Різновиди форм права

Всі джерела права можуть бути класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, ухвали, інструкції, договори) і інші джерела ненормативного характеру (правові звичаї, судові прецеденти і рішення). В даному випадку нормативність виступає критерієм розмежування юридичних актів і означає лише те, що юридичні документи містять норми права, загальні правила поведінки, встановлені державою[12].

Звичайно в теорії називають чотири види джерел права:

1) Нормативний (нормативно-правовий) акт;

2) Судовий (правовий) прецедент;

3) Санкціонований (правовий) звичай;

4) Договір (договір з нормативно-правовим змістом).

Нормативний акт - домінуюче джерело права у всіх правових системах права. Звичайно під нормативними правовими актами розуміють акти, що встановлюють норми права, що вводять їх в дію, змінюють або відміняють правила загального характеру. Цим вони відрізняються від актів реалізації права і від решти індивідуальних актів, розрахованих на однократну дію, прив'язаних до певних суб'єктів, до конкретних обставин місця і часу. Але в реальній практиці часто зустрічаються змішані акти, коли в них включені одночасно і норми права і конкретні індивідуальні розпорядження правозастосовчого характеру.

Нормативно-правовий акт характеризується такими ознаками:

1) затверджується або санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовцями, іншими суб'єктами правотворчості і їх одностороннім волевиявленням;

2) має зовнішню форму у вигляді певного письмового документа;

3) включає нові норми права або змінює, відміняє вже діючі;

4) приймається відповідно до певної процедури;

5) має юридичну силу, яка відображає співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль в системі законодавства і правового регулювання;

6) додає волі народу офіційний характер.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо зміни в законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правив, статутів або акти, які складаються з декларацій, відгуків, закликів.

Іншими словами, це документ, що приймається в певному порядку компетентним державним органом, в якому містяться норми права. Нормативно-правовий акт як джерело права можна охарактеризувати, звернувши увагу на наступні його основні ознаки: нормативний акт видається компетентним державним органом в певному процедурному порядку; нормативний акт носить державно-владний характер; нормативний акт охороняється засобами державного примушення; нормативний акт володіє юридичною силою - властивістю реально діяти, фактично породжувати юридичні наслідки; нормативний акт документально оформлений, має встановлену форму і реквізити. Правові норми, які містяться в нормативних актах, називають писаним правом.

«У рабовласницьких і феодальних державах нормативні акти були відносно нечисленні, регулювали відносно невелике коло суспільних відносин і не мали того значення, яке вони мають в даний час»[13]^.

Нормативний акт як джерело права має і свої переваги, і свої недоліки. Все ж таки за допомогою писаного права достатньо зручно регулювати суспільні відносини, тому в даний час видавані державою офіційні документи є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. Нормативні акти мають різні назви, вони також відрізняються один від одного по юридичній силі, по органах, їх видаючим і т.д. нормативно-правові акти будуть докладніше розглянуті в спеціальній темі.

Нормативний договір - це угода двох або більш сторін, в результаті якого встановлюються, змінюються або відміняються норми права.

Основна характеристика нормативного договору як джерела права полягає в тому, що він є добровільним волевиявленням сторін. На відміну від нормативного акту, який є актом одностороннього волевиявлення, тут обов'язковий елемент добровільності в ухваленні на себе обов'язку бути слід встановленим правовим нормам. Але після того, як сторони уклали договір, вони зобов'язані підкорятися правовим нормам, що містяться в ньому. Одностороннє невиконання тягне відповідне покарання. На відміну від звичаю, який складається історично, нормативний договір є актом волевиявлення людей, актом їх свідомої поведінки.

Нормативні договори мають широке розповсюдження в міжнародному (тут це взагалі основне джерело права), конституційному, цивільному, трудовому і деяких інших галузях права. Вони можуть називатися по-різному: «контракт», «угода», «домовленість» і т. д., але головне - даний документ повинен містити норми права.

2.1. Судовий та адміністративний прецендент як джерело права.

Спочатку розглянемо, що таке судовий прецедент. Судова практика є діяльністю судів по вживанню законодавства при розгляді судових справ (цивільних, кримінальних, трудових, сімейних і т. д.). І в цій практичній діяльності судових органів також виробляються норми права, які можуть діяти разом з правом, що міститься в нормативних актах, можуть доповнювати його. Таким чином, і судова практика є джерелом права. Коли говорять про судову практику як про джерело права, використовують термін «прецедент».

Судовий прецедент- це рішення по конкретній справі, що є обов'язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при рішенні аналогічних справ, або що служить зразковим зразком тлумачення закону (прецедент тлумачення).

