Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні ознаки 2 страница

Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських майстрів, мистецтво котрих сягає коренями часів Галицько-Волинської Русі.

Власні традиції у Галицько-Волинській Русі мало й художнє ливарництво. Поширення ливарництва засвідчує, зокрема, наявність в українській мові низки термінів для позначення різноманітних ливарницьких професій: сницарі; людвісари; конвісари. Ці терміни збереглись подекуди у назвах вулиць старовинних західноукраїнських міст, у прізвищах.

Про велику майстерність давньоруських зброярів йдеться у “Слові о полку Ігоревім”, де розповідається про "мечі харалужні", котрими були озброєні воїни Романа Мстиславича.

Славились фаховістю і ливарники дзвонів. У останні роки існування Галицько-Волинського князівства створена унікальна пам’ятка українського ливарницького мистецтва ХІV ст. – дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору Святого Юра у Львові 1341 р.

Часто храми прикрашали майстерно відлиті двері. Для храмів ливарники робили також свічники, світильники, хрести, розп’яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати, і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найдавніших ікон такого типу – "Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с. Бовшів Івано-Франківської області. Майстерно відливали ремісники й маленькі натільні іконки, хрестики або енколпіони – хрестики, всередині котрих містились мощі святих. У Львівському історичному музеї зберігається колекція високохудожніх хрестиків-енколпіонів XIІ ст. (Рис.3).

Рис. 3. Хрести-енколпіони XI ст. зі Звенигорода

Ливарники виготовляли й предмети, необхідні у державному житті. Відомо, що між 1351 та 1354 рр. місцеві майстри карбували монети, які часто випускали від імені іноземних правителів

Давніми традиціями характеризується в Галицько-Волинській Русі ювелірне мистецтво. Дорогоцінні метали – золото й срібло – здавна побутували на Русі. Згадки про них нерідко простежуємо на сторінках епічних творів, літописів. "Слово о полку Ігоревім" згадує золоті сідла, золоті шийні ланцюги, золоті стремена, срібні древка для корогв; у билинах описані золоті шапочки, срібні ґудзики. Дорогими металами прикрашали кінську збрую – нашийники, налобники. Галицько-Волинський літопис описує одяг князя Данила, який 1252 р. гостював у короля угорського; кінь під князем був напрочуд гарний, сідло – з паленого золота, стріли й шабля оздоблені золотом і самоцвітами, кожух обшитий золотим мереживом, чоботи – зі зеленого сап’яну, обшиті золотом.

Золото, що сяйвом символізувало божественне начало світу, широко застосували у житті церкви та побуті християн. Золоті куполи храмів палаючими свічками здіймались вгору. Золотом покривали різьблені дерев’яні іконостаси, котрі справляють враження водночас і монументальних, і ювелірних художніх витворів. Воно незмінно присутнє в іконі, символізуючи світло фаворське – світло Преображення. Золотом орнаментувались сторінки рукописних книг.

Золоті й срібні вироби слугували прикрасою для жінок. Скарби таких прикрас княжої доби знайдено на території західноукраїнських земель, зокрема під час розкопок біля селищ Демидова, Вікторова, Крилоса Івано-Франківської області, Збаража Тернопільської, Сокаля Львівської областей. Супутниками дорогоцінних металів у ювелірних виробах були коштовні камені. На українські землі вони потрапляли зі Сходу через Кафу (Феодосію), Середню Азію, ганзейські міста.

Надзвичайно популярною була техніка емалі. З ІХ–Х ст. відома техніка виїмчастої, або жолобкової, емалі, назва якої походить від технічної особливості виконання: фарбу накладали у вирізні жолобки на виробах із дорогоцінних металів.

Приблизно зі середини X ст. розпочалося виробництво складнішої перегород частої емалі. Її виготовляли у такий спосіб: на золоту платівку зі загнутими догори краями шилом наносили пунктир, позначаючи ним контури зображення. За пунктиром напаювали тонкі золоті смуги, проміжки між якими заповнювали емалевим порошком різних кольорів. Після обпалювання порошок розплавлявся і щільно заповнював поверхню між золотими смугами. Відтак виріб полірували, і поверхня набувала дзеркального вигляду, що захищало емаль від окислення й руйнування. Золоті лінії, котрі розмежовували кольори, надавали зображенню чіткого графічного характеру.

