Кімната казки

Казка, гра, фантазія — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень. Багаторічний досвід переконує, що естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, який пробу­джує до активної діяльності мозок, зв'язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Через казкові образи в свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтін­ками; воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів — живою реальністю мис­лення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без каз­ки живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини,— неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови.

Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що їхня думка живе в світі казкових образів. П'ять, десять разів дитина може переказувати одну й ту саму казку і щоразу відкриває в ній щось нове. В казкових образах — перший крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного. Мої вихованці не оволоділи б навичками абстрактного мис­лення, якби в їхньому духовному житті казка не стала ці­лим періодом. Дитина прекрасно знає, що в світі немає ні Баби-Яги, ні Царівни-Жаби, ні Кощія Безсмертного, та для неї ці образи є втіленням добра і зла, і кожного разу, розповідаючи ту саму казку, вона виявляє своє особисте ставлення до гарного і поганого.

Казка невіддільна від краси, сприяє розвиткові есте­тичних почуттів, без яких неможливе благородство душі, щира чуйність до людського нещастя, горя, страждань. Завдяки казці дитина пізнав гніт не тільки розумом, а й серцем. І не тільки пізнає, а відгукується на події і явища навколишнього світу, виявляє своє ставлення до добра і зла. З казки бере дитина перші уявлення про справедли­вість і несправедливість. Початковий етап ідейного вихо­вання теж відбувається за допомогою казки. Діти розумі­ють ідею лише тоді, коли її втілено в яскраві образи.

Казка — благодатне джерело виховання любові до Бать­ківщини, яке нічим не можна замінити. Патріотична ідея казки — в глибині її змісту; створені народом казкові об­рази, що живуть тисячоліття, доносять до серця й розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його по­гляди на життя, ідеали, прагнення. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона — творіння народу. Коли ми дивимося на чудові фрески Київської Софії, ми сприймаємо їх як частку життя народу, творіння його мо­гутнього таланту, і в нашій душі пробуджується почуття гордості за творчий дух, думку, майстерність. Аналогічно впливає на душу дитини народна казка. Здається, що каз­ка побудована па чисто «побутовому» сюжеті: дідусь та бабуся посадили ріпку,… дідусь вирішив обманути вовка, зробив солом'яного бичка, та кожне слово цієї казки — як найтонший штрих на безсмертній фресці, в кожному слові, в кожному образі — гра творчих сил народного духу.

Казка — це духовні багатства народної культури, пізнаючи які, дитина пізнає серцем життя народу.

Через 3 місяці після початку роботи «Школи радості» ми обладнали Кімнату казки. За допомогою старших шко­лярів створили обстановку, в якій діти почували себе в світі казкових образів. Багато довелося попрацювати, щоб усе навколо навіювало дітям спогади про казку, яку мама розповідала в ранньому дитинстві, про вечірні присмерки, про веселий вогник у пічці. Ось житло лютої Баби-Яги — казкова хатка на курячих ніжках, оточена високими дере­вами і пнями, поряд з хаткою — фігурки казкових персо­нажів: Хитра лисиця, Сірий вовк, Розумна сова. В дру­гому кутку — хатка дідуся та бабусі, в небі — гуси-лебеді, що несуть на своїх крилах маленького хлопчика, героя ук­раїнської народної казки Івасика-Телесика. В третьому кутку — синє море-океан, на березі якого ветхе житло доб­рого діда і лютої баби, біля порогу — старе корито, на призьбі сидять старий та стара, а в морі плаває золота риб­ка. В четвертому кутку — зимовий ліс, замети, серед яких пробирається, потопаючи в снігу, маленька дівчинка,— мачуха послала її в зимову стужу за ягодами... З вікна хатки виглядає козеня. А ось велика рукавичка, в якій живе мишка, до неї приходять неждані гості. З фанери зроблено великий пеньок, на ньому ляльки – дівчинка-ма­лятко, сірий зайчик, лисичка-сестричка, ведмідь, вовк, козеня, солом'яний бичок, Червона шапочка.

