Проект Кондорсе 7 страница

По закінченні університету його як одного з найбільш підготовлених і перспективних випускників було залишено на посаді приват-доцента. У 1870 р. після захисту магістерської дисертації Михайло Драгоманов обійняв посаду доцента на кафедрі загальної історії. На сторінках «Киевского телеграфа», «Вестника Европы» та інших видань Драгоманов критикував тогочасну освітню політику, виступав за національно-культурну автономію.

Наукова й публіцистична діяльність Михайла Драгоманова, спря мована на відродження української мови, культури, освіти, активна громадянська позиція призвели до звільнення його з посади доцента як неблагонадійного, без права працювати в будь-якому університеті Росії. Тут він створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878 — 1882), видавав наукові праці, журнал «Громада», заборонені царатом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. Протягом 1889 — 1895 років на запрошення болгарського уряду працював па кафедрі всесвітньої історії у Вищій школі — попередниці нинішнього Софійського університету. Його лекції були надзвичайно популярними серед студентів, а дослідження в галузі болгарського фольклору справили помітний вплив на розвиток болгарської літератури.

Педагогічні ідеї Михайла Драгоманова визріли й активно будили громадську думку в умовах кризи української школи й освіти, спричиненої імперською політикою Росії.

Проблеми шкільництва посідали значне місце в громадсько-просвітницькій діяльності Михайла Драгоманова. Своїми публікаціями він прагнув впливати на розвиток української національної школи, відновлення навчання рідною мовою, на поліпшення становища народного вчителя.

У своїх численних працях Драгоманов ставив питання підвищення культурного, освітнього рівня народу, виступав проти антидемократичної політики царизму в галузі народної освіти. Михайло Драгоманов одним із перших виступив з критикою Емського указу, намагаючись привернути увагу європейської громадськості до нищення української мови. У Парижі, на Всесвітньому літературному конгресі, який проходив під патронатом Івана Тургенєва, він заявив протест проти ганебної заборони мови цілому народу. Для учасників конгресу Драгоманов підготував і видрукував французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», яка мала широкий резонанс у Європі та в світі. У передмові до праці «По вопросу о малорусской литературе» він закликав українців сподіватися лише на власні сили й працювати для свого народу, не зважати на круків, «що каркають безглуздими циркулярами». Адже власна пасивність більше шкодила українцям, ніж царські заборони.

Турбота про відродження української мови була постійною духовною потребою Михайла Драгоманова. Він з болем відзначав, що під тоталітарним тиском Російської імперії український народ усунено від співучасті у творенні європейської і світової цивілізації. Михайло Драгоманов вважав мову живим організмом, який росте й розвивається разом з народом і завдяки йому. Розглядаючи мову як соціальне явище, «що мас найбільше практичної ваги», як «форму народності», «ознаку породи», як спосіб порозуміння між людьми, вчений наполягав на необхідності хоча б елементарну освіту починати рідною мовою.

Важливе значення в боротьбі за розвиток і вдосконалення української літературної мови мали питання правопису і граматики.

84. Аналіз просвітницької та педагогічної діяльності Русової

Найважливіші принципи педагогічної концепції Русової:

гуманізм

демократизм

народність

природовідповідність

культуровідповідність

особистісно орієнтований підхід

соціальна обумовленість виховання

загальнолюдські цінності

Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.

Концепція рідної української школи

Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа — школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи і форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку дитини.

Система освіти, школа, виховання, за Русовою, повинні здійснюватися, насамперед, згідно з принципом природовідповідності виховання, який передбачає, що виховання повинно ґрунтуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися з загальними законами розвитку природи і людини.

Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній успішно можуть здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

У ряді своїх творів "Націоналізація школи", "Націоналізація дошкільного виховання", "Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей Росії" і ін. Русова вказує, що першим кроком побудови нової української національної освіти є її націоналізація. З душевним болем вона відзначала страхітливі утиски всього українського в умовах Російської імперії – і школи, і книгодруку, і театру, і самої мови. Вона з гіркотою визнавала, що Україна, Білорусія та інші країни, в минулому блискучої культури, майже суцільної писемності, стали глухою провінцією, де народна маса поспіль неписемна.

