має домогтися усвідомлення
кожним членом навчальної групи поставлених завдань і шляхів їх виконання; забезпечити можливості активної навчально-пізнавальної діяльності всіх членів групи, зокрема тих, хто має слабші навчальні можливості; здійснювати індивідуальний підхід за оцінювання
результатів роботи.

Позитивним у диференційованому навчанні є те, що воно дає змогу ставити навчальні завдання, що передбачають пошук, створює передумови для використання комплексних розумових дій (поєднання аналізу і синтезу, по­рівняння і класифікації тощо); навчальні
завдання члени групи виконують у процесі спілкування, що сприяє вихованню колективізму, формуванню комунікативних якостей, поділу праці між членами групи; викладач управляє навчальним процесом опосередковано через кращих учнів (студентів);

· модульно-рейтингове. Полягає у послідовному засвоєнні навчального матеріалу певними цілісними, логічно впорядкованими і обґрунтованими частинами (модулями), результати якого є підставою для визначення місця (рейтингу) учня або студента серед однокласників (одногрупників).

Кожний модуль, у межах навчальної дисципліни, змістовно пов’язаний з попереднім і наступним, а матеріал кожного модуля поділяється на дрібніші структурні частини – навчальні елементи. Для кожного модуля і в його межах вказують конкретну мету їх вивчення та дають відповідні методичні рекомендації. Модулі найчастіше збігаються з розділами навчальної програми чи підручника. Організаційно кожен модуль є відносно самостійною й автономною частиною навчального процесу, що розпочинається з оглядово-установчого
заняття.

Залежно від навчального предмета кожен модуль передбачає
певний обсяг знань, умінь і навичок, якими має оволодіти учень
(студент), перелік виконання теоретичних і практичних завдань.

Модульно-рейтингова система спонукає здобувати знання само-
стійно, користуючись методичними порадами вчителя (викладача). Водночас модульно-рейтингове навчання потребує значних затрат часу на розроблення його технології, перевірку виконання завдань модуля і рівня засвоєних знань, набутих умінь та навичок.

Таким чином, уміння педагога застосовувати різні види навчання дає йому змогу творчо підходити до організації навчально-пізнавальної діяльності учнів, студентів, обираючи в конкретних умовах саме той вид навчання, який найкраще забезпечить засвоєння знань, формування умінь і набуття навичок за мінімального докладання зусиль і витрати часу.

Засвоєння учнями (студентами) знань, набуття умінь і навичок здійснюється у процесі розвитку їх навчально-пізнавальних здібно-стей, а використання на практиці залежить від оптимального застосування методів навчання.

Методи навчання – це способи та прийоми спільної впорядкованої, взаємопов’язаної діяльності вчителів (викладачів) і учнів (студентів), спрямовані на оволодіння знаннями, набуття навичок та вмінь, різнобічний розвиток розумових і фізичних здібностей, формування рис, необхідних для повноцінного життя та майбутньої професійної діяльності.

Кожен метод навчання складається з множини дидактичних прийомів, органічно поєднаних між собою в певну систему. В окремих методичних ситуаціях прийом може виступати як метод навчання, і, навпаки, метод може бути прийомом, тому що вони діалектичне взаємопов’язані. Наприклад, бесіда самостійний метод навчання, але коли вона епізодично використовується педагогом під час практичних занять, то виступає як прийом навчання, що входить до методу практичних дій. Метод і прийом можуть мінятися місцями. Свою
назву той чи інший метод навчання набуває за провідним дидактичним прийомом, використовуваним на даному занятті.

Методи навчання виконують такі основні функції:навчальну (освітню), розвиваючу, виховну, мотиваційну і контрольно-коригувальну.

Водночас кожен метод складається зі способу взаємодії педагога й учня (студента), сукупності певних їхніх дій, які становлять процес навчання. До методу навчання входять: 1) дії педагога і 2) навчально-пізнавальні дії учня (студента).

