Національне та загальнолюдське в культурі . Субкультура та контркультура

Культура — надзвичайно складне утворення: існують різні її типи, рівні, різноманітні етнічні, національні форми тощо. Кожен народ створює свою, в чомусь своєрідну, навіть унікальну культуру. І своєрідність культури, традицій, особливості мови й навіть способу мислення і світорозуміння (того, що називається „ менталітетом "), свого роду згусток історичного досвіду, відбиток долі народу — не менш суттєва ознака етносу, нації, ніж спільність економічної життя, яку звичним було завжди ставити на перший план.

Особливості культури як суспільно-історичного яви­ща дають можливість зрозуміти, що культуру творять людські особистості, проте, вони вписані в певні спільності, історичні епохи, певний суспільний процес. Але в становленні та розвитку культури спостерігаються ті самі тенденції, що і в розвитку пізнання та людської особистості: коли сутність такого явища як культура усвідомлюється, тоді культура існує вже як вагомий, впливовий чинник суспільного буття.

Початково культура виникає і формується стихійно, виражаючи прямі потреби певної спільності людей, тому корені кожної культури сягають стихії народного життя, де, за твердженням багатьох філософів, культурологів та психологів, формуються найперші типи культурної поведінки, уявлення про культурні та соціальні цінності, архетипи колективного світосприйняття та самоусвідомлення. І в подальшому своєму розвитку культура не розриває своїх зв'язків із цими її коренями, оскільки і прижитися, і зберігатися, і ре­ально функціонувати культурні досягнення можуть лише в межах певної соціальної спільності людей. За твердженнями згаданого вище О. Шпенглера, джерелом культурного творення постає душа певного народу.

Оскільки в наш час основною формою соціальної спільності людей постає нація, то найчастіше в дослідженнях культури фігу­рує поняття національної культури. Ясно, що в сучасному сус­пільстві національну культуру не можна ототожнювати із народ­ною культурою, оскільки національна культура твориться вже не тільки і не стільки в стихії народного життя, скільки талановитими та видатними майстрами та діячами культури. Не можна ото­тожнити національну культуру і з творами представників однієї провідної нації якоїсь країни, оскільки в складному сучасному соціальному організмі задіяні, як звичайно, представники різних націй, народів, етнічних груп. Таким чином, національна культура в сучасному суспільстві - це явище складне, багатоелементне як за суб'єктами свого творення, так і за змістом.

Досить складним та дискусійним постає питання про взаємні відношення національних культур та світової культури. Дискусійність цього питання значною мірою обумовлена тим, що воно зачіпає інтереси людей: переважна більшість людей, входя­чи у життя, потрапляє у певне культурне середовище, разом із мо­локом матері вбирає в своє сприйняття дійсності певні взірці жит­тя, діяльності, норм поведінки, мистецьких уподобань. Тому досить часто людям здається незрозумілим, а то й образливим той факт, що якісь інші люди не милуються тим, чим милуються вони, не дотримуються певних ритуалів та звичаїв і т. ін.

Оскільки культура виражає, насамперед, родову сутність людини, те, що виділяє людину з природи, підносить її над тваринами, то в ній (культурі) завжди було й залишається загальнолюдське начало і відповідні цінності. Проте кожне суспільство (народ, нація) має свою внутрішню структуру, складається з різних соціальних груп, класів, прошарків. У ньому проявляються різноманітність, навіть розбіжність та протилежність інтересів, життєвих позицій, форм організації життя. І це не може не позначитися на структурі культури.

Отже, у кожній національній культурі є не дві, як це вважалося, а більше культур (чи точніше субкультур), бо кожна соціальна груп відмінна від інших за своїми класовими, професійними, релігійним та іншими ознаками, створює „свою" особливу культуру.