Орієнтири принципів, якими варто керуватися при створенні нової національної школи, на її думку, слід шукати у Т. Шевченка: «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Школа і освіта повинні вбирати в себе всі прогресивні здобутки закордонних реформаторів і водночас створювати свою систему на національному ґрунті, враховуючи, насамперед, потреби свого краю, національні вимоги, історичні традиції братських шкіл, що в основі мали гуманістичні та демократичні принципи.

Націоналізація школи, на думку Русової, проводиться, перш за все, на­вчанням дітей рідною мовою, коли у програму включені найближчі до життя науки, використовується народна словесна, мистецька і музична творчість. У такій школі лунає народна пісня, красуються усякі народні вироби, і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психічне задоволення учням, сприяє вільному розвиткові їх духовних сил. Тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття своєї людської гідності. З притаманною їй громадянською пристрасністю, болем Русова пише: «...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх. Йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище... Такому народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні!»

Одночасно Русова застерігає, що націоналізація освіти, школи ніде не мусить приводити до шовінізму. Національне виховання через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів.

Для реформування школи, на думку Русової, мало її націоналізувати і ввести рідну мову. Необхідно змінити весь уклад школи, змінити цілі і прин­ципи виховання, наповнити роботу школи новим змістом. Все це пот­ребує наукового обґрунтування. Тому Русова ставить вимогу, щоб вихо­вання стало наукою, коли теорія і практика йдуть назустріч один одному

85. Проблеми освіти, школи та педагогічної теорії в спадщині франка

Іван Франко (1856-1916) – велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських землях рубежу XIX – XX століть; проблеми національної освіти й виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; визначає мету, зміст і методи навчання й виховання. Світогляд і педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К. Старовецького, Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Повного розквіту рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури, на думку І. Франка, можна досягти тільки за умов самостійної Української держави. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня.

Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації – осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне вдосконалення нації. Основними рисами українця мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість, ініціативність тощо. Вказував на роль навчання рідною мовою у розвитку мислення дітей. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. У брошурі "Чого хоче галицька робітнича громада" розробив програму (соціалістичну) народної освіти і школи. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної. Характеризуючи мету і завдання виховання, Франко розвінчував курс уряду на підготовку вірнопідданих з вузьким кругозором громадян. Він висунув свій ідеал виховання – людини-"каменяра", будівника нового суспільства. Такій людині притаманні "внутрішній спокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна боротьба проти темноти, фальші і дармоїдства"

Зміст і методи навчання й виховання визначав як квінтесенцію роботи школи.

І. Франко зробив великий внесок у висвітлення української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського відродження XVI – XVII століть, історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу XVIII – XIX століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови.

86. Політичні ідеї і практично педагогічна і культурно - громадська діяльність Грінченка

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892—93).

В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Юрієм Міхновським, Віталієм Боровиком, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівціворганізував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886–1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

Важливе місце у цій програмі надавалося книжкам для народу, зокре­ма для дітей.

Працюючи вчителем більше десяти років (1981 — 1893), глибоко вивчаючи історію педагогіки, Грінченко пише низку статей про школу і для школи, надзвичайно потрібних у той час: «На беспросветном пути. Об украинской школе», «Народні вчителі і ук­раїнська школа» та ін. Він є також автором «Української граматики до науки читання й писання» зі статтею для вчителів і прописами, першої книжки для читання в школі «Рідне слово», яку він написав разом із дружиною М. М. Грінченко (літературний псевдонім — Марія Загірня). Ці підручники неодноразово перевидавалися і до сьогодні не втратили своєї цінності, як і педагогічні погляди Грінчен­ка — палкого прихильника освіти, поборника викладання рідною мовою.

87. Культурно освітня діяльність і педагогічні ідеї коцюбинського

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864–1913) з власного педагогічного досвіду глибоко знав і любив дітей, стан освітньої справи. У публіцистичних статтях "Шкільні справи", які публікувалися в житомирській газеті "Волинь", письменник показував масову неграмотність населення, безправ'я народних учителів, висвітлював догматичні методи навчання, зокрема принизливе ставлення вчителів до учнів тощо.

