Звукова будова мови 1 страница

ФОНЕТИКА, -и, ж., лінгв. 1. Звукова будова мови як єдність її фізіологічного, акустичного та значеннєвого аспектів. 2. Галузь мовознавства, що вивчає звукову будову мови – способи утворення звуків та їх акустичні властивості

Фонетика — це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мо­ви людина повинна засвоїти на сто відсотків. За­своєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи лю­дина засвоює ще в стані ембріона, звукотворення формується в основному до двох років. Більше то­го: навіть перший крик немовляти має національ­но-мовний характер. Фонетичні навички реалізу­ються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає пев­них зусиль.

У ширшому розумінні фонетика вивчає також наголос, інтонацію, поділ мовленнєвого потоку на склади та більші відрізки.

Фонетика досліджує фізіологічні умови утворення мовних звуків, їх акустичні властивості. У людській мові звуки виконують певні функції – вони служать для формування, розпізнавання і розрізнення морфем, слів, словоформ. Цей функціональний аспект звуків вивчається у фонології.

Фонетика і фонологія дуже тісно пов'язані аспекти дослідження та опису одних і тих же явищ – звуків, а тому їх не варто протиставляти. Функціонування звуків у мові не можна розглядати окремо від анатомо-фізіологічних та акустичних особливостей.

Залежно від завдань дослідження звукової системи мови, фонетика поділяється на: описову та історичну. Описова фонетика встановлює звукову систему мови на певному окремому якомусь одному етапі її розвитку.

Історична фонетика – вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови. Зміни звуків при становленні ф. системи.

24. Аспекти вивчення звукової будови мови

Є три аспекти вивчення звуків. Фізичний (акустичний), артикуляційний (фізіологічний), лінгвістичний (функціональний).

Фізичний аспект. Усі звуки, в тому числі й мовленнєві,- це хвилі, які виникають внаслідок коливання фізичного тіла. Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу, тембр. Сила звука залежить від амплітуди коливань і вимірюється в децибелах. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу і вимірюється в герцах. Довгота залежить від тривалості звучання і вимірюється в мілісекундах. Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного.

Фізіологічний аспект. Цей аспект пов’язаний з безпосереднім творенням звуків. Умовно можна виділити три “поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній. Нижній: легені, бронхи, трахея, діафрагма. Середній: гортань. Верхній: ротова, носова і глоткова порожнини.

Три фази артикуляції: екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація (вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне положення).

За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня щелепа. Артикуляційна база – це пристосування органів мовлення до вимови звуків рідної мови. Накладання артикуляційної бази однієї мови на іншу приводить до створення акценту.

Лінгвістичний аспект – це функція звуків в мові (фонетичні процеси).

25. Артикуляційний аспект дослідження звукової будови мови.

Артикуляція - сукупність рухів огранів мовлення при вимові певного звука. Для кожної мови цей процес має певні особливості: наприклад, французьке r твориться выбрацією маленького язичка - увули, тоді як українське р є передньоязиковим.

І голосні, і приголосні звуки розрізняються за артикуляційними характеристиками.

Так, при творенні голосних звуків видихуване повітря проходить вільно, при творенні приголосних - дуже часто долає перешкоди, що зумовлює більшу мязову напругу.Для голосних звуків артикуляційна класифікація (або за ступенем просуваня вперед і підняття язика під час творення) є основною, оскільки за тембром описати їх дуже складно. За цими ознаками голосні поділяються на ті, що належать до переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього або високого піднесення.

Більшість голосни х належать до переднього і заднього рядів.

За положенням губ розрізняють:

- лабіалізовані (ті голосні, які потребують витягнення і заокруглення губ під час вимови: о, у) - нелабіалізовані голосні.

За підняттям мякого піднебення:

- ротові (характеризуються підняттям мякого піднебення і закриття проходу повітря в ніс)

- носові (мяке піднебення опущене, і повітря вільно проходить до носа. Носові голосні збереглися в польський мові. Існували вони і в старословянській та мали назву юсів).

