Козацькы літописи. 1 страница

Вміст

Літературний стиль

Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами Патерика були монастирські перекази і печерський «літописець», на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. П. більш уважний до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим. Літописи підтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя.

Початкова історія монастиря представлена в П. «Словом про створення церкви Печерської» Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені «Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді — варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон же посилається тут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знайомий Симон. Друга тема «Слова» — наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.

Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь.

1. Виникнення професійного театру в Україні.

Театралізація в організації та проведенні традиційних календарних свят і обрядів, ігрові ситуації, які були обов'язковим елементом, з часом трансформувались у сценічні рішення. Залежно від "сценарію" дійство розгорталось у хаті або на вулиці, неодмінною його умовою була масовість, глядачів як таких не було, кожен мав роль і виконував її. Популярними були свята побутові (вечорниці, посиденьки, весілля), обрядові (Різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала, зелені свята, обжинки), ігрові та розважальні. Фантазія в ігрових ситуаціях не знала меж, поряд з реальними персонажами господаря, господині вводились і діяли фантастичні — чорт, Смерть, Баба Яга, кикимора, а також трансформовані з тваринного світу — коза, ведмідь, лелека та ін.

Багато свят тотожні у слов'янських народів; для них характерні спільність тем. персонажів, ігрових ситуацій, час проведення, обов'язкові елементи оформлення. Це підтверджує тезу про однокорінне походження слов'ян.

Трансформація театралізованих народних дійств у народну драму відбувається в XVI—XVII ст. Їх грали на ярмарках напівпрофесійні трупи або учні. Розширюється коло сюжетів, вводяться сатиричні та комедійні жанри. Як правило, вони будуються на протиставленні — багатий — бідний, розумний — дурень; популярними стають напівфантастичні герої — Цар Максиміліан, Александр Македонський, житійний Цар Ірод та ін.

Особливої популярності зажили вертепні драми. Їх сюжети — житія святих, про козака Мамая — завжди діставали схвальний відгук глядачів. Активними пропагандистами і шанувальниками вертепу були студенти Києво-Могилянської академії.

Вертепні вистави Закарпаття дещо відрізнялися від традиційних, вони супроводжувалися сценками ряджених, що по-своєму збагачувало спектакль. Найшанованішими були "Віфлеємські ігри", "Ясличка", Австир, "Віфлеєм". У карпатському регіоні вертеп розвивався в тісному зв язку зі словацьким "бетліємом", польськими "геродами", білоруською " батлейкою ".

Народні театральні дійства, народна драма, вертеп стали передумовою створення українського драматичного театру.

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

1. Феномен модернізму в українській культурі

Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тематикою й проголосили аполітичне "чисте" мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб'єктивних вражень героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загально окресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Таким чином, реалізм доповнюється містичним символізмом, гостро вразливим стривоженим стилем „модерн”.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві. Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). Засновником стилю українського модерну в архітектурі був В. Кричевський, який став у 1918 р. розроблювачем тризубця для Малого Герба України.

Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво. Початок XX ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. З початком Першої світової війни експресіоністичний напрямок розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня. Характерною ознакою робіт представників українського модерну в нашому живописі було звернення до національного начала: слідування традиціям давньоруського монументального мистецтва, вітчизняної народної творчості, введення до своїх творів фольклорних мотивів, етнографічних елементів. Всі творці українського модерну стверджували у своїй творчості нову естетику національного мистецтва, яка спиралась на багаті традиції народної формотворчості, фольклору, міфології і водночас - зорієнтовану на засвоєння модернових здобутків у сучасному світовому мистецтві.

За радянської доби модерн було знеславлено і занедбано як мистецтво занепадницьке. Проте він виявився живучим. Наприкінці ХХ-го ст. ми помічаємо тенденцію зворотнього руху до нього.

Таким чином, період XIX - початку XX ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу.