В музейній колекції Олеського замку зберігаються високохудожні зразки емалей, у тому числі бронзовий енколпіон XI ст., знайдений під час розкопок у Звенигороді. У Галичі відшукали один із шедеврів давньоруського ювелірного мистецтва – золотий колт (підвіску) з арабесковим орнаментом, виведеним емаллю.

До улюблених ювелірних технік на Русі належить скань, або філігрань, особливо поширена в ХІ–ХІІІ ст. Відомі два її різновиди – зі щільно зсуканого золотого, срібного або мідного тоненького дроту, сплющеного молотком, викладали узор; використовували розтягнутий дріт, яким викладали орнамент. Дріт закріплювався на поверхні виробу припаюванням.

Надзвичайної витонченості й краси досягали майстри у техніці зерні, яка полягає у напаюванні на поверхню прикраси (головно колтів) найдрібніших (до 0,04 мм у діаметрі) золотих або срібних кульок-зерен, утворених у процесі проливання через сито розплавленого металу в холодну воду.

Ще в добу неоліту (V–III тис. до н.е.) на території сучасної України зародилось гончарство. Висока культура ранньослов’янських гончарів стала тією основою, на якій розвинулось мистецтво кераміки Київської та Галицько-Волинської Русі. Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовляли також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки.

Галицько-Волинська Русь знала чорну, або задимлену, закурену, кераміку. Її корені сягають ІІ тис. до н.е. У Галичині в ХІV–ХVІ ст. осередками чорнодимленої кераміки були Потелич, Сокаль, Яворів, Миколаїв, Городок, Білий Камінь. Нині секрет виготовлення цієї кераміки зберігають майстри з Гавареччини – села між Олеськом і Білим Каменем на Золочівщині Львівської області.

У багатьох містах Галицько-Волинської Русі розвивалася будівельна кераміка. Стіни й долівки храмів та помешкань нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів. Особливо цікаві зразки таких плиток знайдені під час археологічних розкопок Галича 1940–1941 рр. у князівській частині міста – на Золотому Току. З великим смаком зроблено плитку зі зображенням орла, який, імовірно, був геральдичним знаком Ярослава Осмомисла. Дослідники припускають, що плитка зі Золотого Току прикрашала внутрішні стіни багатої будівлі, можливо, князівського палацу, про який згадує Галицько-Волинський літопис під 1152 та 1230 рр.

Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні здавна вважалося ткацтво.Ткацькі пряслиця і грузила трипільської культури виявлено під час розкопок у верхньому Подністров’ї, на Східній Волині й на території теперішньої Івано-Франківської, Тернопільської, Рівненської, Львівської областей. На цих землях уже в ІІІ–ІІ тис. до н.е. існували й ткацькі верстати. Серед знахідок ткацького знаряддя X–XІII ст. трапляються залізні пружинні ножиці для стриження овець, ножиці кравецького типу, залізні й кістяні гребені для розчісування прядива, кістяні трубки з дірочками, прикрашені ритим орнаментом, які слугували, ймовірно, для плетення шнурів, штамп-печатка для видавлювання орнаменту на тканинах.

Багаті археологічні матеріали про ткацтво часів Київської та Галицько-Волинської Русі доповнюють писемні джерела. У літописах Х–ХІІІ ст. простежуємо вказівки щодо виробництва тканин з льону й конопель, згадуваних під назвою “узчина”, “товстина”, “ярич”. З X ст. існують відомості про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин називається також серм’яга – грубе сукно натурального кольору вовни, сірячина, з чого шили верхній одяг – сіряки. З готових виробів відомі коци – вовняні, з довгим ворсом тканини, котрі одягали як плащі.

