Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук)

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко — український та американськийскульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об'єднання Мистців Українців Америки (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури. Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року. Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму. Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г. Аполлінером, П. Пікассо, Ф. Леже, М. Дюшаном, Р. і С. Делоне, А. Родченко, П. Ковжуном, послідовниками і дослідниками. Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О.Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви… Понад півстоліття ім'я Архипенка офіційним мистецтвознавством замовчувалося в Україні так само, як імена К.Малевича, Б.Кандинського, О.Екстер, Д.Бурлюка, М.Бойчука. Їхні образи існували в переказах старшого покоління художників. Вони були не лише міфом про свободу, але й активно впливали на формування нової художньої думки в мистецькому андеграунді за радянських часів, а особливо в пострадянське десятиліття

Казими́р Севери́нович Мале́вич — український радянський^[4] художник-авангардист білоруського походження, один з засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. алювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895—1897). В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904—1905) та в студії Ф. Рерберга (1905—1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12; «Врожай», 1911) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914). Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916).

Олекса́ндр Костянти́нович Богома́зов — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Є чільним представником українського й світового авангарду. 1914 року написав трактат «Живопис та Елементи» у якому розглянув взаємодію Об'єкта, Митця, Картини та Глядача, а також теоретично обгрунтував пошуки художнього авангарду. Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов. Найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930). Олександр Богомазов був не тільки митцем-новатором, але й теоретиком нового мистецтва. У 1913—1914 роках він написав теоретичний трактат «Живопис та Елементи» в якому розглянув: Взаємодію та ролі Об'єкта, Митця, Картини та Глядача в художньому творі; Взаємодію структурних елементів картини у сприйнятті глядачем — точок, ліній, базових геометричних фігур, кольорів, ритмів, иті. «Мистецтво — нескінченний ритм, митець — його чутливий резонатор», — казав Олександр Богомазов своїм студентам у Київському Художньому Інституті, професором якого він був у 1922—1930 рр. Свій викладацький досвід Олександр Богомазов використав для написання своєрідного педагогічного подовження свого трактату у 1928 р. Особливістю українського авангарду є незаперечний зв’язок із європейським модернізмом та, водночас, яскрава самобутність. Тому живопис багатьох малярів України важко «затиснути» межами того чи іншого декларованого маніфестами європейського напрямку – про це свідчать «синтетичність» у світобаченні та розмаїття художніх прийомів. Яскравим підтвердженням цього є творчість О.Богомазова.

Віктор Пальмов Живопис цього майстра вражає – настільки оригінальними здаються прийоми виразності, що їх застосовує В. Пальмов у своєму «кольорописі». Буяння фарб і, водночас, сяючі контури не дозволять глядачеві переплутати манеру митця з будь-чиєю іще. В Україні В. Пальмов пробув недовго – чотири роки, з 1919-го до 1923-го, помер він, як свідчить автор-укладач альбому «Невідомий російський авангард» О. Сараб’янов, «від невдалої операції» [1]. Але за цей невеликий строк художнику вдалося багато чим прислужитися українському мистецтву – він викладав у Київському художньому інституті, став співзасновником Об’єднання Сучасних Малярів України, орієнтованого на європейське мистецтво.

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к — українськийхудожник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові. Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, він навчався уВіденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській. Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво. Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріпленняфресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935). У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львоваі знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М.Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

60. Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм.

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, демі-фологізмом, аметафізичністю. Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів.
На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко – діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б.Летант поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом,критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних статей. Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин»(1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькі образки» (1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben» та інші. Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878 р.) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості. Неороманти́зм — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму. Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події. Українські автори: Юрій Яновський, Ольга Кобилянська ("Людина", "Царівна"), Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Хвильовий. Експресіоні́зм — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

61.М.Грушевський і його роль у розвитку української національної культури. М. Грушевський

вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги. У 1917 він випустив книгу "3 політичного життя старої України, Розвідки, статті, промови". До неї ввійшли праці вченого з української історії ХІІ--ХУІІ століть, видруковані свого часу в "3аписках наукового товариства ім. Т.Шевченка" і "Літературно-науковому віснику (1891--1912 рр.). Звертає на себе увагу проблематика відібраних розвідок. Поряд з двома статтями про ранні періоди українства ("Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІП віці" і "Галицьке боярство ХП--ХШ в.") автор вмістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, які в попередні часи та й в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі: "Хмельницький і Хмельнищина", "250 літ" (до роковин приєднання України до Московського царства), "Богданові роковини", "Виговський і Мазепа", "Шведсько-український союз 1708 р.", "Мазепинство" і "Богданівство".У грудні 1917 р, друкувалася збірка "3 старого й нового. Статті, промови, замітки", до якої ввійшли матеріали "Байда Вишневецький в поезіі й історії", "Український рух на схід", "Вихрест Олександр", "Барська шляхта", "Капнист в Берліні", "Мазепинець 1820 років", "Про що мріяли наші діти" та ін.Невдовзі мала вийти в світ книга "Під хмарою стоячою. 3 українського життя". У брошурі "3відки пішло українство і до чого воно йде" голова Центральної Ради окремо (і більш ґрунтовно) зупиняється на історичній аргументації права українців на власну державність і найголовнішому тогочасному домаганні -- широкій національно-територіальній автономії у федеративній демократичній Російській республіці.

62. Українська музична культура в другій половині XIX ст. Микола Лисенко. Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С. Гулак-Артемовський завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться». Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського. Центральна частина її—знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень «Про козака Софрона», «Про Байду», романси «Порада», «У діброві чорна галка». Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Головне у творчому доробку П. П. Сокальського — опери «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Полтава»), «Майська ніч», «Облога Дубна»,фантазії «Українські вечори», «На берегах Дунаю» та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70—90-ті роки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І.Франка («Безмежнеє поле»), Є.Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне. («Коли розлучаються двоє») та ін. На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструментальну музику. Він е автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п´єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Із народнопісенними джерелами пов´язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. М. Вербицького. Йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І. І. Воробкевича. Серед його хорових творів — композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

63.Особливості культурного розвитку Галичини у першій половині ХХ ст Особливо активно розвинуло свою діяльність в реґіоні товариство "Просвіта" (1901 - 1939 рр.). Численні його філії діяли по всій Галичині. В той час проходило заснування хорових колективів, театральних гуртків і оркестрів при філіях "Просвіти", їхній репертуар включав як народні пісні, так і твори українських композиторів, рівень виконавської майстерності зростав. Активністю і культурною різноплановістю відзначалися гуртки "Союзу українок": хори, театральні гуртки й оркестри. З ініціативи цього

товариства влаштовувалися концерти на честь Тараса Шевченка, Івана Франка, свята матері, Маланки, св. Миколая, "Андріївські вечори" тощо. Особливе місце в культурно-мистецькому житті Західної України займає Товариство "Хор "Боян" у Львові, Дрогобичі та Бориславі". Це одне з унікальних явищ української культури - співоче товариство "Боян", яке не лише відіграло надзвичайно велику роль у розвитку професійної музики, а й мало значне політичне, патріотичне та загально-просвітницьке значення. В Галичині існували 5 і 6-класні середні школи-гімназії, які в 1849 р. були реорганізовані у 8-класні, і тоді ж почалося створення реальних середніх шкіл. Однак з 1867 р. в українських середніх освітніх закладах викладовою мовою стає польська. Після довгої боротьби, у 1874 p., було дозволено викладати українською, а в кінці XIX ст. при польських гімназіях стали організовуватися паралельні українські школи та класи. У 1864 р. у Львові був заснований український професійний театр при товаристві «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Він познайомив Галичину й Буковину з найкращими досягненнями театрального мистецтва України, Росії та європейських країн. В його становленні і розвитку брав участь М. Кропивницький. В містах Галичини та Буковини з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будівлі політехнічного інституту (арх. Ю. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер).

