Лекція 1. Предмет курсу 3 страница

Національна свідомість - усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему люди­ну, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця та ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність; комплекс уяв­лень національності про саму себе (в тому числі про належність до неї), її усвідомлених інтересів, ціннісних орієнтацій і уста­новок по відношенню до інших національностей.

Нація - коріння цього терміна лежить в латинському дієслові «nasci» -народитись. З нього і виник іменник «natio». Він означав: поро­да, рід або раса. Нація - це велике, модерне, динамічне, цивілі­зоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об'єдна­не навкрло якогось одного етносу, з національною мовою

______________ Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

державного рівня (та, можливо, однією чи кількома локальни­ми офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минуло­го, сучасного і особливо майбутнього.

Пролеткульт - культурно-просвітницька і літературно-художня ор­ганізація, яка виникла напередодні жовтня 1917 р. і припини­ла своє існування в 1932 р.

Розстріляне відродження - процес винищення радянськими караль­ними органами української творчої інтелігенції в 30-ті роки.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) - форма ук­раїнського православ'я, незалежна від іноземних релігійних центрів; самостійне, самочинне управління церквою своєю внут­рішньою життєдіяльністю і зовнішніми зносинами з іншими державами; повна незалежність церкви від інших єдиновірних церков, її організаційне самоврядування.

Шовінізм - агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить про­повідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації.

Питання до самоконтролю

1. Якою була національно-культурна політика Центральної ради та П. Скоропадського?

2. В чому суть політики українізації та які її наслідки?

3. Яка робота проводилась щодо культурного й духовного роз­витку національних меншин?

4. Що характерним було в 20-х роках для української літератури та мистецтва?

5. В чому полягала ідеологізація культурного життя?

6. Що це за теорія «боротьби двох культур»?

7. Яким чином після 1917 р. було втрачено для України величез­ний інтелектуальний потенціал?

8. Хто такий І.Сікорський?

9. Що це за творчий метод радянської культури «соціалістичний реалізм»?

Лекція 18. Культура України в 1917 - першій половині 40-хроків __

10. Яка сторінка національної культури увійшла в українську істо­рію під назвою «Розстріляне відродження»?

11. Як політичні процеси в Україні в 20-30-х роках відбились на розвитку української культури?

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1. Представниками якого напряму були:

а) В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський;

б) М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський;

в) Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський.

Неокласицизму, романтизму, символізму.

2. Ректором Української Академії мистецтв був:

а) Г.Нарбут;

б) М.Бойчук;

в) О.Мурашко.

3. Яку співачку назвав корифей українського театру П.КСакса-
ганський «українським соловейком»?

а) Оксану Петрусенко;

б) Соломію Крушельницьку;

в) Марію Литвиненко-Вольгемут;

г) Зою Гайдай.

4. Правильно розташуйте дати:

а) заснування Державного заслуженого академічного українсько­
го народного хору імені Г.Верьовки;

б) вихід на екрани фільму О.Довженка «Земля»;

в) відкриття у Києві пам'ятника Т.Г.Шевченку;

г) заснування Української Академії наук;

д) створення в Києві Державної української мандрівної капели
(скорочено - «Думка»);

є) вихід в ефір першої в Україні радіопередачі; є) заснування Лесем Курбасом одного з перших українських те­атрів «Березіль»;

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ж) заснування Української Академії мистецтв (згодом Художньо­го інституту) в Києві.

1917 рік, 1918 рік, 1920 рік, 1922 рік, 1924 рік, 1930 рік, 1939 рік, 1943 рік.

Теми рефератів

1. Визначальні фактори розвитку культури України в XX ст.

2. Національно-культурна політика Центральної Ради та П.Ско­ропадського.

3. Іван Огієнко і національна вища школа в Україні.

4. Національно-культурне піднесення, його суперечності і трагіч­ний обрив (20-30-ті роки XX ст.).

5. Політика українізації та її вплив на культуру.

6. Культурний розвиток національних меншин.

7. Здобутки і трагічні сторінки літератури. «Розстріляне відрод­ження».

8. Посилення імперської політики в СРСР, початок тоталітарного наступу на українську національну культуру та інтелігенцію.

9. Міфологія радянського тоталітаризму.

10. О.Довженко - кінорежисер, драматург, письменник.

Лекція 19

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х -90-х РОКАХ XX ст.

