Лекція 1. Предмет курсу 2 страница. Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження

Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз сер­йозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кага­новичу* та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвознач­но зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійсько-го характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури „від Москви», а найважливіше - почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення - ленінізму».

Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і куль­турних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. Підкреслювання на­ціональної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, по­шуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі на­ступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними уряда­ми та небільшовицькими партіями 1917-1920 pp., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.

* Каганович Л.М. очолював Компартію України з березня 1925 по липень 1928 р.

ЗО¹⁶⁵

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік - цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Серед підсудних були 2 академіки - Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів - Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівсь-кий, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шар-ко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудриць-кий, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники -Людмила Старицька-Черняхівська - дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов'я В.М.Че-хівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юри­сти, священнослужителі, студенти.

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського наро­ду, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представни­ка різних політігчних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського - прем'єр-міністра УНР, А.В.Ніковського - міністра закордонних справ УНР та ін.

Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександ­рович Єфремов (1876-1939) - академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели­ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе­ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.

Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937-1938 pp. за рішен­ням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П'ять за­суджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі.

Лекція 18. Культура України в 1917

- першій половині 40-хроків

Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже ЗО тис. осіб.

Як показало додаткове розслідування 1989 p., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було скла- • ду злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про кон­кретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджува­лася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску, шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ста­вили на безневинних людей.

Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те, що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Не існували ніякі так звані організаційні структури «СВУ» («СУМ», * «медична секція», «академічна секція», «шкільна секція», «педагогічна секція», «інститутські наради редакційного активу», «видавнича сек­ція», «автокефальна секція», «кооперативна секція», а також Пол­тавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Мико­лаївська «філії»). Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована каральними органами, зокрема Державного політичного управління (ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному театрі, в народі називали так: «Опера СВУ - музика ДПУ». Юридич­них, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього про­цесу остаточно реабілітовані в 1989 р.

Справа «СВУ» була ударом не тільки по безпосередніх звинуваче­них на процесі, а й по всіх тих, хто плекав ще надії на вільний націо­нальний і соціальний розвиток, в тому числі і тих, хто стояв при владі, був у складі КП(б)У, вірив у правильність політики партії, в необхідність поглиблювати українізацію. Виконавцями судової розправи над українською інтелектуальною елітою були відомі партійні та державні діячі, які почали впроваджувати в життя горез­вісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування суспільства до соціалізму і необхідність підвищен­ня «революційної пильності». Однією з форм загострення було на­звано шкідництво буржуазної інтелігенції, яка нібито вела «не ту лінію». Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерли­ва машина сталінських репресій.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Все­українська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної»

зо* _4fi7

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націо­налістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії ук­раїнської культури, інститут економіки й організації сільського гос­подарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-на­ціоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. -році «Великого перелому» - ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884-1937).

Фантазії режисерів із ОДПУ СРСР не було меж. Учасники «Ук­раїнського національного центру» обвинувачувались у тому, що по­ставили за мету «шляхом підготовки збройного повстання куркуль­ства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн у СРСР, повалити Радянську владу на Україні, відторгнути УРСР від Радянського Союзу і встановити на Україні капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної української народної республіки». Якщо справу щодо М.Грушевського за браком доказів було припи­нено 5 серпня 1933 р., то необгрунтовані звинувачення на адресу академіка М.І.Яворського залишились і він зник у трудових таборах. Його не врятувало навіть і те, що він розробляв марксистську істо­рію України.

Справа неіснуючого «Українського національного центру» - це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.

Репресивна кампанія у ВУАН торкнулася і дійсних членів Ака­демії, які жили у Галичині. 4 жовтня 1933 р. про них було розгляну­то питання на засіданні Президії ВУАН за участю її президента О.Бо-гомольця, а також членів Президії - академіків О.Палладіна й О.Гольдмана, вченого секретаря Президії І.Адамовича і кількох за­прошених «представників». Зазначалося, що «академіки Возняк,

Лекція 18. Культура України в 1917 - першій половині 40-хроків __

Колееса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської Украї­ни, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі вони тісно зв'яза­лись з панівними класами Польщі, які проводять політику інтервенції щодо Радянського Союзу. Вони продались польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні по­міщицький лад». З огляду на це Президія ВУАН ухвалила: «...ака­деміків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі скла­ду Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України». Отак ідеологічні перепони вторгались у науку, заважали її повноцінному розвитку, обмежували вільний вияв думок і суджень.

В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК П(б)У було призначено Павла Постишева, який мав великі повноваження. Його називали другим першим секретарем, адже він деякий час зали­шався і секретарем ЦК ВКП(б). П.Постишев почав наступ на украї-нізаторів. Він говорив про українізацію як про «культурну контр­революцію», націлену на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». Головним об'єктом цих наскоків став нарком освіти України М.Скрипник. 7 липня після засі­дання Політбюро ЦК КП(б)У М.Скрипник покінчив життя самогуб­ством. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених М.Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. 22 листопада 1933 р. прийнято постанову ЦК КП(б)У про припинення українізації.

