Див. 55 1 страница

55.

52)

49)

47)

46)

45)

44)

Григорій Ґалаґан заснував колегію як пам'ять про свого померлого сина, відписавши на її утримання великі маєтності в Полтавській і Чернігівській губерніях. Загальна вартість земель, подарованих на утримання колегії, складала 275 тис. карбованців, що на той час становило величезну суму. Г.Ґалаґан також подарував колегії велику бібліотеку (по революції частково передану до Державної Публічної Бібліотеки УРСР).

Назву колегії взято для збереження традиційної назви колишніх колегій.

Архітектурний ансамбль колегії складався з 5 споруд по вулиці Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького), реконструйованих 1870 року архітектором О.Шілле.

Навчальний заклад був розрахований на навчання і проживання в інтернаті 70 вихованців. Учні приймалися з усіх українських земель, зокрема з тих, що перебували у складі Австро-Угорщини.

Колегія за програмою дорівнювала 4 старшим класам класичної гімназії і була розрахована на виховання 70 учнів (30 стипендіятів Г.Ґалаґана і 40 своєкоштних), що всі мали жити в інтернаті.

Науково-методичне піклування над колегією здійснював Київський університет Святого Володимира.

По революції більшовики ліквідували Колегію, перетворивши її на «трудову школу».

За радянських часів у приміщенні колегії знаходилась спочатку с/ш №92 імені Івана Франка, а після пожежі й до сьогодні там міститься Національний музей літератури України.

Директори і випускники колегії

Директорами й учителями Колегії було багато членів Старої Громади й визначних українських діячів: Павло Житецький, Володимир Науменко, Микола Мурашко, Микола Пимоненко, Єлисей Трегубов, Іван Ничипоренко, Зиновій Архимович та інші.

Директорами колегії були, зокрема: І. Ничипоренко (1879-1890) і І. Анненський (1890-1893).

Колегія виховала плеяду визначних учених, юристів, медиків, літераторів. Серед них: Бердяєв Сергій Олександрович, Агатангел Кримський, Володимир Липський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Олександр Богомолець, Андрій Лівицький, Оникій Малиновський, Михайло Чубинський, Володимир Грабар, Дмитро Петрушевський, Й.Петрушевський, М.Максимейко, Н.Котляревський та ін.

У 1885 і 1886 рр. в бібліотеці КПГ тривалий час працював Іван Франко.

1886 року в каплиці при колегії І.Франко вінчався з Ольгою Хоружинською[1] (сестрою дружини викладача колегії Є.Тригубова).

У 1871 р. дідич з Гетьманщини, нащадок великоземельної козацької старшини на Лівобережній Україні Григорій Ґалаґан заснував у Києві ліцей українського типу – колегію Павла Ґалаґана. Вже сама назва – колегія – пов’язувала цю школу з популярним у ХVІІІ ст. однойменним типом середнього навчального закладу, які існували в Києві, Чернігові, Переяславі та Харкові.

Г. Ґалаґан – один з провідних громадських діячів середини ХІХ ст. Діяч селянської реформи, пропагандист кобзарської творчості і меценат О. Вересая, Г. Ґалаґан був одним із спонсорів Південно-Західного географічного товариства. Новий заклад й був покликаний плекати й виховувати нову українську інтелектуальну еліту. Він не мав традиційного статуту офіційних гімназій. Скориставшись зв’язками у Петербурзі, Г. Ґалаґан домігся затвердження Міністерством освіти Росії спеціального статуту колегії, яка керувалася у своїй діяльності засадами корпоративності й поглибленого вивчення гуманітарних предметів: передусім філології і літератури, а також правничої науки та історії права. Для пошуку талановитої молоді у маленьких містах і містечках України колегіальна рада щороку їздила по державних гімназіях і прогімназіях для відбору юнаків до завершення навчання у колегії П. Ґалаґана. Відбирали переважно дітей українського походження, причому фінансове становище родини не мало значення, головним була успішність у навчанні. Більшість учнів належали до сімей міщан, дрібних дідичів і навіть селян. Великий відсоток припадав на дітей київської професури з університету. Це змушувало учнів, які не мали відповідних освітніх можливостей доколегіального виховання, орієнтуватися на сильних учнів. Навчалося одночасно не більше 80 осіб, причому половина дітей перебувала на пансіонерському утриманні.

