Принципи виховання

План.

План.

План.

План.

1. Поняття про педагогіку як науку і суспільне явище.

2. Характеристика основних педагогічних категорій.

3. Основні етапи розвитку педагогіки.

1. Педагогіка як наука відокремилась від філософії в сер. ХУІІ ст.. Чеський вчений Ян Амос Коменський у 1632 році написав книгу «Велика дидактика», яка закріпила підвалини педагогічної науки. Свою назву педагогіка отримала від гр. слова «дітоводство».

Педагогіка – наука про закономірності виховного впливу на людей різного віку.

Предметом педагогіки є виховання – процес передачі старшими поколіннями суспільно-історичного досвіду новим поколінням з метою підготовки до життя і діяльності, праці, необхідних для подальшого розвитку суспільства.

Термін «виховання» вживається у багатьох значеннях:

- Вплив на людину всього суспільного ладу;

- Цілеспрямований процес, здійснюваний у системі навчально-виховних закладів;

- Спеціальна виховна робота, спрямована на формування системи певних якостей, переконань;

- Розв’язання конкретної виховної задачі.

2. Категорії – провідні поняття певної науки. Основні категорії педагогіки: виховання, самовиховання, навчання, навчально-виховний процес, розвиток, освіта, перевиховання.

- самовиховання – цілеспрямована робота людини, спрямована на вдосконалення власної особистості;

- перевиховання – індивідуально спрямована робота дорослих з усунення недоліків педагогічно занедбаного учня;

- освіта – 1) результат завершеного навчання;

2) процес оволодіння системою знань, умінь, навичок, формування світогляду;

- навчання – процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється освіта, виховання, розвиток;

- навчально-виховний процес – реальне об’єднання навчання і виховання, яке є основною функцією навчально-виховного закладу;

- розвиток – процес становлення і формування людської особистості під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів.

Педагогіка оперує цілим рядом інших понять: знання, уміння, навички, прийом, метод, засіб, які будуть пояснені у подальших темах згідно з програмою.

Структура педагогіки.

1. Основи педагогіки.

2. Теорія виховання.

3. Теорія навчання освіти (дидактика).

4. Теорія управління навчально-виховним процесом.

Педагогіка має понад 20 галузей:

- Загальні педагогічні науки – соціальна, шкільна, дошкільна педагогіка;

- Спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами – сурдопедагогіка,тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка;

- Порівняльна педагогіка – порівняння системи освіти різних країн з вітчизняною;

- Функціональні педагогічні науки – педагогіка вищої школи, педагогіка професійно-технічної освіти, галузеві педагогіки (авіаційна, військова, медична, підвищення кваліфікації..).

Педагогіка пов’язана з багатьма науками:

Науками про суспільство – філософія, соціологія, етика, естетика, економіка;

Науками про людину – фізіологія, психологія;

Науками про красу – естетика, мистецтвознавство;

Інші – екологія, методика.

Для проведення педагогічних досліджень наука користується різними методами. Метод – це спосіб досягнення мети, впорядкована діяльність.

Методи педагогічних досліджень:

1. Психолого-педагогічні спостереження – цілеспрямоване сприймання педагогічного явища, в процесі якого дослідник отримує фактичний матеріал або дані, що характеризують особливості якогось явища.

2. Педагогічний експеримент – навмисне організована перевірка прийому або методу з метою перевірки його ефективності..

3. Психолого-педагогічний тест.

4. Соціологічні та педагогічні анкети.

5. Вивчення продукції діяльності учнів.

6. Бесіда.

7. Інтерв’ю.

3. Характеристика основних етапів розвитку педагогіки.

Виховання як суспільна функція з’явилось з зародженням людського суспільства. Педагогіка як наукова дисципліна оформилась значно пізніше, у той період, коли виховання почало відігравати помітну роль у житті суспільства і виникла потреба в узагальненні досвіду виховання, створенні спеціальних закладів.

