Історія 2 страница. У деяких монастирях існували школи підвищеного типу

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філо­софської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аске­тичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не про­никала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

Білет №9

1. Ремесла в Україні

Ремесла на українських землях у давні часи і в Середньовіччя

Ремесло було високо розвинуте в античних містах Північного Причорномор'я. У ранню добу, починаючи з 1-го тисячоліття почалося відокремлення ремесла від сільського господарства; тоді ж можна говорити про дві основні галузі ремесел: залізоробне і гончарське виробництво.

За княжої доби міські ремесла відрізнялися від сільських складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. У великих містах існувало вже бл. 60 ремісничих фахів: спеціалізовані галузі металургії, ковальство,виробництво зброї, гончарство, теслярство, ткацтво й кравецтво, обробка хутра, шкіри, льону і вовни, кістки і каменю, виробництво скла, додатків до харчування (напої) та ін. Зокрема, високо були розвинені вироби прикрас: одягу, оздоблення храмів, палаців та ін. будов; славилисяіконописці й золотарі.

За соціальним станом ремісники Київської Руси поділялися на сільських вільних ремісників, холопів (рабів) на князівських, боярських або монастирських дворах і найчисленнішу групу вільних міських ремісників. Вони здебільшого оселялися в одному районі чи вулиці міста, по них і досі залишилися назви (напр., на київському ПодоліМечники, Кожум'яки, Гончарі тощо). Для захисту своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися в товариства, які можна вважати зародками пізніших цехів — вони переважно мали назву дружин, на чолі яких стояв старійшина (староста). Ремісники деяких фахів (напр., золотарства) Київської доби вдосконалювалися головним чином на грецько-візантійських зразках. До міст Галицько-Волинської держави князі Романовичі запрошували майстрів із заходу: Німеччини, Чехії, Польщі, надаючи їм особливі привілеї. Поруч з тим чимало виробів спроваджувано з інших країн, головним чином з Близького Сходу і Візантії.

Татарська навала деякі галузі його цілком занепали, інші зазнали погіршення техніки й якости виробів, послабли зв'язки міських ремісників з ринком. Найскоріше ремісництво відновилося у Галицько-Волинській державі, де у 2-й пол. XIV — 1-й пол. XV ст.ст. постала цехова організація в системі Маґдебурзького права. Вона швидко поширилася, і з кінця XVI — поч. XVIІ ст.ст. ремісники були об'єднані у цехи вже майже в усіх більших містах України. Цехи мали завданням регламентувати виробничу діяльність (продукцію, якість, ціни) майстрів і захищати їх від утисків можновладців, влади, а також від конкуренції сільських ремісників, які переселялися до міст.

Цехи гуртували кравців, шевців, кушнірів, постригачів, угнарів (гарбарів), сідельників, ковалів, слюсарів, ливарів, теслів, бондарів, токарів, різників, пивоварів, пекарів,цегельників, каменярів, з новіших ремесел — рукавичників, поясників, юхтинників, сап'яників, шабельників, рушничників, годинникарів, друкарів, граверів тощо.

Найбільшим ремісничим осередком був Львів, у якому вже у 2-й пол. XV ст., було понад 50 ремісничих професій, а у 1-й пол. XVIІ ст. — 133 ремісничі фахи; цехів наприкінціXVI ст. було 27, у 1-й пол. XVIІ ст. — 33, у яких працювало бл. 2 000 цехових ремісників, пересічно 4 на одну майстерню (майстер, 2 підмайстрі, 1 учень). На другому місці бувКиїв (у XVI ст. — 20 ремісничих цехів); менші осередки: Луцьке, Кам'янець Подільський, Перемишль, Ярослав.

За соціальною структурою ремісники належали до середньої групи міщанства (майстрі і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстри, учні та більша частина позацехових ремісників, т. зв. партачів). Більшість заможних майстрів були поляки, німці або вірмени. Українців серед цехових ремісників на Західній Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами. У Львові, напр., хоч українці працювали у бл. 50 галузях ремісництва вони могли належати лише до 9 цехів, проте і в тих мали чимало труднощів. Часто управи міст забороняли українцям ремісникам проживати і працювати за своїм фахом поза визначеними для них дільницями (напр., на Руській вулиці чи на передмістях). Для захисту своїх прав українькі ремісники разом з ін. прошарками українського міщанства гуртувалися у братствах. Взагалі права ремісників були обмежені у містах, які не мали маґдебурзького права.