Характер взаємин між педагогом і учнем визначає парадигму національної системи освіти, зорієнтованість усього навчального процесу.

У педагогічній літературі наведені методи, що використовувалися протягом багатьох століть і застосовуються в сучасній навчальній практиці, тобто традиційні. Вони, безперечно, не втратили своєї методичної цінності й сьогодні. Це такі методи навчання:

а) словесні:

· розповідь, пояснення, лекція та їхні різновиди, використовувані з метою повідомлення учням нових знань, пояснення порядку виконання тих чи інших дій, ознайомлення з новими фактами, подіями.

Розповідь передбачає усний живий і образний, емоційний та
послідовний виклад переважно фактичного матеріалу в поясню-вальній чи оповідальній формі.

Основні вимоги до розповіді:пізнавальна та виховна спрямованість; вірогідність і наукова обґрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, що доводять викладені положення; чітка логіка і довідність викладу; образність й емоційна забарвленість;
наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога
(чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).

Пояснення – переважно монологічна форма викладу навчального матеріалу, коли є необхідність доведення або обґрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи певного явища, сутності різних явищ, аналізу актуальних міжнародних відносин та іншої інформації.

Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам’ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний.

Основні вимоги до методу пояснення: докладного й чіткого
формулювання навчального завдання, сутності проблеми, яка вивчається; послідовного розкриття причинно-наслідкових зв’язків; наявності переконливих прикладів, аргументів і доказів; використання порівняння, зіставлення, аналогії, бездоганної логіки викладу.

Лекція – це розгорнуте теоретичне повідомлення, наукового аналізу та обґрунтування складних і великих наукових проблем.

Вона має такі ознаки: системність, логічна послідовність, сувора структурність, наукова обґрунтованість, що полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

Незалежно від форми проведення й дидактично-виховних
завдань лекція складається з трьох частин: 1) вступної, 2) основної та
3) підсумкової. У вступній частині учні отримують інформацію про цілі, тему, актуальність і проблеми лекції. Основна частина дає всебічний аналіз проблем, які вивчаються, та їх систематизацію. В підсумковій частині стисло аналізуються розглянуті під час лекції проблеми, формулюються висновки і визначаються завдання для самостійної роботи.

Основні вимоги до лекції: старанна підготовка основних положень лекції, їх наукової та методичної обґрунтованості; доцільного забезпечення лекції наочними та іншими засобами; відповідного оформлення й технічного забезпечення місця проведення лекції;
доступного, послідовного й дохідливого викладу матеріалу та його зв’язку з раніше засвоєними знаннями і соціальною практикою; простого, природного, емоційно насиченого і науково обґрунтованого викладу змісту лекції; конспектування основних положень лекції як її обов’язкового елементу; урахування групових та індивідуальних інтересів учнів (студентів).

Бесіда – це метод словесного обговорення матеріалу, що
вивчається.

Основні завдання бесіди: за допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених запитань актуалізувати відомі учням знання; досягти
засвоєння ними нових знань шляхом самостійних обмірковувань,
узагальнень та інших розумових операцій.

Бесіди мають наступні різновиди: вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з’ясувати розуміння учнями, студентами запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій); бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах); бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу); контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань); репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше); катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, з метою тренування пам’яті); евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань підводить учнів, студентів до засвоєння нових знань, формування висновків, правил, законів, логічних обґрунтувань на основі наявних знань і життєвого досвіду).

Дискусія – це дієвий метод обговорення питання, що вивчається. Вона передбачає колективне обговорення певної спірної проблеми, під час якого пізнається істина.

Сутність дискусії полягає в обміні думками на певну тему між учителями й учнями або тільки між учнями.

