Сто порад учителеві 2 страница

Таке дуже часто буває й на уроках.. Як же утримати біля себе зграйку цих непосидючих, допитливих малят, готових щомиті кинутися за метеликом? Як захопити під­літка розповіддю про нудні, нецікаві речі, підлітка у якого в момент початку вашої розповіді на думці щось цікаве, за­хоплююче, хвилююче?

Керувати увагою — одна з найтонших і ще дуже мало досліджених сфер педагогічної праці. Щоб керувати ува­гою, треба глибоко знати психіку дитини, її вікові особ­ливості. Багато років роботи в школі переконали мене в тому, що оволодіти увагою можна, лише створивши, утвер­дивши, зберігши її певний внутрішній стан — емоційне піднесення, інтелектуальна натхнення, пов'язане з почут­тям панування над істиною, з переживанням розумової гордості.

Цей стан треба створювати всією системою розумового виховання. Стан емоційного піднесення, про який іде мова, неможливо створити якимись спеціальними способами на нашому уроці, наприклад, тільки вдало підібраними засо­бами наочності. Цей етан залежить від багато чого — від культури думки й почуття, від кругозору учня.

Оволодіння увагою — це дуже тонкий, філігранний вплив педагога на мислення дитини. Я знаю, наприклад, що учні протягом року вивчатимуть із зоології багато на перший погляд нецікавого — будову організму черв'яків, їх життєдіяльність. Під час вивчення цього матеріалу ніяк не оволодієш увагою дітей, якщо в їхній свідомості не буде думок, за які, як кажуть, «можна зачепитися». Увага учнів тут передбачає знання ряду істин, у світлі яких зовсім не­цікавий матеріал сприйматиметься як цікавий. Такими іс­тинами в цьому випадку є: роль корисних черв'яків (на­приклад, дощового) в утворенні ґрунту, в життєдіяльності рослин, загальна рівновага між явищами природи, прихо­вана від погляду залежність одних явищ під інших.

Готуючи потрібний мені емоційний став учнів, необ­хідний для уважного сприйняття матеріалу про черв'яків, я даю підліткам цікаві книжки про природу, про життя ґрунту. Мої розповіді й пояснення, пов'язані з нецікавим, з першого погляду, матеріалом, спрямовані до думок уч­нів. Я ніби доторкуюсь до їхніх думок і те, про що ведеться розповідь, викликає в їхній свідомості інтерес. Інтерес цей викликається передусім внутрішніми стимулами, спону­каннями: тим, що думка, яка відклалася в свідомості шко­ляра в процесі читання, ніби оживає, оновлюється, спря­мовується до моїх думок, - учень не просто чує, сприймає новий для нього матеріал, пін видобуває з глибини своєї свідомості факти, явища, думає над ними.

Мимовільна увага має поєднуватися з довільною. Це поєднання з'являється тоді, коли учень, слухаючи, думає, що можливе лише за умови, коли в свідомості вже є «приманка для мислення» — учневі вже дещо відоме про той предмет, який розглядається на уроці. Чим активніша думка в процесі сприймання навчального матеріалу, тим легше учневі навчатися.

Увага, підготовлена питанням; одна в найголовніших умов полегшення розумової праці. Там, де на уроках мимовільна увага учнів поєднується з довільною, немає виснаження, втоми.

Якщо вчитель не думає над тим, щоб створити в учнів внутрішній стан емоційного піднесення, інтелектуального натхнення, знання викликають тільки байдужість, а нечут­лива розумова праця приносить утому. Навіть найсумлінніший учень, умисне зосереджуючи свої зусилля на усві­домленні й запам'ятовуванні матеріалу, швидко «виби­вається з колії»—втрачає здатність осмислювати причинно-наслідкові зв'язки. І чим більше він напружується, тим важче йому втримати думки. Ті школярі, які нічого, крім підручника, не читають, дуже поверхово опановують знання на уроці і все перекладають на домашню роботу. Пе­ревантажені домашніми завданнями, вони не мають часу для читання наукової літератури, журналів. Так утво­рюється «зачароване коло».

Загальновідомо, що інтерес до предмета й увага учнів збільшуються засобами наочності. Але наочність як прин­цип навчання має ширше значення, а якщо вбачати в на­очних посібниках тільки засіб збудження уваги учнів, то це загрожує примітивізмом і в навчанні, і особливо в розу­мовому вихованні.

