Процес розвитку і формування особистості

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість - людина соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.

Це поняття виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, традицій. Тобто особистість виявляє себе тільки в суспільних відносинах.

Властиві особистості неповторні риси та особливості виражають її індивідуальність.

Індивідуальність - цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність психічного складу.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати особистістю. Це відбувається у процесі розвитку особистості - становлення та формування її під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання. Розвиток людини не можна зводити лише до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Він полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових можливостей пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості. Всі ці Психічні процеси є необхідною умовою формування особистості - становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття "розвиток людини" і "формування особистості" дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Насправді ж поняття "особистість", на відміну від поняття "людина", означає соціальну характеристику людини, тобто її якості, які формуються під впливом спілкування і стосунків з іншими людьми, суспільством в цілому. Проте розвиток людини і формування її особистості є цілісним процесом. У ньому велика роль належить активності людини, яка може значною мірою сприяти формуванню власної особистості, якщо перед нею будуть поставлені вихователем відповідні цілі і вона буде домагатися їх виконання, розвиваючи якості, необхідні для їх досягнення. Залежно від рушійних сил виокремлюють такі види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни виявляються у збільшенні й розвитку кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни охоплюють розумовий розвиток, формування психічних рис особистості. У набутті соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, полягає соціальний розвиток особистості.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є різноманітні внутрішні та зовнішні суперечності. Вони виявляються у психічних процесах збудження і гальмування, в емоційній сфері - у відчуттях задоволення і незадоволення, радості і горя. Ці суперечності стосуються також спадкових даних і потреб виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного рівня розвитку), рівня розвитку особистості й ідеалу (оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості). Стимулюють розвиток суперечності між потребами особистості та моральним обов'язком (щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, її "стримує" моральний обов'язок людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості). Особистість активно розвивається, відчуваючи суперечності між своїми прагненнями та можливостями (прагнучи досягти певних результатів у навчанні за недостатнього рівня пізнавальних можливостей, дитина починає посилено працювати над собою).

У навчально-виховній діяльності педагогам слід враховувати, що розвиток особистості школяра має наслідувальний характер (ця закономірність є основою теоретичних засад використання прикладу у вихованні), а людська особистість розвивається в діяльності (всебічний розвиток природних задатків людини відбувається тільки в процесі її життєдіяльності), під впливом середовища (умови життя, насамперед близьке оточення, засоби масової інформації, вулиця, шкільний колектив, справляють відчутний вплив на розвиток особистості школяра). Цей розвиток відбувається як результат впливу на всі сторони людської психіки (на уроці, виховному занятті повинні бути задіяні мислення, увага, пам'ять, уява, емоційно-почуттєва сфера). Нові риси особистості потребують нового ставлення до неї (врахування у вихованні не тільки вікових особливостей учнів, а й щоденне його збагачення знаннями" життєвим досвідом), адже кожного наступного дня вона є іншою, ніж учора.

Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов'язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділяють на певні вікові періоди.

Вікова періодизація (класифікація) - поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запропонував давньогрецький філософ Платон (428-348 до н. е.). Охоплюючи життєвий цикл розвитку людини від народження до смерті, вона розкриває зміст виховання та діяльності особистості у кожному віковому періоді.

Вікова періодизація чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592-1670) передбачає дитинство, отроцтво, юність, змужнілість і відповідні ступені в системі народної освіти, кожний з яких розрахований на шість років.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов'язана з розвитком школи і дошкільних закладів. У педагогіці шкільний вік поділяють на молодший (6-7 - 11-12 років); середній, або підлітковий (12- 15 років); старший, або юнацький (15-18 років). Межі вікових періодів відносно рухомі, тому що природний потенціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які називають віковими особливостями.

7. Педагогіка - наука і практика виховання, навчання, освіти та розвитку людей. Поняття «педагогічна діяльність», «педагогічна система», «педагогічний процес», «педагогічні результати» і т.п. виступають як родові по відношенню до інших, наприклад навчанню, який представляє лише частину такої діяльності. Виховання, навчання, освіта і розвиток, маючи педагогічно системний характер і свої цілі, виступають взаємопов'язаними підсистемами в педагогічній діяльності, процесі, результати, представляючи собою своєрідний «педагогічний квадрат».

Єдність, узгодження, взаємозв'язку підсистем об'єктивно обумовлені необхідністю цілісного, гармонійного формування особистості. Воно об'єктивно обумовлено закономірностями соціального, психологічного та педагогічного розвитку людини - становлення його відбувається цілісно,??у взаємозв'язку і взаємозумовленості відбуваються в ньому змін. Виховання сприяє успіхам у навчанні та освіті, освіта і навчання - успіхам у вихованні, всі вони сприяють переміщень у розвитку, а підвищення його рівня прискорює і збагачує результати виховання, навчання та освіти.

Єдність навчання, виховання, освіти та розвитку в педагогіці визнано однією з найважливіших закономірностей, властивих будь-якому педагогічному процесу, і забезпечується цілеспрямованими зусиллями суб'єктів педагогічної праці. Розглядаючи всі ці підсистеми в єдності, слід мати на увазі, що це не тотожні явища. Кожна з них має свою якісну визначеність, свою специфіку. Чим повніше і глибше буде врахована ця специфіка, тим ефективніше буде вся педагогічна робота.

Аналіз практики свідчить про те, що зжиті факти нерозуміння єдності педагогічної роботи, необхідність наповнення її виховують, навчальними, розвиваючими, а де можливо і освітніми впливами, що проявляється в протиставленні навчальних заходів виховним; в недостатній узгодженості діяльності керівників, педагогів щодо забезпечення єдності навчання, виховання, освіти та розвитку людей, трудових і навчальних груп. Причина цього криється головним чином в недостатній педагогічної підготовленості керівників, вчителів, батьків та інших суб'єктів педагогічної діяльності.

