Релігії Стародавнього Китаю: культ Шан-ді, культ Неба, даосизм, конфуціанство

Індуїзм – головна релігія Стародавньої Індії.

Як вже відзначалось, індуїзм сформувався на базі індської цивілізації.

Його основи закладені у ведичній релігії, яку принесли на територію півострова Індостан племена аріїв в середині ІІ тис. до н.е.

В І тис. до н.е. настає другий – брахманський період в індуїзмі.

На перше місце в цю епоху вийшов бог Брама, або Брахма, якому стали приписувати кастовий устрій суспільства.

Згідно міфу самі касти і варни походять від різних частин тіла бога Брахми: з його вуст − брахмани (жерці), з рук – кшатрії (воїни, царі), з бедер − вайш’ї (землероби), з ніг − шудри (чернь).

З інших божеств особлива роль відводиться Вішну і Шиві. Боги одержують характер кастових.

Кастовий устрій був закріплений в правовому та релігійному пам’ятнику Індії – законах Ману.

Ця правова збірка складена близько V ст. до н.е. (але записана значно пізніше) і перетворилася в кодекс соціального ладу на всі наступні століття.

Всі варни (касти) та їх члени повинні дотримуватися божественно наданої їм дхарми – закону, обов’язку, звичаю, правила поведінки.

Індуїзм – продукт тривалого розвитку і поступового злиття різних культур окремих етнічних груп, що населяли Індію.

Відмінність індуїзму від трьох світових релігій полягала насамперед в тому, що він був створений не якимось засновником і пророком, а сформувався під час тривалого розвитку.

Індуїзм не має єдиного авторитетного Писання, системи догматів або конфесійних організацій і священства, а тому і єдиного авторитету в релігійних питаннях.

Основною особливістю індуїзма є відсутність одноманітності.

Сучасний індуїзм – це релігія чудових храмів, виразної скульптури, захоплюючих процесій.

В цьому святковому торжестві він заново затверджує стару кастову мораль, панівне становище брахманів у суспільстві та безправ’я недоторканих.

До цього часу в Індії існує близько 70 млн. недоторканих, яким забороняється (не законом, а релігійною традицією) користуватися спільними криницями, ходити по правій стороні вулиці, відвідувати храми.

Ці заборони скасовані законом, але в сільській місцевості все залишається по-старому.

На протязі двох тисячоліть своєрідний тип релігії формувався в Стародавньому Китаї.

Історики-китаєзнавці виділяють чотири найбільш великі форми національної китайської релігії, які одночасно можна розглядати як основні етапи її еволюції.

Культ Шан-ді (іноді просто Ді) – типово рання політеїстична форма релігії.

В середині ІІ тис. до н.е. в долині Хуанхе склалась іньська цивілізація.

Іньці шанували багатьох богів-духів, яким приносили жертви.

Верховним божеством був Шан-ді, одночасно він вважався легендарним родоначальником іньців та їх предком-тотемом.

З часом, в епоху династії Чжоу, культ Шан-ді злився з культом Неба.

Китайській правитель став сином Неба, а його країна стала називатися Піднебесною.

Культ Неба мав морально-етичне звучання.

Віруючі китайці вважали, що Велике Небо карає негідних та нагороджує доброчинних.

Доброчинність трактується як слідування закону Неба.

В першій половині І тис. до н.е. в період «ста шкіл» (VI-II ст. до н.е.) виникли класичні книги китайської освіченості, найважливішою з яких являється «Книга змін».

В ній містилися уявлення про світ і людину в китайській філософії.

В «Книзі змін» закладені основи та принципи розвитку філософського мислення в Китаї, уявлення про великий шлях Дао – як про загальний закон, символ істини і доброчинності.

Виникає Даосизм.

В IV-III ст. до н.е. даосизм формується в розвинуту релігійно-культову систему.

Основоположником даосизму був Лао-цзи (старий вчитель).

Моральний ідеал даосизму – це відлюдник, який з допомогою релігійної медитації, сексуальної гігієни, дихальних і гімнастичних вправ добивається високого духовного стану, який дозволяє йому спілкуватися з божественним Дао.

Інакше кажучи, злитися з природою, жити у відповідності з її ритмами.

Конфуціанство – це китайська державна релігія, що представляє собою філософію моралі, одягнену в релігійну форму.

Ії засновник – філософ, історик і державний діяч Конфуцій (Кун Фу-цзи – учитель Кун) (551(2) – 479 р. до н.е.).

Його вважають першим китайським філософом.

Основний зміст його вчення складають п’ять простих і великих добро- чинностей, що знаходяться у відповідності з законами природи і являються важливими умовами розумного порядку в спільному житті людей: мудрість; гуманність; вірність; шанування старших; мужність.

В соціальній політиці Конфуція особа є особою не «для себе», а для суспільства.

В імператорському Китаї конфуціанство відігравало роль основної релігії та принципу організації держави і суспільства, що проіснували понад тисячу років майже в незмінному вигляді.

Дата добавления: 2015-05-08