Усе це поступово зробили ми самі. Я вирізував, малю­вав, клеїв, діти допомагали мені. Я надавав дуже великого значення естетичному характеру обстановки, в якій діти слухатимуть казку. Кожна картинка, кожний наочний образ загострювали сприймання художнього слова, глибше розкривали ідею казки. Навіть освітлення в Кімнаті казка відігравало дуже велику роль. Коли розповідали казку про Царівну-Жабу, в лісових хащах засвічувалися маленькі лампочки, в кімнаті панував зелений сутінок, що добре передавав обстановку, в якій розгортаються події.

У Кімнату казки я веду дітей не часто — раз на тиждень, а то й на 2 тижні. Естетична потреба ніколи не повинна задовольнятися до перенасичення. Там, де є пере­насичення, починається снобізм, міщанське розчарування, нудьга, пошуки засобів «убити» вільний час... Ми прихо­димо сюди в час осінніх і зимових присмерків — у цей час казка звучить для дітей по-особливому і сприймається зовсім не так, як, скажімо, ясного сонячного дня. На дворі темніє, ми не запалюємо світла, сидимо в присмерку. Рап­том у віконцях казкової хатки спалахує вогник, на небі загоряються зірки, піднімається з-за лісу місяць. Кімната осявається слабким світлом, а по кутках стає ще темніше. Я розповідаю дітям народну казку про Бабу-Ягу кістяну ногу. Здавалося б, у моїх словах немає нічого нового для малюків, та в їхніх очах горять вогники захоплення. Діти переживають долю героїв, ненавидять зло і гаряче співчу­вають добру. Фігурки злої баби, довірливої дівчинки Оленки, добрих гусей-лебедів в уяві малюків оживають, стають істотами, наділеними розумом і почуттями. Казка для ма­леньких дітей — не просто розповідь про фантастичні по­дії; це — цілий світ, в якому дитина живе, бореться, протиставляє злу свою добру волю. Слово знаходить у каз­ці реальну форму виявлення духовних сил дитини, як у грі — рух, в музиці — мелодія. Дитині хочеться не тільки слухати казку, а й самій розповідати її, хочеться не тіль­ки слухати пісню, а й самій співати, не тільки спостеріга­ти за грою, а й брати участь у ній.

Минає кілька днів, діти запитують: «Коли ми підемо в Кімнату казки?» Чекання радісних хвилин хвилює дітей, ми знову збираємося в час вечірнього присмерку, знову казку розповідаю я, потім її розповідають діти. Найсором'язливіші стають у такі хвилини сміливими і рішучими. Мова, плутана і недоладна за інших обставин, тут стає плавною, виразною, співучою. Казку розповідають Ніна, Петрик, Люда, Слава, Валя — діти, в розвитку мови і мислення яких трапляються труднощі.

Щоразу, коли ми приходимо в Кімнату казки, дітям хочеться погратися. Для всіх — і для хлопчиків і для дів­чаток — знаходиться улюблена лялька чи іграшка. Гра пе­ретворюється па творчість: малюки стають казковими геро­ями, а ляльки в їхніх руках допомагають краще передати думки і почуття. Одна дитина взяла іграшку — солом'яного бичка (герой відомої української дитячої казки), друга — ляльку-бабусю, третя — ляльку-дідуся. І ось діти вже живуть у світі казки. Вони не просто повторюють слова дійових осіб, а творять, вносячи в казку гру своєї уяви. Окремим дівчаткам хочеться просто погратися з ляльками. Ось дитина садовить ляльку на маленький диван, промов­ляє до неї співучим голосом слова ласки й турботи. В іншої дівчинки лялька-малятко захворіла, і дівчинка лікує її.

Мене не хвилювало те, що дівчатка й хлопчики гралися в ляльки кілька років. Це не якась «дитячість», як іноді думають окремі вчителі, а та сама казка, те саме одухотво­рення живої істоти, яке пронизує творчий процес складан­ня і слухання казки. В ляльках — одухотворений образ того, кого діти прагнуть, говорячи словами французького письменника Сент-Екзюпері, приручити.. Кожна дитина хоче, щоб у неї було щось безмежно дороге, рідне. Я уваж­но стежив за тим, які духовні стосунки складаються між дітьми та їхніми улюбленими ляльками. Мене радувало, що хлопчики протягом тривалого часу дружили з ляльками. Ось у Костя нічим не примітна лялька — старий рибалка з вудочкою. В ляльки кілька разів відламувалася нога, і Кость зрештою зробив дерев'яну, вирізав, крім того, ма­леньку сучкувату палицю, з якою рибалка простує на берег річки. Хлопчик любить поговорити зі своїм старим другом: розповідає йому, в яких місцях водяться карасі і лящі... У Лариси улюблені ляльки — бабуся та виучка. Дівчинка зробила бабусі окуляри, під ноги постелила теплий кили­мок, плечі вкрила шаллю, у Валі теж дві ляльки — котеня і мишенятко. Дівчинка щотижня міняє бантик на шиї котеняти, а для мишенятка чомусь приносить зелений ки­лимок...