Вимоги до проведення дискусії: точне визначення навчальної проблеми, що підлягає обговоренню; докладне уявлення про методи, прийоми і способи її розв’язання; чітке визначення змісту понять,
термінів і категорій, використовуваних учасниками дискусії; обов’язкове обґрунтування власної позиції; можливість відкритого висловлювання своїх думок і шанобливе ставлення до опонентів та їхніх поглядів.

Семінарське заняття – це метод наукового пошуку певної
навчальної проблеми і шляхів її ефективного розв’язання.

Сутність семінару полягає ваналізі проблеми, вияві причинно-наслідкових зв’язків, висуванні шляхів її оптимального розв’язання.

Ефективність семінарузалежить від попередньої роботи педагога (найоптимальніших організаційно-технічних, теоретичних і методичних напрямів) й учнів (студентів), їх активної та творчої взаємодії.

Основні вимоги до семінару: продуманість змісту теми, її
проблем та методики обговорення; визначення цілей, дидактичних і виховних задач заняття; проблемна постановка запитань; увага до стрижневих питань та логіки їх розкриття; постійне управління перебігом семінару, створення атмосфери невимушеності, полемічності й творчої активності; стимулювання дискусії; забезпечення всебічного розгляду й аналізу навчальних проблем, об’єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх коригування; орієнтація учнів на подальшу самостійну роботу над навчальним матеріалом;

б) наочні:

Показ – це метод, що являє собою сукупність прийомів, дій і засобів, за допомогою яких в учнів (студентів) створюється наочний образ предмета, що вивчається, складається конкретне уявлення про нього.

Цей метод використовується під час проведення майже всіх видів занять, незалежно від їх змісту й методики. За його допомогою реалізується принцип наочності навчання учнів.

Розрізняють два види показу: 1) ілюстрування і 2) демон-стрування.

Показ виконує навчальні виховні, розвиваючі та психологічні функції. Основні прийоми формування і дотримання настанови педагогом під час показу – це створення проблемної ситуації: запитання до спостерігачів.

Ефективність показу забезпечується за допомогою виконання таких методичних умов: чітке визначення мети і предмета показу; зосередження уваги учнів (студентів) на предметі показу або відповідному його елементі та постійне її утримання; забезпечення оптимальних умов спостереження для всіх учасників показу; загальний показ усіх елементів предмета, а потім повторення його окремих елементів із привертанням уваги до ключових; використання різноманітних засобів демонстрації предмета показу; відповідність елементів показу методиці та змісту заняття; відповідність засобів показу змісту навчаль-ного матеріалу, що вивчається (тому не рекомендується їх вивішувати або виставляти заздалегідь); мотивованість, диференційованість і комплексність;

в) практичні:

Вправи – це планомірно організоване, свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою набуття, закріплення та вдосконалення практичних навичок і вмінь учнів (студентів).

Методика виконання вправ: якісна підготовленість педагога, його уміння враховувати індивідуально-психічні особливості учнів (студентів); розуміння учнями (студентами) мети вправи, змісту і послідовності її виконання; дотримання доступного ритму, методично правильного чергування дій, що потребують від учнів посиленого розумового і фізичного напруження; поступове ускладнення і зміна умов виконання вправ; систематичний контроль за ходом вправ і відповідна постійна допомога учням у подоланні труднощів і помилок; формування в учнів (студентів) навичок самоконтролю і самооцінки виконаних дій.

Лабораторні заняття призначені для вивчення явищ природи за допомогою спеціального обладнання.

Сутність цих занять полягає в тому, що вони сприяють зв’язку теорії з практикою, забезпечують набуття суб’єктами учіння навичок і вмінь користування лабораторним обладнанням, формують у них первинні навички та вміння дослідницьких дій. Лабораторні заняття проходять у формі фронтальних занять або індивідуальних завдань.

Практичні заняття – це застосування здобутих знань під час виконання практичних завдань.

Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Методика практичних занять та їхній зміст залежать від специфіки навчального предмета.

