Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні ознаки 1 страница




Розділ 4. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ

Список використаної літератури

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі / М. Ю. Брайчевський. – К., 1988.

Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський. – К., 1991. – Т. 1.

Дарморіз О. Міфологія / О. Дарморіз. – Л., 2010.

Закович М.М. Культурологія. Українська та зарубіжна культура / М. М. Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко. – К., 2007.

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу / митрополит Іларіон. – К., 1992.

Історія української культури: у 5 т. – К., 2003. – Т. 1.

Мистецтво Київської Русі. – К, 1989.

Повість временних літ. – К., 1990.

Поляков А.Н. Киевская Русь как цивилизация / А. Н. Поляков. – Оренбург, 2010.

Попович М. Я. Нарис історії культури України / М. Я. Попович. – К., 1998.

Семчишин М. Тисяча років української культури: історичний огляд культурного процесу / М. Семчишин. – К., 1993.

Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці Х–ХІІІ ст. / П. П. Толочко. – К., 2005

Чмихов М.О. Археологія та стародавня історія України / М. О. Чмихов, Н. М. Кравченко, І. Т. Черняков. – К., 1992.

 

Запитання та завдання для самоконтролю

 

1. Визначте особливості розвитку культури Київської Русі дохристиянського періоду.

2. Що Ви знаєте про язичницькі релігійні вірування дохристиянської Русі – вагоме джерело духовної культури українського народу?

3. Коли був заснований пантеон князя Володимира? Які божества належали до нього?

4. Назвіть характерні риси двовір’я в українській культурі.

5. Визначте особливості запровадження християнства та його значення для культурного прогресу Київської Русі.

6. Розгляньте Остромирове євангеліє – визначну пам’ятку духовної культури.

7. Охарактеризуйте відомі пам’ятки архітектури Київської Русі.

8. Проаналізуйте образотворче мистецтво й іконопис Київської Русі.

9. Розкажіть про основні пам’ятки писемності та літератури Київської Русі.


 

Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні ознаки

Розвиток архітектури і містобудування

Ремесла, декоративне й ужиткове мистецтво

Малярство та скульптура

Освіта і письменство

 

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною та культурною наступницею. Упродовж кількох століть вона залишалася головним резервуаром української державності й культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня – красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах.

Уже в VІ–VІІ ст. на широких просторах між ріками Горинем та Вепром склалося об'єднання слов’янських племен на чолі з дулібами. У ньому вбачають один із виявів початкового етапу формування державності у східних слов’ян. Однак про подальший розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті збереглося небагато відомостей. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі, а з 981 р. ‒ і Червенські міста й Перемишльська земля остаточно ввійшли до складу Київської держави.

У середині XII ст. у Волинському князівств започаткована місцева династія. Її родоначальником став Ізяслав Мстиславович, онук Володимира Мономаха. Місцева династія у Прикарпатті, яке відділилося від Волині в останній чверті XI ст., виникла дещо раніше. Тут утворилося три князівства братів Ростиславичів, онуків Ярослава Мудрого: у Перемишлі князював Рюрик, Звенигороді – Володар, Теребовлі на Поділлі – Василько. Після смерті Рюрика до Перемишля перейшов Володар. Його син Володимирко, об’єднавши Звенигородське, Перемишльське і Теребовльське князівства, обрав стольним градом Галич – місто, розташоване неподалік від впадіння Лукви у Дністер. Галицькому князівствові довелося обстоювати право на існування у кривавих війнах із половцями, Польщею, Угорщиною. Найвищого розквіту воно досягло за сина Володимирка – Ярослава Осмомисла. У залежність від нього потрапили Подністров’я, землі нижньою течією Прута і Дунаю – район Галаца та Бирлада (Берлада). Галицький князь підтримував зв’язки не лише зі сусідами – Польщею, Угорщиною, Візантією та Священною Римською імперією. Він дбав про внутрішній устрій і багатство краю, освіту, успіхи промисловості, торгівлі, був непереможний у боротьбі з ворогом.