Викладачі й директори дбайливо підбиралися членами-засновниками колегії – родиною Ґалаґанів. Практично всі викладачі мали українофільські симпатії і були активними учасниками українського руху в 60-х – 80-х рр. ХІХ ст., поліційно переслідувалися за свої “антиурядові дії”. У колегії викладали такі світила науки і старогромадівці, як П. Житецький, Є. Трегубов, П. Нечипоренко, В. Науменко, А. Дудка-Степовича. Коли на початку 1890-х рр. директором на три роки став відомий російський поет І. Анненський, який намагався вести викладання в офіційно-російському дусі, Катерина Ґалаґан зробила все можливе для звільнення його з посади. І навіть заступництво попечителя Київського навчального округу не допомогло І. Анненському залишитися на посаді. Цікаво, що його наступним місцем праці була така елітна російська гімназія, як колишній ліцей у Царському Селі.

Викладати українською було заборонено, проте практичні заняття і наукові вправи надолужували цей недолік. Учні в позаурочний час могли вивчати українознавчі дисципліни. Історичний предмет не був у викладах превалюючим, тому серед істориків та літературознавців випускниками були ті, хто працював пізніше для російської науки. Згадаймо академіка-медієвіста Д. Петрушевського, Н. Котляревського, Й. Покровського. Але натомість у секторі філології і літературознавства та історії права колегія дала українській науці ХХ ст. найбільше число фахівців. П’ять академіків ВУАН та кілька її членів-кореспондентів були вихованцями колегії. Це майже третина першого складу Української академії наук. Згадаймо сходознавця і філолога А. Кримського, правника О. Малиновського, гігієніста О. Корчак-Чепурківського, президента ВУАН ботаніка В. Липського, правника-міжнародника В. Грабаря, члена-кореспондента ВУАН історика права давньокиївського часу М. Максимейка, поетів і літературознавців М. Драй-Хмару, П. Филиповича. Цікаво, що на роботу викладачами намагалися брати випускників цієї ж гімназії. Колегію кінчали і майбутні військові діячі УНР та державники Андрій Лівицький – наступник С. Петлюри в екзильному уряді УНР та Микола Палієнко – учасник визвольних змагань 1917–1921 рр., командувач гарматного дивізіону дивізії “Галичина” у 1944 р.

Колегія Павла Ґалаґана була негласним освітнім закладом Старої Громади. Не випадково саме в домовій церкві колегії у 1886 р. брав шлюб Іван Франко. А дружиною його стала племінниця багатолітнього викладача колегії і старогромадівця Єлисея Трегубова Ольга Хоружинська. В цілому, наскільки це було можливо у підросійській політичній ситуації, колегія Павла Ґалаґана свою місію виконала. Хоч кількість випускників її майже за п’ятдесят років була незначною – лише близько 1000 осіб, та лише науковцями і професорами гімназій, ліцеїв і університетів стало близько сотні її випускників. Більшість представників історико-правничої школи М. Владимирського-Буданова в київському університеті були вихованцями колегії.

Студентство та вищі навчальні заклади України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Потреби економічного, політичного і культурного розвитку країни вступали в протиріччя з охоронною політикою самодержавства в області вищої освіти. Однак усупереч прагненню царату штучно стримувати освіту мас, кількість вищих навчальних закладів у країні і студентів, що навчаються в них, неухильно росло. Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52 вузу, в яких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н. р. у 105 вузах навчалося 127 433 чоловік.

За десятиліття (1905–1914 р.) число вищих навчальних закладів на Україні (без її західних областей) і студентів, що навчалися в них, зросло більш ніж у 2 рази, досягши в 1914 р. 19 (більш 26,5 тис. студентів), а в 1917 р. – 26 вузів (див. табл. 1). Всі вони були зосереджені у великих містах, що були адміністративно – культурними центрами таких розвитих економічних районів, як Правобережжя і Донецько-Криворіжський басейн. Так. у 1917 р. у Києві було 10 вузів, Харкові – 8, Одесі – 4, Катеринославі -3 і в Ніжині – 1. Мережа вищих навчальних закладів на Україні складала 21,2% від усієї російської вищої школи.

Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, і суспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався в кожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. У той час як процес формування державного сектора вищої школи найбільше інтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різко зросла на початку XX ст.

У досліджуваний період мережа вищої школи України включала вищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети (Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третя частина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533 чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському – за ті ж роки – з 945-ти до 2606 чол., Новоросійському (Одеському) – з 178-и в 1866 р. до 714 чол. у 1899 р. При цьому слід зазначити, що зростання чисельності студентства не було постійним. У 70–80-і рр. у Харківському університеті, наприклад, кількість студентів зменшувалася внаслідок урядових гонінь за політичні виступи. Вузи відігравали значну роль у поповненні лав інтелігенції. Одеський університет за 1868–1900 рр. закінчили 2942 чол. Харківський і Київський з 50-х років XIX ст. до 1900 р., за неповними даними, – 9077 чол.2.8; 41

Зростанню чисельності студентства сприяло відкриття нових вищих навчальних закладів і розширення ряду факультетів в університетах. У 1859–1910 рр. в Україні були відкриті ветеринарний (1873 р.) і технологічний (1885 р.) інститути у Харкові, політехнічний (1889 р.) і комерційний (1908 р.) інститути у Києві, Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), історико-філологічний інститут у Ніжині (1875 р.) та ін. З проведенням судової реформи 1864 р. збільшився контингент студентів юридичних факультетів університетів.

Напередодні Лютневої революції на Україні функціонували також 5 інженерно-технічних, 5 вищих жіночих, 3 комерційних, 3 сільськогосподарських, 2 педагогічних, 3 жіночих медичних курсів і інститутів, 2 музичні консерваторії і 1 духовна академія. По числу студентів слідом за університетами йшли вищі жіночі курси з університетською або близької до неї навчальною програмою. В роки першої світової війни в них навчалася п'ята частина контингенту вузів, що учаться, України. Вагомі і швидко зростаючі групи складали інженерно-технічні і комерційні інститути. Так у 1910–1917 р. інженерно-технічна освіта на Україні одержували близько 15% усіх студентів, а відсоток, що навчалися у вузах комерційного профілю зріс з 10 на початку нового революційного підйому до 15–17 -і напередодні й у період першої світової війни.

У трьох університетах України в 1855–1878 рр. частка вихідців з дворянства зменшилась з 65,3 до 39, 4%. Па початку XX ст. ця тенденція посилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903–1916 рр. частка дітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас кількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із селянства з 2 до 5,5%.

Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладів України на початку XXст. змінювався таким чином: у Харківському технологічному інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894–1904 рр. з 40 до 32%; навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян – з 7 до 11%. У Київському політехнічному інституті з 1898 по 1913 р. частка дворянських дітей зменшилась з 47,7 до 36,2%, вихідців із міщан – з 34, 6 до 27, 0%, але значно збільшилась кількість селянських дітей – з 5,9% до 16,3%. У Катеринославському гірничому училищі протягом 1900–1909 рр. частка дворян дещо зменшилася – з 15 до 14%, кількість міщан зросла 8 26 до 33%, селян – з 1З до 18%.

Незважаючи на послідовну демократизацію соціального складу студентства, вихідці з демократичних, переважно дрібнобуржуазних шарів населення складали тут меншість. Так, частка дітей міщан, селян, козаків, дрібних службовців, представників народної інтелігенції й ін. у загальній масі російських університетів, що навчаються, дорівнювала: у 1911 р. – 35,1%, 1912 р. – 40,6%, з 1913 р. -41,0%, 1914 р. – 41,3%, у 1915 р. – 45,3%. Якщо порівняти ці дані з динамікою зміни соціального складу студентів Київського, Харківського і Новоросійського університетів за відповідні роки, то неважко помітити, що три, що знаходилися на Україні університету мали у своєму розпорядженні більш демократичний склад студентства на 5–8%.