Отже, український модерн - художній стиль, який увібрав національно - етичні риси, характерні пропорції національної будівлі - хати, і надав нового значення засобам українського бароко в храмовому та світському будівництві з урахуванням сучасних естетичних потреб та зручності. Архітектуру модерну характеризує: декоративне національно - традиційне оздоблення, різноколірне керамічне облицювання, рельєфні панно.

Білет №13

1. Апокрифи.

Апо́крифы (от др.-греч. ἀπόκρῠφος — скрытый, сокровенный, тайный), — произведения позднеиудейской и раннехристианскойлитературы, не вошедшие в библейский канон. Понятие «апокрифы» первоначально относилось к произведениям гностицизма, стремившегося сохранить свое учение в тайне. Позднее термин «апокрифы» был отнесен к раннехристианским текстам (различные евангелия, послания, откровения), не признанным «богодухновенными» христианской церковью и не вошедшим в библейский канон.[1]

Апокрифы подразделяются на ветхозаветные и новозаветные.

Общие определения

По определению «Церковного словаря» П. А. Алексеева (Спб., 1817), это — «сокровенные, то есть неизвестно от кого изданные книги, или что в церкви всенародно не читаны, как обыкновенно читается Св. Писание. Таковые книги суть все те, коих в Библии не имеется». То есть, апокрифические книги, в большинстве своём, в значительной степени искажают священную историю и догматику Писания и поэтому они не могут быть в целом признаны богодухновенными (например, в виду слишком сильного элемента человеческого мудрствования). Поэтому эти книги преследовались Отцами Церкви и не вошли в канон богооткровенных книг Ветхого и Нового Заветов (Библии).

Существуют апокрифы, которые незначительно расходятся с традиционным христианским вероучением и, в целом, подтверждаютСвященное Предание древней Церкви, например в иконографии и богослужении: так есть апокриф который называется «Протоевангелие Иакова» — он не признается Церковью боговдохновенным писанием, но принимается как свидетельство церковного Предания. И большинство Богородичных праздников — Рождество Девы Марии, Введение во храм, частично Благовещение (это отразилось на иконографии) подтверждаются Протоевангелием Иакова. Этот текст называется апокрифом не в том смысле, что в нем содержится нечто, противоречащее Св. Писанию. Во многом он является просто фиксацией церковного Предания.

[править]Борьба с апокрифами до Рождества Христова

Апокрифические книги возникали ещё задолго до христианства. Вскоре после возвращения евреев из Вавилонского плена ветхозаветный священник Ездра предпринял попытку собрать (и отделить от подложных апокрифов) все — тогда ещё разрозненные и частично утраченные — священные книги. Со своими помощниками Ездре удалось найти, исправить, перевести на современный ему язык, дополнить и систематизировать 39 книг (в Танахе иудейской традиции их объединяли в 22 книги — по числу букв в еврейском алфавите). Те книги-апокрифы, которые противоречили избранным книгам и расходились с традициями ветхозаветного предания, несли в себе след влияния языческих мифов и суеверия соседних народов, и содержащие оккультные практики и магические заклинания, а также книги, не имеющие религиозной ценности (хозяйственно-бытового, развлекательного, детского, познавательного, любовного, и иного характера), заранее строго отсеивались (иногда беспощадно уничтожались) и не вошли в состав Ветхого Завета, а позднее и в состав христианской Библии. Позже часть этих апокрифов всё-таки вошла в состав Талмуда[2]. Апокрифами изобилует иКаббала.

[править]Проблема с неканоническими книгами

Основная статья: Второканонические книги

После кончины Ездры его последователи — ревнители благочестия — продолжили начатые Ездрой поиски, и те книги, что были найдены соответствующими, и те, что были написаны уже в последующие века (например, Маккавейские), были отобраны ими как богодухновенные. Но строгость и дотошность отбора, а также непререкаемость авторитета и традиций Ездры не позволили вносить новшества в установленный канон Священных книг. И только в достаточно свободной и просвещённой Александрии, где существовала богатейшая библиотека древности, при переводе ветхозаветных книг на греческий язык, 70 еврейских толкователя-переводчика — 70 толковников, — после глубокого изучения, усердных молитв и дискусcий добавили (в греческий текст) к предыдущим 39 книгам ещё 11. Именно этот вариант — Септуагинта — стал основным для христиан[3], говоривших в первые века христианства преимущественно на греческом языке.