Після смерті Ярослава Осмомисла 1199 р. Галицьке князівство перейшло у володіння Волинського князя Романа Мстиславовича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство. Землі, підвладні Великому князеві Роману – жорстокому і сильному, пролягли від Дніпра до Сяну, від Литви до нижнього Подунав’я. Його впливу зазнав і Київ. Зміцнивши авторитет на Русі вдалими походами на половців, Роман втручався й у боротьбу між візантійськими імператорами і папством, що сколихнула тогочасну Європу.

Смерть Романа стала початком тривалої смути. Галицько-Волинське князівство розпалося на дрібні володіння, загострилися боярські міжусобиці. У внутрішні суперечки боярства з князями втягнулися польські й угорські феодали. Лише після того, як опір бояр було зламано, Данило Романович 1237 р. остаточно укріпився у Галичі, а 1239–1240 рр., напередодні Батиєва нашестя, – й у Києві.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на певний час Люблінську землю та частину Закарпаття. На початку XIV ст. за панування Юрія, онука Данила, всі галицькі й волинські землі знову об’єдналися. Князь та його сини намагалися підтримувати дружні відносини зі західними сусідами. Польський король Владислав Локетек називав Галицько-Волинську Русь “непохитним щитом” християнського світу від “жорстокого й безбожного племені татар”. Однак постійне протистояння Золотій Орді, суперечки між боярством та князями поступово знесилювали державу, і цим скористалися сильніші сусіди. У другій половині XIV ст. галицькі землі захопила Польща, остаточно закріпившись тут 1387 р., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича.

Галицько-Волинська Русь – край переважно землеробський, де населення займалося сільським господарством. Одночасно важливою галуззю було й солеваріння. У Києво-Печерському патерику є свідчення: солеварням Прикарпаття належала вагома роль у постачанні сіллю "руських земель". Уже в ХІІ ст. прикарпатську сіль продавали у Польщі. З Галицько-Волинської Русі вивозили також хліб, віск, хутра, ремісничі вироби.

Галицько-Волинська Русь була вагомим центром міжнародної торгівлі. Через її територію здавна пролягав другий шлях "з варяг у греки": Балтійське море – Вісла – Дністер – Чорне море. Уздовж нього розташувались великі міста: Галич, Володимир, Дорогочин та ін. Цим шляхом Південно-Західна Русь торгувала з Торном і Данцігом на півночі, а на півдні її торговельні човни плавали від гирла Дністра до Дунаю, де на них завантажували грецькі й інші товари. Вийшовши у Чорне море, судна вирушали або до Візантії, або до Судаку, Чембали (Балаклави), Каламіту (Інкерману), або ж, піднімаючись Дніпром, пливли до Києва. Великі торговельні колонії на Чорному морі – Кафа і Тана – відправляли свої товари цією річковою системою через Білгород до Львова і далі – у Північно-Західну Європу.

Інтенсивним був і рух торгівлі через Володимир-Волинський Західним Бугом на Литву, Північну Польщу, Магдебург, прибалтійські ганзейські міста. Галич через Угорське королівство мав зв’язки з Далмацією, Північною Італією, Візантією. Через Галич, Володимир-Волинський, Перемишль пролягали торговельні шляхи до найбільших міст Сходу – Багдада, Самарканда і навіть Пекіна.

Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, розуміючи, що це сприятиме збагаченню їхніх земель. Роман Мстиславич, Данило Романович, Володимир Василькович дозволяли оселятися у своїх містах іноземцям. Скажімо, у Львові у другій половині ХІІІ ст. існували колонії вірмен і німців. Такі колонії були у Володимирі-Волинському, Луцьку, Галичі й інших містах.

Ця відкритість утверджувала дух толерантності, здатність творчо сприймати нове, іноземне. Тут поруч існували і храми прихильників вірмено-григоріанської церкви, і католицькі костьоли, і православні церкви, й іудейські синагоги.