Витоки теоретичного узагальнення досвіду виховання слід шукати у рабовласницькому суспільстві - у межах філософії, яка відома як наука, що займається осмисленням життя. У філософських працях Сократа (469-399 до н.е.), Платона (427-347 до н.е.), Аристотеля (384-322 д н.е.), Демокрита (460-370 до н.е.) зустрічаються ідеї і положення пов’язані з питаннями виховання людини, формуванням її особистості. У Давньому Римі педагогічна думка отримала відображення у працях Марка Квінтіліана (35-96 рр).

В епоху Феодалізму педагогічні ідеї розвивались в межах богословської науки – теології. Відродження дало цілий ряд педагогів-гуманістів: Вітторіно да Фельтре (1378-1446), Франсуа Рабле (1483-1533).

З гострою критикою церковного виховання, зі своїм трактуванням гуманістичного виховання (традицій грецької та римської системи) виступив голландець Еразм Роттердамський (1469-1536).

Оформлення педагогіки як наукової дисципліни пов’язане з ім’ям чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670). Його «Велика дидактика» містить логічно обґрунтовану систему поглядів на роль і значення освіти,, потрібної для всіх дітей; підхід до визначення змісту, методів та організаційних форм навчання.

У капіталістичний період в Англії виразником прагнень буржуазії в галузі виховання став Джон Локк (1632-1704). У праці «Думки про виховання» він виклав погляди на виховання джентльмена.

Великий внесок у формування педагогічної науки зробили французькі просвітителі ХУІІІ ст. – Руссо (1712-1778), Гельвецій (1715-1771), Дідро (1713-1784) – розглядали виховання як засіб перетворення суспільства.

Швейцарський педагог Йоган Генріх Песталоцци (1746-1827), демократичні ідеї якого розвинув німецький педагог Фридрих Адольф Вільгельм Дистерверг (1790-1866), якого прозвали «вчителем вчителів» за турботу про підготовку кадрів.

Питаннями педагогічної теорії і організацією навчання та виховання займався Л.М. Толстой (1828-1910), який створював школи для селянських дітей, написав ряд підручників,закликав розвивати творчі здібності, розвивати творчий потенціал дитини, поважати особистість дитини.

Великий внесок у розвиток вітчизняної педагогіки зробили К.Д. Ушинський (1824-1870) – «Людина як предмет виховання», «Рідне слово», «Дитячий світ»; В.О. Сухомлинський (1918-1970) – «Серце віддаю дітям», «Виховання громадянина», «Павлиська середня школа», А.С. Макаренко (1888-1939) – «Педагогічна поема», «Книга для батьків».

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки визначними постатями вітчизняної педагогіки можна вважати: Шаталова, Амонашвілі, Щетиніна тощо. Розвиток педагогічної думки рухається у межах гуманної педагогіки.

Закономірності та етапи педагогічного процесу.

1. Поняття про педагогічний процес та його компоненти.

2. Характеристика основних закономірностей педагогічного процесу.

3. Етапи педагогічного процесу.

1. Педагогічний процес – це цілісний процес здійснення виховання і навчання шляхом забезпечення їх єдності.

Найбільш значними компонентами ПП є навчання і виховання, які ведуть до внутрішніх процесів змін освіченості, вихованості і розвитку особистості.

Цей процес характеризується змінами і рухливістю. ПП у зв’язку з цим розглядають як взаємодію суб’єктів і об’єктів виховання, спрямовану на вирішення задач освіти і загального розвитку вихованців. Процесуальними компонентами є не педагоги і вихованці, не умови виховання, а мета, зміст, методи і засоби, форми взаємодії педагогів та вихованців, досягнені результати. Їх можна назвати:

- Цільовий (мета);

- Змістовий (зміст);

- Організаційно-діяльнісний;

- Аналітико-результативний.

Єдність компонентів ПП, їх зв’язків і властивостей складають структуру ПП. Крім педагогів і учнів, у системі взаємодіють керівництво навчального закладу і педагогічний колектив.

Внутрішньою рушійною силою ПП є протиріччя між вимогами пізнавального, трудового, практичного, суспільно-корисного характеру і можливостями їх реалізації.

2. Закономірності педагогічного процесу.

1. ПП зумовлений вимогами і можливостями суспільства у формуванні всебічно розвинутої особистості та колективу.

