Тема 2. Історія становлення і розвитку педагогічної психології

Ця тема в курсі «Педагогічна психологія» не може не розглядатись у тісному взаємозв'язку з історією розвитку вікової психології. Ці взаємозв'язки обумовлені ще й тим, що окремими (самостійними) галузями психологічної науки ці галузі стали (якщо аналізувати історичний аспект) не дуже давно (XIX ст.).
Можна назвати декілька причин, які сприяли виділенню вікової і педагогічної психології в самостійні галузі психології: ідеї еволюційного розвитку Ч. Дарвіна (2-а половина XIX ст.), які вплинули на цілий ряд наук, в тому числі на психологію, визнання того факту, що знання загально-психологічних закономірностей недостатньо для пояснення розвитку, поведінки, формування, навчання і виховання дитини, розвиток медицини і, зокрема, педіатрії, яка цікавилась проблемами впливу стану здоров'я дитини на її успіхи в навчанні, потреби практичних працівників дитячих установ (дошкільних, шкільних) та ін.
Аналіз історії розвитку педагогічної психології можна починати з періоду Київської Русі (див. посібник «Педагогічна психологія» за редакцією Л.М. Проколієнко і Д.Ф. Ніколенка, Київ, 1991).
Історія вітчизняної педагогічної психології, що ґрунтується на наукових засадах, починається з ХVІІ-ХVШ ст., від Ф. Прокоповича, М.В.Ломоносова, Г. Сковороди.
Історія зарубіжної педагогічної психології мала в своїй основі праці Я.А. Коменського «Великая дидактика», Дж. Локка»Мысли о воспитании», Ж. Ж. Руссо «Эмиль и его воспитание», Й.Г. Песталоцці «Лингард и Гертруда» та ін.
При вивченні цієї теми ми повинні звернути увагу на цілий ряд авторів і їх ідеї, про яких мало інформації в наших підручниках і посібниках педагогічної психології. Особливо це стосується 20-х - 40-х років ХХ ст. в СРСР.
Перші дослідження з педагогічної психології були розгорнуті в середині 20-х рр. (збірник праць «Навыки чтения, счета и письма современного школьника» за редакцією М.А. Рибникова). Ці дослідження в основному носили констатуючий характер, але в зв'язку з завданнямі ліквідації неписьменності вони зіграли свою позитивну роль.
Пізніше з’являються роботи Л.М. Шварца (1934; 1935; 1941). Він відкинув як старий «буквослагательный» метод, так і нову на той час «методику цілих слів». Як найбільш продуктивний, автор запропонував метод складового читання, тобто читання по складах.
До циклу цих робіт належать праці Т.Г. Єгорова по оволодінню читанням (на етапі добукварному, букварному і післябукварному), праці Л.І. Божович і Д.М. Богоявленського по оволодінню граматикою, навчанню математики були присвячені праці Н.О. Менчинської та ін.
Починаючи з 50-х рр.. з’явились праці відомих вітчизняних психологів Д.Б. Ельконіна, В.В. Давидова, П.Я. Гальперіна, Г.С. Костюка, Л.Н. Ланди, Н.Ф. Тализіної, Л.Б. Ітельсона, В.А. Крутецького, Л.В. Занкова та інших, де порушувались актуальні проблеми педагогічної психології.
В зарубіжній педагогічній психології XX ст. найбільш помітними були праці А. Біне, Ст. Холла, Дж. Селлі, А. Гезелла, К. Бюлера, Б. Скіннера, Ж. Піаже, Дж. Брунера та ін.
Сучасний етап розвитку досліджень у вітчизняній і зарубіжній педагогічній психології ми будемо аналізувати у наступних темах.

2, 1.1.1 Предмет, основні категорії, функції і завдання педагогіки

Педагогіка є комплексною наукою, яка об'єднує, синтезує дані природничих і суспільних наук, що стосуються процесів виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін «педагогіка» походить від давньогрецьких слів pais (paidos) — дитя і ago — веду. У Давніх Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос», тобто вчителями-вихователями, найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни. їх називали «педононами», «педотрибами», «дидаскалами», «педагогами». У Давньому Римі цю роботу доручали найосвіченішим державним чиновникам, які багато мандрували, знали іноземні мови, культуру і звичаї різних народів. Так, Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96) відкрив у Римі власну риторичну школу, де навчав ораторському мистецтву. Згодом ця школа стала державною, а Квінтіліану було призначено платню з імператорської скарбниці.

В епоху середньовіччя педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці. У міських школах та університетах могли викладати і люди, які не мали духовного сану.

«Майстрами» називали педагогів у Давньоруській державі. Спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів не існувало. Ними були і дяки, і піддячі, і священики, і мандрівні дидаскали — «школярі — книжники».

Предмет педагогіки. Науковий інтерес педагогіки зосереджений на дослідженні сутності, закономірностей навчання і виховання людини у процесі її підготовки до самостійного життя і праці. Цією проблематикою окреслений предмет педагогіки як науки.

Предмет педагогіки — навчально-виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище виникло на перших етапах розвитку суспільства. Його функції спільні для всіх суспільно-економічних формацій (передавання нагромадженого досвіду, необхідних знань, піклування про здоров'я, розвиток фізичних сил і т. ін.). Але його цілі, зміст, форми і методи історично змінні і визначаються умовами життя та виробничою діяльністю дорослих. Тип виховання залежить від особливостей суспільно-історичної формації.

У первісному суспільстві виховання здійснювалось головним чином у процесі праці, в різних обрядах, іграх і було спрямоване на фізичний розвиток підростаючих поколінь, опанування ними трудових умінь і навичок. Виховання ще не було самостійною специфічною діяльністю, не існувало тоді й спеціальних виховних установ для дітей і молоді. Перший досвід виховання узагальнювався у формі життєвих правил, які старше покоління передавало молодшому. Так, у деяких народів хлопчиків змалку привчали до мисливства, риболовства, а дівчаток — до домашніх робіт. У рабовласницьку епоху знатні й багаті люди отримували різнобічне для свого часу виховання в різних навчально-виховних закладах. Тут їх готували до того, щоб вони були спроможні утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю, і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Дітей рабів готували до різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці.

За феодалізму виховання було становим. Нащадки феодалів отримували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, для того щоб за допомогою зброї розширювати свої володіння і тримати в покорі кріпаків. Духовенство давало своїм дітям релігійно-церковне виховання. Діти кріпаків здебільшого виховувалися в сім'ях, діти ремісників фахову підготовку проходили спершу в межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах і цехових школах. Для дітей купців існували гільдійські школи.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, на яку впливають рівень розвитку науки, техніки і культури, політична система. Загалом, у сучасних демократичних суспільствах виховання покликане формувати законослухняного індивіда, що поважає закони і норми моралі демократичного суспільства, знає свої права та обов'язки і відповідально ставиться до їх виконання.

Отже, навчально-виховна діяльність, яка здійснюється у суспільстві на всіх етапах його історичного розвитку, і є предметом педагогіки як науки.

Дата добавления: 2015-05-24