В історії Галицько-Волинської Русі через певні історичні обставини релігійне питання відігравало особливу роль, що своєрідно позначилося на подальшому розвитку культури західноукраїнських земель. Ці землі, котрі межували з традиційно католицькими державами – Польщею, Чехією, Угорщиною, – тісно контактували і зі Західною церквою. У багатьох містах Галицько-Волинської Русі поряд з православними мешкали "латиняни", існували "лядські божниці" (храми). Галицько-Волинський літопис із лояльністю розповідає про католицьку святу Єлизавету – угорську королеву Кінгу. Князь Роман Мстиславович виховувався при Краківському дворі, його дружина, ймовірно, була католичкою. Дружина Данила Романовича – Констанція, також католичка, побудувала у Львові дерев’яний костьол і монастир для ченців-домініканців на місці нинішнього Домініканського костьолу.

Відомо, що католицькі місіонери активно проповідували на східнослов’янських землях. Один з них ‒Яцек Одровонж, перший польський домініканець, намагався навернути до католицизму князя Данила. Домініканці стали посередниками у тривалих і складних переговорах Папи з князем Данилом, що прагнули створити коаліцію європейських держав. За допомогою цього політичного маневру князь мав намір захистити свої землі від нападів Тевтонського ордену і сформувати загальнохристиянський союз проти татар. У Дрогочині 1254 р. князь прийняв від папських послів королівську корону. Однак невиконання римською курією своєї обіцянки стосовно організації хрестового походу проти татар стало причиною відмови Данила від союзу з Римом.

У 1299 р. грек Максим переніс митрополичий уряд з Києва до Володимира-на-Клязьмі, що стало причиною спроб Лева Даниловича створити окрему митрополію у Галичі. На межі 1302–1303 рр., за Юрія Львовича, цю митрополію було затверджено. Виникнення Галицької митрополії, безсумнівно, сприяло піднесенню авторитету Галицько-Волинської Русі не лише в церковному, а й у політичному житті. Галицька митрополія з деякими перервами проіснувала до 1391 або 1401 р.

Бурхливі події, котрі відбувалися у ті часи на багатих землях Галицько-Волинської Русі, відіграли вагому роль у їхньому подальшому історичному розвитку, що позначилося на культурному житті не лише України, а й усього слов’янського світу і Європи загалом.

Спільність історичної долі сприяла тісним культурним зв’язкам зі сусідніми білоруськими землями. Галицько-Волинська Русь контактувала також із Новгородом. Відомі, наприклад, численні спільні військові походи з новгородцями та факти поселення новгородців у Володимирі-Волинському. Міцні й тривалі відносини Галицько-Волинська Русь мала зі Суздалем. Це засвідчують, зокрема, спільні ознаки в архітектурі Галича та Суздаля.

Традиційні культурні зв’язки Галицько-Волинської Русі й з Угорщиною. З історії відомо, що неодноразово з’єднувалися шлюбами їхні правлячі династії. Так, Лев Данилович був одружений із донькою угорського короля Бели ІV.

Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного, економічного й культурного життя. Це в дечому зумовлено спорідненістю походження, мовною близькістю. Водночас вони поставали різними полюсами у розвитку слов’янських культур, оскільки культура Русі розвивалася у руслі східного, а в Польщі – західного християнства.

Глибини віків сягають і культурні зв’язки України й Італії. Простежуються також усталені українсько-німецькі культурні відносини, про які нагадує, скажімо, побудований німецькими колоністами у Львові готичний костьол Марії Сніжної – одна з нечисленних пам’яток готичного мистецтва в Україні.

Традиції культурного спілкування з’єднували Галицько-Волинську Русь і Чехію. Відомо, що при дворі Юрія II було кілька вихідців із Чехії, окремі з них обіймали високі посади. Вихідці ж з України отримували освіту в Карловому університеті, заснованому в Празі 1348 р.

Значний внесок у культурний розвиток українських земель зробили й вихідці з Вірменії, серед котрих – талановиті зодчі та живописці. У 1363 р. архітектор Дорінг (Доре, Дорхі) звів Вірменський собор, який поєднав традиції вірменського та давньоукраїнського будівництва. Працьовитістю і неперевершеною майстерністю славились вірменські ремісники: шкірятники, гаптувальники, ювеліри, зброярі.