64.Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр. Втрати освічених людей в 1917 - 1921 рр. були великими. Тисячі інтелектуалів, діячів культури емігрували за кордон. З утворенням Центральної Ради в Україні було взято курс на відродження національної школи. Нова влади проголосила створення єдиної обов’язкової,безплатної,загальноосвітньої,світської демократичної школи. Відбувалася децентралізація освіти Створювалися відділи освіти національних меншин та ради освіти. У короткі терміни на приватні та громадські кошти Центральна Рада розвернула будівництво української школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми, розроблений план українізації школи. Відкривалися нові українські вищі навчальні заклади. Так, у жовтні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет. За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет в Києві, 22 жовтня – в Кам’янці-Подільському. Після приходу до влади Директорії процес централізації освіти знову змінився на децентралізацію. Управління освітянськими справами передавалося місцевим органам. Важливою подією в освітянському житті стало прийняття у січні 1919 р. закону про державну українську мову в УНР. Цьому сприяв затверджений Міністерством освіти новий правопис. Культурно-освітні організації «Просвіти» створювали бібліотеки, різноманітні гуртки і курси, видавали українські книги та журнали. 24 листопада 1918 р. за часів Гетьманату відбулося урочисте відкриття Української академії наук. Вона мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. До структури відділень увійшло три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій і комітетів. Першим президентом УАН став В.Вернадський. В цей час активно працювала ціла плеяда видатних вчених серед них: історик Д.Багалій, геофізик В.Вернадський, філолог А.Кримський, біохімік О.Палладін, містобудівник Є.Патон, хімік Л.Писаржевський, педагог О.Музиченко та ін.

65.Створення Української Академії наук, наукові досягнення В. Вернадського, Д. Багалія, М. Кащенка, О. Фоміна та ін. Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:історично-філологічний,фізико-математичний,соціально-економічний. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського. Згодом президентами Академії обиралися Василенко (1921—1922), Левицький (1922), Липський(1922—1928), Заболотний (1928—1929),Богомолець(1930-1946),Палладін(1946—1962),Патон(з 1962 року). Вернадський - Засновник першої наукової бібліотеки в Україні. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології,визначив роль організмів у геохімічних процесах. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії. Багалій - український історик, філософ та громадський діяч, академік Всеукраїнської Академії Наук (з 1919). Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15-18 ст. Кащенко- радянський біолог, один з перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві. Разом з вченим В. О. Караваєвим створив зоологічний музей і був першим його директором (1919—1926). Праці О.Фоміна присвячені питанням морфології, систематики і флори Кавказу, Криму, Сибіру, Далекого Сходу й України. Фомін розробив вперше ботанічне районування України і систематичне вивчення спорових рослин УРСР.

66.Культурний рух періоду Центральної Ради. Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні.На 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів. Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа — осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. У 1917—1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» Коноваленка; «Лісові ритми» Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова. Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, А. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів. З ініціативи ЦР було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко).Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори — О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. На грунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.

67.Становлення української культури в період гетьманату П.Скоропадського (1918 р.) Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас). Постановки були переважно патріотичного характеру: п'єса "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого в театрі Миколи Садовського, "Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської в Державному народному театрі. Створювалися мандрівні театри. Театральна рада розробила програму організації мандрівних театрів, профінансовану урядом. Програма визначала маршрути гастролей, які мали охопити не знайомі з театральним мистецтвом віддалені міста і села. Процеси організації та функціонування мандрівних театрів координував на державному рівні М.Садовський. Українізація театрального життя тривала - на початку 1919 р. почався перехід на український репертуар Київського міського оперного театру. 11 січня 1919 р. Директорією було ухвалено рішення про заснування у Києві національного державного оперного театру. На початок 1919 р. в Україні нараховувалося 45 хорових колективів, що називали себе національними. Одним з найбільших і найдієвіших музичних колективів був Державний симфонічний оркестр імені М.В.Лисенка. 30 грудня 1918 р. він дав свій перший концерт, під час якого були виконані Друга симфонія П.Чайковського та уривки з опери М.Лисенка "Тарас Бульба". Найвизначнішою подією музичного життя часів Директорії безперечно було створення Української республіканської хорової капели. Український національний кінематограф, що виник майже одночасно з Українською Народною Республікою, в період Директорії продовжував розвиватися. товариство "Українфільма" організувало кінематографічну зйомку в'їзду Директорії до Києва. 30 грудня 1918 р. в кінотеатрі Шанцера на Хрещатику відбулася прем'єра документального фільму "В'їзд Директорії". В інших культурних галузях - літературі, образотворчому мистецтві – позитивні зміни здебільшого втратили той масштабний характер, що спостерігався за Гетьманату. Репертуар театрів стає майже виключно українським. Перед мандрівними театрами та музичними колективами ставилося завдання: пропагувати національну ідею по всій території України, особливо в місцях, віддалених від культурних центрів. З цієї ж причини в молодому українському кінематографі домінують документальні фільми - хронікальні зображення останніх подій. Навіть українські художники були більш затребувані, як пропагандисти, що малюють плакати.

68. Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський). Винниче́нко- вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований. За кордоном разом iз М. Грушевським видає часопис «Промінь».Член Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.У листопаді 1918 р.став головою Директорії.Він-автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина». В «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила». Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове і по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), трусливе українофільство і шалений націоналізм. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). З 1910 р. курс загальної психології в Київському університеті починає читати талановитий філософ, психолог В. В. Зеньківський. Особливістю розробленого ним лекційного курсу став тісний зв'язок психології з «історією педагогічних учень» та загальна релігійна спрямованість. намагався виховати у студентів інтерес до психології, привернути їх увагу до нових досліджень у цій галузі, заохотити до наукової роботи. З цією метою він почав відновлювати роботу психологічної лабораторії, яка не працювала. Серед основних його наукових праць: «Про соціальне виховання»,«Психологія дитинства». Донцов- Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. З 1922 р. — знов у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник», друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці.У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм». Липи́нський- видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії. Основні праці: «Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква в історії України», «Україна на переломі. 1657—1659».

69. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, і особливо у висліді національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації. Завдяки українізаційним заходам у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. У висліді за 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження. Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні. Особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбисти М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

71. Література і театр в умовах радянського мистецького життя У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання — "Літературно-критичний альманах" і журнал "Музагет",які присвячувалися наймодернішим творам. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі — журнали "Мистецтво" (1919—1920), "Шляхи мистецтва" (1921—1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо. "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 pp., мав свою групу Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський. Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу "Книгар") відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова. У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич ("Привітання життя"), О. Ольжич ("Ріньє"), Святослав Гординський ("Барви і лінії", "Буруни", переспів "Слова о полку Ігоревім"), Наталя Лівицька-Холодна ("Вогонь і попіл"), О. Турянський (поема в прозі "Поза межами болю") та інші. Такі письменники, як С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та ін., що утворили 1928 р. літературну організацію "Горно", тримали зв'язок з Міжнародним об'єднанням революційних письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в радянській періодиці. Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925—1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля". В Україні твориться і новий театр. Макети мистецького об'єднання "Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік "естетичного театру" — від шаблонів акторського виконання, від гри "нутром". З цієї студії швидко виріс "Молодий театр" (1916). Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава "Цар Едіп". Вона була не лише театрально-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. "Гайдамаки" були показані вперше у березні 1920 р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Новий український репертуар в театрі "Березіль" пов'язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава "Народний Малахій". Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Наступною п'єсою Куліша стала комедія "Мина Мазайло" — про впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя. Великий розголос мала й прем'єра п'єси І. Микитенка "Диктатура" (1930). Почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

71. Пам’ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр. в Україні – причини і передумови встановлення. За сприятливих умов для відродження вітчизняної культури у газетних матеріалах 1920-х р. постійно порушувалися проблеми дослідження духовної спадщини українського народу, створення системи пам'яткознавства. Грунтовні теоретичні й аналітичні статті, постанови уряду УСРР, нормативні документи офіційних установ, інформаційні повідомлення, кореспонденції, дописи, листи та інші матеріали з центру і місць, резолюції зібрань пам'яткоохоронних громадських організацій, критика й бібліографія, зокрема про нові краєзнавчі видання, - усе це було підпорядковане головній меті - широкому інформуванню громадськості про теорію та практику охорони об'єктів історії і культури України у зазначений період. М.Манізер створив пам’ятники Т.Г.Шевченку, що були встановлені в Харкові у 1934 р., у Києві в 1939 р.

72.73 Мистецькі спілки 1920-1930-х років в Україні та їхній вплив на розвиток українського мистецтва. Літературні процеси в Україні. Діяльність літературних об'єднань "Плуг", "Гарт", "Ваплліте", "Молодняк" та ін.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. З 1931 — Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року.Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Такою ж була за своєю суттю й організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили. Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йо-гансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАШПТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Створена за ініціативою М. Хвильового, вона об'єднала багатьох кращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: М. Хвильовий, В. Яловий, Г. Коцюба, М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенчен-ко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський, О. Слісаренко, Г. Епік та інші. Молодняк — організація комсомольських письменників (1926—1932). До якої входили у Харкові — Павло Усенко, Леонід Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші; у Києві — Божена Коваленко, Олександр Корнійчук, Микола Шеремет, Анатолій Шиян, П. Кодесник, Андрій Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал. «Молодняковці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту». Романтика оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату.

Дата добавления: 2015-05-09