2. Ефективність ПП залежить від умов (матеріальних, гігієнічних, естетичних, морально-психологічних).

3. У ПП закономірно пов’язані навчання, виховання, освіта, розвиток, самодіяльність, самовиховання, педагогічне керування.

4. Ефективне функціонування ПП залежить від єдності дій всіх суб’єктів виховання.

5. Суспільно зумовлені задачі виховання залежать від вікових та інших особливостей дитини, рівня розвитку колективу.

6. Зміст конкретного ПП зумовлений поставленими задачами.

7. Методи і засоби виховання зумовлені задачами і змістом у конкретній ситуації.

8. Форми організації ПП зумовлені його задачами, змістом, методами і засобами виховання.

9. Тільки цілісне врахування внутрішніх і зовнішніх факторів, взаємозв’язків ПП забезпечує досягнення максимальних результатів.

3. Етапи педагогічного процесу.

1) Підготовчий – педагогічна мета втілюється у спрямованості і структурі змісту навчального плану, програм навчання і виховання, підручниках, методичних розробках, що розкривають форми і методи навчально-виховної роботи. На підготовчому етапі створюється навчально-матеріальні, гігієнічні, морально-психологічні, естетичні умови. Розподіляється час, планування змісту, форм, методів навчання, реалізується у тематичних і поурочних планах, планах виховної роботи…Цей етап включає і діагностику реальних можливостей учнів, рівня їх освіченості, вихованості, розвитку.

2) Основний (здійснення ПП) – складається з елементів:

- постановка й роз’яснення мети, задач діяльності;

- реалізація вибраних методі, засобів, форм організації ПП;

- забезпечення взаємодії всіх суб’єктів виховання;

- створення сприятливих умов;

- здійснення різноманітних заходів стимулювання активності;

- оперативний контроль – зворотний зв’язок.

3) Заключний (аналіз результатів) – виявлення ступеню реалізованих задач, причин невідповідності мети і результату (аналіз, спостереження, обговорення, самоаналіз, проектування заходів з усунення недоліків..)

ПП – це спосіб організації виховних стосунків, цілеспрямований відбір і використання зовнішніх факторів розвитку учасників. ПП створюється педагогом.

Мета ПП – відбиває кінцевий результат прагнень учня і педагога.

Принципи - призначені для визначення напрямків досягнення мети..

Щоб ПП запрацював необхідне педагогічне керування.

Структура та функції сучасної системи освіти України.

1. Поняття про систему освіти України.

2. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти та післядипломна освіта.

3. Україна і Болонський процес.

1. Система освіти – це сукупність навчальних і навчально-виховних закладів, які відповідно до законів забезпечують загальну, середню, і вищу освіту та здобуття спеціальності. Закон України «Про освіту» (ст. 3) гарантує громадянам право на безкоштовну освіту в усіх державних закладах незалежно від раси, статі, національного, соціального, майнового стану, релігії тощо. Це право забезпечується:

- мережею закладів освіти державних та інших форм власності;

- відкритим характером закладів освіти;

- різними формами навчання (стаціонарна, заочна, вечірня, екстернат).

З 2003 – 2004 року в практику зош України втілюється Концепція профільного навчання, яка ґрунтується на основних положеннях Концепції ЗСО (12-річна школа). Освіта в Україні є світською, відділеною від релігійного виховання, проте, за бажанням учнів/батьків деякі релігійні предмети можуть вивчатись у навчальних закладах.

Система освіти складається з навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти:

- Дошкільна освіта;

- Загальна середня освіта;

- Позашкільна освіта (спортивні школи, студії мистецтв..);

- ПТО (ПТУ, ліцей, училище, навчальний центр..);

- Вища освіта (технікуми, училища, коледжі, університети, інститути, академії, консерваторії);

- Післядипломна освіта (академія, інститут);

- Аспірантура;

- Докторантура;

- Самоосвіта (ЗМІ, бібліотеки, народні університети..).

Наукові ступені:

- Кандидат наук;

- Докор наук.

Вчені звання:

- Старший науковий співробітник;

- Доцент;

- Професор.

Рівні акредитації вищих навчальних закладів.