Когда протестанты, пользуясь древними рукописными оригиналами, стали переводить Библию на современные национальные языки, то обнаружили отсутствие этих 11-ти книг во всех еврейских текстах и поспешили объявить эти книги апокрифами (хотя не запрещали их, а только объявляли их маловажными). Следует заметить, что даже некоторые каноничные книги, подтверждающие протестантские вероучения, у протестантов вызывают сомнения.

Эти 11 «неканонических» — второканонических, то есть не вошедших в первоначальный канон Ездры, — в Православии почитаются так же, как и все остальные книги Библии. Они также во время общественного богослужения читаются на паремиях наравне с каноническими. В настоящее время благодаря успехам библейской археологии для некоторых книг стали известны и еврейские тексты, ранее считавшиеся утерянными.

[править]Борьба с апокрифами после Рождества Христова

Уже древнейшая Церковь столкнулась с ещё бо́льшей необходимостью отделения канонических библейских книг от различных альтернативных апокрифических трактатов, сочинявшихся в разное время и разными людьми. Некоторые из них писались вполне благочестивыми, хотя наивными и недостаточно образованными, людьми, желавшими по-своему разъяснить и дополнить Священное Писание. (Так, например, в «Хождении Богородицы по мукам» описывается нисхождение Божией Матери в ад и затем представительство ее перед престолом Сына.) Другие апокрифы родились в различных распространившихся раннехристианских сектах и поместных церквах, еретических движениях и в гностицизме, использующем христианскую тематику. Были и такие авторы, которые намеренно, якобы от лица почитаемых в христианстве апостолов, составляли и распространяли «послания», компрометирующие официальную Церковь, по их мнению — скрывающую изначально истинное учение. Поэтому традиционные общины христиан во все времена старались защищать с их точки зрения истинную «чистоту своей веры», и во все времена на соборах ими составлялись списки отреченных книг — запрещенных апокрифических и откровенно еретических писаний, — которые запрещалось читать, издавать и которые разыскивались и уничтожались (рвались, сжигались или с пергаментов счищались/смывались запрещенные апокрифические и еретически тексты и писались другие палимпсесты).

В канон современной Церковью включены 27 новозаветных книг, признаваемых богодухновенными книгами, которые по мнению Церкви были написаны непосредственноапостолами — «самовидцами Христа». Состав новозаветного канона закреплён 85-м Апостольским правилом. Вместе с книгами Ветхого Завета они образуют христианскуюБиблию, в которой всего 77 книг. Именно все эти богодухновенные книги считаются единственным авторитетным источником в вопросах священной истории и догматики в основных христианских конфессиях (особенно в православном христианстве).

По мнению Православной церкви, написание богодухновенных книг не прекратилось со смертью апостолов. Их пополняют огромное количество творений (писаний) Святых Отцов, литургические тексты и жития святых, которые, после тщательного и всестороннего исследования на предмет соответствия Священному Писанию, также признаются богодухновенными и обязательными для прочтения всеми православными христианами. Поэтому эти религиозные книги, непосредственно не входящие в состав Библии, не считаются апокрифами.

Сохранившиеся до нашего времени древние апокрифы имеют не только историческое значение, но в некоторой степени и диалектическое, так как в них отражены взгляды христиан первых веков.

В число апокрифов включают так называемые ветхозаветные апокрифы, апокрифические Евангелия, альтернативные тексты Деяний святых апостолов, Апокалипсисы и пр., а также альтернативные признанным Церковью биографии святых.

Апокрифы сочиняются и в наше время, когда разнообразные еретические и псевдохристианские секты, «старцы», предсказатели и «чудотворцы» сочиняют и распространяют религиозную литературу, по-своему трактующую историю и принципы христианского вероучения. Нередко авторы таких «писаний» пребывают в состоянии духовной прелести.