Представники демократичних шарів переважали в складі учнів комерційних навчальних закладів. Так, у Київському комерційному інституті вони складали 57,7% від загального числа студентів у 1910/11 н. р., а серед слухачок Харківських Вищих комерційних курсів – 72,2% у 1914/15 н. р. Гостра недостача фахівців для обслуговування промисловості і торгівлі, що надзвичайно зросла з початком війни, змушувала царат допустити подальше поповнення складу студентів вихідцями з демократичних шарів населення. Варто враховувати, що багато дворян і чиновники охоче віддавали своїх синів у привілейовані вузи, що полегшували одержання потрібного звання або чина для подальшого просування по службі. На складі студентів комерційних інститутів виявлялася і та обставина, що в них дозволялося надходити без класичної середньої освіти (досить було закінчити комерційне або реальне училище). До того ж дана група приватних і суспільних вузів була вільна від обмежень по національності і статі, що існували в державному секторі вищої школи. Відзначені фактори визначали порівняно демократичний склад студентів як вищих комерційних навчальних закладів, так і всього неурядового сектора вищої школи.

Тенденція демократизації соціального складу слухачок була характерна і для групи Вищих жіночих курсів, хоча вихідці з демократичних шарів населення займали тут меншу питому вагу, чим у вузах інженерно-технічного і комерційного профілю. Так, за 4 роки (1911–1915 р.) частка дітей міщан, селян, козаків, цехових, осіб приватних професій і інших представників непривілейованих станів серед курсисток Києва і Харкова зросла приблизно на 5%, а серед слухачок Вищих жіночих курсів в Одесі збільшилася з 49,2% у 1912 р. до 56,8% у 1917 р. За цей же час питома вага представників дворянсько-буржуазних елементів (діти дворян, чиновників, почесних громадян і купців) понизився на 4–5%.

Матеріальне становище студентів яскраво характеризує аналіз їхніх бюджетів. На кошти, одержувані від рідних, проживала приблизно третя частина вищих навчальних закладів Києва. Забезпеченість стипендіями і допомогами була вкрай невелика. У руках адміністрації грошова допомога служила важелем політичного тиску на студентів, тому що розглядалася як нагорода за «благонадійність». Так, правом одержання стипендій із сум державного казначейства і звільнення від плати за навчання користувалися тільки особи християнського віросповідання, що не брали участь у студентських «безладдях». Різними видами пільг було охоплено в середньому біля одного п'ятої всього числа студентів. Але в деяких вузах цей показник знижувався до один сьомої (Київський університет) або навіть один десятої (Харківський технологічний інститут) контингенту учнів. Характерно, що в більш демократичних по складу студентства спеціальних вузах досвід пільг був значно нижче, ніж в університетах.

Ще гірше обстояли справи в приватних і суспільних вузах. Так, а 1910/11 н. р. у Київському комерційному інституті стипендії одержували всього 2 слухача з 2429, що навчалися. Студенти Харківських Вищих комерційних курсів стипендій і допоміг не одержували зовсім. Крайня матеріальна незабезпеченість змушувала студентів звертатися в різні «суспільства», ціль яких складалася в наданні фінансової підтримки. Але ці джерела, крім своєї незначності, відрізнялися «крайньою мінливістю і випадковістю». Різко знизилися і без того малі матеріальні субсидії студентам з боку благодійних організацій у період першої світової війни внаслідок зменшення числа пожертвувань, у той час як «потреба студентів значно зросла».

Слов'яно-Греко-Латинська Академія, - перший в Росії вищий навчальний заклад, засноване в 1687 з ініціативи видатного педагога, просвітителя і поета Симеона Полоцького. За статутом академії, на неї покладалися, крім власне вчительських, також цензурні і навіть поліцейські функції, і крім того юрисдикція трибуналу у справах віри. Академія була створена за ініціативою Симеона Полоцького (вчителя царських дітей) і його послідовника Сильвестра Медведєва.

Першим документом Академії була " Академічна привілей "передана на установу царю Феодору Олексійовичу у 1682, в якій встановлювався статус Академії рівний статусам західноєвропейських універститету.

Академія історично була сформована як всесословное вищу освітня установа.

Метою створення Академії була підготовка освічених людей для державного і церковного апаратів.

