Постійний рух у просторі і часі

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу­ває у постійному русі (розвитку).

Час культури — минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності та циклічності, що породжує все багатство культурного надбання.

Час у культури— це не мить між минулим і сучасним, а трива­лий творчий процес, певний щабель розвитку.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час істо­ричний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених закономірностями процесів у людських колективах), час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес із притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визнача­ються людською діяльністю.

Час культури є вічною темою відносин традицій і новатор­ства. У кожну історичну епоху вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

Простір культури — це світ предметів і процесів «дру­гої», тобто «штучної», природи. Він цілком є продуктом і сфе­рою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

а) ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми;

б) історико-культурна сфера — частини ойкумени;

в) окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурнозначущі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина, крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей про­сторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори.

Простір конкретної національної культури охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, а й усе самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також те, що має загальнолюдський вимір, породжене спільними людськими ознаками (знаряддя праці, найпростіші моральні заборони, розуміння добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі Космосу, осягнення Абсолюту тощо).

Передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, що робить оче­видним наявність руху (розвитку) в культурі. Розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним без розгляду проблеми саморуху культури, що постає як культурний про­грес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогре­су. Культурний прогрес є своєрідною єдністю онтогенезу (індивідуального розвитку) та філогенезу (історичного розвитку) куль­тури. Адже кожна людина, народившись, входить у лоно культури, опановуючи її елементи та історичні форми, водночас репродукує і творить її.

Культура як щось ціле, взяте поза люди­ною, відокремлене від неї позбавлена динаміки, життя, самору­ху. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що не лише створює предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує саму людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою.

7. Внутрішній та зовнішній діалогізм

В усіх суттєвих ознаках культури непомітно присутній ще один її істотний момент - комунікативний. Це значить, що культура неможлива поза спілкуванням, обмінами, впливами та досягненнями, поза діалогом культур, людини і куль­тури, людини і людини. Якщо культура постає виявленням твор­чих можливостей людини, засобом самовиявлення людських можливостей у будь-яких формах та у будь-який спосіб, то окрема людина, окремі народи, навіть окремі людські регіони не можуть претендувати на всю повноту культурних самовияв­лень. Культурні досягнення, вступаючи у діалог із іншими куль­турами, отримують додаткові імпульси для свого зростання і піднесення. З іншої сторони, саме в спілкуванні культур прояв­ляється оригінальність кожної із них.

Дата добавления: 2015-05-09