Субкультура (від лат. sub — під) — це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині «великої національної культури», що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. В сучасному світі розрізняють такі субкультури:

· регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

· професійні (зумовлені наявністю у суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

• етнолінгвістичні (пов'язані із мовними, етнічними особливостями соціальних груп);
• релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

· вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Специфічні риси властиві, зокрема, молодіжній субкультурі, оскільки молодь відрізняється від інших вікових груп за своїми соціально-демографічними та психологічними характеристиками. При виражаному „конфлікті поколінь", в основі якого, звичайно, лежать соціальні суперечності, швидкість перебігу історичного часу, динамізм суспіль­ного життя, різні якісні зміни, ця молодіжна субкультура може набути рис „контркультури", тобто виявитись протилежною офіційній куль­турі, відзначитись негативізмом стосовно панівних, а інколи — загально-цивілізаційних цінностей.

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, але й знаходяться у конфронтації, протистоянні з суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Контркультура (від лат. contra — проти) — субкультура, що містить в собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, «Біле братство»), субкультура хіпі 60-х pp. XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери та інші), які ламають традиційні механізми соціалізації, і намагаються створити специфічний образ життя і культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбурхували суспільство, були своєрідним ферментом, що викликав заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це, в свою чергу, призводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. У цьому сенсі контркультура — необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI століттях контркультурні рухи набули масового характеру, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

Культурне виховання слід спрямовувати так, щоб кожна людина мала потребу й можливість прилучатися до високої культури, але й не забувала народних витоків усієї культури, засвоювала ті загально­людські й національні цінності, які становлять її основу.

5. Взаємозвязок культури і цивілізації.

Поняття „цивілізація" близьке до поняття „культура". Походить: від лат. сіvis — „громадянин", сivitas - „громадянство", „громадянськ е суспільство", а також „держава". Вже й етимологічний підхід виявляє деякі відтінки його змісту, зокрема, соціально-історичний.

Вперше термін використовується Ф.Гізо у його працях „Історія цивілізації Франції" та „Історія цивілізації в Європі", а також Г.Боклем у його праці „Історія цивілізації в Англії". Тоді в це поняття вкладалось два аспекти: просторовий і часовий. Пізніше - ще й внутрішній і зовнішній.

Історично цивілізація приходить на зміну „дикунству" і „варварству" (А.Морган, Ф.Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровноспоріднені) відносини починають підпорядковуватися соціокультурним і ці останні стають визначальними. Замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше - нації. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Епоха цивілізації – це епоха виникнення та розвитку міст, оброблення та використання металів, появи держави та публічних органів влади, виникнення сем’ї, відкриття і використання письма(ознаки цивілізації за Л.Морганом).

Поява цивілі­зації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створи­ла умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, спри­яла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, збері­гати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на не­стійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складо­вої культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілі­зації стають " зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у кон­цепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуван­нях М. О. Бердяєва.

О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізаціюяк стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чин­ником її дії. Так, головні ознаки цивілізації за О.Шпенглером: високий рівень розвитку техніки і науки, скупчення людей у гігантських містах, деградація мистецтва і культури, перетворення народів із виразно окреслених етнічних спільнот у безлику " сіру" масу людей, падіння зацікавленості духовними цінностями, моральний занепад суспільства, поширення ерзац-культури, нівеляція індивідуальних людських особливостей.

Після книги О.Шпенглера "Занепад Європи" проблема взає­мозв'язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною.

Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце куль­тури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибу­хах негативної енергії.

Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із підходом Л. Моргана? Скоріше за все, позиція О. Шпенглера є занадто радикаль­ною; реальний їх зв'язок культури та цивілізації, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на ґрунті певних куль­турних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільо­вим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але протисто­яння культури та цивілізації спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвива­лася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуротворцям не завжди і не обов'язково впливали на куль­туру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культу­ри не завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави", відзначав, що мистецт­во інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.

З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціаль­них цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з'ясували, не в тому полягає її сутність.

А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різни­ми сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протисто­яння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем і одним із джерел розвитку суспільства.

Проте, це не значить, що взаємини між культурою та цивіліза­цією не потребують усвідомлення та свідомого втручання, але зад­ля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.

Сьогодні поняття "цивілізація " найчастіше застосовують для оз­начення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набу­того рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими сло­вами: цивілізація - це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях бут­тя суспільства.