[править]Апокрифы Ветхого Завета

Псалмы Соломоновы;

Заветы двенадцати патриархов;

Эфиопская книга Еноха;

Славянская книга Еноха;

сирийский и греческий Апокалипсисы Варуха («Видение Варуха»);

«Вознесение Моисея»;

«Книга Юбилеев»;

«Мученичество Исайи»;

«Завет Иова»;

иудейские разделы Сивиллиных книг;

«Видение Исайи»;

«Завет Авраама» («Откровение Авраама», «Смерть Авраама»);

«Мельхиседек».

[править]Апокрифы Нового Завета

[править]Апокрифические евангелия

Апокрифических евангелий дошло до нас около 50. Авторы собирали те изустные предания, которые могли забыться, или описывали те события, о которых в канонических Евангелиях были только намеки. Иногда излагали евангельские рассказы в разговорной форме. Имён своих авторы этих текстов не подписывали, а часто для придания большего значения своим произведениям выставляли имя кого-либо из апостолов или их учеников. Содержание апокрифических евангелий разнообразно:

Евангелия детства

«Евангелие Псевдо-Матфея» или «Книга о происхождении блаженной Марии и детстве Спасителя» сообщает о юности Иисуса;

«Протоевангелие Иакова» (Иакова, брата Господня) описывает время от рождения Спасителя до избиения младенцев;

«Евангелие от Иакова» (продолжение «протоевангелия от Иакова»). Детство Иисуса от зачатия до 12 лет. Зачатие, рождение, бегство и жизнь в Египте в течение 3 лет, возвращение и жизнь в Назарете до 12 лет. Происхождение текста неизвестно;

«Книга Иосифа плотника» — история Иосифа-обручника;

«Евангелие детства», приписываемое апостолу Фоме (читалось гностиками во II веке);

Арабское «Евангелие детства» — о пребывании Спасителя в Египте;

«Тибетское Евангелие» («Тибетское сказание об Иисусе») — одно из «евангелий детства», согласно которому Иисус провёл свои ранние годы в Тибете и Индии.

«Иисус в храме» — 3-дневный спор 12-летнего Иисуса с иудейскими фарисеями в Иерусалимском храме по поводу уже пришедшего Мессии. Происхождение и автор текста неизвестны.

1. Специфіка українського романтизму.

Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19 ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки, утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра. Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності його суттєвих ознак. Це передусім – спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.

Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму полягає в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на порожньому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею. Ці ідеї були цікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких „пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен)” [1, 27]. Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибокого розчарування в результатах французької революції і пов'язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальовувалося їм у щонайрадужніших барвах. Результати ж французької революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю – у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внутрішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу – таємничими й непізнаванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтичного відчуття двох світів – переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн – до всього, що різко контрастує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності [17, 376].

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого – характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘яний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії.

Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі суспільства виступала в трьох основних формах, а саме:

Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).

У випадку відсутності реальної територіальної адреси втечі він конструюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:

ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патріархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

конструює майбутнє, вільно маніпулюючи часовим потоком.

Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).

Таким чином, романти́зм (фр. romantisme) був ідейним рухом у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 – 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм

1. Сучасний театр.

Багато складних проблем постало перед українським театральним мистецтвом. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незначною. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри — Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької — здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Стають україномовними багато обласних театрів.Розвиток театрального мистецтва у другій половині 80 — на початку 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк, на думку діячів театру, він як режисер-новатор визначив театральну естетику XX ст.У театрах опери і балету також відбуваються зміни. Так, починаючи з 1991 p. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І. Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсі беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн, що важливо і престижно для пропаганди музичного мистецтва України. Лише в січні 2000 p. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри —— балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравинського, українця за походженням. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

Білет №14

1. Літописи.

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки — від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його складові чи персоналії. Протягом останнього століття побачили світ ґрунтовні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Грушевського, І. Крип'якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно підвищився.

Дата добавления: 2015-05-09