[ред.]Розвиток ремесел у Нові часи

З 2-ї пол. XVIІ ст. ремісництво на Західній Україні й на Правобережжі зменшилося у зв'язку з загальним занепадом міст і міщанства, поширенням нецехового ремесла (у Львові партачі становили з сер. XVIІ ст. бл. 40% загальної кількости ремісників), поселенням при старостинських замках, панських дворах у містах і на передмістях підданих сільських ремісників, конкуренцією виробів єврейського ремесла тощо. Краще розвивалися ремесла в Києві й на Лівобережжі, зокрема у містах: Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Ніжені тощо. Воно поширювалося також серед козацтва та по селах.

На українських землях у Російській Імперії загально-імперський закон, що стосувався цехів, поширено на Лівобережжя (1785) і Правобережжя (1840). За законом з 1852 року, у містах і містечках існували ремісничі управи. Ремісник, який не мав звання майстра і не записався до цеху, не мав права керувати ремісничим закладом, тримати робітників та виставляти вивіску. Кількість ремісників у 9 українських губерніях, об'єднаних у цехи, становила за даними на 1858 рік — 77 000 осіб, у т.ч. 32 500 майстрів, 28 400 робітників і 16 800 учнів. За ін. даними число всіх ремісників у містах становило бл. 100 000.

За австрійським переписом 1773 року в усій, тобто і Західній (польській) Галичині жило 44 000 ремісників, у т.ч. ткачів 17 900, ковалів 2 800, кушнірів 1 800, шевців 5 500, кравців 2 800, бондарів 1 400, гончарів 1 200, колодіїв 1000; ремісників-євреїв було 16 000. 1837 року в Галичині нараховували 45 000 ремісників, які платили прибутковийподаток.

У 1-й пол. ХІХ ст. ремісництво відчуло тиск фіскальної політики на центральних і східних землях і в Галичині. Ще неґативніше на ремісників вплинули у 2-й пол. ХІХ ст. розвиток фабричної промисловості і капіталізму, побудова залізниць, що полегшило підвіз фабричного краму (переважно з неукраїнських земель), втрата значення ремісничих цехів (з1900 російський уряд почав вживати заходів до скасування решток цехового устрою), низька освіта ремісників та лихварство. Особливо кризовими були для ремісництва 1870 — 90-і pp. Значна частина міського ремісництва, не витримуючи конкуренції фабрично-заводської продукції, відмирала; краще розвивалася кустарна промисловість. На допомогу ремісникам і зокрема кустарям прийшли деякі урядові агентства (1888 року засновано урядовий Кустарний комітет) і особливо земства. Їх заходами створювалася інструкторська допомога, постачалися деякі види сировини з державних підприємств, відкривалися кустарно-ремісничі учбові майстерні та організовувалися мїсцеві і міжнародні виставки кустарних виробів, на яких були широко представлені вибори з України (кролевецькі тканини й ін.). Головне управління землевпорядження і хліборобства посередничало у купівлі ремісничих і кустарних виробів замовниками — військовими і морськими відомствами, постачало кустарям безкоштовно і в кредит зразки верстатів,двигунів та ін. знаряддя, видавало мистецькі альбоми зразків кустарного виробництва тощо. Деяке значення мала спроба організації кустарних кооператив (1913 року у 6 українських губерніях Російської Імперії було створено 18 таких кооперативів).

У Галичині й на Буковині ремесло не мало особливої допомоги з боку уряду. Ремісничі палати у Львові й Чернівцях (при крайових відділах) вели статистику ремісників, влаштовували ремісничі виставки, опікувалися (у Львові) ремісничим Промисловим Музеєм тощо. Допомогу українським ремісникам надавали міщанські братства у Львові (з1872 року) і згодом в інших містах Галичини та засноване в 1881 році В. Нагірним ремісниче товариство «Зоря», яке зокрема опікувалося ремісничою молоддю, що прибувала з сіл до міста. Таку мету мали також будівельний комбінат, заснований у Львові І. Левинським, та жіноча кравецька спілка «Труд». Зростання українського ремісництва у містах Західної України (менше центральних і східних земель) утруднювало опанування ремеслами неукраїнським елементом, а також те, що діти заможніших українських ремісників лише рідко залишалися працювати у фахах батьків.