З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного типу ткацьких виробів – килимів. Одним із найдавніших осередків килимарства на Львівщині є селище Глиняни Золочівського району. Глинянські килими, котрі нагадують давні зразки, і нині захоплюють оригінальністю художньої композиції, високою технікою виконання.

Специфічним видом давніх тканин були ліжники. Їх згадують як данину вівчарів у Белзькому князівстві.

Рівнинне Волинське Полісся мало найсприятливіші умови для вирощування льону, і саме тут його використовували місцеві ткалі. Полісся славилося незвичайним лляним полотном – серпанком, дуже тонким, прозорим. Для цього вирощували особливі сорти льону з тонким і невисоким стеблом. З добре вичесаного льону пряли нитку завтовшки з волосинку. Слов’янська жінка у прозорому серпанку нагадувала іноземцям, зачарованим її вродою, казкову білосніжну фею.

Народні майстри виробляли не лише багато різних типів тканин, а й надавали їм своєрідного стилю, завдяки чому руська тканина посіла особливе місце серед тканин інших народів середньовічної Європи. Так, в італійському каталозі тканин XIIІ ст. згадується “руська” тканина. Про неї йдеться і в пізніших джерелах – етнографічних описах, записках іноземних мандрівників і вчених, котрі відвідували Україну. Наприклад, посол Франції Гільбер Ланоа, який 1421 р. побував у Львові, Судовій Вишні, Белзі, Луцьку, Кам’янці, у спогадах називає серед подарунків, одержаних від польського короля і литовського великого князя, “руську постіль” і “руські вишивані рушники”.

У багатьох давніх джерелах зберігся опис одягу, який носили русичі. На руських землях існував звичай прикрашати одяг золотим шитвом. Золотошвейництво – це особливий різновид вишивання, улюблене мистецтво українських жінок. На жаль, художні тканини зі зразками давньої вишивки не збереглися – про їхню красу можна судити лише на основі літописних джерел та орнаментики, створеної за її мотивами. Золотошвейництво виявивилося менш підвладним часові. Тонкий срібний, срібно-позолочений або золотий дріт, необхідний для отримання пряденого золота, виготовляли місцеві ювеліри. Золоту чи срібну нитку накладали поверх тканини і прикріплювали у багатьох місцях шовковою ниткою. Золотошвейництво пов’язане з побутом лише вищих верств суспільства, однак воно виникло на основі народного вишивання і нерідко повторювало його мотиви.

Малярство та скульптура. Яскраву сторінку в розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства і скульптури, що сягає корінням найдавніших часів.Малярство Галицько-Волинської Русі розвивалось у традиційних для середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису.

Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами (ініціалами, заставками та ін.). В історії мистецтва відбилися ознаки, характерні для розвитку давньоруського мистецтва загалом. У ранніх мініатюрах простежуються візантійські впливи, приміром, у характері зображення людей, самій композиції, орнаментальних мотивах. Однак уже з другої половини XI ст. спостерігається звернення митців до місцевої художньої традиції, реалій власного життя. У книгах XI ст. на мініатюрах можна побачити зображення не лише відомих руських князів, а й простих людей. (Рис.4).

Рис. 4 Трірський Псалтир

Особливе місце серед книжкового оздоблення доби Київської Русі посідають п’ять мініатюр так званого Кодексу Гертруди (Трірської Псалтирі). Мініатюри Трірської Псалтирі цікаві тим, що містять портретні зображення руського князя Ярополка, його матері та дружини. Вони виконані у другій половині XI ст. як доповнення до латинської Псалтирі, що належала Гертруді, дружині князя Ізяслава, котрий підтримував жваві контакти зі Заходом. Нині ця пам’ятка зберігається у м.Чівідале в Північній Італії.

Високий рівень мистецтва мініатюри у Галицько-Волинській Русі засвідчує оздоблення Добрилового євангелія (1164 р.), вирішене у лаконічних, виразних формах, з нахилом до дещо спрощеної інтерпретації образу та композиції, як це притаманно народному мистецтву.