Художні твори М. Коцюбинського про дітей і для дітей спрямовані на перегляд змісту і форм трудового виховання, перебудову сімейного виховання на засадах національної етнопедагогіки, виключаючи з нього насильство, жорстокість ("Подарунок на іменини") тощо. М. Коцюбинський гнівно викривав негідні | вчинки вчителів і нікчемних учительок, батьків, у яких рівень педагогічної культури практично дорівнює нулю. До всього іншого М.М. Коцюбинський – викривач соціальної нерівності, такої згубної для дітей і дитинства ("Ялинка", "Маленький грішник" тощо). М. Коцюбинський виступав за вивчення дитячої психології, а діти, на його глибоке переконання, повинні навчатися рідною мовою на кращих художніх творах української класики і дитячого фольклору. І реалізувати на практиці такі грандіозні завдання можуть українські учителі, свідомі національного обов'язку, високоморальні й висококваліфіковані фахівці своєї справи.

Письменник бачив соціальні причини культурної відсталості українського народу. Він критикував царську політику, буржуазний націоналізм, зрадницьку позицію ліберальної інтелігенції. Питання культури і народної освіти розглядав у тісному зв'язку з розвитком революційної боротьби трудящих. Це особливо яскраво виражено у творі «Fata morgana». Був атеїстом, виступав проти втручання церкви і духівництва у світське життя та шкільні справи. Обстоював світську школу, критикував релігію і духівництво: «Попи співають молитви, хвалять господа бога, на їх ризах людська кров».

Михайло Коцюбинський засуджував свавілля, насильство і знущання з людської особистості, неповагу до людської гідності в тогочасних школах. Як педагог він керувався гуманними демократичними традиціями народної системи виховання. У педагогічній роботі реалізовував свої здібності, уміло проводив заняття, використовуючи наочність, у тому числі й власні замальовки, ураховував вікові та індивідуальні особливості дітей. Ніжно й терпляче поводився з учнями, знаходив підхід навіть до пустунів. З учнями в нього завжди були довірливі стосунки. Домагався, щоб вони свідомо засвоювали навчаль ний матеріал, стимулював інтерес до науки, літератури, розучував і ставив з дітьми невеличкі п'єси. Його систематичні спостереження послужили для створення життєвих оповідань, новел, казок про дітей та для дітей.

До виховання власних дітей Михайло Коцюбинський ставився так само відповідально, з любов'ю і турботою. Донька Ірина згадувала: «Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зігріває сонячним промінням, — це перші мої спогади про тата, перші родинні почуття». В сім'ї Коцюбинських навчально-виховна робота й розвиток дітей передбачали правильний режим, своєчасну підготовку уроків, організацію праці та відпочинку. Дітей привчали до акуратності й ощадливості.

Трудове виховання Михайло Коцюбинський розглядав як складову частину всебічного розвитку дітей, як один з дійових засобів морального виховання. Він підкреслював, що посильна суспільно корисна праця розвиває волю і характер, виховує ініціативність, сміливість, наполегливість. Ці ідеї втілені в художній формі в ряді оповідань.

88. Соціально-педагогічні ідеї Лесі Українки і їх роль у розвитку прогресивної суспільної думки на україні

Видатна поетеса обстоювала рідну культуру, рідну мову, національні традиції у вихованні і всі виховні проблеми вона розв’язула в світлі завдань громадянського виховання. Думки Лесі Українки про народну освіту не можна відокремити від усієї системи її поглядів і переконань.

Педагогічні нахили поетеси та брак якісних підручників наштовхнули її на думку написати для меншої сестри підручник стародавньої історії східних народів. В 1891 р. книжка на 15 друкованих аркушів була закінчена. Та роботу над підручником Леся Українка вважала незавершеною. Тільки в останні роки життя вона дала згоду на друкування цього підручника.У підручнику письменниця повсякчас спрямовує думку читача на роздуми про долю свого народу, зіставляючи минуле життя із сучасним. Стародавня історія східних народів пройнята повагою до трудящих, співчуттям до її визвольної боротьби, гнівом проти поневолення.

В питаннях освіти Лесю Українку турбував напрямок діяльності царських чиновників, що забороняли організацію шкіл для народу. Як і всі українські просвітителі-гуманісти, вона критикує систему освіти, яка не забезпечує навчання усіх дітей трудящих.

Вона виступила проти злочинної політики царизму, спрямованої на обмежування бюджетних асигнувань для народних шкіл, на пригнічення вчителів та учнів.

В деяких своїх творах Леся Українка порушила важливі соціально-педагогічні проблеми. Мету родинного виховання письменниця вбачала у формуванні людини-борця. В оповіданні “Помилка” вона пише, що досягнути цієї мети можна тільки розвиваючи природні нахили дитини. Весь уклад сім’ї Косачів був спрямований на те, щоб діти краще розуміли красу рідного краю, його традиції, звичаї, не соромилися працювати і любили працю.

