Предмет педагогіки: визначення, стадії розвитку, історія формування як самостійної науки

Зміст будь-якої науки — це система знань у формі понять, визначень, концепцій, теорій, законів. Слово "педагогіка" — грецького походження, воно означає "дітоводіння". У Стародавній Греції педагогами називали рабів, які супроводжували дітей до школи. У процесі розвитку педагогіки відбулися помітні зміни у змісті окремих визначень. Педагогіка впродовж віків формувалася як наука про виховання. Вона досліджує не лише виховання, а й навчання. Тому слід вважати, що педагогіка — це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини.

Предметом педагогіки є: а) дослідження закономірностей педагогічних явищ і процесів; б) теоретичне обґрунтування змісту, принципів, форм і методів навчання та виховання; в) вивчення передового педагогічного досвіду і розвиток на цій основі сучасної педагогіки; г) розробка педагогічної техніки.

Видатний педагог А. С. Макаренко сказав, що педагогіка — найскладніша діалектична наука, тому що її предметом є виховання особистості, формування правильного ставлення до всього, що її оточує.

Інший видатний педагог, В. О. Сухомлинський, зазначив, що педагогіка повинна бути наукою для всіх.

Стадії розвитку педагогіки можна розглядати в такому порядку: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка. З появою кожної нової стадії відбувався процес її взаємодії, взаємодоповнення та взаємозбагачення.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в поглядах на мету, завдання, зміст, засоби й методи виховання, навчання та розвитку. Термін "народна педагогіка" вперше вжив О. В. Духнович у підручнику "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1858 р.). Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін "етнопедагогіка", пов'язаний з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій.

Науковою системою знань про Батьківщину в конкретних історичних умовах нашої держави є українознавство. Воно закладає наукові основи філософії, ідеології, політики, стратегії й тактики розбудови незалежної держави, розвою національних меншин, що живуть на нашій території. Пізнання через систему наукових знань українознавства всієї інформації про Землю та її природу, світобудову, космос — фундаментальний принцип, який забезпечує збереження і розвиток національного світовідчуття, світорозуміння, утверджує державотворчу свідомість як ланку свідомості громадян України. Концепції національної системи освіти, навчальний інтегративний курс "Українознавство", відомий посібник П. П. Кононенка "Українознавство" (1994 р.) відіграють значну роль у розвитку вітчизняної педагогічної думки, у реалізації європейських традицій освіти і виховання в нашій державі.

Якщо "нація" — це "велика родина", "надродина", яка існує віками й тисячоліттями, то родина — це "нація в мініатюрі". Мати й батько є природними головними вихователями, їхній обов'язок — передати дітям у спадок від дідів і прадідів заповіт: бути національно свідомими, палкими патріотами і стійкими громадянами України. Родинна педагогіка як складова частина народної культури сприяє формуванню в дітей найглибших почуттів любові до матері, бабусі, дідуся, поваги до пам'яті померлих. Основні завдання родинного виховання подано в "Концепції національного виховання". Це пробудження та врахування природних задатків і нахилів: формування здібностей, піклування про фізичне і психічне здоров'я; оволодіння дітьми рідною, державною мовою; патріотичне, трудове, моральне, естетичне виховання. Школа повинна проводити тривалу і наполегливу просвітницьку та педагогічну роботу з батьками, збагатити їх знання з українознавства, психології, теорії і практики виховання, підносити культуру батьків, родинне виховання на вищий рівень. Особливо важливе формування в батьків знань про національно-психологічні особливості дітей, національний характер і світогляд, про державну ідеологію й політику в галузі освіти і виховання підростаючих поколінь.

У багатьох школах та сім'ях творчо відроджуються і розвиваються козацько-лицарські виховні традиції. Козацька педагогіка — це частина народної педагогіки, яка сприяє формуванню в підростаючого покоління українців синівської вірності рідній землі — незалежній Україні. Педагогіка народною календаря використовується для виховання дітей та молоді через послідовний цикл залучення їх до сезонних робіт, звичаїв, свят, обрядів українського народу. Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання людської особистості засобами релігії. Релігійні виховні традиції мали і мають значний, часто вирішальний виховний вплив на молодь у родинах віруючих, яких нині в Україні мільйони.