• Культурне життя в Україні у другій половині 40 - на початку 50-х років.

• Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської «відлиги».

• Культурні надбання української діаспори.

• Українська культура в 70-80-х роках.

• Тенденції сучасного національно-культурного відродження.

Під час Другої світової війни всю територію України було окупо­вано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й віднови­ти систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у рес­публіці розгорнувся рух по відбудові й ремонту шкіл власними за­собами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с Верхівця колишнього Вчорайшанського райо­ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було за­безпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мере­жа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціа­льною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мере­жа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними по­діями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, від­криття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського універ­ситету. За післявоєнне п'ятиріччя відновилась робота всіх вузів Ук­раїни, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р.

Кордон М.В. 4 Українська та зарубіжна культура»

до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки - Академії наук УРСР.

Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна ста­лінська ідеологія. Починаючи з 1946 p., офіційним теоретиком пар­тійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896-1948) було підняте питання про «ідеологічну чистоту про­летарської культури». «Ждановщина» позначилась боротьбою проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низь­копоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко пе­ретворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.

В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «ук­раїнського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітиз­му» - теорії про всесвітній характер людського громадянства. Пар­тійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за перед­мову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), І.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був відне­сений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згаду­валось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інте­лігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л. Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухва­лило постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». У ній вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів

Лекція 19. Культура України у другій половині 40-х -90-хроках XXcm.

і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націона­лістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих пись­менників...». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф.Єневича «Про націо­налістичні помилки М.Рильського». Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф.Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильсь­кого примусили каятися і публічно «визнавати» помилки та гріхи.

Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продо­вжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 p., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з'яви­лась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літера­турі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В.Сосюри «Любіть Україну».

Роздумуючи над цими явищами. О.Довженко, творчість якого та­кож було названо неприйнятною і якого ще під час війни звинувати­ли у «націоналізмі», у липні 1945 р. з болем занотував у своєму що­деннику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, - невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльо­зи, коли народу боляче?...».

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими «космополітами». Відомі в Україні літературні та театральні критики І.Стебун (Кацнельсон), Я.Санов (Смульсон), Є.Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культу­рою Заходу, в замовчуванні зв'язків культури українського народу з культурою російського народу. Статті проти них рясніли такими сло­вами, як «безродні космополіти», «естетствуючі нікчемності», «низь­копоклонники», «антипатріотичні торгаші». У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки радянських письменників України з по­рядком денним «До кінця розгромити космополітів-антипатріотів».

Відвертий антисемітизм, зведений у ранг державної політики, проявився не лише в ідеологічних кампаніях, айв організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито відомого

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

театрального режисера С.Міхоелса. В Україні також поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних на­ук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній ця наукова установа, праці її співробітників підда­валися грубій, необ'єктивній критиці. «Серйозні помилки і перекру­чення буржуазно-націоналістичного характеру» вбачали у працях професора М.Н.Петровського «Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943).

Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на пи­тання історії України в тій або іншій мірі» кваліфікувалися праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (вийшов у 1941 р. за редакцією С.Бєлоусова, К.Гуслистрго, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова), «Нарис історії України» (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією КГуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том «Історії України» (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Пет­ровського).

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбу­лася у серпні 1948 р. На ній малоосвічений шарлатан від науки Т.Д.Лисенко, який вважав генетику «буржуазною псевдонаукою», оголосив ген міфічною частинкою, «одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами - «вейсманістами-морганістами». Досягнення радянської та української генетики було перекреслено. В результаті на довгий час розвиток вітчизняної генетики припинив­ся. Почалися переслідування і розправи. Жертвами «лисенківщини» стало чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових по­зиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися люди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з «вейсманізмом-морганізмом». Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром гене­тики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки.

Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями.

Лекція 19. Культура України у другій половині 40-х - 90-хроках XX cm.

Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космо­навтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних ко­раблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Поперед­никами і сучасниками С.Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківсь-кого. Його батько, Богдан Олександрович (1868-1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був об­раний дійсним членом УАН. Українська земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї -тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п'яти Дер­жавних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозва­рювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворив­ся в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О.Патона й досі є голо­вною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було роз­роблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в мате­матиці - нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауре­атів Нобелівської премії українців ще не було. Хоча видатні діячі української науки мали можливість відзначитися, зокрема Іван Пу-люй. Зате- у списку лауреатів премії Нобеля є кілька видатних

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

письменників та вчених, чиє життя починаюся на українській землі. Так, лауреат Нобелівської премії з літератури Ш.Агнон (Ізраїль) народився в 1888 р. в Бучачі (нині Тернопільська область). Амери­канські дослідники З.А.Ваксман (медик), С.Кузнець (економіст), Р.Гофман (хімік) народилися відповідно в Прилуках, Харкові та Золочеві.