Українські ремесла у ХХ столітті

Перед Першою світовою війною у 9 українських губерніях Російської імперії ремісників і кустарів було 700 000, у т.ч. кустарів 358 000, самостійних ремісників (за матеріалами Міністерства Торгівлі і Промисловості) 57 000, необлікованих кустарів і ремісників 105 000, кустарів харчо-смакової промисловості 135 000, учасників різних нетоварових промислів 45 000. Кустарі жили переважно у селах, ремісники — в містах. У Галичині (всій) на поч. ХХ ст. було 6л. 85 000 дрібних ремісничих підприємств, які давали працю бл. 130 000 осіб. Попри часткове зменшення ремісників в Україні на переломі ХІХ-ХХ ст.ст., ремесла і кустарна промисловість до 1914 року були основним джерелом задоволення потреб широких споживачів виробами легкої й харчової промисловості. У ремеслах і кустарній промисловості працювало більше осіб, ніж у великій цензовій.

На поч. 1920-их pp. значення ремесел на центральних і східних землях у зв'язку з занепадом фабричної промисловості на деякий час збільшилося. Число ремісників і кустарів в УРСР зросло до 820 000 (1928), у т.ч. 179 000 в кустарно-пром. кооперації; тоді як у цензовій промисловості працювало 620 000 осіб; натомість вартість продукції нецензової (ремісничої і кустарної) промисловості становила лише 15% від всієї промисловості. Згодом суцільна націоналізація й розвиток фабричної промисловості спричинили занепад ремесла; його і кустарну промисловість об'єднано майже повністю у промислову кооперацію, і самостійних ремісників і кустарів нараховувалося у 1939 році ледве 57 700. На західно-українських землях до часу їх приєднання до УРСР відносини залишилися ті самі, що й до війни 1914. На укр. землях у Польщі ч. ремісників було таке саме, як до війни (понад 90 000).

Після ліквідації пром. кооперації у 1960 Р. і кустарну промисловість передано до системи держ. місц. промисловості. Попри поширення з 1966 місц, промисловості на нові асортименти продукції, кустарне і ремісниче виробництво, хоч і не реґляментовані урядово, — не зникли. Вироби цих промислів не тільки використовуються у господарствах продуцентів, але йдуть на ринок (зокрема — сіль.) і все ще широко обслуговують потреби місц. населення у житловому будівництві, кравецтві, шевсгві. тощо. Хоч в офіц. статистичних даних ч. ремісників і кустарів не подається, але воно має бути чимале.

1. Вплив християнства на розвиток культури Київської Русі.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною, мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу, до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

У Київській. Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання, який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на. розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції.

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський конопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною. богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. звони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

1. Агіографічні твори – описи життя давніх святих і мучеників.

Агіографічні твори (від грецького "агіос" — священний, "графо" —пишу), де описано житія святих подвижників, адресувалися аж ніяк не тісному колу інтелектуальної еліти. Вони становили собою предмет щоденного читання і приклад для повчання, реально формуючи в широкого загалу давньоруської суспільності певне світосприймання, уявлення про етичний ідеал.

На Русь цей жанр прийшов із Візантії з прийняттям християнства. У візантійській агіографії склалися різні типи творів, залежно від характеру життєвого подвигу героя, котрому вони присвячувались. Найдавніші поміж них були "Мартирії" —оповіді про страждання та смерть християнських мучеників. Після Міланського едикту (313 p.), який установив християнство як офіційну релігію Римської імперії, свою увагу апографи зосереджують не так на зображенні християнських страдників, мучеників за віру, як на оспівуванні активних діячів християнської віри. Описуючи життєвий шлях героя від дня його народження й аж до смерті, такі твори оспівували життя. Це відповідало високим вимогам християнської етики. Так помалу формується ще один жанр агіографії — "біос", або ж властиво "житіє". Там ішлося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини. Автори християнських житій використовували конкретний досвід греко-римської біографії. Здебільше житія святих об`єднували у збірках, що були двох типів: "Пролог" (грец. "Синаксар", "Мінологія") містив у календарному порядку стислі описи життєвого шляху та подвигів святого, а "Четьї-Мінеї" —книги для читання —складалися з поширених житій, що чергувалися по місяцях і числах, на які припадав у церковному календарі день пам`яті святого.