І рівень – технікуми, училища та прирівняні до них – молодший спеціаліст;

ІІ рівень – коледжі та прирівняні до них – бакалавр;

ІІІ рівень – університет, інститут, академія, консерваторія - спеціаліст, магістр.

ІУ рівень - університет, інститут, академія, консерваторія - спеціаліст, магістр.

2. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти.

1) Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої світи особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння і знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

2 ) Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні знання та уміння щодо узагальненого об’єкту праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

3) Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

4) Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Післядипломна освіта.

Це спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки шляхом поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь, навичок, отримання іншої професії на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

Перепідготовка - отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

Спеціалізація - набуття особливої здатності виконувати окремі завдання та обов’язки, які мають особливості в межах спеціальності.

Розширення профілю (підвищення кваліфікації) – набуття особою здатності виконувати додаткові завдання та обов’ язки в межах спеціальності.

Стажування – набуття особою досвіду виконання завдань та обов’язків певної спеціальності.

3. Україна і Болонський процес.

19 червня 1999 року була підписана Болонська декларація згідно з якою країни-учасниці зобов’язалися привести системи вищої освіти до єдиного стандарту за 10 років.

Діяльність країн-учасниць у напрямку приведення систем вищої освіти до спільного стандарту прийнято називати Болонським процесом. Болонський процес виділив 6 завдань:

- Введення двох циклового навчання (бакалавр, магістр);

- Введення кредитної системи навчання (кредит – умовна одиниця виміру навчального навантаження студента, або кількість самостійної роботи студента);

- Вдосконалення системи оцінювання;

- Підвищення мобільності студентів та викладачів;

- Підвищення привабливості системи вищої освіти.

Україна брала участь у двох спільних проектах з країнами Європи: «Сократес» і «Леонардо да Вінчі», які переслідували мету – переглянути і вдосконалити рівень підвищення кваліфікації викладачів.

С/О

Освіта в Україні. Нормативна база/Пашутинський Є.К. – К.:КНТ,2007. – С.20-21, 38.

Науково-практичний коментар Закону «Про вищу освіту»/ За заг.ред. Крменя В.Г.-К.,2002.- С.32.

Основи управління освітою.

План.

1. Органи управління освітою. Принципи управління освітою.

2. Управління навчально-виховним закладом.

3. Коучинг.

1. Управління – діяльність, спрямована на прийняття рішень, організацію контролю об’єкта управління згідно з метою, аналіз і підведення підсумків на основі достовірної інформації..

Управління освітою в нашій країні здійснюється на основі законів, постанов Верховної Ради, наказів, розпоряджень президента, Кабінету міністрів України, досягнень психолого-педагогічної науки і передового педагогічного досвіду.

Органи управління освітою:

1) Державні

- Міністерство освіти і науки України;

- Органи виконавчої вади, яким підпорядковані навчальні заклади;

- Вища атестаційна комісія України;

- Державна акредитаційна комісія України.

Міносвіти і науки України бере участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє державні стандарти освіти, забезпечу зв’язок із закладами освіти, акредитує навчальні заклади,видає їм сертифікати, ліцензії, організовує атестацію педагогічних працівників.

2) Органи громадського самоврядування

- Всеукраїнський з’їзд працівників освіти;

- Загальні збори колективів навчальних закладів;

- Районні, міські, обласні конференції педагогічних працівників.

Принципи управління освітою.

1) Принцип державотворення;

2) Принцип науковості;

3) Демократизації (врахування думки педагогічних працівників);

4) Гуманізації (гуманність стосунків та взаємовідносин у колективі);

5) Цілеспрямованості;

6) Компетентності;

7) Оптимізації (забезпечення умов);

8) Ініціативи і активності;

9) Об’єктивності в оцінці виконаних обов’язків працівників;

10) Колегіальності та єдино початку.

Найважливіше завдання адміністрації училища – формування,укріплення, розвиток педагогічного колективу. Планування роботи навчального закладу здійснюється на основі зовнішньої і внутрішньої інформації, яка є в розпорядженні керівництва закладу. Зовнішня інформація – накази про задачі і методи навчання і виховання від Міністерств. Внутрішня інформація – звіт про попередню роботу закладу. Планування роботи закладу буває: перспективне (5 років); річне, поточне.