Станковий живопис Галицько-Волинської Русі широко представлений і творами іконопису. Кращі зразки увійшли до скарбниці не лише українського, а й усього європейського мистецтва.

Вітчизняне іконописне мистецтво не просто наслідувало візантійські зразки. Від самого початку в ньому виявлялись дві тенденції. Перша пов’язана з уявленням про “даність” християнам ікони, котру розглядали як Божий дар, що прийшов разом з вірою з-за моря. Для прихильників цього погляду характерне наслідування. Проте від часів митрополита Іларіона, який у “Слові про закон і благодать” обстоював право Русі на політичну та церковну незалежність від Візантії, починає виявлятись і друга тенденція – становлення власної іконописної манери. Відомо, що вже на межі ХІ–ХІІ ст. сформувалась Київська іконописна школа.

Виникали осередки іконописання й на західноукраїнських землях. Серед іконописних пам’яток доби Галицько-Волинської Русі привертають увагу кілька творів, об’єднаних умовною назвою “з кола майстра ікон з Радружа”. Деякі дослідники висловлюють припущення, що осередком, звідки традиції цієї майстерні поширювались на малярів найближчих околиць, міг бути Спаський монастир у Двірцях поблизу Великих Мостів (Львівщина).

В іконопису, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, відображено провідні етичні й естетичні норми того часу. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись його відтворити засобами іконописання. Як "видимий образ невидимого світу" ікона водночас своєрідно пов’язана з реаліями земного життя, його болями, стражданнями та радостями. З цього погляду цікаво простежити певну закономірність поширення іконописних сюжетів у ту чи іншу добу. Скажімо, у ХІІІ–ХІV ст. найпопулярнішими стають образи святих заступників. Такою заступницею часто є Богородиця, зокрема знаменита Луцька Богоматір. Ця ікона, виявлена у 1962 р., нині зберігається у Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві.

Надзвичайно популярними у згаданий період стають ікони Святого Миколая, котрого здавна вважали покровителем і заступником усіх гнаних і убогих.

Тематичною лінією в іконописанні Галицько-Волинської Русі став образ святих мучеників і мучениць – Дмитрія, Фрола й Лавра, Бориса і Гліба. Однак, напевно, найпопулярнішим образом цієї трагічної та героїчної доби був воїн-захисник – Святий Юрій Змієборець. (Рис.5).

Рис. 5 Євангелист Марко. Волинське Євангеліє, XIII ст.; Ікона св. Юрія Змієборця зі с. Станиля (вибрати одне із зображень)

Відомою пам’яткою ХІV ст. є ікона "Юрій Змієборець" зі с. Станилі поблизу Дрогобича на Львівщині. Тут зображено стрункого юнака на здибленому коні, у панцирі й розвіяному кіноварно-червоному плащі. Списом у високо піднятій правій руці він разить розпластаного крилатого дракона. Лаконічна і строга композиція, стримані кольори на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, сувора напруженість на обличчі героя, динамізм сюжету – все це підносить зображення до рівня символу перемоги добра над злом, правди над кривдою.

До наших днів майже не збереглося творів вітчизняного монументального фрескового живопису, хоч літературні джерела, матеріали археологічних розкопок дають підставу стверджувати: у Галицько-Волинській Русі він також досягнув високого рівня. Як повідомляють літописці, 1160 р. за дорученням Мстислава Ізяславича був розписаний собор у Володимирі-Волинському.

Єдиний памятник, який дає уявлення про розвиток фрескового живопису на землях колишнього Галицько-Волинського князівства ‒ Вірменський собор у Львові. Саме тут під час реставрації на початку XIX ст. відкрито фрагменти фресок ХІV–ХV ст. Це зображення Іоанна Богослова з Прохором, Христа-Пантократора, а також портрет Акопа (Якова) з Кафи – ктитора, про котрого згадують документи 1363 р.