Маючи характерні риси української душі й української ментальності, західні українці вирізняються певними особливостями духовного складу. Їхньому аналізу присвятив свою працю “Галичанство” український мислитель Микола Шлемкевич. Згідно з ним, “галичанство” почало формуватись ще в княжі часи. Очевидно, вже тоді землі, котрі слугували своєрідним містком між Заходом і Сходом Європи, поєднували “могутню і прекрасну” стихійність, емоційність, ірраціоналізм, притаманний Сходу, з розумовою дисципліною, тверезістю, раціоналізмом Заходу, який обрав для себе “римську дорогу”.

Розвиток архітектури та містобудування. Архітектурні традиції західноукраїнських земель мають давню історію. Вони складались упродовж віків на засадах національної культури давніх слов’ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи і мусульманського Сходу.

Про поселення на території Галицько-Волинської Русі можна скласти уявлення на основі матеріалів археологічних розкопок у Володимирі-Волинському, Луцьку, Галичі, Звенигороді, Пліснеську.

Народна житлова архітектура Галицько-Волинської Русі має багато рис, притаманних усій українській архітектурі. Водночас у ній виявляються місцеві особливості, пов’язані з географічним положенням, родом занять населення.

Чимало спільного простежуємо в традиціях житлового будівництва рівнинної Галичини, Волині, Поділля. Це переважно рублені з дерева хати, складені вінцями або побудовані каркасним способом, “в слупи”. Хати побілені, криті соломою, зведені на чотири скати, іноді зі ступінчастими перехватами. У плані хати прямокутні, скомпоновані за принципом симетрії. Всередині помешкання розподілено на три частини: сіни, приміщення, яке опалювалось “по-чорному”; “комору” – холодну кімнату. Господарські будівлі найчастіше зводили окремо від хати, у глибині садиби. Навколо хати насипалась “призьба”, що потовщувала стіни знизу майже вдвічі й у такий спосіб зберігала тепло.

Дерев’яні хати у гірській Бойківщині були за розміром більші, мали два-три вікна і дерев’яну галерею, витягнуту вздовж передньої стіни хати. Галерея накривалась винесеною уперед скатною солом’яною стріхою.

У бойків трапляється довгий, витягнутий лінійкою до 50 м комплекс будівель із хати, клуні, стайні, хліва під однією солом’яною покрівлею. Саме тому бойківські поселення простягаються уздовж дороги на велику відстань. Якщо бойки поселялися групами, утворюючи села, то гуцули воліли мешкати на власних наділах землі, за кілька кілометрів один від одного. Тому гуцульське житло називали “гражда”.

Отже, народне зодчество Галицько-Волинської Русі характерне доцільністю, пов’язаною з умовами господарювання, побутом. На ньому позначилась і самобутня естетика, зумовлена народним світоглядом. Вона виявляється, зокрема, у застосуванні певних композиційних прийомів, багатстві декоративного оздоблення. Кожна дерев’яна споруда, більшість знарядь праці та предметів домашнього вжитку, зроблені з дерева, прикрашали художнім різьбленням, орнаментами, котрі були не лише оздобою, а й слугували оберегами.

Крім невеликих землеробських поселень, навколо яких лежали оброблені землі, пасовища, росли ліси, на території Галицько-Волинської Русі уже в давні часи почали виникати й міста, побудовані за середньовічною традицією. Центр міста становив град – замок, обнесений валами й ровами. Доступ до замку здійснювали зведеними мостами й укріпленими брамами. Посередині града розміщували княжу палату, будинки бояр, церкви, монастирі. У підніжжі замку, так званому підгородді-передмісті, частково укріпленому дерев’яним “острогом”, проживало менш заможне населення. Поза містом простягались садиби знаті. Відомо, що у Перемишлі двір Володимирка розташовувався далеко за містом, на лузі над Сяном; у Галичі двір Судислава також був поза містом.

До типових руських міст належав стародавній Пліснеськ. Подібно до інших міст Київської Русі, Пліснеськ складався з дитинця, забудованого хоромами заможної верхівки, та міського посаду, де мешкали ремісники і торговці. На дитинці й посаді виявлено 48 напівземлянок і рештки 34 наземних споруд.