Світська педагогіка пройшла тривалий шлях становлення. Система гуманної освіти і виховання бере свій початок у Давній Греції. Афінська система залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість.

Через 350—400 років в Римській імперії утворився термін педагогіка та назва професії педагог (paidos — дитина, ago — веду, виховую). Перший "штатний" педагог Марк Фабій Квінтиліан (35-96 рр.), який одержував платню з імперської казни, навчав юнаків ораторського мистецтва, був автором 12-томної книги "Дванадцять книг риторичних настанов", по суті, це була перша педагогічна книга.

Тривалий час педагогіка була частиною філософії і лише в XVII ст. з'явилися твори, які їх відокремили. Першим творцем самостійної педагогіки вважають чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670 рр.). Його головна праця "Велика дидактика" — перша наукова педагогічна книга, багато дечого з неї увійшло в золотий фонд педагогіки (наприклад, класно-урочна система).

У XVIII ст. на розвиток науки, освіти, культури вплинули ідеї французьких просвітителів Ф. Вольтера, Л. Дідро, особливо Ж.-Ж. Руссо. Вони зробили неоціненний внесок у-педагогічну науку.

У XIX ст. педагогічна думка набула інтенсивного розвитку у працях видатного швейцарського педагога Й. Г. Песталоцці (1746—1827 рр.), який став засновником теорії і практики початкового навчання і трудового виховання бідних дітей. Ф. Фребель (1782—1852 рр.) — основоположник у Німеччині теорії і практики дошкільного виховання. А.Ф. Дістервег (1790—1866 рр.) — німецький педагог-демократ, який зробив значний внесок у розвиток прогресивної системи освіти, у якій головне місце відводили загальному навчанню всіх дітей.

Над питанням педагогічної теорії і практики багато працював Л. М. Толстой (1828—1910 рр.), який створював школи для селян, сам написав підручники для школи — "Азбуку", підручник з арифметики.

Видатний російський педагог К.Д. Ушинський (1827— 1870 рр.) обстоював принцип народності навчання і виховання дітей. Його педагогічні погляди викладені в праці "Людина як предмет виховання", він створив підручники "Рідне слово", "Дитячий світ", якими користувалося не одне покоління дітей.

У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні не було такого діяча культури, літератури, мистецтва, який би стояв осторонь питань освіти і виховання. Т. Г. Шевченко (1814—1861 рр.) підготував і видав "Букварь южнорусский" (1861). Леся Українка (1871—1913 рр.) змальовувала жалюгідну дійсність сільських шкіл і їхніх учителів. О. В. Духнович (1803—1865 рр.) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книжки для вчителів. Відомий український педагог X. Д. Алчевська (1841—1920 рр.) працювала над питанням навчання дорослих, її посібники "Що читати народові?", "Книга дорослих" мали великий успіх, принесли авторці широке визнання.

- Найбільш глибоко ідеал національного виховання розкрито у працях довго замовчуваного українського педагога Г. Ващенка (1878—1967 рр.) "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва" та інших.

А. С. Макаренко (1888-1939 рр.) увійшов у класику сучасної педагогіки як один із засновників теорії і методики колективістичного виховання, випробуваних ним на практиці протягом восьми років (1920—1928 рр.). Його система враховувала індивідуальний підхід до особистості в процесі колективного виховання і перевиховання, багато її елементів і понині корисні, особливо для колоній неповнолітніх злочинців. Досвід виховання в одній із колоній висвітлено у "Педагогічній поемі" А. С. Макаренка.

В. О. Сухомлинський (1918—1970 рр.) з 1946 року до останніх днів свого життя працював директором Павлиської середньої школи на Кіровоградщині. Він написав багато відомих сьогодні книжок з проблем навчання, трудового і морального виховання учнів: "Школа під голубим небом", "Серце віддаю дітям", "Про розумове виховання", "Сто порад молодому вчителю", "Розмова з молодим директором школи" та інші. Гуманізація була вищим принципом розумового, морального і трудового виховання в школі В. О. Сухомлинського, де складна педагогічна праця поєднувалася з любов'ю і повагою до учнів, а з боку останніх — небайдужим і шанобливим ставленням до знань, книги, учителів, батьків, старших людей.

Дата добавления: 2015-05-24