У глибині віків губляться початки української скульптури. Однак з певністю можна стверджувати: скульптура на українських землях існувала й у дохристиянську добу. Саме скульптурними були зображення давніх язичницьких богів. Ще в X ст. Володимир Великий установив такі ідоли "на дворі теремному" в Києві у роки своєї першої релігійної реформи. Але після запровадження християнства кругла скульптура не набула на Русі дальшого розвитку. Натомість достатньо поширеним став рельєф – форма, яка відповідала, з одного боку, східно-християнській концепції декорування храмів, з іншого – віковим традиціям різьблення, що існували на руських землях.

Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельєф XIII ст., який зображає Святого Дмитрія. Нині він зберігається у Кам’янець-Подільському історичному музеї.

Найхарактерніша скульптурна пам’ятка Галицько-Волинської Русі –оздоблення пишного романського порталу церкви Святого Пантелеймона в Галичі. Вирізнялось своєю пишністю й скульптурне оздоблення собору в Холмі, хоча до наших часів воно не збереглось. Судячи з опису, це була типова різьба романського стилю з різнокольорових мармурів – різьба багата, з орнаментальними та фігурними сюжетами. Її створив – “великий хитрець Авдій”.

Розглядаючи виявлення української традиції в архітектурному мистецтві сусідніх держав, зазначимо, що галицькі майстри поширювали на цих землях і свій досвід скульптурного мистецтва. Вони прикрасили оригінальним кам’яним мереживом храм Покрова на Нерлі під Володимиром-на-Клязьмі, Дмитрівський собор у Володимирі-Суздальському та собор у Юр’єві-Польському. Через посередництво Галича й Волині традиції скульптурного оздоблення архітектурних споруд проникали і в країни Центральної та Західної Європи.

Освіта і письменство. Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі. Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Галицько-Волинський літопис містить слова, запозичені з угорської, німецької, литовської мов. Окремі листи і князів, і міщан писали латиною. Так, латиною написаний і датований 1334 р. лист галицько-волинського князя Юрія Тройденовича до великого магістра Тевтонського ордену Людера про намір дотримуватись з ним мирних відносин. Значна частина вищого духовенства походила з Греції. Це також позначилось на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова, яка поширювалась і в сусідніх краях.

Важливі центри тогочасної освіти – Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі зразки лицарської поезії, котрі прославляли подвиги князів; Галич – у ньому на початку XIII ст. жив "премудрий книжник" Тимофій, який походив з Києва. У давній Галич потрапляли історичні й літературні пам’ятки не лише із Києва, а й безпосередньо з Візантії, Болгарії, Чехії. Тут були відомі, наприклад, житіє чеського князя В’ячеслава, візантійські хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Йосифа Флавія. Славився й Перемишль, місцевий літопис котрого використав у своїй “Хроніці” відомий польський історик Ян Длугош.

Високий рівень освіти у Галицько-Волинській Русі підтверджують грамоти, котрі вийшли з князівської канцелярії. Дві з них – грамота Володимира Васильковича 1289 р. та Мстислава Даниловича 1289 р. – збереглись у складі Галицько-Волинського літопису. В оригіналах дійшли до нас також грамоти останніх галицько-волинських князів – Андрія і Лева Юрійовичів 1316–1325 рр. та Юрія ІІ 1325–1339 рр. З боярських грамот відома лише одна – Дмитра Детька, управителя і старости у 1341–1342 рр., з документів – лист громадян Володимира-Волинського 1324 р. Грамоти написані виразним почерком, їхній текст складений за всіма правилами, що регламентували написання документів у добу Середньовіччя. Стиль дипломатичного листування, вироблений у Галицько-Волинській державі, в наступні часи закріпився і у Великому князівстві Литовському.

Те, що грамотні люди були не лише серед князів і бояр, а й серед ремісників, купців, дружинників, підтверджують клейма літер на глиняному посуді, свинцевих пломбах, які слугували товарними або митними знаками на побутових речах – пряслицях, кістяних ручках ножів. У процесі археологічних розкопок у Звенигороді, Перемишлі, Галичі знайдено бронзові писала – "стилуси" для писання на вощених табличках, котрі застосовували для навчання грамоти у школах.