Почалися систематичні утиски української культури. Оголошува­лися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часо­писів, енциклопедій, кіностудії. У листопаді 1933 p., підбиваючи підсумки своєї праці, П.Постишев вихвалявся, що, «виявивши націо­налістичний ухил Скрипника ми змогли звільнити... структуру ук­раїнської соціалістичної культури від усіх... націоналістичних еле­ментів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належа­ли до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників».

Тоді ж заступник наркома освіти В.П.Затонського Андрій Хви­ля, колишній боротьбист, говорив на пленумі ЦК КП(б) України:

AfiQ

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив бар'єр між російською та українською культурою, розвиток ук­раїнської мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословач-чину. В літературі він, по суті, підтримував націоналістичні організації «Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував при­мусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлу­мачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії більшовизму».

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прий-шовся по двох поколіннях української інтелігенції - тих, хто актив­но діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. На XII з'їзді КП (б)У П.Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістич­ної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Маши­на терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.

Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання», «свідчення» безневинних людей. У промові на одному з пленумів Спілки письменників України П.Постишев гнівно таврував пись­менника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підго­товляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зра­зок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду - вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».

Кара не забарилася. 27-28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на процесі над міфічним «Центром боротьбиетської організації» в скла­ді 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних боївок. Серед них - письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Враж-ливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний ви­рок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Во­роним і Павлом Филиповичем.

Лекція 18. Культура України в 1917 - першій половині 40-хроків __

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. -лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен­ників.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника МЛ.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бой-чукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейсь­кого масштабу». їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів.

Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапило­ся і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Кур-басем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейерхоль­да - для російського.

Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліо­тек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України поча­ли деукрашізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою».

На початку 30-х років починає швидко падати кількість ук­раїнських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927-1928 pp. - 5413, у 1928-1929 pp. - 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928-1929 pp. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. - 2164, у 1985 р. - 1890, у 1986 р. - 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. україн­ською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні ук­раїнські поети та письменники минулого розвивалися під благотвор­ним впливом Росії. Зняли з прокату прославлені на весь світ фільми О.Довженка - одного з провідних діячів національного і світового

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

кіномистецтва. Сам він уник заслання, лише погодившись на поста­новку фільму «Щорс» - прототипу мосфільмівського «Чапаева».

Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання українсь­кої мови ставало зовсім не обов'язковим для керівних кадрів. Поча­ли згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання. Цей процес особливо посилився з 1938 p., коли, виконуючи рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и обла­стей», РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов'яз­кове вивчення російської мови в неросійських школах України». Все це вело до забуття і відмови від багатьох прогресивних народних традицій і здобутків національної культури, а в кінцевому підсумку - й посилення економічної та політичної залежності України від центру, утвердження сталінського тоталітарного режиму.

Приблизно у 1933-1934 pp. почала згортатися різнопланова робо­та по задоволенню запитів національних меншин. Постановою ЦККП(б)У від 10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчальних закладів, в яких навчання велося мовами національних меншин, кваліфікувалось як «насаджен­ня особливих національних шкіл», які були вогнищами «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалося «недоцільним і шкідливим». Виходячи з цього, такі школи та інші навчальні заклади було ліквідовано, а учнів переведено в школи з українською і російською мовами навчання,

Погромник М.Скрипника, українізації П.Постишев у виступі на пленумі ЦК КП(б)У, який проходив 31 січня - 2 лютого 1937 p., заявив: «На мій сором, я погано знаю історію українського народу -раз, я погано знаю його культуру - два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу - три». Незважаючи на це, він, як секретар ЦК КП(б) України, займався пи­таннями розвитку культури¹.

В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував

¹ Єфимеико Г.Г. Національні аспекти у формуванні компартійно-радянського апарату в УРСР (1932-1938) // Укр. іст. журн. - 2000. - № 6. - С 59.

Лекція 18. Культура України в 1917 - першій половині 40-хроків __

художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існу­вання нового типу свідомості, яка з'явилась в результаті утверджен­ня марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і на­завжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. В угоду технічному мисленню епохи Сталін дав визначення пись­менників як «інженерів людських душ». Тим самим художній куль­турі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відво­дилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного ре­алізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапи­ли у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».

Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В перші дні гітлерівського вторгнення в Україну «були схоп­лені й замордовані академік Агатангел Кримський, поет Володимир Свідзинський, донька М.П.Старицького, письменниця, перекладач, лібретист Людмила Старицька-Черняхівська. 10 вересня 1941 р. за відмову евакуюватися з Києва розстріляли відомого оперного співа­ка (бас) Михайла Донця.

В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О.Довженко, якому забороняється поселятись в Україні. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страш­ний для України 1941 рік. Однак у Москві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драматичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політично хибних формулювань». Фільм не був поставлений. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухва­лою «Про Довженка О.П.» вивів його з комітету по сталінських пре­міях, з редакції журналу «Україна», звільнив від обов'язків ху­дожнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К.Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.

Після Перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної робо­ти Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.

Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інте­лігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Перший удар фашисти нанесли 13 грудня 1941 p., коли розпочали арешти ук­раїнської інтелігенції - активних членів ОУН - мельниківців. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли в Бабиному Яру поетесу Оле­ну Телігу. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений, один з провідних діячів ОУН, який народився в Житомирі у 1907 р.

Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для ук­раїнців більш, ніж досить. Рейхкомісар Еріх Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років.

Окупанти знищили величезну кількість закладів культури Ук­раїни. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та ла­бораторних фондів.

Окупанти вбачали в інституціях української культури та її ак­тивістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ста­вилися. Нечисленні факти виникнення й існування, протягом пев­ною часу, закладів української культури в умовах німецької окупації, окремі приклади творчості літераторів, митців і вчених аж ніяк не могли створювати картину культурного життя у містах і селах. При­чавленим неймовірно жорстоким гнітом окупаційного режиму, без­прецедентними злиднями людям часто було не до задоволення куль­турних запитів.

Складовою частиною культури є релігія. Це свого роду духовне джерело, яке живить людей. Історія свідчить, що будь-який дикта­тор завжди в конфлікті з будь-якою вірою, навіть якщо вона фор­мально його підтримує. Дух віруючого вільний, а це викликає у дик­татора принаймні роздратування. Атеїстична держава поставила собі

Лекція 18. Культура України в 1917

- першій половині 40-хроків

за мету контролювати або зовсім ліквідувати релігійні установи -єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспіль­ства, що зберігся.

Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православ­на церква (УАГЩ). Вона була проголошена законом Директори 1 січня 1919 р. Але фактично ця церква створилась в час, коли в Києві була радянська влада - 5 травня 1920 р. Тоді керівний орган церков­ними справами в Україні - Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка існувала з 1917 p., проголосила автокефалію, неза­лежність Української православної церкви від Московського патрі­архату, а також від київського єпископа Руської православної церк­ви. До речі, на відміну від антирадянського курсу тихонівської ієрархії Руської православної церкви, УАГЩ лояльно відносилась до радянсь­кої влади, схваливши, зокрема, декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

У зв'язку з відсутністю власного українського єпископату УАГЩ 14-30 жовтня 1921 р. провела в Києві перший Всеукраїнський право­славний церковний собор, який висвятив (рукоположив) перших ієрархів УАГЩ, зокрема митрополита Василя Липківського (1864-1937). Ця церква була тісно зв'язана з народом. Вона повернула ук­раїнську мову в церковне життя дала віруючим можливість віднов­лювати та розвивати українські релігійні традиції, звичаї, церковний спів. Це викликало надзвичайний ентузіазм серед православних ук­раїнців. Нова церква почала швидко зростати. Протягом перших трьох років існування УАПЦ мала вже понад ЗО єпископів, 1100 парафій. В 1927 р. в республіці діяло вже 1217 парафій УАПЦ.

Управління церквою було демократичнішим, ніж у Руській право­славній церкві. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою. Єпископам дозволялось одружуватись. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бо­роди.

Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно на­ціональною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. На українські парафії були накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування єпископів. У жовтні 1927 р. другий Всеукраїнський церковний собор

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита В.Липківського, який одразу був заарештова­ний за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митро­политом став Микола Борецький. На сфабрикованому процесі «Спілки визволення України» у причетності до нібито антирадянсь-кої діяльності фактично неіснуючої, вигаданої організації було зви­нувачено всю УАПЦ.

В цих умовах, під примусом каральних органів 28-29 січня 1930 р. в Києві відбувся надзвичайний «собор» УАПЦ, який схвалив резо­люцію про «зв'язок» УАПЦ з «СВУ». Він ухвалив ліквідувати УАПЦ та всі її керівні органи. Митрополит В.Липківський, інщі 32 єписко­пи, понад 1500 священиків, тисячі віруючих УАПЦ були репресо­вані. Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпо­чалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнува­ти. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйно­вано велику кількість давніх архітектурних пам'яток, серед них -унікальну пам'ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Ми­хайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108-1113 pp. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва.

Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудо­ваний в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво-Могилянської академії - пам'ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам'яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвяти­тельська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щека-вицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).

Лекція 18. Культура України в 1917 - першій половині 40-хроків __

У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам'ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р. залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика приводила до морального спустошення.

Словник термінів та понять теми

Ідеологізація культури - прагнення поставити культуру на службу певним соціальним групам, класам та іншим спільностям.

Коренізація - політика, спрямована на забезпечення в державних і партійних установах достатньої кількості представників корін­ного населення та вживання їхньої рідної мови; сприяння орга­нізації шкіл і вузів, культурних закладів, які б вели діяльність мовами корінних національностей; видання їхніми мовами пе­ріодики та книг. В Україні політика коренізації дістала назву «українізація».

Ліквідація неписьменності - культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20-30-ті роки.

Націоналізм - політичний принцип, згідно з яким політична і націо­нальна спільнота мають збігатися. Інакше кажучи, нація повин­на мати власну державу - ось головний зміст націоналізму як політичного принципу.

Дата добавления: 2015-05-09