Першими викладачами що почала створюватися Академії (в її основу були покладені відкрита ще в 1682 році Друкарський і створена в 1685 роціБогоявленська школи) стали два відомих грецьких учених-ченця - брати Іоаким і Софроній Ліхуди, які прибули до Москви з рекомендаційної грамотою від Східних Патріархів. Володіли енциклопедичними знаннями, доктора Коттоніанской Академії в Падуї, проповідники та мислителі, вони доклали всі свої сили до організації першого на Русі вищого навчального закладу. Почавши в 1685 році заняття в стародавньому московському Богоявленському монастирі, вони стали навчати спочатку лише грецької мови, потім розширили програму, ввівши в неї риторику.

В кінці 1686 було розпочато будівництво спеціальної будівлі для Академії. В 1687 туди перемістилися брати Ліхуди зі своїми учнями. Цей рік і прийнято вважати роком відкриття Академії.

У 1701 році Петро I надав школі статус державної академії.

Бібліотека Академії була найбільшою і найкращою в той час в Росії.

У перший час викладання в академії носило схоластичний характер. Викладали граматику, піїтику, риторику, логіку і фізику латинською і грецькою мовами, але першорядне значення приділялося вивченню грецької мови і культури. Проходження курсу тоді було розраховано на 12 років. Навчання було розділено на 8 класів або, як в той час говорили, на 8 "шкіл", які включали в себе 4 нижчих класу: "фара", "інфірма", "граматика", "синтаксиму", два середніх: "пиитика" і "риторика", дві вищі: " філософія "і" богослов'я ". Навчання велося цілий рік.

Після перетворень, проведених Палладієм Роговський в дусі просвітителя Стефана Яворського, в Академії стали вивчати латинська мова, сучасні європейські мови, філософію.

У нижчих класах йшло навчання слов'янському і латинської мов, арифметиці, історії, географії, катехізису. Після закінчення чотирьох років учні вільно читали і писали по-латині. У середніх класах вони продовжували навчати латинська мова, щоб через два роки говорити нею, і освоюваливіршування, літературний твір, красномовство і богослов'я. Окремий предмет в Академії становила поезія.

Багато учні не доучуватися до старших класів, а йшли з першого ж року навчання в інші школи - математичні, інженерні, медичні, так як добре володіли іноземними мовами. Учнів з бідних верств населення відсилали за кордон, щоб "учитися мовам турецькому, арабському і перському "і для" наук літературних ", які вивчали під Франції. Академія стала відома в Європі, а не тільки в Росії. З 1721 року в ній стали навчатися іноземці, які були прирівняні до російським учням.

На початку свого існування Академія перебувала у спільному державному та церковному управлінні (як багато класичні європейські університети того часу) і готувала, головним чином, перекладачів, працівників друкарень (справщиков), священнослужителів, вищих державних керівників і дипломатів, викладачів та професорів, причому не тільки для Росії, але і для інших слов'янських країн.

З установою Академічного університету в Петербурзі (1725) і Московського університету (1755) кращі професори і викладачі перейшли в них, а також в Російську Академію Наук, інженерні, Навігацкой та медичні школи розвивати російські науку і освіту. У 1814 році залишилися останніх 3-х викладачів перевели в Троїцьку Семінарію (1727) в Сергієвому Посаді, що послужило, в тому числі, поряд з СПбГУ, МДУ і РАН, підставоюМосковської Духовної Академії (МДА) [1]. З Слов'яно-Греко-Латинської Академії з'явилися Московський державний університет імені М. В. Ломоносова, Московська Духовна Академія, Санкт-Петербурзький державний університет та інші вищі навчальні заклади Росії. З 1814 року і до відновлення в 2010р. Слов'яно-Греко-Латинська Академія була закрита.

2. Деякі особи, пов'язані з академією

В академії навчалися: Амвросій (Протасов), Антіох Дмитрович Кантемир, Михайло Васильович Ломоносов, Інокентій Іркутський, Ефімії Болховітінов (Євген, митрополит київський), Федір Григорович Волков, Василь Тредіаковський, Василь Володимирович Петров, Леонтій Пилипович Магніцький, Іван Іванович Комов, Степан Петрович Крашенинников, Василь Іванович Баженов, Федір Полікарпович Полікарпов-Орлов, Н. І. Попов, Каріон Істомін, П. В. Постніков, Н. Н. Поповський, Антон Барсою, Олексій Барсою, Дмитро Виноградов, П. В. Побєдоносцев(письменник, професор Московського університету, батько обер-прокурора Синоду К. П. Побєдоносцева), В. І. Ромодановський.