36. НАОЧНІСТЬ — СТЕЖКА ПІЗНАННЯ І СВІТЛО, ЩО ОСЯВАЄ ЦЮ СТЕЖКУ

Єдиним засобом виховання уважності є вплив на думку, і. наочність лише тією мірою сприяє розвитку і поглиблен­ню уважності, якою вона стимулює процес мислення. Наоч­ний образ предмета може сам по собі привернути увагу на тривалий час, але мета застосування наочності полягає зовсім не в тому, щоб на весь урок привернути увагу учня,— наочність приноситься на урок для того, щоб на якомусь етапі пізнання діти відволікались від образу, перейшли в думці до узагальнюючої істини, закономір­ності. В практиці трапляються досить несподівані випадки, коли наочні посібники, привернувши увагу дітей якоюсь деталлю, не допомагають, а заважають осмислити абст­рактну істину, до якої хотів підвести дітей учитель. Од­ного разу я приніс дітям діючу модель водяної турбіни. Струмінь води, що рухав колесо, розбиваючись, утворював дрібний пил, в якому сонячні промені відбивались весел­кою. Я не помітив веселки, діти ж її побачили, і вся їхня увага була привернута не до узагальнюючих висновків, до яких я хотів їх підвести, а до цікавого явища природи, у даному разі зовсім випадкового. Урок не дав позитив­ного результату.

Застосування засобів наочності вимагає великої науково педагогічної підготовленості учителя, знання психоло­гії дитини, підлітка, юнака, знання процесу оволодіння знанням.

Насамперед треба пам'ятати, що наочність — це загаль­ний принцип розумової праці маленьких школярів. К. Д. Ушинський писав, що діти думають «формами, зву­ками, фарбами і відчуттями». Ця вікова закономірність вимагає, щоб мислення маленької дитини розвивалось серед природи, щоб вона одночасно бачила, слухала, пере­живала і думала. Наочність — сила, яка розвивав уваж­ність, мислення, вона надає емоційного забарвлення пізнанню. Завдяки одночасності бачення, слухового спри­йняття, переживання і мислення в свідомості дитини фор­мується те, що в психології називається емоційною пам'ят­тю; з кожним уявленням і поняттям, що відклалися в па­м'яті, пов'язується не тільки думка, але і почуття, пережи­вання. Без формування розвинутої, багатої емоціональної пам'яті не може бути й мови про повноцінний розумовий розвиток в дитинстві. Я раджу вчителям початкових класів: учіть дітей думати біля першоджерела мислення, серед природи і праці. Нехай слово, яке входить у свідомість дитини, набуває яскравого емоціонального забарвлення. Принцип наочності мусить пронизувати не тільки урок, а й інші сторони навчально виховного процесу, все пізнання.

По-друге, застосовуючи наочність, треба замислюватися над тим, як від конкретного перейти до абстрактного, на якому етапі уроку засіб наочності перестане бути необхід­ним, коли учні вже не повинні звертати на нього увагу. Це дуже важливий момент інтелектуального виховання: засіб наочності потрібен лише на певному етапі активіза­ції думки.

По-третє, поступово треба переходити від натуральних до образотворчих засобів наочності, а потім до таких, які дають символічне зображення предметів, явищ. Уже в І — II класах треба поступово відучувати дітей від натураль­них засобів наочності, але це ніякою мірою не значить, що можна взагалі відмовитись від них. Принцип наочності у досвідчених педагогів вберігається всі роки навчання — від І до X класу, але із року в рік він розкривається у все складніших методах і прийомах роботи. І в X класі досвід­чений словесник веде своїх вихованців у ліс, на берег річ­ки, у весняний квітучий сад — тут відбувається, можна сказати, шліфовка відтінків емоціонального забарвлення слова, поглиблення і розвиток емоціональної пам'яті юна­цтва.