Окрасою Галицько-Волинської Русі було столичне місто Володимир, яке отримало назву від Володимира Великого. Угорський король Бела IV, відвідавши це місто, зауважив, що такого града він не знайшов би і в німецьких країнах. Оцінюючи стратегічне значення Володимира, хан Бурундай у 1259 р. наказав не лише спалити його стіни, а й розкопати оборонні вали.

Улюбленим містом Володимира Васильковича був Любомль. Тут він спорудив кам’яну церкву Святого Юрія, прикрасив її іконами, подарував срібний посуд, дорогоцінні тканини, дзвони "чудного гласу", богослужебні книги.

Величним містом був Лучеськ – Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок, що височів на острові між ріками Стир і Глушець.

Давню і славну історію має місто Холм – серце Холмщини та Підляшшя. Дехто з дослідників вважає: місто заснував 1237 р. князь Данило, який зробив Холм своєю столицею. Укріплення Холма, побудовані за особливою технологією, були такі міцні, що ординці не могли їх подолати.

Під час походу Володимира Великого на “ляхи” в 981 р. уперше згадується Перемишль. Він слугував столицею Рюрикові та Володарю Ростиславичам, Володимиркові й Святославу Ігоревичу, мав велике торговельне значення.

З кінця IX ст. існувало місто Галич, яке у Києво-Печерському патерику в зв’язку з подіями 1098 р. Центр міста знаходився на високій горі й укріплювався двома рядами ровів і валів. Тут архітектурою вирізняється комплекс княжих палацових будівель, церква Святого Пантелеймона, соборна церква Успення Пресвятої Богородиці й інші храми.

Датується 1256 р. початок історії Львова – міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева.

Архітектурна домінанта багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європи, ‒ були замки і храми. Перші храми Київської Русі, вочевидь, були дерев’яними. Такі дерев’яні храми споруджувались у Києві, з дерева збудовано і храм на честь хрестителя Русі в заснованому ним Володимирі-Волинському.

Дерев’яним храмам притаманна невибаглива композиція, вони не мали зовні пишних прикрас – це відповідало вченню християнської церкви про марність зовнішньої краси й істинність краси внутрішньої, духовної віруючого християнина. Естетичний ефект досягався витонченістю зовнішніх обрисів храмів.

На жаль, дерев’яна архітектура Галицько-Волинської Русі майже не збереглась. Однак у спорудах пізнішого часу досвідчені мистецтвознавці знаходять елементи, успадковані від тих часів. Фаховість дерев’яного храмового зодчества Галицько-Волинської Русі засвідчує, що у ХVІІ ст. багато майстрів зі західноукраїнських земель працювали у Московській державі. Окремі дослідники вважають: поява “на Москві” дерев’яних ярусних, а згодом і кам’яних ярусних храмів пов’язана із впливами української традиції.

З часів Ярослава Мудрого в Україні розвивалась і мурована храмова архітектура. Зі середини XII ст. формувалася Галицька архітектурна школа. У Галичі й інших містах поширювалась білокам’яна архітектура, майстри якої досягли великої досконалості. Для архітектури Галича була притаманна кам’яна кладка з місцевого вапняку, блискуче опанована галицькими майстрами.

Близькість Галича до країн Західної Європи зумовила освоєння певних сформованих там художніх прийомів. Наприклад, у видах споруд і в характері білокам’яного різьблення простежуємо вплив романської архітектури сусідніх країн – Угорщини, Польщі, Моравії, з котрими Галич мав особливо міцні політичні, економічні й культурні відносини. Ці впливи виявилися й у застосуванні в інтер’єрах кольорових вітражів.

Археологічні розкопки ХІХ–ХХ ст., унаслідок котрих виявлені плани кількох храмів і фрагменти їхнього декору, допомагають уявити типи і характер галицької архітектури. Це, зокрема, храм Спаса (1152 р.) поблизу княжого двору, соборна церква Богородиці, церква у с. Крилосі, церква Святого Пантелеймона (1200 р.), пізніше перебудована на костьол Святого Станіслава. Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам’яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоч його первісний вигляд змінили численні перебудови. Галицький літопис повідомляв про цей храм, а також про зведену Данилом Галицьким у Холмі церкву Іоанна Золотоустого, пошкоджену пожежею 1259 р. Склепіння її, зазначено у літописі, трималося на чотирьох стовпах, зверху прикрашених зображеннями людських голів. Самі склепіння покриті лазур’ю і золотими зірками. Вівтарні вікна мали “римські стекла” – вітражі. Помост храму відлитий з міді й олова, портали дверей складені з білого галицького та зеленого холмського каменю і прикрашені різьбленням “хитреця” Авдія ‒ холмського майстра.