3. Відродження академії

На початку XXI століття активно обговорювалось в освітніх, наукових, церковних і державних колах ідея відродження Слов'яно-Греко-Латинської Академії у відповідності з освітніми та науковими цілями, викладеними в Привілеї на Академію.

В 2010 році Слов'яно-Греко-Латинська Академія була відроджена як вищий освітній і науковий заклад [2].

На нараді в Адміністрації Президента РФ, який відбувся в липні 2012р. було прийнято попереднє рішення про формування в якості вищого органу управління Опікунської ради у складі такого представництва: три представники від державної влади, три представники від РПЦ, три представники від наукового і культурного співтовариства, три представники від громадських організацій.

Слов'яно-греко-латинська академія - перший вищий навчальний заклад Росії, засноване в Москві в 1687 за назвою Слов'яно-греко-латинського училища або Грецькій-елліно-грецької академії. Виникла на основі школи при Богоявленском монастирі. Ініціатива в організації Слов'яно-греко-латинської академії належить Симеону Полоцкому і його учневі Сильвестру Медведєву. Згідно із привілеєм, подарованим в 1682, академія ставила метою підготовку освічених людей для державного й церковного апарата; їй поручалися цензура книг духовного змісту, суд над відступниками від Православ'я. На державні посади призначалися тільки особи, що закінчили школу (це обмеження не стосувалося дітей «шляхетних»). Новому навчальному закладу був подарований імунітет: вилучення з-під суду наказів, крім справ карного характеру; викладачі й учні підкорялися училищной юрисдикції, а «охоронець» (ректор) — суду патріарха. Керівниками й викладачами Латинській-слов'яно-греко-латинської академії стали запрошені з Константинополя вчені греки Иоанникий і Софроний Лихуды. Після 1694, коли Лихуды на настійну вимогу ієрусалимського патр. Досифея були вилучені, викладання вели їхні російські учні, у т.ч. Ф.П. ПолікарповаОрлов і Й.С. Головін. У Слов'яно-греко-латинській академії риси, що з'єднувала, вищої й середньої школи, викладалися предмети середньовічної схоластичної школи: слов'янський, грецький і латинський мови, граматика, пиитика, риторика, психологія, фізика й ін., а також богослов'я. Головне місце займав грецьку мову. Після перетворення Слов'яно-греко-латинської академії Стефаном Яворским (к. XVIII в.) гл. місце у викладанні зайняла латинська мова. В 1687 у ній займалося 28 учнів, у наступному році — 32, пізніше — більше. Академія сприяла поширенню загальної освіти в Росії. У ній вчилися багато представників столичної знаті, приказного дьячества (син дяка Посольського наказу П.В. Лісників, кн. А.Д. Кантемир і ін.), а також діти купців, церковнослужителів і навіть кабальних людей. Крім росіян, у ній вчилися греки, македонці, грузини і т.д. Академію закінчили М.В. Ломоносов, В.К. Тредиаковский і ін. З відкриттям в 1755 Московського університету значення Латинській-слов'яно-греко-латинської академії впало, а в її викладанні велике місце стало займати богослов'я. В 1814 Слов'яно-греко-латинська академія була перетворена в Московську духовну академію й переведена у СвятооТроїцьку Сергиеву лавру. В. Буганов

У Російській імперії царський уряд насаджував в Україні таку систему освіти яка повинна була задовольнити потреби держи ви в освічених кадрах, але одночасно допомагала б витравити п українського народу національну свідомість, нав'язати почуті и меншовартості, створити уяву про провідну роль російської нації у житті українців. Цій меті підпорядковувалась і реорганізація системи освіти. У першій половині XIX ст. царизм покінчи» з українською школою, яка вивела у XVII — XVIII ст. Україну на один рівень з найосвіченішими державами Європи.

Освіті надавався чітко виражений становий характер: для нижчих верств населення - парафіяльні двокласні школи; для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан - повітові училища, інколи гімназії; для дітей дворян - гімназії, ліцеї та університети.