Інший відтінок значення поняття „цивілізація" дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, „інструменти", „механізми" такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

Виходячи з цього, можна вважати, що „цивілізація "є соціо-культурним утворенням. Якщо поняття „культура" характеризує лю­дину, суспільство, визначає міру їх розвитку, способи самовираження у діяльності, творчості, то поняття „цивілізація" характеризує соціаль­не буття самої культури.

Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що понят­тя „культура" більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людсь­кого буття, а поняття „цивілізація" — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні й взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося про те, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. У гітлерівській Німеччині при зовнішніх ознаках цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже „душогуб­ки" і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового зни­щення людей — це теж „плоди цивілізації".

Перебільшуючи до крайнощів момент відмінності між культурою та цивілізацією, виділяючи й підкреслюючи „зовнішній", „формалі­зований", „технічний" характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX - початку XX ст. протиставили культуру цивілі­зації; остання, на їх думку, виражає деградацію, „омертвіння" культу­ри, поневолення людини.

Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О.Шпенглером (1880 — 1936 рр.), представником „філософії життя". Згідно з його концепцією, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, закостенін­ня. Саме у такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенглера, захід­ний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

Відношення між культурою і цивілізацією доречніше розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діа­лектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми і змісту, механізму й організму і таке ін.

Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого істо­ричного - локалізованого в просторі й часі - соціокультурного утво­рення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, щодо стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавілонську, іудейську, греко-римську

(античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються ци­вілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Цент­ральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виді­ляється православно-християнська Східноєвропейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких циві­лізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, хрис­тиянство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм — в Японії, конфуціанство і даосизм - у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і вплинули на формування цивілізаційних особливостей.

Вчення про якісно відмінні й відокремлені одна від одної цивілі­зації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепад розробляв ряд вчених — історіографіїв і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), згаданий О.Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія анг­лійського історика А.Дж.Тойнбі (1889 — 1975 рр.). У своїй праці „До­слідження історії" він представив суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, здебільшого, гине, поступаючись місцем іншій. У першо­му варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 ци­вілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти, ще пізніше - до п'яти (китайська, індійська, ісламська, російська і західна).

Поняття цивілізації у вказаному значенні має раціональний змісі і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конк­ретніше характеризувати культурно-історичні спільноти людей. Воно не збігаєається (чи не повністю збігається) з поняттям національної куль­тури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявлен­ню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не „дана” як щось готове, визначене й повністю наявне, а „задана", бо перебуває в процесі становлення й розвитку. „Задана" вона самою спільністю

походження людства, загальними, родовими рисами відмінності лю­дини від тварини.

В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опози­ція „ми — вони", „наші — не наші", „єдиновірці — іновірці" і таке ін. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чи­мось природним і навіть благотворним.

Проте здавна виникали й посилювалися різного роду контакти, пробивали шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, праг­нення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнен­ня знайшло своє відображення і в релігійних текстах: „і свої мечі пере­кують (народи) на лемеші, а списи свої — на серпи; не підійме народ меча проти народу, і не будуть більше вчитись воювати" (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4).

Тенденція зближення народів і культур часто проявлялася, часто в досить суперечливих формах. В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили „оглянути" Землю і стимулювати розвиток „пла­нетарного мислення". Капіталістична експансія — при всіх жорстокостях і мерзенностях колоніалізму — виконувала й цивілізаційну функ­цію. Проте колоніальні імперії, головним завданням яких було поне­волення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, все ж не змогли стати формою їх об'єднання та співдружності в результаті чого розпалися.

Це не означало, що пішов процес роздрібненості людства. Вна­слідок дії економічних, політичних та духовних факторів, завдяки су­часним засобам інформації, виникненню й наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою ставала не­обхідність єдності людства, людської культури й цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Проте єдність аж ніяк не усувала відмінностей між націями, народа­ми, національними культурами. В їх якісній різноманітності — багат­ство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевне­ним, що і в найближчому, і у віддаленому майбутньому ця „різно­барвність" культур збережеться.

Крайніми й тому неприйнятними є космополітизм (якщо він нех­тує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншо­го боку —націоналізм, якщо він протиставляє „свою" націю іншим, підносить її над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до „чу­жих".

Дата добавления: 2015-05-09