Перша згадка про львівську церкву Святого Миколая, що постала під горою Будельницею на колишньому Волинському тракті, датована 1292 р. Допускають, що церква була родинною усипальницею князів. Пам’ятка не зберегла первісних форм. Від будівлі XIII ст. залишилася лише нижня частина кам’яних стін і розкриті під штукатуркою у процесі реставрації 1924 р. апсиди, складені з тесаних блоків білого вапняку. Миколаївська церква, хоч і споруджена наприкінці XIII ст., прямих аналогів у давньоруському будівництві не має. В її об’ємно-плановому вирішенні чимало спільного з українськими п’ятикамерними дерев’яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини. (Рис.1).

Рис. 1. Церква св.Миколая у Львові

За князя Лева Даниловича у Львові побудовано й Онуфріївську церкву, яка внаслідок перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду традиційно зараховують також П’ятницьку церкву, костьоли Іоанна Хрестителя й Марії Сніжної. На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.

Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, котрі були їхньою складовою частиною. Так, літописець розповідає, що Данило Романович збудував оборонну споруду в Холмі. Після пожежі Холма 1259 р. Данило звів на межах своєї землі не дерев’яні, а кам’яні башти. Дві з них – Белавинська і Стовп’євська – збереглися в руїнах до XX ст. Вони складені з місцевого каменю, стіни ‒ завтовшки 1 м.

У 1288 р., за Володимира Васильковича, біля Кременця “городник Олешко” поставив цегляну круглу вежу діаметром 13 м, заввишки 35 м, зі стінами завтовшки близько 1 м.

Споруджували й фортеці. До найдавніших належала Кременецька, зведена на неприступній горі. Вона досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Польський історик ХVІ ст. В.Окольський, згадуючи цю фортецю під 1073 р., зазначає, що вона ніби створена самою природою, і тому полякам не вдалося її захопити. Руські літописи вперше згадують про неї під 1226 р. У 1240 р. Кременець обложили татари, але взяти його не змогли. У 1261 р. князь Василько повинен був, за умовами угоди з татарами, знищити фортецю. До наших часів збереглися тільки залишки фортеці, побудованої на цьому місці в ХVІ ст. поляками. (Рис.2).

Рис. 2. Луцький замок

Нерідко оборонну функцію виконували й феодальні замки. Так, Луцький замок, споруджений князем Любартом-Дмитрієм між 1337 та 1383 рр. на пагорбі, майже повністю омивала річка Малий Глушець. З півдня, куди не доходила річка, проритий рів, і потрапити до замку можна було лише за допомогою підйомного моста. Цей замок називали Великим, або Верхнім. Дещо збоку від нього розташований Малий замок – кам’яна будівля з товстими стінами і вежею поряд.

Відомо, що у княжому Львові також існувало два замки: Високий – на горі, що височить над містом, і Низький, який стояв на березі Полтви.

Понад шість століть налічує історія Олеського замку (нині – Бродівський р-н Львівська обл. Уперше його згадують історичні джерела 1327 р. Як засвідчують перекази, городище на узгір’ї серед боліт, на місці котрого згодом постала фортеця-замок, закладене втікачами з Пліснеська, розташованого за 10 км від Олеська. У 1241 р. на Пліснеськ напали загони Батия, знищили його, а населення, рятуючись, подалося в ті місця. Узгір’я, на якому збудовано замок, було основою укріплення. Нижче, по схилу гори, довкола споруджено вал із частоколом, а поза ним – ще одна лінія оборони у вигляді валу з ровом, наповненим водою. На горі височів мур, овальний у плані, близько 130 м за периметром. На рівнині фортецю захищали непрохідні болота (трясовини), утворені річкою Ліберцією. Між зовнішнім і середнім кругами оборони будували різні житлові й господарські споруди.