Перехід до образотворчих засобів наочності — тривалий процес. Він не зводиться до того, що вчитель замість жи­вого кошеняти приносить на урок кошеня намальоване. Образотворчий засіб наочності, навіть якщо він точно передає форму, колір та інші особливості засобу натурального, завжди є узагальненням, і завдання педагога полягає в тому, щоб поступово переходити до все складніших уза­гальнень при застосуванні образотворчих засобів наочності. Особливо важливо навчити дітей розуміти символічні зображення — зарисовки, схеми. Вони відіграють дуже велику роль у розвитку абстрактного мислення. В зв'язку з цим я хотів би висловити побажання відносно викори­стання класної дошки.

Класна дошка існує не тільки для того, щоб писати на ній, але й для того, щоб учитель робив зарисовки, схеми, креслення — в процесі розповіді, пояснення, лекції. Викладаючи історію, ботаніку, зоологію, фізику, географію, ма­тематику, я майже на всіх уроках (приблизно на 80 уро­ках історії, на 90 уроках ботаніки, зоології і географії, на 100 уроках фізики і математики) використовував дошку і кольорову крейду. Без цього, на мій погляд, неможливо уявити процес розвитку абстрактного мислення. Образо­творчу наочність я розглядаю не тільки як засіб конкре­тизації уявлень і понять, але і як засіб виходу із світу уявлень у світ абстрактної думки.

Образотворча наочність є разом з тим і засобом розу­мового самовиховання. У II і III класах мої діти завжди ділили зошит з математики на дві «смуги»: ліва смуга — розв'язання; права смуга — наочність, схематичне зобра­ження задачі. Перш ніж приступити до розв'язання, учень малює задачу. Навчання малювати задачу — це перехід від конкретного мислення до абстрактного. Діти спочатку малюють предмети (яблука, кошики, дерева, пташок), по­тім переходять до схематичного зображення, позначаючи їх квадратами, кружечками і т. п. Особливою моєю турботою було малювання задачі погано встигаючими учнями. Нав­ряд чи навчилися б вони розв'язувати задачу, думати над її умовою, якби не цей методичний прийом. Якщо дитина навчилася малювати задачі, я з певністю міг сказати, що розв’язувати їх вона буде. Окремі учні не могли навчитися зображувати умову задачі кілька місяців — це озна­чало, що вони не вміли мислити не тільки абстрактно, але і «формами, звуками, фарбами і відчуттями», їх треба було вчити образному мисленню, а вже потім поступово пере­водити до мислення абстрактного.

Якщо у вас є погано встигаючі з математики в почат­кових класах, спробуйте навчити їх малювати задачі. Тре­ба провести дитину від яскравих образів до їх символічних зображень, від зображень до розуміння відносин, залеж­ностей.

По-четверте, від образотворчої наочності поступово пе­реходьте до словесно-образної. Словесний образ — це крок на шляху переходу від мислення формами, звуками, фар­бами і відчуттями до мислення поняттями. Досвідчені вчителі початкових класів створюють словом: образ не тільки того, що неможливо показати (наприклад, крижані тороси в Арктиці, виверження вулканів і т. п.), але й того, що можна побачити в природі, в людській праці навколо нас. Ці словесні образи мають надзвичайно важливе значення у формуванні емоційної пам'яті, у збагаченні того, що в психології називається внутрішнім мовленням.

Тут знову треба говорити про роботу з погано встига­ючими учнями. Їхній розумовий розвиток, як показує досвід, великою мірою залежить від того, наскільки трива­лим і поступовим є перехід від образного мислення до мис­лення понятійного. Окремі погано встигаючі учні назав­жди залишаються безнадійними, і вчитель не знає, що з ними робити, як пробудити їх мислення, головним чином через те, що вони не проходять тривалої школи «образного мислення»; учитель квапить їх якнайшвидше переходити до мислення абстрактного, а вони до нього зовсім не під­готовлені. Адже нерідко погано встигаючі учні не можуть навести свій приклад до завченого з великим трудом правила — це і є один із наслідків розриву між образним і понятійним мисленням, наслідків поспішності вчи­теля.

По-п'яте, засіб наочності мусить бути таким, щоб діти звертали увагу на найголовніше, найсуттєвіше.

Повторимо: наочність вимагає великого мистецтва в її використанні, знання душі, думки учня.