Для судового прецеденту як джерела права характерні казуїстичність, множинність, суперечність, гнучкість.

Козуїстичність. Прецедент завжди максимально конкретний, максимально наближений до фактичної ситуації, оскільки він виробляється на основі рішення конкретних, одиничних випадків, казусів.

Множинність. Існує достатньо велика кількість інстанцій, які можуть створювати прецеденти. Дана обставина разом із значною тривалістю дії останніх (десятки, а іноді і сотні років) обумовлює величезний об'єм прецедентного права.

Суперечність і гнучкість. Раніше було відзначено, що навіть серед нормативних актів, видаваних одним державним органом, іноді зустрічаються неузгодженості і суперечності. Тим більше не дивно, що рішення різних судових інстанцій по схожих справах можуть дуже значно відрізнятися один від одного. Це визначає гнучкість судового прецеденту як джерела права. У багатьох випадках існує можливість вибору одного варіанту рішення справи, одного прецеденту з декількох. Писане право такого широкого простору вибору не надає. Втім, в протилежність гнучкості іноді указується як на недоліки прецедентного права його жорсткість, зв'язаність суддів колись винесеними ухвалами схожих справ, неможливість відступити від них навіть в збиток справедливості і доцільності.

«Судовий прецедент - стародавнє джерело права, і його значення неоднакове в різні періоди історії людства в різних країнах. Він широко використовувався в державах Стародавнього миру, в середні століття. Так, в Стародавньому Римі рішення преторів і інших магістратів признавалися обов'язковими при розгляді аналогічних справ»[14]^. Взагалі багато інститутів римського права склалися на базі судових прецедентів. В даний час в країнах з англосакською системою права (Великобританія, США, Канада, Австралія і ін.) судовий прецедент є одним з основних джерел права. В країнах континентальної (або романо-германської) системи права на рубежі ХУШ-Х1Х століть основним джерелом права був проголошений нормативний акт (закон). Проте з кінця XIX століття і до наших днів значення судової практики як допоміжного джерела права не зменшується, а останнім часом вона грає все більш важливу роль в право-застосовній діяльності. В окремих країнах таке положення судової практики закріплено в законодавстві.

В Україні судова практика офіційно як джерело права не визнана, проте вона є неофіційним джерелом права. Ця позиція виходить з того, що право, що міститься в нормативних актах, залишає багато неясних питань, остаточно не регулює суспільні відносини. Ця точка зору достатньо аргументована не тільки в зарубіжних, але і у вітчизняних наукових дослідженнях: і до 1917 року, і радянського періоду, і сучасних.[15]

Висновок про те, що судова практика може виступати як джерело права, знаходить своє підтвердження насправді. Так, нижчестоячі судові інстанції стежать за діяльністю вищестоящих судових інстанцій і прагнуть слідувати їй при дозволі аналогічних справ, оскільки інакше їх вироки і рішення можуть бути відмінені вищестоящими в касаційному або наглядовому порядку. Кінець кінцем всі орієнтуються на дозвіл конкретних справ вищою судовою інстанцією.

Самостійна проблема - юридична природа ухвал (роз'яснень) пленуму Верховного Суду (як Російської Федерації, так і України) по окремих категоріях справ, які виносяться на основі узагальнень судової практики. Дана проблема стосовно керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду СРСР десятиріччями дискутувалася в радянській юридичній науці. Одні автори схилялися до заперечення нормативного характеру цих документів (оскільки там відсутні норми права), називаючи їх актами тлумачення.

Інші, навпаки, визнавали нормативну природу ухвал Пленуму Верховного Суду СРСР і пропонували вважати їх відомчими нормативними актами.[16] Ще одна наукова позиція, заслуговуюча уваги, полягає у визнанні узагальнень судової практики самостійними джерелами права. В зв'язку з цим іноді пропонується розділяти власне судовий прецедент і прецедент тлумачення.

Все, що торкалося судової практики як джерела права, з певними обмовками можна віднести і до адміністративної практики. Адміністративна практика- це діяльність численних (за винятком судових) державних органів за рішенням задач, що стоять перед ними.

Адміністративний прецедент - тобто про таку поведінку органу держави, будь-якого посадовця, який мав місце хоча б один раз і може служити зразком при аналогічних обставинах. Як і судовий, адміністративний прецедент в Україні не є офіційно визнаним джерелом права. Проте в юридичній дійсності нашої країни можна знайти приклади, коли в практичній діяльності державних органів створюються правила поведінки, які реально діють разом з писаним правом, конкретизують, доповнюють, а іноді і відміняють останнє. Втім, це питання - «адміністративний прецедент як джерело права» - юридичною наукою розроблений дуже слабо.

Дата добавления: 2015-05-09