Дитяча фантазія в Кімнаті казки невичерпна. Досить дитині подивитися на новий предмет, як він уже пов'язу­ється в її свідомості з іншим предметом, народжується фантастичне уявлення, дитяча уява виграє, думка тріпоче, очі загоряються, мова тече плавним потоком. Ураховуючи це, я дбав, щоб на очах у дітей у різних кутках Кімнати казки були найрізноманітніші предмети, між якими можна встановити якийсь реальний чи фантастичний зв'язок. Я прагнув, щоб діти фантазували, творили, складали нові казки. Ось поряд з чаплею, що стоїть на одній нозі,— маленьке злякане котеня — дитяча уява створила кілька цікавих казок, героями яких стали Чапля і Котеня. А ось маленький човник з веслом, поряд з ним жаба — все саме проситься в казку. Печера, з якої виглядає ведмежа, комар і муха — неприродно великі порівняно з ведмежам (у каз­ці і таке простимо), маленьке порося й умивальник з ми­лом — все це не тільки викликає в дітей посмішку, а й пробуджує фантазію.

Коли мені вдалося добитися, щоб дитина, в розвитку мислення якої траплялися серйозні труднощі, придумувала казку, пов'язувала в своєму уявленні кілька предметів нав­колишнього світу — отже, можна з певністю сказати, що дитина навчилася мислити. Я вже розповідав, з якими труднощами доводилося пробуджувати думку й зміцнювати пам'ять Валі: одним із засобів пробудження її думки було почуття подиву перед зв'язками між предметами і явищами навколишнього світу, що несподівано відкривалися. Дру­гим, не менш важливим засобом стала казка. Валя довго не могла створити жодної казки, це непокоїло мене. І тіль­ки на 3-му році навчання дівчинка склала, нарешті, казку про жабу, човен і рибку. Ось її зміст: «Побачила Жаба Чо­вен на березі річки. Дідусь-рибалка залишив Човен, а сам пішов у село за хлібом. Захотілося Жабі покататися. Виліз­ла вона з калюжі, скочила в Човен, взяла весло. А тут до неї Рибка підпливає і каже: «Що це ти задумала? Плаваєш тільки в калюжі, а Човен любить глибину». Не послухала Жаба поради Рибки, спрямувала Човен у свою калюжу. Підпливає, а Човен і каже: «Жабо, Жабо, куди ти мене тягнеш?» Відповідає Жаба: «В свою рідну калюжу, нехай увесь наш рід побачить, як я плаваю». Посміхнувся Човен і думає.: «Ось, прийде дідусь, він тебе навчить плавати». Ледве притягла Жаба Човен у калюжу. Загруз Човник у болоті і не пливе далі. Кректала-кректала Жаба — не зру­шить Човен. А увесь жаб'ячий рід уже виповз з калюжі, виглядають усі, адже Жаба на всю калюжу кричала: «Ди­віться, як добре я плаваю на Човні». Соромно стало Жабі, як плигоне вона в калюжу, так па всі боки і полетіли бриз­ки. А весь жаб'ячий рід як зарегоче. Тут прийшов дідусь-рибалка, витяг Човен з калюжі. Розполохав жаб, сховалися вони в зеленому баговинні. Ввечері посмілішали, вилізли — та як зарегочуть. Відтоді щоночі вони регочуть — з вечора до ранку в болоті чути жаб'ячий сміх. Це вони сміються з хвалькуватої Жаби».

Створення казок — один з найцікавіших для дітей видів поетичної творчості. Водночас це важливий засіб розумо­вого розвитку. Якщо ви бажаєте, щоб діти творили, створю­вали художні образи, перенесіть з вогника своєї творчості хоча б одну іскру в свідомість дитини. Якщо ви не вмієте творити або вам здається пустою забавою спуститися до світу дитячих інтересів,— нічого не вийде.