У цілісному педагогічному процесі відбувається формування системи знань, навичок і умінь, поглядів і переконань, звичок поведінки, якостей, різнобічно характеризують особистість людини. Навчання приводить в дію пізнавальні, творчі можливості, спонукає до прояву сумлінності, наполегливості, вимогливості до себе і в той же час сприяє підвищенню вихованості, створює умови для розвитку здібностей, активізує розумовий і фізичний розвиток особистості учня, поступово підвищує рівень його освіченості.

Практично кожне педагогічний вплив містить у собі різнобічний {педагогічно «квадратура») матеріал для вирішення навчальних, виховних, освітніх і розвиваючих завдань.

Соціально-економічні, технічні, загальнонаукові знання, якими оволодівають люди, відображають історію і характер, специфіку сучасної епохи, розстановку політичних сил у світі, стан світової та національної економіки, рівень розвитку науки і техніки, допомагають навчаються розуміти і об'єктивно оцінювати життєві явища і процеси, на основі яких формується науковий світогляд, погляди, переконання, реалізовані в соціальній активності людини, у розвитку його особистості.

Науковість навчання, виховання невіддільна і від соціального аспекту. Чим яскравіше і глибше розкривається соціальна значимість наукових знань, тим вище виховує роль навчання, освіти. Отже, навчання, освіта будуть носити істинно виховує характер тоді, коли конкретно і чітко в процесі педагогічного впливу ставляться не тільки дидактичні, освітні цілі (чому навчити?), А й виховні завдання, завдання розвитку особистості. Реально ж це робиться далеко не завжди: керівники, викладачі, вчителі постійно і досить успішно визначають дидактичні цілі впливу, але рідко вважають за необхідне ставити спеціальні виховні завдання, хоча, як правило, усвідомлюють необхідність не просто повідомляти суму знань, але і показувати їх соціальний зміст, професійну значущість, прищеплювати навчаються інтерес до досліджуваного, до подальшого придбання знань, розвивати у них здатність самостійно думати, міркувати, відповідально діяти, вміло працювати над собою, підвищувати рівень своєї освіти.

Усі педагогічні заходи можуть і повинні прищеплювати людям інтерес до вивчення реалій життя, практики, містити гостру постановку і вирішення хвилюючих їх проблем. Цим забезпечується навчальний, який виховує, освітній характер педагогічної діяльності.

Виховує вплив робить також чітка організація, дисципліна в діяльності трудових колективів та навчальних груп, вміле використання у педагогічній практиці як традиційних, так і інноваційних методів і форм навчання, виховання, освіти та розвитку.

Напруженість педагогічного процесу, наближення умов його організації до реальної професійної діяльності, особливо при проведенні практичних заходів на природних (натуральних) об'єктах в поєднанні з постійною педагогічної вимогливістю вчителів, викладачів, керівників формують у навчаються професійну спрямованість, необхідні якості фахівця, морально-психологічну загартування.

Досвідом доведено, чим активніше діяльність навчаються, тим успішніше вирішуються навчальні, виховні та освітні завдання. Саме тому особливу значимість набуває посилення проблемності у вирішенні педагогічних питань, розвиток змагальності між людьми в оволодінні знаннями, впровадження особистісно-орієнтованого підходу до людини, проведення творчих дискусій, вирішення професійних завдань, збільшення питомої ваги самостійної пошукової роботи, вміле керівництво самоосвітою співробітника, студента, учня.

Все це підсилює навчальні, освітні і розвиваючі можливості педагогічної діяльності.

Практика педагогічної роботи в організаціях, установах, навчальних закладах переконливо показує значущість виховного та освітнього потенціалу громадської роботи, залучення людини в проведення тих чи інших суспільно-корисних заходів, встановлення і підтримання контактів з іншими організаціями, школами, дитячими будинками, вузами зі спортивних, культурно-дозвіллєвих питань, шефським справах.

Розумового розвитку людини сприяють освіта, виховання і навчання в цілому. Разом з тим в будь-якому педагогічному явищі є концептуальні, принципово значущі положення, які можуть бути глибоко засвоєні при достатньому рівні розвитку таких якостей розуму, як логічність, швидкість, гнучкість, глибина мислення. Досвід показує: коли людина збуджується до евристичному мисленню, навчання, виховання і розвиток йдуть в єдності. Якщо ж педагогічні впливи проводяться шаблонно, шляхом формального переказу положень з навчальних посібників, повідомлення готових відповідей на поставлені питання, то розвитку розумових сил навчаються не відбувається - вони звикають до інтелектуального утриманства і, як наслідок, до розумової безпорадності при прийнятті самостійних рішень, формулюванні висновків.

Щоб забезпечити розвиваючий характер навчання, виховання та освіти необхідно враховувати рівень підготовленості про чающихся і розширювати їх пізнавальні можливості. Досвід показує, що успішніше ця проблема вирішується за такої організації педагогічних справ, коли вчитель, батько, викладач, керівник знає і враховує як загальний рівень розумового розвитку людини, так і особливості його мислення; робота проходить в процесі вирішення пізнавальних завдань, наукового пошуку, коли навчаються не просто слухають і запам'ятовують, спостерігають і копіюють, а активно здійснюють пошук, як би відкривають нові знання, вишукують нешаблонні прийоми дій. При такому характері навчання, виховання і освіти розвиваються розум і здібності, шліфується мислення, формується його творчий характер, загартовується воля.

Все це переконує в тому, що коли виховання, навчання, освіту і розвиток органічно злиті воєдино в педагогічному процесі, тоді забезпечується системність дій на людину, воно посилюється, робиться плідніше, корисніше для нього самого.

Дата добавления: 2015-05-24