Поширенню освіти на руських землях сприяв розвиток шкільництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно­парафіяльні школи на Волині. Джерела засвідчують, що такі школи діяли у Луцьку, Холмі, Овручі. Рівень шкільництва на Волині підтверджує такий факт: князь Святослав, майже через 100 років після запровадження християнства, скерував дружинника Василія на Волинь оглянути місцеві школи й ознайомитись з їхнім станом.

З урахуванням державних потреб у тогочасних школах, окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, головно грецьку та латинську. Отримували також знання з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба у перекладачах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. У зв’язку з цим школи давали учням початкові відомості з риторики, стилістики, теорії літератури. Викладали у школах музику та спів. Навчали старослов’янською мовою.

З розвитком освіти і культури зростала потреба в книгах. Переписування, яким займалися фахові писці, було справою нелегкою, тому й книга коштувала дорого. Старовинні джерела повідомляють, що князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 грн, а все село купив за 50. Він і сам переписував книги, давав їм дорогоцінні оправи і розсилав церквам і монастирям. Так, кафедральній церкві у Перемишлі він подарував власноручно переписане Євангеліє, оковане в срібло й прикрашене дорогоцінним камінням. Влинський князь за прикладом Ярослава Мудрого створив і власну книгозбірню, з якої близько 40 книг заповідав церквам.

Центром переписування книг був Володимир-Волинський. Саме тут здійснена нова редакція “Кормчої книги” – збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні й Білорусі. Книги переписували також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові.

Серед тогочасних рукописних книг згадується збірник повчань Єфрема Сиріна, списаний Йовом за правління Володимира Васильковича. До пам’яток писемності Галицько-Волинської Русі ХІІ–ХІV ст. належать Христинопільський Апостол Бучацьке, Галицьке, Холмське євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. (Рис.6).

Рис. 6 Бучацьке Євангеліє, XII-XIII ст.

Визначна пам'ятка писемності Галицько-Волинської Русі – Галицько-Волинський літопис. Він ґрунтується на джерелах, котрі засвідчують його зв'язок зі загальною тенденцією світової історіографічної культури Середньовіччя, європейською традицією, а також визначають те, що становить його унікальність.

З-поміж цих джерел передусім назвемо Святе Письмо. У літописі трапляються численні цитати з Біблії, сюжети, взяті з Вічної книги, що дають змогу провести певні паралелі до описуваних подій. Однак цим зв’язок з Біблією не обмежується: саме на Святому Письмі ґрунтується своєрідна “філософія історії” літопису. Історичні факти і події, які він описує, – це не стільки відображення реальності, скільки спроба осмислити її та тлі вічності, одвічного божественного закону, котрий і визначає реальність.

Зразком для літописця слугували і грецькі хронографи, в тому числі "Хроніки" Іоанна Малали. Використані в літописі також західноєвропейські джерела з історії Литви, Польщі, Пруссії, Угорщини. Літопис містить багато зразків народної творчості. Це насамперед епос: слава Романові, уривки епопеї про Володимира Мономаха, легенда про євшан-зілля, уславленого співця Митусу.

Галицько-Волинський літопис, як допускають дослідники, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201р. (або 1205 р.) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261р.), другій – події 1262 (?)–1291 рр. Літопис зазнав п’ять редакцій. Його редактори використовували окремі записи, котрі складались у різних містах – Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі, вводили у нього окремі “повісті”, наприклад, оповідання про битву під Калкою.

Галицько-Волинський літопис належить до визначних пам’яток нашої вітчизняної історії. Він розповідає, зокрема, про славного князя Романа Мстиславича, який переміг усіх “поган” силою розуму, керуючись Божими заповідями. За словами літописця, він нападав на невірних, мов лев; сердитий був, як рись; нищив їх, мов крокодил; перелітав їхні землі, як орел; хоробрий був, мов тур. Далі йдеться про тяжкі для династії Романовичів десятиріччя, коли малолітні княжичі після смерті Романа залишились під боярською опікою і точилась запекла боротьба за князівський престол. Найкращі сторінки присвячено опису правління князя Данила, його славних перемог, мудрих діянь, спрямованих на благо та процвітання рідної землі. Йдеться про заснування князем численних міст, фортець. Саме з цього літопису, зокрема, став відомий і час заснування Львова – 6767 р. (1256 зановим літочисленням.