56. ЩО РОБИТИ, ЩОБ ДІТЯМ ХОТІЛОСЯ ДОБРЕ ВЧИТИСЯ

Я твердо переконаний, що найсильнішим, наймогутнішим стимулом, який спонукає дитину до свідомої, старан­ної розумової праці, є олюднювання її розумової діяль­ності, облагороджування її бажанням принести радість дорогим рідним людям — мамі, татові. Сердечна, чуйна дитина відчував зло там, де, здавалося б, а першого погля­ду й немає поганого вчинку. «Я повинен учитися гарно,— сказав мені одного разу Коля, учень IV класу,— у мами хворе серце». Дитина відчуває: якщо в її табелі з'явиться погана оцінка, серце матері буде засмучене. Синові хо­четься, щоб мати була спокійна. Він знає, що своєю пра­цею може заспокоїти серце матері, не турбуватиме її.

Якщо ви хочете, щоб дитині хотілося добро вчитися і цим вона прагнула приносити радість матері й батькові, бережіть, плекайте, розвивайте в неї почуття гордості трудівника. Це означає, що дитина має бачити, переживати свої успіхи в навчанні. Не допускайте, щоб дитина пере­живала безвихідну гіркоту відставання, якусь свою непов­ноцінність. Оптимізм, віра дитини в свої сили — це та міцна нитка, яка пов'язує школу і сім'ю; це магніт, що при­ваблює матір і батька до школи. Зруйноване оптимістичне світосприймання дитини — це означає, що між школою і сім'єю споруджена кам'яна стіна.

Для збереження цього вогника оптимізму дуже важ­ливо те, щоб мати й батько, образно кажучи, стояли біля колиски дитячих знань, брали безпосередню участь у на­вчанні дитини, раділи разом з нею її успіхам, брали близько до серця її удачі й прикрощі. Материнська педа­гогіка — це не тільки виховання, але й навчання. За два роки до початку шкільного навчання в нас починається цілеспрямована, детально спланована спільна робота шко­ли і батьків, мета якої — дати дітям елементарні знання з грамоти й арифметики. Один раз (а за півроку до по­чатку занять у школі - два рази) на тиждень майбутні учні приходять до школи. З дітьми працює педагог, який навчатиме їх у початкових класах. Діти вчать азбуку, вчаться читати, розв'язувати задачі. Звичайно, одна годи­на на тиждень нічого б не дала, якби навчання не продов­жувалося в сім'ї. На заняттях батьківської школи ми вчи­мо матерів і батьків, дідусів і бабусь, як учити дітей гра­моти й арифметики. Виробилися цікаві прийоми домашньої материнської дидактики. В їх основі — живий інтерес ди­тини до знань, книжки, поєднання гри з цілеспрямованою розумовою працею, повсякчасне духовне спілкування дітей з батьками. Для навчання грамоти її арифметики старші школярі виготовляють спеціальні наочні посібники. Всту­паючи до І класу, паші діти вміють читати й лічити, це значною мірою полегшує дальше навчання, робить ціка­вою розумову працю. Але справа не тільки в цьому. Під­готовка до школи духовно зближує дітей і батьків. Мати й батько, беручи близько до серця успіхи й невдачі дитини, осягають тонку науку поваги до дитячого бажання бути хорошою. Разом з тим, дошкільне навчання застерігає батьків від неправильної думки про те, що, коли «добре натиснути», дитина вчитиметься на «5» і «4». Ми праг­немо, щоб батько й мати розуміли: оцінка успішності не виражає оцінки моральності. Порушення цього заподіює глибокі травми дитині й іноді калічить її душу. Змішування оцінок з предметів і морального обличчя є результатом бездумної гонитви за позірним показником благополучно­сті — цифрою. Ми вважаємо недопустимим зводити все до прямолінійного висновку: гарні оцінки — гарна дитина; оцінки «не ті, що треба»,— отже, й учень «не дотяг до рівня». У цьому дивному, педагогічно неграмотному по­гляді зникає людина як гармонійна єдність багатогран­них рис, якостей, здібностей, нахилів.

Цей погляд, на жаль, проник у багато сімей, у суспільне життя. Я не можу без обурення слухати і читати чис­ленні статті, в яких червоною ниткою проводиться ідея: трійка — це слабкі, нікчемні знання. Час твердо сказати нам самим собі, шановні товариші педагоги: трійка — це характеристика задовільних звань. До речі, якщо в усіх учителів буде правильний погляд на ці речі, зникне око­замилювання — незадовільні знання не оцінюватимуться трійкою, як це, на жаль, трапляється в багатьох випадках. І батьки не вимагатимуть від своїх дітей неможливого: адже не в усіх однакові здібності, одному легко навчати­ся на «5» і на «4», а для іншого й оцінка «З» — великий успіх. Особливо важливо це пам'ятати зараз, коли ми стої­мо на порозі здійснення загальної середньої освіти.