За ступенем розкриття рота:

- відкриті

- закриті (характериз. більшим мязовим напруженням)

За тривалістю звучання:

- короткі

- довгі

- наддовгі (естонська мова: sada - сто, saada - прийшли, saaada - отримали)

Приголосні звуки характеризуються за місцем і способом творення.

За місцем творення:

1. губні:

- білабіальні (участь у творенні звука прймають обидві губи): б, п, м.

- губно-зубні (нижня губа змикається з верхніми зубами: ф, в)

2. язикові

- передньоязикові: д, т, л, н, ц.

- середньоязикові: j

- задньоязикові: к, х

3. гортанні - утв. при зімкненні або зближенні голосових звязок (англ. [h])

4. глоткові (творяться в порожнині глотки: укр. г, нім. [h])

5. язичкові (увулярні): активна артикуляція увули (франц. [r])

За способом творення:

1. Проривні (зімкнені): утв. зімкненням 2-х артикуляторів, яке прориває видихуване повітря (б, п, д, т, к)

2. Щілинні (фрикативні) - утв. при неповному зімкненні активного і пасивного органів: в, з ж, г, ф.

3. зімкнено-прохідні (поєднання зімкнення і проходу - щілини):

- вібранти (фр. [r])

- плавні, або бокові (повітря проходить по краям ротової порожнини: л)

- носові (назальні) - утв. при опущеному мякому поднебенні, внаслідок чого частина повітря проходить крізь порожнину носа: м, н

4. Африкати - зімкнені приголосні, вимова яких закінчується фрикативною (щілинною) фазою. Гібриди проривних і щілинних. Звуки: ц, дз, дж.

За додатковою артикуляцією:

- тверді

- мякі - при вимові відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебення. Всі середньоязикові є мякими. Звуки: л, н, т, с.

- аспірати (придихові) - приголосні, які характеризуються великим струменем видихуваного повітря при їх творенні. Англ.: [p], [t], [c].

За тривалістю вимовлення:

- довгі

- короткі

26. Акустичний(фізичний аспект) у вивченні звуків

Звук -найменша неподільна одиниця мовлення,яка утворюється апаратом мовлення,має фізичну природу, і виконує в мові певну функцію.

Фізичний аспект -виявляється в звучанні звука,завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на його природу,звук визначають як коливання пружного середовища.звуки зазвичай будуються на потоці видихуваного повітря(експірати)і значно рідше на вдихуваному(інспірати). Розрізняють висоту звука- залежить вона від частоти коливань голосових зв’язок за одиницю часу,і вимірюється в герцах. Людське вухо здатне сприймати звукові коливання від 16 гц до 20000 гц.(музичний наголос) Сила звука- вона визначається амплітудою коливань звуків:чим більший розмах коливання,тим сильніший,інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання є Бел і його десята доля-децибел. (динамічний,силовий наголос). Довгота звука -залежить від часу його звучання. Її вимірюють в мілісекундах або сигмах(основа кількісного наголосу). Тон і шум -звукові коливання бувають рівномірними,тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і не рівномірними. У результаті рівномірних коливань утворюються тони. Неритмічні коливання,які виникають внаслідок повітрям певних перешкод є основою утворення шумів Тембр -своєрідне поєднання основного тону,його обертонів та додаткових тонів. Людину можна впізнати за голосом завдяки його тембру. Відмінності тембру різних людей зумовлені відмінностями основного тону та обертонів їхнього голосу.

27. Лінгвістичний(функціональний) аспект у вивченні звуків

Лінгвістичний аспект- полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Звуки потрібні мові для вираження фонем,які виконують функцію розрізнення вищих,знакових одиниць мови-морфем,слів,тощо. Фонема є лінгварною сутнісю звука. Тому фонологія як розділ мовознавства,що вивчає фонеми,спрямована на лінгварні функції звука. Фонема -це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони -звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова(w echir- v echir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон -найуживаніша варіація фонеми.