“Повість про Куремсу і Бурундая”, одна зі складових частин літопису, описує напад татарського темника Куремси на Волинь 1256 р. та його наступника Бурундая, який у 1259 р. мав на меті знищити всі укріплення. "Повість про Володимира Васильковича" охоплює події від 1267–1268 до 1289 рр. У ній з великою повагою розповідається про князя – філософа, книжника, покровителя мистецтв, опікуна бідних та знедолених. “Повісті про татарщину” описують побоїще Батиєве, мученицьку смерть у татарському стані чернігівського князя Михайла Всеволодовича.

Наголосимо: Галицько-Волинський літопис – не лише виклад історичних відомостей. Це й визначна пам’ятка українського "красного письменства". Тонке художнє чуття виявив літописець, котрого зворушила краса легенди про степову траву євшан – полин, чорнобиль. Ось про що розповідає ця легенда. Колись могутній Володимир Мономах переміг половецького хана Отрока і вигнав його до Обезів, за залізні ворота, – на Кавказ, а Сирчан, брат хана, залишився над Доном. Після смерті Володимира відрядив Сирчан до Обезів співця свого Оря і наказав передати: "Володимир помер, вернися, брате, та йди в свою землю”. Але Отрок забув батьківщину і не захотів повертатись. Тоді Орь дав йому понюхати євшану, і на очах молодого хана з’явилися сльози. “Та краще в своїй землі лягти кістьми, ніж на чужині бути славним”, – промовив він. “І прийшов у землю свою, а від нього народився Кончак”, – так закінчується ця поетична легенда, яку М.Ґрушевський назвав чудовою квіткою української поезії. До цієї легенди звертався у своїй поетичній творчості І.Франко, вона покладена в основу балади “Євшан-зілля” одного з родоначальників української модерної поезії М.Вороного.

Інша легенда літопису – про перемишльського співця Дмитра Митусу, який через гордість відмовився служити князеві Данилу, ще у XIX ст. надихнула українського поета-романтика і визначного громадського діяча М.Костомарова.

Сюжети Галицько-Волинського літопису використовувались у багатьох прозових творах – романах О. Назарука “Осмомисл”, І. Філіпчака “Іванко Берладник”, “Будівничий держави”, С.Пушика “Галицька брама” та ін.

Культура Галицько-Волинської Русі значно вплинула на весь подальший культурний розвиток України. Вона відіграла істотну роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії й стосовно неї здійснювалась політика національної асиміляції і Польської держави, і Російської імперії. То ж цілком природно, що саме на землях колишньої Галицько-Волинської Русі сформувалась ідеологія національно-культурного відродження Вітчизни, речниками якої стали М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький – славетна “Руська трійця”, І. Франко, Леся Українка, М.Грушевський та багато їхніх однодумців і сподвижників.

Список використаної література

Александрович В.С. Мистецтво Галицько-Волинської держави / В. С. Александрович; НАН України, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. – Л.: 1999.

Грушевський М.С. Історія української літератури: у 6 т. / М.С. Грушевський. – К., 1993.

Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні XVI ‒XVIII ст. / П.М. Жолтовський. ‒ К., 1983.

Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство / І.П.Крип’якевич. – К., 1984.

Михайлова Р.Д. Художня культура Галицько-Волинської Русі / Р.Д. Михайлова. – К., 2007.

Сінькевич О.Б. Культура Галицько-Волинської Русі. текст лекції / О.Б. Сінькевич. – Л., 1996.

Свєнціцька В.І., Спадщина віків. Українське малярство XIV‒ХVIII століть у музейних колекціях Львова / В.І.Свєнціцька, О.Ф.Сидор. – Л., 1990.

Степовик Д. В. Історія української ікони Х – ХХ століть / Д.В. Степовик. – К., 2004.

Дата добавления: 2015-05-09