79. ТУРБУЙТЕСЯ ПРО ТЕ, ЩОБ ВАШІ ВИХОВАНЦІ БУЛИ І ВИХОВАТЕЛЯМИ

Коли наша комсомольська організація створювала сте­повий Куточок Краси для людей, у життя нашої дружної сім'ї несподівано ввійшла доля маленької дівчинки - Наталочки, як ласкаво назвали її комсомольці. Дівчинка жила на околиці. У неї була лише мати. У три роки Ната­лочка тяжко захворіла — перестала ходити. Навесні і вліт­ку мама клала доньку в маленький візок і ставила його під крислату яблуню. Зелений двір, яблуня, два вулики, колодязь, лелеки на сараї, собака Пальма, кролі, яких оберігала собака,— ось і весь світ Наталі. Голосиста й ба­лакуча, але водночас засмучена своєю хворобою, дівчинка просила нас принести польових квітів, яких вона не бачила. У кожного з нас боліло серце: невже дівчинка не одужає? Лікарі її лікували, але швидкого одужання не обіцяли: якесь глибоке ураження нервової системи, ноги дівчинки нерухомі. Чим же тобі допомогти, маленька Ната­лочко?

Що тільки ми не робили для неї! В її просторій кім­наті зробили справжній сад: посадили ялинку й сосну, перенесли з шкільної теплиці квітучі хризантеми. Під вік­ном посадили троянду. Через рік дівчинці, треба було йти до школи, і ми стали вчити її читати й малювати. Усю зиму в її кімнаті цвіли квіти. Але дівчинка була дужо бліда, тендітна. Я бачив, як, повертаючись від Наталочки, Зіна і Галя крадькома плачуть. Швидше б настала весна,— мріяли ми.

Навесні, тільки-но зазеленів горіх і зацвіли перші степові квіти, ми посадили Наталочку у візок і повезли в Куточок Краси. Дівчинка з подивом відкривала новий для себе світ, усе для неї було незнайоме: і тремтіння сте­пового марева над курганами, і спів жайворонка, і вели­чезні коники... У Куточку Краси хлопчики й дівчатка побудували курінь. Тут ми проводили цілі дві під час літніх канікул. Цілюще повітря степу, аромат горіхового листя, червоні помідори й кавуни, хрумкі яблука — мабуть, усе це було найкращими ліками для Наталочки. Її щічки поро­жевіли, в очах заграли радісні вогники. Через два роки дівчинка стала на ноги. Лікар сказав: лікують не тільки ліками, а й радістю. А особливо такі хвороби, як у Ната­лочки.

Два з половиною років душевної турботи про хвору дівчинку були незрівнянними уроками сердечності. Юнаки й дівчата навчились відчувати, пізнавати серцем біду, три­воги, турботи там, де очима їх, буває, не побачиш. Я пере­конався, що коли колектив турбується про дитину, він стає дуже чутливим і до найбільшої біди — людської самотності.

97. ЯК ПЛАНУВАТИ ВИХОВНУ РОБОТУ

Тут не може бути ніякого трафарету й рецепта. Усе, що відвертає учителя від безпосередньої виховної роботи, всяка писанина для показу — зовсім непотрібна річ. Але планування виховної роботи по належить до такого виду папірців. Це складова частина виховної роботи. Без планування я не уявляю повноцінного виховання, особливо тих його складових частин, які я називаю важковловимими.

Планування виховної роботи — це насамперед уявлен­ня про ідеал виховання. Вихователь повинен уявляти, що має вийти з доставленої в його майстерню «брили ма­рмуру». Від того, наскільки ясне це уявлення, залежить розуміння суті й необхідності планування виховної роботи.

