Козацькы літописи. 2 страница

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріжжя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними виданнями минулого століття склалося враження, що автори відтворювали не справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841—1845 pp. А. Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості цих матеріалів.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря "Общества истории и древностей Российских", у 1846 p. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці розгорілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більшою мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайловича. Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський — громадський діяч часів Руїни.

"Літопис Самовидця" має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили. _

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб'янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 p. у журналі Ф. Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" С. Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

"Літопис" С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: «...король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: "Из этих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство"».

"Літопис" С. Величка вперше було видано в Києві 1858 p. "Bpeменною комиссиею для разбора древних актов".

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів".

1. Українська шкільна драма.

Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV-XVI ст. в країнах Західної Європи. Походження Ш.д. пов'язане із статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних та міфологічних сюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви. Ш.д. спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямах. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілога тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного й комічного і т.п.) та ренесансною. Часто Ш.д. складалася з п'яти актів, після кожного з них виступав хор. Вистава організовувалась переважно до Різдва, Великодня тощо. В Україні Ш.д. поширилась (через Польщу) у XVII-XVIII ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою. Із збережених Ш.д. найдавніша — "Олексій, Божий чоловік" (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія "Володимир" (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І.Мазепі, та п'єса невідомого автора "Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...", поставлена 1728. До Ш.д. на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

У XVII-XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40інтермедій.
Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають високий драматично-художній рівень, написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.
Прихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значення був Ф.Прокопович. Реформаторська суть поезії Ф.Прокоповича знайшла практичне втілення в його історичній драмі (трагікомедії) "Володимир", поставленій студентами Києво-Могилянської академії в 1703 р. П'єса прославляла просвітителя Русі князя Володимира Великого, проводилися деякі паралелі з політикою Петра І.
Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п'єса невідомого автора "Милость божія...", написана до 80-річчя початку національно-визвольної війни 1648-1654 рр. проти магнатське-шляхетської Польщі.
З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно на біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж свого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп.

1. Розвиток Київської Русі за часів князя Володимира.

Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978-1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.). Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 року досягла 800 тис. км2 і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн. осіб. Ураховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Окрім слов'ян, до неї входило ще понад 20 різних народів.
Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, по садників). Тим самим він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою державного правління Київська Русь була монархією. Вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосереджується в руках великого князя. Його влада була спадковою. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші представники якого знаходяться з великим київським князем у відносинах васалітету-сюзеренітету. Значну роль у політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярне військо). Узагалі збройні сили складалися з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружини місцевих князів; 2) народного ополчення (воїв); 3) найманих загонів. Дружина була ядром війська, саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні данини, з нею радився щодо проведення політики. Київська дружина ділилася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, діти боярські). Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона не мала чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг включати не лише представників родової знаті, але й тих, кого вважав корисним. З дружини виходили представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі. Певний час продовжує існувати віче (народні збори), в якому брали участь голови родин з жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри та «старці градські». Важливою функцією віча було комплектування народного ополчення. Віче збиралося не регулярно, тільки для вирішення найгостріших питань організації оборони і походів, опозиції діям князя. На вічах голосів не підраховували — перемагали ті, кого явно було більше. Зі зміцненням влади князів віче поступово відмирає. Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і від повідали вони теж тільки перед ним. Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький — соцький — десяцький). Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові урядовці називалися вірниками, мечниками, отроками. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції.
Кожна «земля» концентрувалася навколо столиці — «міста». Усі інші міста в землі вважалися тільки «пригородами», тобто меншими містами. Сільські райони були відомі як «волості». Це термін, що означає «влада», використовувався для позначення сільського району тому, що він управлявся столичним містом. Князь представляв монархічний аспект у Київській Русі, дружи на — аристократичний, а віче — демократичний.
За Володимира зникають племінні назви (поляни, сіверяни тощо) і з'являються територіальні: кияни, чернігівці. Це означало суттєві зміни в структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних процесів. Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Головними ознаками існування державності були наявність публічної влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним принципом), збирання данини для утримання апарату влади. Території племінних княжінь підкоряються київському центру, на них поширюється його система управління. Ранньофеодальний характер держави виявлявся у тому, що власність на землю продовжувала залишатись колективною. Земля належала панівній групі загалом, князеві з дружиною та боярами. Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян обмежувались сплатою данини; зберігав ся звичай «кровної помсти»; для вирішення найважливіших питань населення збиралося на загальні збори — віче; для оборони скликалося народне ополчення.
Київська Русь складалася з різноманітних елементів, племен зі своєю культурою, релігією, тому Володимир шукає об'єднуючі чинники, особливо в ідеологічній сфері. Спочатку він реформує язичницьку релігію, зводить її до 6 богів, але потім звертається до християнства. Йому імпонувала ідея, яку вже втілили в сусідніх державах: єдиний бог в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Вибір впав на християнство в православному варіанті, оскільки воно було поширене у Візантії — найближчій сусідці Русі, яку київські князі певною мірою намагалися копіювати. Очевидно, що Володимиру подобалося те, що ця церква знаходиться під контролем держави, проповідує тезу про те, що будь-яка влада від Бога. У 988 р. Володимир охрещує Русь, за що його церква потім оголошує рівноапостольним, «святим». Князь призначив 1/10 (десятину) своїх доходів на утримання церкви. Введенням християнства Володимир підніс міжнародний авторитет Русі, сприяв поширенню культури в багатьох аспектах (архітектура, освіта, мораль). Проте прийняття християнства в православному варіанті істотно віддалило Русь від Західної Європи, де панував католицький варіант християнства і багато в чому детермінувала подальший розвиток та історію Русі-України. У програмі Володимира з хрещення Русі можна виділити три напрямки: 1) будівництво церков; 2) освіта; 3) доброчинність. Перша церква — церква св. Василя, заступника Володимира — була зведена за його указом на пагорбі, де раніше перебував ідол Перу на. Потім був побудований складніший за архітектурою собор — церква Успення Богородиці в Києві, так звана «Десятинна церква», чиї фундаменти збереглися до нашого часу. Величний новий храм повинен був справляти незабутнє враження на вчорашніх язичників — киян, наочно свідчити про велич християнського Бога. Пишністю вражало й внутрішнє оздоблення храму — мар мурові різьблені капітелі, мозаїчний і фресковий живопис. Десятинна церква була оточена кам'яними палацами, у тому числі князівської гридницею — місцем бенкетів князя і його дружини. На площі стояли античні статуї й бронзова квадрига коней, вивезені Володимиром з Корсуні. Сюди близько 1000 р. будуть перенесені останки великої княгині Ольги. Тут похований і сам Володимир Святославич.
Велику увагу приділяв князь Володимир добродійності, допомоги злиденним і вбогим. Він велів постійно роздавати й навіть розвозити їм їжу й питво, одяг і гроші.
Бенкети — важлива риса руського соціального життя з незапам'ятних часів — тепер набули нового значення — як святкування нових для Русі християнських свят. Гостинність князя вражала уяву народу більше, ніж що-небудь інше й у всіх ранніх билинах оспівуються його розваги з богатирями й іншими людьми. Саме як розумний хазяїн Володимир переважно фігурує в давньоруському фольклорі, у пам'яті народу він залишився як «Красне Сонечко».
Для поширення освіти Володимир наказав зібрати дітей з кращих сімей і послати їх до школи «в книжное учение». Володимир запровадив «Статут про церковні суди і десятини», в якому регулювалося особисте життя русичів, тобто та сфера, якої раніше не торкалася князівська влада. До церковного суду були віднесені такі порушення християнських норм, як «умикання» нареченої, двоєженство, шлюб між особами, які знаходяться у близькому родстві, розлучення, майнові суперечки між чоловіком і жінкою, побої та бійки в сім'ї, а також ведівство та єресь. Таким чином, церква посіла своє місце і у правовій системі суспільства. На Русі спочатку не було смертної кари, але згодом, за пора дою єпископів, Володимир ввів її і почав страчувати розбійників. Проте пізніше князь переглянув своє рішення, вважаючи, що стягнення штрафів (віри) вигідніше, оскільки вони йдуть на забезпечення дружини, яку Володимир дуже цінував. Якось дружинники висловили незадоволення тим, що їм доводиться їсти дерев'яними ложками. Почувши це, Володимир наказав викувати срібні ложки, сказавши: «Сріблом та золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото...» Історія зберегла нам ще один зразок афоризму часів Володимира. Коли у 985 р. Володимир воював з волзькими булгарами, кампанія закінчилася перемогою, але не вирішальною. Воєначальник князя, його дядько Добриня, зауважив після цього йому: «Я бачив бранців, які всі носять чоботи. Вони не заплатять нам данини. Давай краще пошукаємо ворогів у постолах». Відповідно Володимир уклав мир з булгарами, які підтвердили його характерною формулою: «Так буде мир між нами доти, поки камінь не попливе, а перо не потоне». На монетах, які почав карбувати Володимир, він зображений у всім подібним до імператорів — в імператорському одязі, у шапці з підвісками, увінчаними хрестом. У руках він тримає хрест і сидить на престолі. Навколо голови князя зображений німб — символ царської величі. Літопис іменує його «князем», митрополит Іларіон — «каганом». Але як зять імператорів Володимир був вправі претендувати й на царський титул. Так його називають, зокрема, тодішні арабські джерела.
Велику увагу приділяв Володимир зміцненню рубежів своєї держави, захисту її від нападів ворогів. За його вказівкою була створена складна і розгалужена система оборонних споруд («змієвих валів»), яка простягалася на 1000 км.