2. Управління навчально-виховним закладом.

1) Міністерство освіти, молоді та спорту України + Міністерство культури України;

2) Обласне управління культури/освіти;

3) Міське управління культури/освіти;

4) Директор;

5) ЗДНР, ЗДВР, ЗДГР, заступник директора з фізичного виховання, інженер ТБ;

6) голови ЦК;

7) голови ПС;

8) викладачі;

9) студентське самоврядування;

10) студенти.

Студентське самоврядування.

1) Студентська рада;

2) Старостат;

3) Профорги.

Викладач виступає об’єктом і суб’єктом внутрішнього керування навчального закладу.

3. Автором нового стилю в менеджменті, який називається коучинг, є Джон Уітмор. Coaching (пер. Наставляти, тренувати) – призначений для розкриття потенціалу особистості з метою максимізувати продуктивність і ефективність власної діяльності; він допомагає особистості навчатись, а не вчить. Його складовою є віра у потенційні приховані можливості студентів.

Якості керівника з коучингу: терплячість, наполегливість, незалежність, неупередженість, підтримка, зацікавленість, вміння слухати, обізнаність, самоусвідомлення, добра пам’ять, уважність. Завдання керівника – організувати діяльність колективу так, щоб вона стимулювала співробітників до ефективної спільної праці, розкриття потенційних здібностей, подолання внутрішніх обмежень.

Гасло коучингу: «Якщо ви думаєте, що перешкоди і можливості зовні,а не всередині вас, то саме це ставлення і є проблемою».

Розділ ІІ. Основи теорії виховання.

Принципи виховання та їх роль у формуванні особистості.

1. Закономірності виховного процесу.

2. Принципи виховання

1. Рушійними силами процесу виховання є протиріччя між набутим досвідом поведінки та новими потребами; між потребами поведінки та можливостями і способами їх задоволення.

Закономірності процесу виховання.

1. Зумовленість виховання суспільними потребами та умовами життя (національна гідність, традиції).

2. Взаємозалежність виховання, освіти, навчання, розвитку (навчаючи - виховуй, виховуючи – навчай: формування свідомості на основі реальних фактів, встановлення взаємозв’ків між зовнішніми і внутрішніми ознаками явищ, встановлення причин, вдосконалення інтелекту і логічного мислення, розвиток творчих здібностей, навички самовдосконалення).

3. Визначальна роль діяльності - у спілкуванні та вихованні особистості.

4. Залежність виховання від вікових та індивідуальних особливостей.

5. Взаємозв’язок учня і колективу класу.

2. Принцип виховання - вихідне положення, що визначає основні вимоги до процесу виховання особистості, його змісту, форм, методів, засобів. Теоретичною основою принципів виховання є закономірності виховання.

1) Принцип гуманізації й демократизації виховного процесу;

2) Принцип зв’язку виховання з реальним життям;

3) Виховання в колективі;

4) Єдність вимог і повага до особистості;

5) Послідовність, систематичність, єдність виховних впливів;

6) Відповідність віковим та індивідуальним особливостям;

7) Свідомість, самодіяльність,активність вихованців;

8) Опора на позитивне.

Класифікація методів виховання.

План.

1. Теоретичні підходи до поняття «методи виховання».

2. Класифікації методів виховання.

1. Метод виховання - спосіб впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку, систему відносин учня з метою формування особистості громадянина незалежної держави.

Засоби виховання – доцільно організовані методичні шляхи розв’язання виховних задач (предмети – підручник, види діяльності – ігри, слово, мистецтво).

Критерії вихованості учня різноманітні, але мають такі оцінки:

1) Зразкова;

2) Задовільна;

3) Незадовільна.

2. Методи гуманістичного виховання.

І. Методи формування свідомості:

1) навчання, бесіда, розповідь;

2) навіювання, переконання;

3) підтримка, довіра, розуміння;

4) приклад, роз’яснення;

5) залучення, виправлення;

6) створення «ситуації успіху»;

7) прохання, співпереживання.