Всього на середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тисячі, а один учень на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті.

Крім державних, діяли приватні навчальні заклади. У Харкові, Києві, Одесі та деяких інших містах для дітей дворян відкривались приватні пансіонати й школи, які готували учнів для вступу до середніх та вищих навчальних закладів.

Під тиском громадськості створювалися нові вищі освітні закла-ди. У1805 р. з ініціативи відомого громадського діяча і вченого Василя Каразина (1773-1842) відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, на-прям діяльності якої не влаштовував владу. У Києві у 1834 р. почав працювати Університет св. Володимира. Спочатку в ньому були філо-софський і юридичний факультети з чотирирічним навчальним кур-сом. Першим ректором університету став професор Михайло Максимович (1804-1873).

Інший тип вищих навчальних закладів становили ліцеї. Вони об'єднували в собі гімназичні та університетські курси. Одним з них став Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімна-зії. Відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей став цент-ром вищої освіти Півдня України. Пізніше при ньому почав пра-цювати Інститут східних мов. Непересічне значення у розвитку освіти мала відкрита у 1820 р. у Ніжині гімназія вищих наук. У1832 р. вона була перетворена на Ніжинський ліцей, у якому здобу-ли освіту Микола Гоголь, Євген Гребінка та чимало інших представ-ників національної культури. Багато в чому відмінною від царської була освітня політика Австрійської імперії на західноукраїнських землях. З 1805 р. на-родні, початкові школи перейшли у відання церкви, що супровод-жувалося дальшим посиленням її контролю за навчальним проце-сом і збільшенням кількості релігійних дисциплін. У початкових трикласних школах Галичини у 1841 р. навчалося 14 % дітей шкільного віку.

Певні зміни відбулися в початковій освіті після революції 1848 р. Шкільна справа зосереджувалась в руках держави. Було створено самостійну нижчу реальну школу, навчальний курс триклас-них шкіл збільшувався на один рік. Почалося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва. Відкривалися недільні школи для дорослих. У 1848-1849 рр. їх налічувалось у Галичині 60 і на Закарпатті - 9.

Середню освіту надавали гімназії. їх кількість була незнач-ною й не могла задовольнити потреби бажаючих отримати знання. До того ж у гімназіях інтенсивніше, ніж у початкових шко-лах, відбувалось онімечення й покатоличення учнів. У першій

половині XIX ст. цей процес стримувався указом про обов'язкове вивчення україн-ської мови. Останнє свідчить, зокрема, і про те, що попри всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Східній.

Вищу освіту на західноукраїнських землях давали Львівський університет та відкриті у першій половині XIX ст. Ре-альна та Технічна академії у Львові, Чернівецький ліцей. На кінець першої поло-вини XIX ст. у Львівському університеті працювала кафедра української мови та літератури.

На початку XIX ст. у Росії була проведена реформа системи освіти (1802-1804 р.), за якою:

1. Навчальні заклади ділилися на 4 розряди: парафіяльні школи - створювалися при церкві, де за 1/2 року в селах або за 1 рік у містах навчали дітей читанню, листу, арифметиці й «Закону Божому». повітові училища - світські початкові школи в містах - за 3 роки навчали російської мови, арифметиці, історії, географії, фізиці, геометрії, природознавству, «Закону Божому»; гімназії - за 7 років навчання давали середню освіту. Вивчалися латинські, німецькі, французькі мови, філософія, статистика, юриспруденція, політекономія, фізика й т.п. Випускники одержували право надходити в університети або ж ставати викладачами початкових шкіл; ліцеї та університети - давали вищу освіту. Три ліцеї (у Кремінці на Волині, Одесі, Ніжині) за 9 або 10 років давала об'єднаний гімназичний і університетський курс. На Україні було відкрито 2 університети: у Харкові (відкритий в 1805 р.; спочатку мав2 факультети - філософський і юридичний, потім відкритий третій - медичний) і в Києві (відкритий в 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею). В університети приймали осіб, що закінчила гімназії і за 4 роки давали вищу освіту. За дореформений час університети випустили більше 4 тис. чоловік.

Дата добавления: 2015-05-24