Практичні заняття сприяють поглибленню знань, набуттю навичок і вмінь, стимулюванню пізнавальної діяльності, дають змогу провести контроль і коригування.

Практичні заняття формують у суб’єктів учіння вміння організувати власну навчально-пізнавальну діяльність і дають змогу набути первинних практичних навичок й умінь застосовувати засвоєні знання на практиці; визначати цілі діяльності; ставити задачі та окреслювати умови їх вирішення; планувати свою діяльність; складати графік виконання роботи; готувати матеріали й інструменти; здійснювати самоконтроль, давати самооцінку якості виконання роботи та вносити необхідні зміни.

Інструктаж – це стислі, лаконічні й чіткі вказівки щодо виконання тих чи інших дій. Зазвичай інструктаж передує виконанню різних вправ і проведенню практичних робіт.

Дидактична цінність інструктажу полягає в тому, що він забезпечує підготовку учнів до навчальної та іншої діяльності за допомогою практичного показу послідовності її виконання, пояснення змісту й умов оптимально вдалого здійснення.

Зміст інструктажу та його особливості визначаються дидактичною метою, методичним задумом, специфікою навчального предмета, навчальною базою та рівнем.

Для забезпечення ефективності інструктажу необхідно: чітко й докладно визначити предмет, мету і послідовність спостереження; зосередити увагу суб’єктів учіння на істотних елементах дій певного механізму або власних дій; забезпечити сприятливі умови для спостереження; забезпечити такий темп пояснення, який відповідає послідовності показу основних дій; створити умови для практичного ознайомлення учасників інструктажу з відповідними видами техніки та обладнання або їх моделями.

Елемент дидактичної системи є засобом навчання, допомагає вчителеві (викладачеві) виокремити і надати учням (студентам) для засвоєння предмет вивчення.

Успішність процесу навчання, ефективність використання в ньому розглянутих засобів навчання значною мірою залежать від матеріальних передумов.

Засоби навчання – це допоміжні матеріальні чинники школи, навчального закладу з їх специфічними дидактичними функціями.

Засоби навчання виконують наступні функції: заміняють вчителя (викладача) як джерело знань; конкретизують, уточнюють, поглиблюють відомості, які дає вчитель (викладач); використовуються для набуття учнями (студентами) умінь і навичок навчальних і виробничих.

У сучасній педагогічній літературі виокремлюють такі засоби навчання:

· слово вчителя – це найістотніший засіб навчання.

За допомогою слова вчитель (викладач) організовує засвоєння знань учнями (студентами), набуття ними практичних умінь і навичок. Викладаючи новий матеріал, вчитель (викладач) спонукає учнів (студентів) до роздумів над ним;

· підручник як важливий засіб навчання слугує учневі студентові для відновлення в пам’яті, повторення та закріплення знань, здобутих на уроці, виконання домашнього завдання, повторення пройденого матеріалу;

· кінофільми, магнітофон, навчальні пристрої – виконують різноманітні функції: заміняють учителя (викладача) як джерело знань;

· картини, карти, таблиці та інший наочний матеріал – конкретизують, уточнюють поглиблюють відомості, які повідомляє
вчитель;

· машини, прилади, хімічні речовини, предмети живої
природи – є прямими об’єктами вивчення, дослідження;

· препарати, моделі, колекції, гербарії виступають посередниками між учнями, студентами і природою або виробництвом у тих випадках, коли безпосереднє вивчення останніх неможливе або
утруднене;

· прилади, інструменти – використовують переважно для набуття учнями, студентами умінь і навичок: навчальних і виробничих;

· спеціальні технічні засоби навчання (ТЗН) – це необхідний чинник засвоєння знань.

До них належать: дидактична техніка (кіно-, діапроектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони), аудіовізуальні; екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви), окремі посібники динамічної проекції (кінофільми, кінофрагменти), фонопосібники (грам- і магнітофонні записи), відеозаписи, радіо- і телевізійні
передачі.