ІІ. Методи самовиховання.

1) Спостереження, самоаналіз;

2) Саморегуляція, само наказ;

3) Самооцінка, самоконтроль,пояснення, рефлексія;

ІІІ. Методи стимулювання і корекції поведінки:

1) Привчання, вправи, обговорення;

2) Створення виховних ситуацій, особистий приклад;

3) Прохання, порада, натяк;

4) Заохочення, дотримання педагогічного такту;

5) Вимогливість і повага, стимулювання.

ІУ. Методи контролю за ефективністю виховання:

1) Написання характеристики на учня;

2) Облік оцінок з поведінки;

3) Анкетування, бесіди, тестування, спостереження.

Рефлексія – процес пізнання суб’єктом свого внутрішнього віту, психічних актив, станів;

Професійно-педагогічна рефлексія - процес співвіднесення свого «я» з вимогами професії зі своїми уявленнями про неї (музично-педагогічна рефлексія загострює особистісну).

Індивідуальні завдання.

№1. Черговий не залишився сьогодні для прибирання класу.

- Ваші дії у напрямку усунення безвідповідального ставлення до виконання обов’язків.

- Які методи виховання ви застосували? Чому?

№2. Ваша учениця на уроці постійно жує жуйку. На ваші зауваження реагує припиненням жування, але наступного разу знову приходить з жуйкою.

- Ваші дії у напрямку усунення шкідливої звички.

- Які методи виховання ви застосували? Чому?

№3. Ваш учень систематично не готується до уроків. Ви знаєте, що за незадовільну оцінку його батьки застосовують фізичні покарання.

- Ваші дії у напрямку підвищення старанності та уваги до занять в учня.

- Які методи виховання ви застосували? Чому?

№4. Ваш неповнолітній учень (учениця) закоханий у вас і переслідує вас: сидить під класом ходить біля вашої оселі, дарує вам подарунки, підкидає записки з освідченням у коханні.

- Ваші дії для збереження педагогічної дистанції та інтересу до занять.

- Які методи виховання ви застосували? Чому?

Основні напрямки виховання.

План.

1. Розумове виховання.

2. Моральне виховання.

3. Екологічне виховання, статеве виховання.

4. Музичне виховання як різновид естетичного.

5. Економічне виховання, трудове, правове, виховання свідомої дисципліни і обов’язку.

1. Розумове виховання – цілеспрямована діяльність педагога з розвитку розумових здібностей і мислення учнів, прищеплення культури розумової праці.

Завдання цього напряму виховання:

1) Нагромадження знань (факти, термінологія, символи, дати, назви, зв’язки і залежності між ними, що відображені у правилах, законах, формулах);

2) Розвиток різних видів мислення (діалектичного, логічного, абстрактного, узагальненого, категоріального, теоретичного, індуктивного/дедуктивного, алгоритмічного, технічного, репродуктивного, творчого, системного);

3) Формування культури розумової праці (навчальні уміння, які можна поділити на загальні – вміння читати, писати, висловлювати думку; спеціальні – музика, мистецтво);

Культура розумової праці передбачає вироблення в учнів якостей, необхідних для оволодіння знаннями у будь-якій галузі:

- Зосереджувати, уважно працювати;

- Долати труднощі;

- Розвиток, використання різних видів пам’яті;

- Вміння вести спостереження і записи;

- Самоконтроль;

- Інтелектуальні вміння – перенос знань в інші умови (вміння спиратись на здогад або інтуїцію, передбачати);

4) Мовна культура учнів;

5) Формування наукового світогляду, який складається з підсистем:

- Найбільш загальні знання як основа для формування поглядів і переконань;

- Світоглядні вміння – вміння робити висновки, аналізувати;

- Сукупність почуттів, у яких виражається позиція особистості;

- Вирішення світоглядних проблем на основі вольових якостей.

Для наукового світогляду характерне правильне передбачення подій, явищ суспільства, природи, гуманістичний характер.

Пояснення термінів до п.1.

Творче мислення - вид мислення, який характеризується створенням об’єктивного нового продукту і новотворами у самій пізнавальній діяльності при його створенні (ці новотвори стосуються мотивації, мети, оцінок, змісту).