Ви починаєте працювати з першим класом (інколи ваша виховна робота починається з дошкільнятами). Вам учити дітей до III класу, але шлях виховної роботи ви по­винні уявляти до кінця — до закінчення середньої школи, до перших кроків самостійної праці, до повної зрілості, до материнства й батьківства. Складіть план тієї діяльності, яка необхідна на наступні 10—15 років (не тільки в шкіль­них стінах, але й після закінчення школи) для того, щоб вихованець ваш став людиною з ясним, допитливим і роз­винутим розумом, благородним серцем, золотими руками. Складіть насамперед список книжок із золотої скарбниці світової культури, що їх ваші вихованці повинні прочитати за десять років шкільного навчання (ми складаємо також «резервний» список книжок, які людина прочитає після закінчення школи, у період самостійної праці). Як до­сягти того, щоб вихованці залишалися нашими вихованцями і після закінчення школи, читали книжки, які тре­ба прочитати — про це мало й цілої книжки, настільки це велике й важливе питання.

Далі продумайте й напишіть, що повинен зробити ваш вихованець своїми руками з першого дня навчання до вступу в пору зрілості — для матері, батька, для людей, щоб бути справжньою людиною, знати, що таке праця, честь, гідність, дружба, турбота про людину. Потім дайте перелік суспільно корисної праці, в якій ваш вихованець повинен узяти участь, щоб пройти першу школу грома­дянського виховання. Я радив би поряд з цим пунктом напи­сати назви книжок про видатних людей, які мають стати ідеалом для підлітка, юнака й дівчини. Читання цих книжок не дасть користі, якщо немає суспільно корисної праці.

Далі, маючи загальне уявлення про людину, яку вихо­вує школа, треба скласти конкретніший, деталізований план на весь період своєї роботи з вихованцями, напри­клад, учителеві початкових класів — на 3 роки, клас­ному керівникові IV—X класів — на весь період роботи з класом. Тут я раджу приділити особливу увагу дитинству й отроцтву. 9—10-річна дитина, 13-14-річний підліток повинні, оглянувшись назад, побачити те, що вони вже зро­били своїми руками. Вони мають знати, що таке трудові мозолі, трудовий заробіток, що таке втома й відпочинок.

І загальніший план – на всі роки шкільного виховання, і конкретніший — на період роботи одного вихователя із своїми вихованцями — обидва ці плани якоюсь мірою є ідеа­лом, до якого прагне вихователь. На основі ідеалу треба планувати конкретну виховну роботу на більш обмежений період. На який саме період? Плануйте так, як вам зруч­ніше: чи то на тиждень, чи то на місяць; у декого виходить непоганий план і на цілу чверть. Треба тільки завжди пам'ятати, що виховання — жива, рухлива справа, яка вічно змінюється й розвивається, і що вихованець ваш зав­жди в стані становлення. Планування виховної роботи на невеликий строк є ніби постійним, повсякденним звірянням того, що робиться щодня для досягнення ідеалу,

План визначається насамперед життям. Коли ваш вихованець переступив шкільний поріг, ви ще не знаєте, як розвиватиметься його індивідуальність. Особистість по­чинається в діяльності, у праці, у повсякденних взаєминах. І ось життя на кожному кроці підказує, нам, що планувати: яку книжку прочитати колективові, до якої праці залу­чити вихованців, про що поговорити з Ванею і Колею, щоб вони прочитали ті книжки, які їм треба прочитати.

План виховання охоплює всю багатогранність діяль­ності учнів, а також роботу з батьками. План принесе безперечну користь вихователеві в тому разі, якщо буде глибоко продумано моральний зміст, мету кожного виду діяльності. Необхідною рисою і планування, і практичної роботи є в зв'язку з цим наступність і розвиток того, що вже досягнуто. Можна сказати, одна з таємниці, вихо­вання полягає в тому, щоб постійно робити одне й те саме, але щоб вихованці не підозрювали, що вони роблять одне й те саме. Так, виховання людяності, чутливості, чуйності, щирості, співчутливості вимагає того, щоб вихованці постійно робили щось для людей, але ця діяльність не по­винна бути одноманітною. Читач тут може подумати: добре було б, якби автор показав, як конкретно скласти план на тиждень чи на місяць. Я навмисне уникаю цього. Передача досвіду — це передача ідеї, запозичення досві­ду—це індивідуальна творчість на основі ідеї.

Дата добавления: 2015-05-24