Згодом до таких збірок додалися й "Патерики" ("Отечники"), котрі об`єднували цикли новел про подвижників — мешканців певної місцевості або ж монастиря.

Перекладні агіографічні твори були знані в Київській Русі починаючи з ХІ-ХП ст. На ці часи припадає поширення в києво-руській культурі житій Миколи Чудотворця, Антонія Великого, Юрія Звитяжця, Івана Золотоуста, Сави Освяченого, Олексія — чоловіка Божого та інших. З-поміж перекладних Патериків найбільшої слави зажив "Синайський патерик", присвячений житіям сирійських монахів, та "Єгипетський патерик" ("Перекази про єгипетських чорноризців"). Трохи згодом поширюється також "Римський патерик", складений на Заході.

Корпус перекладної літератури такого типу містив у собі вже сформований агіографічний ідеал. І хоча він був занесений у давньоруську дійсність з чужого грунту, проте сприймався цілком у готовому йигляді, як канон. Водночас процес засвоєння канону коригувався згідно з реаліями києво-руської дійсності. Тому створені на Русі житія становлять інтерес не лише як результат трансляції загальнохристиянського ідеалу святості. В них виявляємо сліди неминучих перетворень, які зумовили своєрідність його тогочасного вітчизняного варіанту.

Річ у тім, що агіографічні твори, як уже було сказано, адресувалися широкій аудиторії. Тож вивчення їх дає змогу відтворити образ світосприймання, притаманного найширшим масам давньоруської суспільності.

Агіографічна література становить особливий інтерес з огляду на завдання відтворити етичний ідеал, як він сформувався в Київській Русі. Адже ж бо головною метою, в ім`я якої творив агіограф, було не описання історичних подій та біографій видатних діячів, а напучення на моральне життя. Агіограф, за висловом В.Ключевського, прагнув "представити в біографічних рисах моральні парадигми"11. Головним героєм твору був образ святості як зразок, мрія культури. Тут здійснювалося ідеальне пере^ творення життя, стверджувався той ясний, чистий та прекрасний світ, що підноситься над повсякденністю і визначає ті граничні підстави, на які мусить орієнтуватися в своєму буденному житті людина. Тут, говорячи словами Г.Федотова, встановлювався "шлях для всіх, позначений дороговказами героїчного подвижництва небагатьох"12.

Твори агіографічного жанру розробляють принаймні два найважливіші складники середньовічного світосприймання. По-перше, уявлення про світ, і передовсім про ту вперше встановлену середньовічним світоглядом компоненту цього уявлення, яка протиставлялася світові наявного буття,— про світ ідеально перетворений, "Царство Боже", що про нього благовіствував ХрисФос і що його відсвітом був світ святості. І по-друге, уявлення про моральний ідеал, яке в середньовічній свідомості становило собою серцевину святості, головне її ядро.

Між іншим, саме ця зосередженість на змалюванні ідеалу спричиняла, як відзначають дослідники, певну знеособленість образу людини, відтвореного агіографічною літературою. Говорячи про особливості агіографічного стилю, І.Єрьомін відзначав як специфічне властиве йому прагнення "позбутися всіх рис індивідуального характеру" героя, вивільнити образ його "від усього тимчасового", всього "часткового" та "випадкового", дати узагальнене втілення добра і зла, "злочинства й святості", прагнення "звести до якоїсь абстрактної "єдності" все багатоманіття дійсності" і т. ін. Житія святих наслідують зразки скоріше літургійні, аніж історичні. Вони малюють не портрет, а образ, ікону. Сказане стосується надто проложних житій. І все ж таки характеристику давньоруської житійної літератури, гадаю, було б неправомірно обмежити лише цим.