Праця і трудове виховання молоді займають чільне місце в діяльності Лариси Петрівни. Вона була сама зразком невтомного трудівника. Долаючи хворобу, Леся Українка до останніх днів не припиняла творчу роботу й все її життя було безкінечною працею і боротьбою.Серед творів, які написані спеціально для дітей і про дітей, дві прозові казки – “Лелія” і “Біда навчить”, вірші “Вишеньки” і “Колискова”, цикл “У дитячому крузі”, спеціальний збірник “Дитячі ігри, пісні, казки…”.

89. Педагогічна творчість і діяльність С.В. Васильченко

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) (1879—1932) — український письменник, журналіст і педагог. Вчителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади — у школах м. Києва.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички; склав цікаві «Правила для чергового учня». Добре знав психологію дітей, про що свідчать його твори «Дощ», «Дома», «Волошки» та ін. Багато працював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором «Олив'яний перстень», прагнучи показати значення для виховання дітей їх суспільне корисної праці.

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі – більше сотні учнів (чотири групи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила. “Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу”, - згадував письменник.

Його перу належать педагогічні праці «Народна школа і рідна мова на Україні», «Записки учителя», «Записки з життя сільських вчителів» та ін.

90. Творець проекту радянської системи освіти григорій гринько

Освіта в Україні формувалася в умовах певної самостійності й творчості у вирішенні освітянських питань, а тому мала свою специфіку. Народний комісар освіти Григорій Гринько, призначений на цю посаду в 1920 р., єдино правильною за тих умов вважав систему соціального виховання.

Його ідеї втілено в документах Наркомосу («Схема народної освіти У.С.Р.Р.» (1920), «Декларація про соціальне виховання дітей» (1920)), у праці «Соціальне виховання дітей» (1921).

Зважаючи на складні соціально-економічні умови в Україні на по чатку 20-х років, Григорій Гринько обстоював систему освіти, яка має професійне спрямування. Саме за відсутність професійного напряму він піддавав критиці російську систему освіти. Запропонована система професійної освіти та соціального виховання була підтримана на Першій Всеукраїнській нараді з питань народної освіти у березні 1920 р. і затверджена на Другій Всеукраїнській нараді в серпні 1920 р.В основі української системи народної освіти було соціальне виховання дітей від 4 до 15 років, яке передбачало розширення впливу суспільства на життя дитини, її навчання та виховання, і витіснення «несуспільних» виховних впливів — насамперед сім'ї, неорганізованого середовища. Нова система передбачала «охопити правильно поставленим єдиним вихованням усе життя дитини». Соціальне виховання мало включати охорону здоров'я дітей, навчання та виховання в єдності шкільної та позашкільної роботи. Система базувалася на національних традиціях, передбачала використання в радянській школі найкращих досягнень дореволюційної вітчизняної та зарубіжної педагогіки. Єдина трудова школа поєднувала навчання і виховання з продуктивною працею школярів, підготовкою їх до життя, до активної участі в матеріальному виробництві. У такий спосіб школа мала забезпечити кадрами народне господарство України.

Основним типом дитячого закладу, або, користуючись тогочасною термінологією, «формою соціального виховання», вважався дитячий будинок. Окремі виховально-освітні заклади (дитячий садок, школа, позашкільний заклад) повинні були злитися в «єдиний соціальний орга-нізм» — дитячий будинок, де б дитина перебувала протягом усього «соцвихівського» віку (від 4 до 15 років).

Згідно системи Г.Гринька діти 4-7 років мали виховуватися в дитячих комунах: дитячих садках і майданчиках (ігри, початки грамоти), 8-15 років – відвідувати єдину семирічну трудову школу (два ступені: І – 1-4 класи; П – 5-7 класи), а з 15 років – отримувати освіту у професійній школі (3 роки). Другим типом були високі школи різних типів (2-3 річні технікуми, 4-річні інститути для спеціалізацій у даній галузі чи 2-річні академії). За цією схемою освіти університети в Україні були ліквідовані.