Білет №15

1. «Повчання дітям» Володимира Мономаха

«Повча́ння ді́тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1377 р. у кількох неповних частинах.

Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік.

З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів.

Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

1. Явище шестидесятництва в українській культурі.

Літературна діяльність в Україні 20-х рр. Виражена надзвичайно багато. Це найяскравіший період українсної писемності, у порівнянні з нею будь-які інші періоди розвитку нашого письменства - бліднуть. Палітра їх творчості вражає унікальним добором яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Анто-ненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажан та ін. Гуртування розмаїтих стильових течій - привертає увагу, із своїми відгалуженнями авангардизм (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм,необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Організація різних видань, калейдоскоп літературних угруповань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості,—справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним відкрилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Мова йде про свіжі, оновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, навідміну від змісту класичного Відродження, спрямованого на універсальні критерії, поціновуваного як одна з органічних ланок поступу європейського мистецтва.

1. Романське і готичне мистецтво у Галицько – Волинському князівстві.

У культурному житті Галицько-Волинської держави значну роль відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270—1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з початку до кінця XIII ст.

Архітектура краю була представлена кам'яними фортифікаційними спорудами з великою кількістю башт. Такі замки у другій половині XIII ст. будувалися в Луцьку, Кременці, Олеськові, Хотині тощо.

У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Галичі, застосовуючи різьблені орнаменти, будувалися з білого каменю церкви. Найбільшим білокам'яним храмом у Галичі був збудований у середині XII ст. Успенський собор. Нові ідеї в архітектурі з'явилися у XIII ст. Вони відобразились у спорудженні урочистих храмів: церков Успіння у Холмі, храмів Івана Богослова та Дмитра у Луцьку (кінець XIII ст.), церкви Миколи у Львові, церкви Василя у Володимирі-Волинському. В їхній архітектурі перепліталися візантійсько-руський та готичний стилі.

Під впливом київського розвивався галицько-волинський іконопис. До сьогодні збереглася ікона волинської Божої Матері кінця XIII—XIV ст. з Покровської церкви у Луцьку. Популярна в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері («Матка Боска Ченстоховська») була створена у XIV ст. в місті Белзі на Галичині.

Отже, культура Галицько-Волинської держави відзначалась поєднанням слов'янської спадщини й впливів Візантії, Західної та Центральної Європи. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинське князівство посідало помітне місце серед сусідніх народів.

Білет №16

1. Музика і театр у Київській Русі.

Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом.

Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо.

1. Розвиток української літературної мови у XІХ ст.

Перший період - це до-шевченківський, в цей період української літератури складаються просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями й стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності — І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та ін.

Другий період охоплює 40-ві—60-ті роки XIX ст., центральним фактором розвитку української літератури яких стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників зв'язане розширення національної тематики й проблематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики.

1. Іконопис при давньоруських монастирях.

Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов’язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони. З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Алімпія, що жили на межі ХІ - ХІІ ст. За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку.

Білет №17

1. «Повість врем’яних літ» як енциклопедія життя Давньої Русі.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика». Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом - великого князя київського.

1. Архітектура, живопис у XVII – XVIII ст.

Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або козацького, барокко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності й пишності. В стилі європейського барокко збудовані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та інших містах України.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси барокко з народними традиціями. Утворилися національні художні школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

1. Розселення слов’янських племен. Виникнення Київської Русі.

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

Дата добавления: 2015-05-09