Г.Федотов, говорячи про вітчизняну агіографію загалом, відзначав притаманну їй "тверезість і чуття міри", що різнить її з грецькими, а особливо латиномовними середньовічними житіями. Давньоруський агіограф прагнув не лише виразити вищий моральний ідеал, а й відповісти на питання, як повинна прямувати до нього недосконала людська природа. Задля цієї мети він поміщає зображуване ним людське життя у ширший контекст, протиставляючи йому "правду Духа", котрий має свою сферу могутності й осереддям котрого є жива святість. Тільки ж і святість на землі є боротьба, яка тільки частково увінчується перемогою. У цій боротьбі загрожують спокуси, ба й навіть падіння. Житія та легенди знають уже вславлених святих. Але "Патерики", аскетичні трактати, "Добролюбства" ("Philocalia") оповідають про боротьбу, про спокушання й падіння святих. Це тому, що аскетика бажає бути школою, хоче показати шлях спасіння і не може приховувати всіх труднощів цього шляху. Лише цілковита правда годна бути вчителькою життя14.

Вітчизняна агіографія не тільки стверджувала моральний ідеал, але й намагалася збагнути внутрішній, духовний світ людини, передовсім досліджуючи шлях досягнення й наслідування цього ідеалу. Увагу тут зосереджено на внутрішньому світові людини, на змаганні різних поривань, що стається в душі зображуваного героя. Через образ святого вперше у вітчизняній духовності утверджується почуття сумління, ідеал духовної любові, милосердя, співчуття, готовності до самопожертви в ім`я щастя ближнього свого.

Білет №10

1. Народна медицина.

Народна медицина - одна з найважливіших галузей народних знань, яка визначає соціально-гігієнічні норми, побутову культуру, психологічні норми спілкування, її можна розглядати як складову традиційної культури. В народній медицині поєдналися позитивні емпіричні знання, засоби лікування, словом, досвід місцевих спостережень, світоглядні уявлення та вірування різних епох. Це - народні уявлення про анатомію і фізіологію людини, народне розуміння етіології захворювань, погляди на народних лікарів, методи діагностики та профілактики, санітарно-гігієнічні норми, класифікацію лікувальних засобів.
Народна медицина має два начала - раціональне та ірраціональне. Традиційно головне місце у раціональному лікуванні населення України посідають трави, що було одним з основних напрямів народної лікарської терапії. Спостерігаючи за навколишньою природою і накопичуючи знання про властивості рослин, люди протягом століть виробляли правила збору, сушіння, зберігання та застосування лікарських трав. Науково доведено, що біологічно активні речовини утворюються і накопичуються в рослинах у певні періоди їхнього розвитку, тому й заготовляти їх необхідно у точно визначений час. Система народних знань - важлива складова традиційно-побутової культури, раціональні відомості з різних галузей знань, набуті протягом багатовікової трудової діяльності народу. Потреби розвитку господарства спонукали людину виявляти закономірності у природі, спостерігати небесні світила, пізнавати й тлумачити різноманітні явища оточуючого світу. Незважаючи на певний розвиток наукових знань, українці навіть на початку XX ст. користувалися у повсякденному житті досвідом предків. Разом із тим на протязі століття система народних знань зазнавала чимраз відчутнішого впливу науки. Зростав рівень освіче-ності населення, народні знання поступово очищалися від забобонних уявлень та вірувань. Однак цей процес мав і свої вади, головна з яких - девальвація значущості раціональних народних знань, нігілістичне ставлення до безцінних скарбів народного досвіду.