Олеський замок, який стояв на межі Волині й Галичини, в середині ХІV ст. опинився на кордоні Литви та Польщі. З цього приводу між цими державами точилася безперервна боротьба, однак майже півстоліття Олеська фортеця була неприступною для польських магнатів.

У XII ст. помітним явищем стає міграція українських майстрів на сусідні землі, де вони виконували різні замовлення. Збереглися відомості про перебування галицьких майстрів на теренах Володимир-Суздальського князівства.Через їхнє посередництво здійснювався вплив і західноєвропейських романських традицій, і традицій українського, особливо галицького, зодчества. Вони брали участь у спорудженні храму Покрови-на-Нерлі під Володимиром-на-Клязьмі (1165р.), Дмитрівського собору у Володимирі-Суздальському (1193–1197 рр.) та Георгіївського собору в Юр’єві Польському (1230–1234 рр.).

Через посередництво Галича й Волині культурні впливи Русі поширювались у країнах Центральної та Західної Європи.

Ремесла, декоративне й ужиткове мистецтво. Численні літературні й історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного й ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло та ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими майстрами, котрі прибували на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали художні традиції, що склались у Київській Русі. Значна роль у цьому процесі належить іноземним майстрам, зокрема німцям, полякам, вірменам. Галицько-Волинський літопис під 1258 р. повідомляє: розбудовуючи та прикрашаючи Холм, князь Данило почав закликати прибулих німців, русичів і поляків; почали вони йти удень та вночі, різні майстри тікали від татар, і життя наповнило навколишні міста й села.

У найдавнішій міській книзі Львова, датованій 1381 р., згадується чимало професій і прізвищ львівських ремісників. Лише за вісім років, від 1382 р. до 1389 р., сюди вписано ‒ маляр, воскобійник, четверо мельників, мечник, чашник, суконщик, ливарник дзвонів, гончар, лазебник, десятеро кравців, чинбар, троє золотарів, десятеро кушнірів, десятеро каретників, п’ятеро пекарів, двоє седлярів, восьмеро різників, троє пивоварів, троє мулярів, десятеро шевців, десятеро слюсарів, бондар та поясник.

Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева. Дерево було тут найдоступнішим і застосовувалось у найрізноманітніших галузях виробництва. Вироби з дерева через нестійкість матеріалу не збереглись до наших днів, тому не можна скласти повного уявлення про мистецтво тогочасних різьбярів.

Особлива роль належала дереву в сільському побуті. Ще у стародавній Русі повсюдно застосовували дерев’яний посуд. У письмових джерелах згадуються дерев’яні миски, хлібниці, сільниці, ложки й інші побутові речі, а також меблі – лави, ліжко, ларець (скриня), полиця. Старовинні меблі зображали й на тогочасних іконах, мініатюрах, монетах.

Широко використовувалось дерево і для виготовлення культових речей –хрестів, розп’ять, згодом іконостасів.

Руські майстри здавна володіли різними техніками прикрашання дерев’яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли у поверхню виробу врізали пластинки або куски різного матеріалу – деревини інших порід, золота, срібла, перламутру; застосовували також інтарсію – композиції з різноколірної деревини, випалювання. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Уже з Х–ХІІІ ст. відомо чотири види різьблення по дереву. Це, зокрема, плоске, коли малюнок урізаний, заглиблений у поверхню предмета. Такою технікою виконували геометричні композиції, які складали з трикутників, квадратів, ромбів тощо. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Використовували також прийом рельєфного різьблення: опуклий візерунок розташовували над поверхнею. Таку техніку застосовували переважно для зображення рослинних та "звіриних" мотивів. Уражає красою ажурне різьблення, коли малюнок наскрізь прорізав гладеньку поверхню, утворюючи ніби мереживо з дерева. Відомим способом різьблення було кругле, або об’ємне: різні предмети або скульптуру створювали за допомогою різця й токарного верстата, відомого на Русі з X ст.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 3044; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.067 сек.