28. Фонема та її функції

Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

29. Фонема і її алофони

Фонема -це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони -звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова(w echir- v echir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон -найуживаніша варіація фонеми.Головний алофон фонеми визначають статично,тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон,який уживається найчастіше.

Основні алофони:

· для голосних — ізольована вимова;

· для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

· для мяких приголосних — перед наголошеним «і».

Наряду з головным аллофоном існує сильна позиція звука. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних— перед голосним непереднього ряду.

Различаются комбинаторные и позиционные аллофоны.

Комбинато́рные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с определённым фонетическим окружением звуков.

Примерами могут служить:

· назализация (носовое произношение);

· лабиализация (огубленность).

Комбинаторные признаки могут распространяться на несколько слогов.

Позицио́нные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с их фонетической позицией. Под фонетической позицией принято понимать:

· находится ли звук в абсолютном на самом деле это не так начале слова (после паузы);

· находится ли звук в абсолютном конце слова (перед паузой);

· положение звука по отношению к ударению.

Есть и другое разделение аллофонов:

1. Обязательные (реализуются в соответствии с нормами языка).

2. Факультативные варианты (например, щелевой /г/).

3. Индивидуальные аллофоны (например, ошибки в произношении).

Дистрибуция фонемы — это совокупность всех возможных аллофонов данной фонемы. Аллофоны одной фонемы находятся в отношениях дополнительной дистрибуции.

Два разных аллофона одной фонемы не могут существовать в одной позиции

Питання 31. Суперсегментні звукові явища. Компоненти інтонації.

Між типами інтонаційних конструкцій і розмаїтими кон­кретними, мовленнєвими реалізаціями їх приблизно така ж різниця, як між фонемою і звуком. Це означає, що інтонацію і так само наголос можна, подібно до звуків, розділити між фонетикою і фонологією, виділити тут чисто мовленнєві фо­нетичні явища і такі речі, що мають мовну, фонологічну зна­чимість. В останньому випадку, при розгляді інтонації та на­голосу з лінгвістичної точки зору, їх прийнято визначати як супрасегментні фонологічні одиниці. Сегментні фонологічні одиниці — фонеми.

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функ­ціонально співвідноситься наголос, роз різняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

Словесний наголос "буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний) наголос — ви­ділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської,, французької, італійської, іспанської та багатьох Інших йов.¹ Сила динамічного наголосу в мовах неодна­кова. Так, в німецькій мові він сильніший» ніж у фран­цузькій.

Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польсь­кої, чеської, французької, естонської та інших мов.

Наголос на першому складі притаманний чеській, сло­вацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чечен­ській, монгольській, дравідським мовам, на другому — лез­гинській, на передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому — французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюрк­ським мовам.

Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватсь­кої, литовської, мордовської абхазької та інших мов.

Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука — мука, замок — замок) і форморозрізнювальну (вікна — вікна, виходити — виходити) функції. Однак і в мовах із майже фіксованим наголосом у тих незначних випадках, де наголос є вільним, дистинктивна функція наголосу використовується.

У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наго­лос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухо­мий наголос у будь яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Деякі слова можуть мати два наголоси — головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові,
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виді­лення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням ос-новного тону і Він властивий норвезькій, шведській, ли­товській;, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайсь­ку, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якіс­ною характеристикою слова, а не засобом виділення скла­ду, оскільки кожен склад має свій тон, що історично зу­мовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом.

Музикальний наголос буває політонічним: наголоше­ний склад може мати різні інтонації. Так, в литовській мові, де є політонічний наголос, слово зїї(іуН "судити" вимовляється з висхідним тоном на першому складі. Політонія характерна також для сло­венської мови і деяких діалектів сербської та хорватської мов. Була вона в давньогрецькій мові та санскриті, а та­кож, очевидно, в індоєвропейській прамові. Висхідний на­голос називають акутованим (від лат. асиіиз "різкий, гост* рий"), а низхідний — циркумфлекс ним.