У Тіни була в Кімнаті казки своя улюблена лялька — фігурка робітника-металурга, обличчя у нього осяяне розплавленим металом. Дівчинці запам'яталася зустріч з робітником-металургом в ливарному цеху, і ось тепер, через 3 роки, вона склала цікаву казку про Вогненну Річку:

«Біля величезної печі стоїть богатир. Він розплавив залізо. Кипить залізо, клекоче. Підійшов богатир до печі, від­крив дверці — і полилася Вогненна Річка. Ллється і каже; «Не ловіть гай, люди, беріть вогненне залізо, робіть із нього все, що вам треба». Йдуть до Вогненної річки мудрі май­стри, черпають розплавлене залізо, ллють його в пісок, роб­лять із металу все, що треба людям».

У свідомості дітей народжуються образи сучасних бога­тирів — захисників Радянської Батьківщини. Війна з фа­шизмом, героїчна перемога радянського народу залишила незгладимий слід у пам'яті і в усьому духовному житті на­шого народу. Герої, що відстояли Батьківщину, в уяві дітей — казкові богатирі; про них складаються яскраві, хви­люючі казки. Червоною ниткою черев усі створені дітьми казки про богатирів нашого народу проходить ідея муж­ності, непереможності, благородства радянської людини. Ось казка, яку склав Данько:

«Проводжала мати сина на військову службу. Сказала: «Візьми, сину, жменю рідної землі. Пам'ятай, що ти — її захисник!» Взяв син жменю рідної землі, висипав у черво­ний шовковий мішечок і ніколи не розлучався з нею. По­чали вороги війну проти нашої Батьківщини. Зустрів син ворожих солдатів на кордоні, бив по них з кулемета, па­дали вороги в річку. Ні на крок не відступив син. Та ось ворожа куля поранила його в голову, кров залила очі, руки ослабли. Наближаються вороги, думають: ось ми візьмемо його в полон. Згадав син про жменю рідної землі. Доторк­нувся до червоного мішечка і зразу ж могутньою силою налилися руки. Знову почав стріляти юний богатир, потонули вороги в річці, а тим часом допомога підійшла - швидкокрилі літаки і могутні танки».

У мене записані казки, створені дітьми в години вечір­ніх присмерків. Ці казки дорогі мені як яскраві вогники думки, що їх вдалося запалити у дітей. Якби не творчість, не складання казок, мова багатьох дітей була б плутаною, а мислення — хаотичним. Я переконався, що між естетич­ними почуттями і словниковим багатством мови дітей існує прямий зв'язок. Естетичне почуття емоційно забарвлює слово. Чим цікавіша казка і чим незвичайніша обстановка, в якій перебувають діти, тим сильніша гра дитячої уяви, тим несподіваніші образи створюють малюки. В години вечірніх присмерків мої учні склали десятки казок, які об'єд­нані в рукописній збірці під назвою «Казки вечірніх при­смерків».

Серед «Казок вечірніх присмерків» є дуже цікаві про тварин і птахів, про дерева і квіти. Особливо багато радості приносило і дітям, і мені складання казок про квіти. Я роз­повів хлопчикам і дівчаткам про емоційне життя людини, про втілення почуттів у піснях і легендах про квіти. Давав початок казки — і дитяча фантазія творила яскраві образи.

Раз на 2—3 місяці ми обновляли обстановку в кожному кутку Кімнати казки — вирізували з фанери нові фігурки, дерева, кущі, будували теремки, казкові палаци, рибальські халупи та курені. Діти навчилися виготовляти фігурки казкових персонажів з пап'є-маше — це збагатило світ казки. Так ми «ілюстрували» багато казок: «Івасик-Телесик» (українська народна казка), «Спляча царівна» В. Жуков­ського, «Червоненька квіточка» С. Аксакова, «Про мишу зубасту та горобця багатого» В. Даля, «Жаба-мандрівниця» В. Гаршина, «Снігова Королева» Г-К. Андерсена, «Бремен­ські музиканти» братів Грімм, «Спляча Красуня» Ш. Перро, «Мар'я Краса довга коса та Іван» (російська народна казка), «Гвіздок з рідного дому» (шведська народна казка), «Казка про Чапаєва», «Горбатий горобчик» (японська на­родна казка). Ці казки ввійшли в духовний світ дітей, як входить назавжди в нашу свідомість образ улюбленої лю­дини, яка приносила нам щастя. Діти на все життя слово в слово запам'ятали почуте, хоч ніхто від них ніколи цього не вимагав. Коли слово хвилює дитину своєю неповторною красою, воно назавжди запам’ятовується. І від такого запам'ятовування пам'ять не тільки не перевантажується, а, навпаки, стає ще більш гострою.