Комплексне використання спеціальних технічних засобів навчання на заняттях має враховувати пізнавальні закономірності навчальної діяльності учнів (студентів), їх підготовленість до сприйняття і засвоєння навчального матеріалу за допомогою цих засобів; забезпечувати органічне поєднання їх з розповіддю вчителя (викладача), іншими засобами навчання.

Комп’ютер посідає чільне місце серед сучасних технічних засобів навчання.

За допомогою комп’ютера як засобу навчання можна реалізувати програмоване і проблемне навчання. Комп’ютер використовують для навчального моделювання науково-технічних об’єктів і процесів. Використання комп’ютера в процесі навчання сприяє також підвищенню інтересу й загальної мотивації навчання за допомогою нових форм роботи і причетності до пріоритетного напряму науково-технічного прогресу; активізації навчання шляхом використання привабливих і швидкозмінних форм надання інформації, змаганню учнів з машиною та самих із собою, прагненню отримати вищу оцінку; індивідуалізації навчання – кожен працює в режимі, який його задо-вольняє; можливості оперативно отримувати необхідні дані в достатньому обсязі; об’єктивності перевірки й оцінювання знань, умінь і навичок учнів (студентів).

Практика застосування засобів навчання свідчить, що ефективності в навчально-пізнавальній діяльності досягають за умови взаємодоповнюваності різних методів, форм і засобів навчання.

Форма організації навчання – це зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів (викладача та студентів), що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі.

Головними особливостями організаційних форм навчання є: певний зовнішній вияв функцій учителя й учнів відповідно до розпорядку (фронтальне прослуховування розповіді, пояснення, групове або індивідуальне виконання завдання вчителя або викладача); діяльність учителя й учнів здійснюється в певних часових межах – урок може тривати 45 чи 30 хв, бути спареним (для читання лекції чи проведення екскурсії); склад учнів може бути постійним (навчальна група на занятті) або змінним (групова робота за диференційованого навчання або при виконанні лабораторних завдань); в організаційній формі навчання діє певний порядок спілкування вчителя з учнями (на уроці вчитель безпосередньо дає учням навчальну інформацію, під час екскурсії цю функцію може виконувати екскурсовод, проінструктований вчителем); організаційна форма навчання безпосередньо не пов’язана з характеристикою процесу навчання, його основними закономірностями, яка впливає на конкретний процес навчання, зумовлюючи, наприклад, можливість вияву індивідуального темпу навчальної роботи, на загальний перебіг і результат навчального процесу.

Залежно від того, скільки учнів навчається одночасно, розріз-няють індивідуальне та групове навчання.

Індивідуальна форма організації навчання належить до ранніх форм, що історично склалися. Хоч учні й сиділи в одній кімнаті, але навчання відбувалося з різним темпом. Кожен вчив своє, а вчитель, викликаючи учня, займався з ним окремо. Колективна праця учнів мала місце лише під час заучування молитов хором. Отже, навчання мало індивідуальний характер.

Позитивні риси: можливість врахування у навчальному процесі рівня розвитку учня (студента), його індивідуально-типологічних якостей, здібностей, темпу засвоєння матеріалу. Легко здійснюється управління процесом засвоєння знань.

Негативні риси: мала продуктивність праці вчителя: його знання, досвід, фізичні й духовні сили спрямовуються на одного учня; відсутність такого соціального фону, на якому б учень зміг порівняти свої успіхи та невдачі; немає можливості застосувати метод прикладу; відсутність умов для колективної праці; у навчанні й вихованніучняфактично працює одна лінія спілкування «учитель-учень».

Класно-урочну систему навчанняобґрунтував у «Великій дидактиці» всесвітньо відомий чеський педагог Я.А. Коменський. Вчений виходив із положення, що людина – це частина природи, а тому на її навчання і виховання можна перенести ті закономірності, які діють у природі. Якщо в природі панує чіткий порядок, послідовність, систематичність, то й у навчанні дітей усі ці принципи теж мають використовуватися. Вони і покладені в основу класно-урочної системи
навчання.