Рефлексами цих наголосів в українській мові є те, що в давніх словах, де був висхідний наголос, нині наголос нерухомий (горох, береза), а де був низхідний – рухомий (ліс, нога, рука, стіл).:

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. диапіііаз "кількість"), наголос — виділення складу біль­шою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах» де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній дина­мічного і музикального наголосів.

У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, як правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наго­лошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає» спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за остан­німи даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним. У німецькій мові динамічний наголос поєд­нується з тонічним, У норвезькій, шведській, литовській» латиській, сербській мовах підвищення тону супроводжу­ється посиленням голосу.

Це спосіб фонетичного оформлення слова. У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спіль­ним наголосом. Такі слова називають клітинами Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище — проклізою Наприклад: переді мною, ми­мо Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище — енклізою (від гр. "відхиляю»)

Фразовий наголос —виділення певного слова у фразі

Фразовий наго­лос — посилення словесного наголосу в певній синтаксич­ній позиції.

Логічний наголос — особливе виділення якогось слова, чи кількох слів у всьому висловлюванні.

Емфатичний наголос (від ґр."виразний") — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!

Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голос­ні, за негативних — приголосні.

ІНТОНАЦІЯ

Інтонація (лат. голосно вимовляю) — це. ритмомелодійна організація мовленнєвого потоку. Створюється вона зміною всіх акустичних параметрів звуків висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальним показни­ком інтонації є зміна основного й додаткових тонів, їх під­вищення та пониження.

Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація іт. д.), різні семантичні та емоційні відтінки. Кожна мова має невелику кількість типів інтонаційних конструкцій (російсь­ка — сім, французька — десять), до яких і зводиться все безмежне інтонаційне багатство живого мовлення. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, і основу інтонацій­ного малюнка фрази створює пониження або підвищення тону складу, на який припадає фразовий наголос.

КОМПОНЕНТИ ІНТОНАЦІЇ

Мелодика мовлення (від гр."мелодійний, пі­сенний") — зміна частоти основного тону, його діапазо­нів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його ру­ху (вгору, вниз, рівно тощо).

інтенсивність — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза (від лат. "припинення") — перерва у зву­чанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту.

Темп мовлення (італ. іетро від лат. іетриз "час") — швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошува­них за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільні­ше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність,

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджу­вальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.

Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.

30. Виділення фонеми представниками Московської та Ленінградської (Петербурзької) шкіл.

На сучасному етапі існують кілька фонологічних теорій, які по-різному трактують окремі аспекти фонеми. В Росії дослідженнями з фонології займаються 2 школи: Ленінградська і Московська.

Ленінградська фонологічна школа заснована учнем Я. Бодуена де Куртене Львом Щербою. Предаставниками її є Лев Зіндер, Маргарита Матусевич, О. Гвоздєв, О. Бондаренко, Ю. Маслов.

Ленінградська фонологічна школа дотримується думки про відносну автономність фонологічної системи, діалектичну єдність фонеми і звука.

За розробленою нею теорією, наприклад, у слові [вадавос] у перших двох складах представлена фонема а, оскільки звучить а, а наприкінці слова - фонема с, оскільки це відповідає звучанню. На думку представників цієї школи, фонема є словорозрізнювальним засобом.

Московська фонологічна школа зосередила увагу на здатності фонем розрізняти морфеми і розглядає фонему як ряд звучань, що перебувають в позиційних чергуваннях. Представники: Р. Аванесов, В. Сидоров, Петро кузнєцов, О. Реформатський, М. Панов. Відповідно до висунутої ними теорії в слові водовоз в перших 2- складах представлена фонема о, оскільки тут наявня морфеми вод- (під наголосом - вОду) і -о- - сполучний голосний, а наприкінці слова - воз- (звучить з): [въдАвOзъ]. З точки зору Московської фонолог. школи. фонема є мовною одиницею, яка представлена рядом звуків, що позиційно чергуються, і служить для розрізнення та ототожнення слів та морфем. Преставниками цих двох шкіл серед укр. мовознавців є: Ірина Сумцова, Ніна Тоцька - Ленінгр. школи. Федот Жилко - Московської.