Репродуктивне мислення – процес застосування готових знань і вмінь.

Теоретичне мислення - вид мислення, спрямований на відкриття законів, властивостей об’єктів (Наприклад: фундаментальне дослідження в науці).

Практичне мислення - вид мислення, пов’язаний з постановкою мети, розробкою планів, проектів, часто розгортається в умовах дефіциту часу.

Діалектичне мислення – вміння бачити в явищах єдність протилежностей, їх боротьбу, виявляти тенденції їх розвитку, зародження нових.

Логічне мислення – встановлення узагальнених зв’язків між новими знаннями і і раніше отриманими, приведення їх у впорядковану систему; вміння робити визначення понять, а також оволодівати прийомами порівняння, спростування, доказовості, виведення правил, гіпотез, закономірностей.

Категоріальне – вміння об’єднувати поняття у класи і групи на основі найбільш суттєвих ознак подібності.

Алгоритмічне - уміння чітко виконувати інструкцію, яка вказує на сувору послідовність у виконанні певних дій, що забезпечують одержання означеного результату.

Абстрактне (лат. Відвертання) – мислення за допомогою понять, які розкривають суть предметів і явищ і виражаються у словах і знаках.

Інтуїтивне (лат. Споглядання, уява) – швидке, згорнуте і мало усвідомлене мислення, що не має чітко виражених етапів.

2. Моральне виховання – виховна діяльність школи, родини, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, звичок на основі засвоєння норм і принципів моралі.

Мораль – особлива форма свідомості людини. Методологічна основа морального виховання - етика – наука про мораль, особливості, походження та розвиток моральних норм, відносин між людьми.

Система моральних цінностей.

1. Абсолютно вічні цінності – доброта, правда, любов, краса, мудрість, вірність, справедливість.

2. Національні - національна гідність, історична пам’ять, патріотизм.

3. Громадські – поняття прав і свобод людини, обов’язки перед іншими, повага до закону.

4. Сімейні - стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам’ять про предків.

5. Цінності особистого життя - визначають риси характеру, поведінку, господарчий устрій.

Високоморальна людина – та, у якої моральні вимоги та норми є особистими поглядами, принципами життя.

3. Екологічне виховання – система педагогічної діяльності, спрямованої на розвиток в учня екологічної культури.

Завдання екологічного виховання.

- Нагромадження екологічних знань;

- Виховання любові до природи, бажання берегти її;

- Формування вмінь та навичок життя у природі;

- Ознайомлення з основами екологічного землеробства;

- Розширення системи філософських знань.

Реалізується через предмети природничого циклу та естетичне виховання, гуманітарні дисципліни, власний приклад.

Статеве виховання - складова загального процесу виховної роботи школи, родини, яка забезпечує правильний статевий розвиток дітей та молоді.

Завдання статевого виховання.

1. Виховати повагу до своєї та протилежної статі.

2. Формування почуттів: совість, скромність, сором, тактовність, турботливість, відповідальність.

3. Формування відповідальності за свої вчинки у галузі статевих стосунків.

4. Накопичення знань з основ МСП, гігієни, фізіології, антропології.

Реалізація – у родині, власний приклад, в межах позаурочної роботи, етики, психології.

4. Музичне виховання як різновид естетичного.

Естетика (гр. чуттєвий) – наука про прекрасне і потворне у всіх його проявах, закономірності чуттєвого сприйняття дійсності. Термін введений у 1750 році.

Естетична свідомість – можливість розуміти красу, усвідомлювати і оцінювати її у всіх проявах.

На розвиток естетичних потреб впливають: культурно-історичні особливості епохи, загальний культурний рівень середовища, індивідуальні особливості людини.

До методів естетичного виховання зараховують: пояснення, аналіз творів мистецтва, предметів і явищ дійсності, розв’язання естетичних задач (визначення жанру),вправи у мистецтві (прослуховування музики, гра, створення)

Форми естетичного виховання: бесіди і лекції на естетичні теми, заняття педагогічною практикою, дискотеки, вечори романсу, позаурочні заходи, концерти.