Лауреатом Нобелівської премії 1908 р. (разом з П.Ерліхом) став виходець із Харківщини Ілля Мечников (1845-1916) - людина з європейською наукової славою. Закінчивши Харківський універси­тет, він проявив себе в науці як мікробіолог і патолог, один з осново­положників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імуно­логії, створив теорію виникнення багатоклітинних організмів. Розроблене ним у Паризькому інституті Луї Пастера вчення про фагоцитоз (1908) набагато випередило свій час і заклало підвалини нового напрямку в фізіології.

У 40-50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі ук­раїнського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довжен­ко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працю­вали талановиті актори М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гриш-ко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, КХохлов, Ю.Лавров, М.Ро­манов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік - у півсотні разів більше, ніж театральна. Півтора-два де­сятки нових фільмів кожного року - такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська сту­дія хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60-80-х років відбувалось відродження ук­раїнського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно -

Лекція 19. Культура України у другій половині 40-х -90-хроках XX cm.

імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя - продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режи­серів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест».

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як КДанькевич, Д.Клебанов, А.Філі-пенко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, С.Люд-кевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський, композитор-жи-томирянин М.Скорульський (працював у Житомирі). В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915-1997).

Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каш­тани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти - моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Ці пісні звучали в усіх куточках республіки - від столиці до найвіддаленішого села, а «Пісня про рушник» з легкої руки Д.Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В.Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О.Білаш («Два кольори», «Ле-леченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Держа­вний заслужений академічний український народний хор під керів­ництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 p.. Київська держав­на академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравсько-го, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Мінь-ківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Де-регуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яб-лонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896-1976). Він є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повістей «Борислав сміється» І.Франка (1948), «Земля» О.Кобилянської (1950, 1954), до новел

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В.Стефаника (1958). Значний внесок зробив В.Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів обра­зотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: «На бій, слов'яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка - зброя пе­ремоги» (1942). На твори Т.Шевченка створив серію плакатів «Вра­жою злою кров'ю волю окропіте!» (1942) О.Довгаль.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) ук­раїнської еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

Лекція 19. Культура України у другій половині 40-х - 90-хроках XX cm.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кан-диба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Таку назву в історичній літературі дістало правління М.С.Хрущова. З одного боку, М.Хрущов намагав­ся десталінізувати політичне життя України, з іншого - не міг доз­волити собі відійти від основних ідеологічних настанов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії - В.Затонського, С.Косіора, М.Скрипника, Ю.Коцюбинського, В.Примакова, Г.Петровського та інших. Про ре­абілітацію українських пебільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

мови» Б.Гріненка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І.Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда не­послідовно, спробу провести українізацію університетів.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З'явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А.Камю, Ф.Кафки, Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної захід­ної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впли­вала на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей.

«Відлига», десталінізація суспільства після XX з'їзду КЛРС ство­рили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демок-ратизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розст­ріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного сло­ва - П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський, дитячі роки якого пройшли в селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині. Ха­рактеризуючи творчість своїх старших колег по перу, А.Малишко писав: «Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мис­тецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський - до живопису, Володимир Сосюра - до ніжної ліричної акварелі».

Плідно працював М.Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська - не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Ду­ма про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О. Гончар, якого Михайло Шолохов назвав слав­ним і справжнім прозаїком. У 60-80-х pp. він виступив з творами «Тронка», «-Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О.Гончара «Собор» (1968). Пись­менник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духов­ної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась

Л екція 19. Культура України у другій половині 40-х - 90-хроках XX cm.

романами і повістями «Розгін» і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея» І.Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка, якою відзначатися і літературно-мистецькі твори.

В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись­менників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен (М.В.Хомичевський) (9.12.1897-12.03.1983), який понад 50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарованого, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант, диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, цер­ковний і громадський діяч.

Дата добавления: 2015-05-09