31. Супрасегментні звукові явища. Компоненти інтонації

До супрасегментних, або надсегментних засобів, відносять такі комплексні явища, як інтонацію, ритм і наголос. До компонентів інтонації відносять: мелодику, темп мови, паузу, інтенсивність звуку (сприймана зміна гучності).

Роль різних компонентів інтонації у фонетичному оформленні вислову різна, але всі вони взаємозв'язані, складно «переплітаються» з наголосом і ритмом. Найбільше навантаження доводиться на мелодику.

Наголос може бути словесним і фразовим. Розглядаючи слова в ізольованому положенні, ми говоримо про словесний наголос, тобто, відзначаємо виділення одного або декількох складів у складі слова на тлі інших.

При аналізі висловів ми стикаємося з фразовим наголосом. Фразовий наголос – це виділення слів у фразі. Воно організовує вислів, додає наший мови певний ритм. Як і мелодика мови, воно тісно пов'язане з комунікативним сенсом вислову.

Питання-уточнення, питання-перезапит, запит важливої інформації, прохання і наказ і так далі по-різному оформлятимуться залежно від вашого комунікативного наміру.

Наголос – досить складне явище. Фонетично воно багато в чому специфічне в англійській і українській мовах, що часто приводить до інтерференції – помилок в словесному фразовому наголосі в іншомовних фразах, тому йому ми приділимо надалі спеціальне заняття.

Ритм – одна з найважливіших мовних характеристик. Особливий ритмічний малюнок англійської мови створюється за рахунок чіткого чергування ударних і ненаголошених складів. «Перебудуватися» з плавного російського ритму на чіткий англійський допомагають спеціальні вправи на ритм, читання лімериків, виконання англійською мовою пісень і віршів.

Швидкість протікання мови в часі носить назву темпу мови. Темп мови є одним з важливих компонентів інтонації. Він грає істотну роль в передачі логічній і емоційно-модальній інформації, а також служить засобом для оформлення мовних одиниць.

Компонентами інтонації є мелодика, синтагматичне розчленовування, паузація, фразова акцентуація, гучність, темп і тембр.

32 «Наголос. Типологія наголосу»

Засобом об’єднання складів у одне фонетичне слово і відмежування його від інших фонетичних слів є наголос. Наголос – це фонетичний засіб. Наголос та інтонацію називають просодичними засобами.

Отже, Наголос – це виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

Розрізняють словесний, фразовий. Логічний, емфатичний наголос.

Словесний наголос:

1. Динамічний – виділення одного із складів більшою силою. (українська, англійська. Чеська, німецька, французька, італійська, іспанська і т.д.) Варто зазначити. Що сила динамічного наголосу в різних мовах неоднакова. Наприклад, в німецькій він сильніший за французьку. Динамічний наголос може бути фіксованим (польська, естонська, французька) – в усіх словах падає на певний склад (перший, останній), вільним (українська, російська, білоруська, сербська, литовська, абхазька) – може падати на будь-який склад. Можна привести приклад таких слів (мати, природа) наголос падає на перший та останній склад. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну функцію (мУка, мукА, замОк, зАмок) і форморозрізнювальну (вІкна, вікнА, вихОдити, вИходити). У мовах з фіксованим і нефіксованим наголосом може бути нерухомий і рухомий. Нерухомий – у будь-який формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий – у формах одного й того самого слова падає на різні склади. (учитель, учителІ, рукА, рУки) теж саме і у польській мові. Деякі слова мають головни й і побічний наголос. Побічний наголос мають складні слова – п’ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Такий наголос яскраво виражений в англійській мові. Причому він трапляється не лише у складних словах. А в усіх, які мають більше чотирьох склаів.

Дата добавления: 2015-05-07