Перше розповідання нової казки — велика подія в жит­ті дітей. Ніколи не забуду, з яким хвилюванням ми ство­рювали обстановку для казки X. Андерсена «Снігова Ко­ролева». Це було на другий рік навчання. Настали ранні зимові присмерки, діти прийшли в Кімнату казки. Обста­новку, в якій відбувається дія,— будиночки з гостровер­хими дахами, казковий палац серед високих скель, швидконогого оленя, снігові замети — діти зробили своїми руками. Але казку ще не всі чули. І ось у вікнах будиночків спа­лахують вогники, з неба падають сніжинки, нас оточує вечірній напівморок. Діти, затамувавши подих, слухають учителя... Казка скінчилася, та діти просять розповісти ще раз. Для мене було дуже дороге це зачарування словом. Я повторював казку стільки разів, скільки просили діти. А діти знову й знову хотіли слухати про Снігову Королеву — не тому, що треба було запам'ятати слова, а тому, що вони звучали для них дивовижною музикою.

Учитель постійно думає: як добитися того, щоб діти глибоко знали рідну мову, щоб рідне слово ввійшло в їхнє духовне життя, стало і гострим, влучним різцем, і багатобарвною палітрою, і тонким засобом пізнання істини. Мо­ва — це матеріальне висловлення думки, і дитина лише тоді знатиме її, коли разом із змістом сприйматиме яскраве емо­ційне забарвлення, живий трепет музики рідного слова. Без переживання краси слова розум дитини не може збаг­нути потаємних граней його змісту. А переживання краси неможливе без фантазії, без особистої участі дітей у твор­чості, ім'я якої — казка. Казка — це активна естетична творчість, що захоплює всі сфери духовного життя дити­ни — її розум, почуття, уяву, волю. Вона починається вже в процесі розповіді, вищий її етап — інсценізація.

У Кімнаті казки в нас зародилися ляльковий театр і драматичний гурток. Тут діти вперше інсценували україн­ську народну казку про Рукавичку, в якій оселилися хоробрі звірята. Потім з великим інтересом підготували інсценізацію казки про Царівну-Жабу, японську казку про Горбатого горобчика. На четвертому році навчання вони колективно склали казку про Бабку-музику і виконали її в ролях.

У Кімнаті казки я вперше прочитав дітям повість про Робінзона Крузо, «Пригоди Мюнхгаузена», «Подорожі Гуллівера», «Казку про царя Салтана», оповідання «Янко-музикант». Діти на все життя запам'ятали чари тих зимо­вих вечорів, коли за вікнами кружляла метелиця, а вони вибиралися разом з Робінзоном Крузо, який зазнав кора­бельної аварії, на безлюдний острів, переносили з ним тя­готи суворої боротьби з природою. В Кімнаті казки ми прочитали всі казки Г. Андерсена, Л. Толстого, К. Ушинського, братів Грімм, К. Чуковського, С. Маршака. Бага­торічний досвід переконує в тому, що моральні ідеї, закла­дені в творах про добро і зло, правду і неправду, честь і безчестя, стають надбанням людини за умови, коли ці твори прочитані в дитячому віці.

Наше читання було своєрідним: казки і оповідання, на­звані тут, я знав напам'ять. Книжку я брав лише для того, щоб показати малюкам ілюстрації. Як і розповідання ка­зок, читання було могутнім засобом виховання розуму і добрих, людяних почуттів.

Без перебільшення можна сказати, що читання в роки дитинства — це передусім виховання серця, доторкання людського благородства до потаємних куточків дитячої душі. Слово, що розкриває благородні ідеї, назавжди від­кладає в дитячому серці зернятка людяності, з яких скла­дається совість.

Дата добавления: 2015-05-24