Згодом цю систему Г.Гринька було змінено. Деякі зміни вніс тодішній заступник народного комісара освіти Я.Ряппо. Діти 8-12 років навчалися в масовій школі нижчого типу (школи індустріальні, сільськогосподарські, мистецькі, робітничої й селянської молоді), молодь 15-18 років – у школі вищого типу (технікуми). Таким чином, після закінчення семирічки випускники мусили йти до професійної школи (технікуму), щоб стати кваліфікованим робітником. Після її закінчення можна було поступати у вищу школу. Вищі інститути готували не масових практиків, а обмежену кількість інженерів, адміністраторів, агрономів та інших спеціалістів.

91. Новаторська педагогічна діяльність макаренка

Увійшов у класику сучасної педагогіки як новатор інтенсивної педагогіки, один із засновників теорії та методики колективного виховання. Найліпший шлях до виховання вбачав у створенні таких умов, коли вихованці є водночас і вихователями, тому виховував через життя, роботу, прагнення колективу. Наполягаючи на необхідності авторитетності, високої культури, працездатності вчителів, був проти надмірності виховательського персоналу, яка сковує можливості участі самих учнів у виховному процесі, тобто не дає їм змоги бути не тільки об'єктом, але й суб'єктом виховання.

Його теорія враховувала індивідуальний підхід до особистості в процесі колективного виховання і перевиховання, багато її елементів корисні й нині, особливо для колоній неповнолітніх злочинців, спеціальних шкіл-інтернатів. У системі Макаренка взаємини активістів і решти колективу будувалися на засадах справедливості й гуманізму, спільної діяльності, спрямованої на досягнення мети, відносинах відповідальної залежності, наявності органів самоврядування. В сучасних умовах використання його досвіду часто-густо далеке від гуманності, нерідко ґрунтується на жорстокості та знущаннях, що дає деяким педагогам змогу безпідставно звинувачувати всю систему Макаренка в «педагогічному сталінізмі».

Велику увагу приділяв розумовому, трудовому, фізичному, естетичному вихованню, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. Значне місце у його творчості посідають думки про моральне виховання підростаючого покоління. Він вва-жав за потрібне запровадження у школах теорії моралі, пропагування у переконливій формі таких якостей, як воля, мужність, стриманість, повага до жінки, до дитини, до літньої людини, пошана до себе, теорія вчинків, свідома дисципліна тощо. При цьому наголошував на необхідності підтримки цих теоретичних положень досвідом колективу і постійними вправами.

Великого значення надавав проблемам педагогічної майстерності. На його думку, педагог повинен бути патріотом своєї Батьківщини, мати добру загальноосвітню, професійну і педагогічну підготовку, бути ініціативним, активним, енергійним, життєрадісним, гуманним, чуйним, вимогливим до себе й вихованців, мати педагогічний такт, постійно працювати над собою. Чимало цінних думок висловив щодо створення єдиного, здорового вчительського колективу, його традицій, наполягаючи на тому, щоб кожний вихователь був повноцінним творцем, господарем життя колективу, учасником спільної справи, наставником.

Наголошував на проблемах сім'ї і школи, вихованні дітей у сім'ї, відповідальності сім'ї за виховання дітей. На його думку, необхідними умовами правильного виховання дітей є «повна сім'я», добрі взаємини між батьком і матір'ю, приклад в усьому батьків для дітей, правильні взаємини між батьками і дітьми, чіткий і строгий режим життя і правильно організована діяльність членів сім'ї. Надаючи великого значення у вихованні дітей розумному батьківському авторитетові, гостро критикував його «фаль-шиві типи»: авторитет придушення (батьки б'ють і залякують дітей); авторитет віддалі (між батьками і дітьми немає нічого спільного); авторитет чванства (батьки вихваляють себе і недооцінюють інших людей); авторитет педантизму (батьки — бюрократи і формалісти — все забороняють дітям); авторитет резонерства (батьки надокучають дітям частими і зайвими повчаннями); авторитет любові (батьки надмірно задобрюють дітей); авторитет дружби (між батьками і дітьми існує панібратство); авторитет підкупу (слухняність дітей купується подарунками й обіцянками батьків).

Основоположним принципом педагогічної системи А.С.Макаренка є принцип виховання в колективі. Колектив розглядався ним як універсальний метод виховання, котрий є загальним і єдиним, в той же час дає можливість кожній окремій особистості розвивати свої здібності, зберігати свою індивідуальність, йти вперед по лініях своїх нахилів. Він розробив і апробував методику колективістського виховання, технологію її втілення. А.Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на дрсягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням Макаренка, характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу

Дата добавления: 2015-05-24