У кримінальному судочинстві

Правове регулювання міжнародного співробітництва

Відповідно до ст. 31 КПК України Порядок зносин судів, прокуро­рів, слідчих і органів дізнання з відповідними установами іноземних держав, а також порядок виконання взаємних доручень визначається законодавством України і міжнародними договорами України. Осно­вою правової регламентації міжнародного співробітництва в кримі­нальному судочинстві є міжнародно-правові норми. Такі міжнародно- правові норми можуть міститися як в актах договірного характеру, так і в актах міжнародних організацій (наприклад. Ради Безпеки ООН), та мати імперативний або рекомендаційний характер.

Основним джерелом, як транснаціонального, так і міжнародного кримінально-процесуального права, є міжнародний договір, а друге місце займає міжнародний звичай. До допоміжних джерел права між­народного співробітництва в кримінальному судочинстві належать внутрішньодержавні акти, міжвідомчі угоди, рішення міжнародних організацій, та з врахуванням іманентних особливостей — рішення міжнародних судових органів.

Всі міжнародні договори у сфері міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві можуть бути класифіковані на договори загального характеру (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 p., тощо); спеціальні щодо захисту прав людини (Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 p.), спеціальні щодо взаємодії з питань провадження в кримінальних справах (дво­сторонні, багатосторонні, універсальні та видові), спеціальні щодо протидії окремим видам злочинів (Конвенція ООН проти транснаціо­нальної організованої злочинності 2000 p., тощо).

Міжнародним співтовариством розроблені також типові договори щодо окремих питань співробітництва в кримінальному судочинстві (наприклад, Типовий договір про взаємну допомогу в галузі кримі­нального правосуддя, який затверджений Резолюцією № 45/117 Гене­ральної Асамблеї 00Н від 14.12.90 p.).

До системи національних джерел права, що регламентують міжна­родне співробітництво в кримінальному судочинстві, входять Консти­туція України, Рішення Конституційного Суду України, КК України, КПК України (ст. 31), Закон України «Про прокуратуру" та інші за­кони України, що визначають статус правоохоронних органів та судо­устрій України, особливості протидії окремим видам злочинів, закони України про ратифікацію міжнародних договорів (без яких, за існу­вання інституту застережень, неможливо повністю з'ясувати зміст певних міжнародних договорів для нашої держави). Незважаючи на вимоги ст. 93 Конституції України, питання про міжнародне співро­бітництво в кримінальному судочинстві з числа внутрішньодержав­них джерел переважно регламентуються підзаконними нормативно- правовими актами, серед яких особливе місце займає Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затверджена наказом Міністерства юстиції України, Ге­неральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністер­ства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань 29.06.99 р. №34/5 /22/103/512/326/73 та відомчі накази (наприклад, Генерального прокурора України № 9 від 07.05.2004 р. «Про організацію роботи органів прокуратури Укра­їни в галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги»).

167. Використання у доказуванні відомостей, отриманих

у інших державах на підставі доручень.

Міжнародні договори не встановлюють жодних обмежувальних умов щодо допустимості доказів, отриманих згідно з законодавством іноземної держави, а їхні положення лише зводяться до визнання юридичної значимості (офіційної дійсності) актів іноземного органу на території іншої держави, якій вони передаються. При оцінці таких доказів слід враховувати дію правової презумпції допустимості дока­зів, отриманих в інших державах на підставі міжнародних доручень про формування цих доказів відповідно до вимог іноземного законодавства та дотримання під час збирання важливих процесуальних га­рантій законності та захисту прав і свобод людини, закріплених в українському законодавстві і міжнародно-правових актах (А.Г. Маланюк, М.І. Пашковський, М.І. Смирнов).

Під час оцінки доказів, отриманих у порядку взаємної правової до­помоги у кримінальних справах, слід досліджувати таких особливих умов їх збирання:

— тримання на підставі міжнародного договору або за умовами вза­ємності в порядку взаємної правової допомоги;

— дотримання встановленого порядку зносин;

— збирання компетентними органами;

— відповідність форми та змісту доручення вимогам міжнародного договору;

— дотримання вимог національного законодавства запитуваної сторони при виконанні доручення (презумпція);

— дотримання встановленого міжнародним договором порядку по­свідчення отриманих матеріалів.

Повинні визнаватися недопустимими як докази фактичні дані, отримані: з порушенням конституційних прав і свобод людини; вна­слідок нероз'яснення прав учасникам кримінального процесу; з пору­шенням обмежень, встановлених стосовно окремих категорій осіб, які не можуть бути допитані як свідки або можуть відмовитися давати по­казання як свідки; з джерел, не передбачених в КПК України; з пору­шенням вимог КПК, які ставлять під сумнів достовірність доказової інформації.

Дата добавления: 2015-05-07