Рослинне лікування. Використовували корінь, листя чи квітки залежно від того, яку частину рослини вважали цілющою. Листя зазвичай збирали перед цвітінням; підземну частину (корені, бульби) - восени чи ранньою весною, коли у рослини припиняється рух соків; кору ж, навпаки, заготовляли під час руху соків - навесні; насіння і плоди - у період їхнього достигання. Квіти рекомендували збирати на початку цвітіння рослин. Традиційно лікарські трави часто заготовляли у святкові дні, особливо на Купала. Радили йти по трави в "жіночі" дні (середа, п'ятниця), які, за народним повір'ям, є найбільш сприятливими. Вважалося, що трави можна збирати тільки до обіду. В Україні побутував звичай брати із собою окрайчик хліба, солі і класти на те місце, де росла рослина. Інколи радили класти й гроші, мотивуючи це платою землі за траву. Збираючи трави, "шептали".Слід зазначити, що існували і певні табу. Так, збирати трави могли тільки дівчатка та жінки старшого віку, а жінкам, які "перуться", "цвітуть", це робити не годилося.Українці широко застосовували трави, лікувальні властивості яких відомі ще від часів Київської Русі, згадки про них зустрічаються в лікарських і господарських порадниках, травниках.
Найкориснішими вважаються: полин гіркий, м'ята, аїр, лопух, звіробій, підбіл, золототисячник, валер'яна, конвалія, материнка, дивина, деревій, або "кривавник", "серпориз", "серпоризнік", подорожник великий і подорожник середній, вероніка лікарська, ромашка лікарська, чебрець, мучниця.Так, шанують українці звіробій, який вважається травою, що лікує 90 хвороб. Однією з найулюбленіших лікарських рослин є ромашка лікарська. Внутрішньо, у вигляді чаїв та відварів, її вживали при болях у животі, кольках, розладу та спазмах шлунка. Зовнішньо -- настоєм ромашки промивали гнійні рани, виразки, полоскали горло при хворобах застудного характеру. Широко ромашка застосовувалася при лікуванні жіночих та дитячих хвороб. Шанований в Україні й аїр, який використовували при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, головному й зубному болю, ним промивали рани та гнійні виразки, а також як жовчогінний засіб. Слід зазначити, що в народній фітотерапії широко застосовували отруйні рослини, серед яких чи не найперше місце посідає чистотіл. Його властивості були відомі ще за часів Київської Русі при лікуванні шкірних хвороб. У Середньовіччі чистотілом лікували не тільки шкірні хвороби, а й водянку та хвору печінку. Вживається чистотіл як зовнішньо (при боро-давках, грибках, лишаях та інших шкірних хворобах), так і внутрішньо -- при захворюваннях жовчного міхура, болях у грудях, ядусі, кашлі, застуді.Окрім того, для лікування широко застосовували суміші лікарських рослин. Зокрема, зубний біль лікували відваром з полину, німиці, коріння та-тарського зілля (аїру). Лікувати допомагали і дерева. Вагоме місце у народному лікуванні займала береза. Широко використовують бруньки, листя і сік берези. Горілчана настоянка на березових бруньках слугувала натиранням при ревматичних болях та як ранозагоюючий засіб, нею лікували екзему. Настоянка з листя берези застосовувалася при запальних хворобах нирок і сечового міхура. З березового листя робили компреси для вигрівання.Здавна широку лікувальну дію приписували дубу, а особливо його корі. Зокрема, нею гоїли рани, полоскали горло при хворобах слизової оболонки порожнини рота, при зубному болі, приймали внутрішньо у вигляді відвару при розладах шлунка, кишечника та сечового міхура.Шанованим деревом в Україні є вільха. З її листя робили постіль для тих, хто страждає на ревматизм та часті застуди. Кору вживали для полоскання горла. Молоденькі листочки вільхи прикладали до наривів та чиряків.
При хворобах застудного характеру широко вживали чаї та відвари з цвіту липи, яблук, груш, вишні. В народній медицині українців широко використовуються лісові ягоди. Так,чорниці вживали при пониженій кислотності шлункового соку, каменях нирок, недокрів'ї. Радили їсти ягоди чорниці і тим, у кого проблеми із зором. Відвар зчернишняка (листя чорниці) пили при застуді, хворобах шлунка, зокрема виразці. Популярною є також суниця. Відвар з її листя вживали при шкірних хворобах, хворобах печінки і селезінки. Ягоди брусниці корисні при гастритах, проносах, ревматизмі. Відваром з її листя лікувалися при ниркових каменях, ревматизмі, подагрі. Загальновідомі лікувальні власти-вості плодів малини при застудах, шлунково-кишкових хворобах, ревма-тизмі, діабеті.
У лікувальній практиці всього населення України широко застосовують овочі, зернові та технічні культури. Здавна у народній медицині перше місце посідали часник і цибуля. Витяжками з часнику й цибулі промивали виразки, часник використовували, щоб уберегтися від епідемій. Цибуля і часник слугували ліками при застудних захворюваннях. Сік із цибулі додавали у молоко і закапували в ніс. Хворі на ангіну полоскали горло водою з потовченим часником, а також натирали груди спиртовою настоянкою на часнику. При кашлі часником радили мастити підошви хворого. Часник прикладали до хворих зубів, радили його їсти при болях у серці, окрім того, ця рослина використовувалася в рецептах для лікування ніг, екземи. Цибулю, переважно печену, прикладали до наривів.

Дата добавления: 2015-05-09