Засоби художньо-естетичного виховання: пізнання, праця, гра, спілкування, природа, мистецтво, побут.

Музика – особлива форма відображення реальної дійсності у суспільній свідомості.

Функції музики.

1) Практична (участь і допомога у обрядах);

2) Магічно-містична;

3) Емоційна;

4) Виховна;

5) Спілкування;

6) Розважальна;

7) Акумулятивна (історична);

8) Самореалізації;

9) Лікувальна.

Влив музики на мораль відзначали Платон, Аристотель, Сюнь-Цзи. Розвинута система виховання за допомогою музики існувала у Стародавній Греції. Велика музика завжди прагнула втілити моральний ідеал епохи.

Моральні ідеали композиторів.

- Прокоф’єв – юнацька свіжість і чистота почуттів;

- Шостакович – душевна чутливість, інтенсивність переживань, гостра емоційність;

- Свиридов - мужність, стриманість, цільність;

- Хачатурян – гострий темперамент;

- Бетховен – «лицар духу», геройство, безстрашність;

- Чайковський – задушевність, теплота.

Система музичного виховання вимагає індивідуальної роботи, яка базується на задатках особистості. До завдань вихователя музичного виконавця входять:

- Прищепити загальну культуру (етичність) учню;

- Відкрити учню естетичну, пізнавальну цінність твору (чую-відчуваю-розумію);

- Навчити висловлюватись за допомогою свого інструменту;

- Розвивати психічні якості – спостережливість, вольові властивості, самоконтроль, уяву, уважність, зібраність, організованість тощо.

- Розвивати музичні здібності;

- Прищепити навички самоаналізу;

- Виховувати естетичний смак, потреби, почуття - естетичну свідомість.

5. Економічне виховання - цілеспрямована педагогічна діяльність, метою якої є формування економічної свідомості. Економічна свідомість забезпечує розуміння економічного життя суспільства в умовах економічних реформ.

Завдання економічного виховання.

- Ознайомлення учнів із законами економічного життя.

- Формування здатності до економічного мислення.

- Виховання здорових матеріальних потреб, вміння розпоряджатись зарплатою.

- Виховання почутої рис господаря, морально-ціннісного ставлення до праці.

Реалізація – через суспільно-економічні дисципліни та позаурочні заходи, сімейне виховання, власний приклад.

6. Виховання свідомої дисципліни, обов’язку та відповідальності.

Свідома дисципліна - виконання суспільних норм моралі без примусу.

Обов’язок – усвідомлена особистістю система громадських і моральних вимог суспільства на певному історичному етапі.

Відповідальність - вміння аналізувати свою поведінку і відповідати за свої вчинки.

Реалізація напряму виховання.

1. Ознайомлення з правилами поведінки.

2. Організація чіткого режиму.

3. Дотримання дисципліни на уроці і учнями, і вчителем.

4. Єдність вимог батьків і педагогів.

5. Виявлення причин недисциплінованості та запобігання їх виникненню повторно.

6. Особистий приклад.

7. Правове виховання - діяльність родини, школи, правоохоронних органів, громадських організацій спрямована на виховання дітей з правової культури та забезпечення їх правовими знаннями.

Завдання правового виховання.

1. Ознайомлення з окремими положеннями державного, адміністративного, кримінального, цивільного, сімейного та інших галузей права.

2. Ознайомлення з Конституцією

3. Виховання непримиренного ставлення до злочину,, правопорушення, шкідливих звичок.

Напрям реалізується у процесі вивчення суспільних дисциплін, у позакласній роботі, на власному прикладі.

8. Трудове виховання.

Передбачає реалізацію таких завдань:

1. Психологічна підготовка особистості до праці.

2. Практична підготовка.

3. Підготовка до вибору професії, профорієнтаційна робота.

Вимоги:

- Суспільна спрямованість праці учнів;

- Різноманітність видів праці;

- Дотримання техніки безпеки;

- Ініціатива та творчість дітей в організації трудової діяльності;

- Плановість та систематичність.

Етапи профорієнтації: професійна інформація, діагностика, консультація, вибір, адаптація.

Сімейне виховання як універсальний тип виховання.

Дата добавления: 2015-05-24