Позитивні риси системи: ефективно використовуються знання, досвід, фізичні й духовні сили вчителя, система дає можливість охопити навчанням і вихованням велику кількість дітей; створює умови для використання колективної праці; дає змогу виховувати у колективі й через колектив; у ній наявний соціальний фон, на якому учень може порівняти себе, свої успіхи і невдачі; можна використовувати метод прикладу; надає можливість створити чітку структуру
навчального процесу, зробити його організованим, упорядкованим.

До характерних рис системи належать: сталий склад учнів класу; чіткий початок і кінець занять як протягом робочого дня, так і всього року; єдина для всіх учнів класу навчальна тема, провідна роль учителя у навчально-виховному процесі.

Негативні риси системи: невеликі можливості для врахування в навчальному процесі індивідуально-типологічних якостей кожного учня, його задатків і здібностей, особливостей сприйняття матеріалу, рівня розвитку; дуже малі можливості для здійснення управління процесом засвоєння знань щодо кожного конкретного учня; орієнтація на «середнього» учня в просуванні його від незнання до знання, що
виявляється в однакових для всіх цілях, змісті, методах і засобах
навчання.

Лекційно-семінарська форма організації навчання вказує на те, що основними формами навчання є лекція і семінар, причому провідна роль належить лекції. Допускається використання ще й таких форм роботи, як лабораторні заняття, колоквіуми, а також різнома-нітні навчальні об’єднання: потоки, групи, підгрупи, окремі учні. Можливість вільного варіювання ними є також однією з характерних рис цієї форми навчання.

Лекційно-семінарська форма організації навчання виникла одночасно з появою вищих навчальних закладів. Вона є домінуючою у вищих навчальних закладах нині, а останнім часом набула широкого використання у загальноосвітній школі, особливо у школах нового типу. Крім лекцій та семінарів, які є дуже важливими її складовими, не менш важливою є самостійна робота учнів чи студентів у період між ними. Саме цей вид роботи являє собою сполучну ланку між
лекціями і семінарами.

Позитивні риси: охоплення навчанням великої кількості студентів і учнів; сприятливі умови для забезпечення високого наукового рівня вивчення матеріалу; економія часу, необхідного для вивчення матеріалу; розподіл праці між учителем і учнем, що створює умови для кращого виконання своїх функцій кожним із них, ніж тоді, коли такого розподілу немає; полегшення розкриття логіки предмета і створення наукової перспективи; продуктивніше використання сучасних засобів навчання.

Негативні: стосунки між учасниками навчального процесу стають чисто функціональними, формальними; учні не взаємодіють між собою у процесі навчальної діяльності; відсутність умов для врахування індивідуальних відмінностей учнів, проведення поточного контролю знань; на лекції учні отримують тільки інформацію, засвоєння якої відбувається через самостійну роботу та інші форми занять.

Усвідомлення вчителями позитивних та негативних рис урочної, індивідуальної та лекційно-семінарської форм організації навчання, а також посилена увага педагогічної громадськості до проблем урахування в навчально-виховному процесі індивідуальних відмінностей школярів обумовили інтенсивний творчий пошук учителів у напрямі органічного поєднання позитивних якостей, рис усіх форм навчання в єдине ціле.

Таким чином, індивідуальна та групова форми організації занять мають цілу низку позитивних і негативних якостей. Однією з модифікацій групової форми організації навчання є класно-урочна система навчання. Застосування системного підходу до вивчення класно-урочної системи навчання дає можливість всебічно і глибоко з’ясувати її сутність особливості використання. Одним із варіантів класно-урочної системи є лекційно-семінарське навчання, яке також має позитивні й негативні риси, характерні для групової форми організації навчання та класно-урочної системи навчання.

Дата добавления: 2015-05-24