Психологічні аспекти формування політичної культури

Засвоєння політичних ідей, діяльність з їх практичної реалі­зації сприяють формуванню у людини загальної та політичної культури — невіддільної складової соціально-активної особи.

Категорію "політична культура" почали систематично вико­ристовувати у 50-ті роки XX ст., хоча вперше вона з'явилася ще У XVIII ст. у працях німецького філософа І. Гердера.

Фактично безпосереднім передвісником цього терміна був термін "національний характер", який трактувався як комп­лекс політичних, моральних, культурних та інших уявлень, притаманних конкретній нації і відповідно закріплених у націо­нальних традиціях. Така позиція щодо політичної культури іс­нувала певний час після другої світової війни.

Згодом, особливо після 60-х років, праці з проблем націо­нального характеру дещо втратили первинну популярність, а їх місце посіли праці С. Верби, Г. Алмонда, Т. Парсонса, Р. Такера, які вже ближче пов'язують сутність політичної культури з тра­диціями, історичною пам'яттю, мотивами, цінностями, симво­лами тощо.

Попри всі розбіжності найприйнятнішим є визначення по­няття "політична культура", наведене українським політологом В. Бебиком. На його думку, політична культура — це якісний параметр політичної життєдіяльності суспільства, що характе­ризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими, со­ціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства.

Політична культура охоплює такі аспекти, пов'язані зі знан­нями, соціальною практикою, психологічними та іншими особ­ливостями людини:

• знання політики, фактів, зацікавленість ними;

• оцінювання певних політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада;

• емоційний аспект політичних позицій (наприклад, патріо­тизм, любов до батьківщини);

• визнання в певному суспільстві зразків політичної по­ведінки, що визначають, як можна і як слід діяти.

Політична культура є окремою підсистемою у глобальній культурі. Вона тісно пов'язана з усіма її складовими — еконо­мічною, релігійною, правовою, організаційною та іншими куль­турами.

Слід розрізняти політичну культуру суспільства, суспіль­ної групи і окремої особистості.

Найвдалішу типологізацію політичної культури суспільства здійснив український політо­лог В. Бебик. Він так типологізував її:

Параметр оцінки	Тип політичної культури
Геополітичний	Західний Східний Маргінальний
Рівень відкритості-закритості	Інтровертивний Екстравертивний
Ідеологічний	Буржуазний Соціалістичний Етнічний Конфесійний Змішаний
Ступінь інтегрованості індивіда	Індивідуалістичний Колективістський
Характер політичної соціалізації	Провінційний Діяльнісний Маргінальний
Ступінь демократизму	Тоталітарний Авторитарний Демократичний
Форма суспільного управління	Президентський Парламентський Монархічний Диктаторський
Тип поведінки в конфліктних ситуаціях	Конфронтаційний Консенсусний Компромісний
Рівень інтересу громадян до політичної життєдіяльності	Патріархальний Підданський Активістський
Розвиненість політичних структур	Допартійний Монопартійний Багатопартійний Перехідний

Соціальні та психологічні особливості формування кожної з них певною мірою різняться. Так, індивідуальна політична культура окрім знань, емоційного сприйняття дійсності багато в чому зумовлена психологічними особливостями людини.

Відповідно до наукових розробок Г. Алмонда і С. Верби в політичних науках розрізняють три так званих чистих типи політичної культури:

• патріархальний (коли громадянин не виявляє жодного інтересу до політичної системи суспільства);

• підданський (сильна позитивна орієнтація громадянина на політичну систему, однак слабка особиста участь у полі­тичній, громадській діяльності);

• активістський (громадянин намагається брати активну участь у політичній системі).

У політичній життєдіяльності частіше зустрічаються певною мірою мішані типи політичної культури громадян.

Політична культура виконує такі функції:

• пізнавальну. Політична культура озброює людей знання­ми, необхідними для діяльності в будь-якій, але переваж­но політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зу­мовлює реалізацію інших.

• ідентифікаційну. Це — тлумачення інтересів, потреб лю­дини згідно з її груповою, соціальною, етнічною, конфесій­ною тощо приналежністю та безпосередньою участю в об­стоюванні, забезпеченні реалізації цих інтересів;

• орієнтаційну. Характеризує прагнення людини до зміс­товного відображення політичних подій і явищ при реалі­зації прав та свобод у конкретній соціальній, політичній системі.

• виховну. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична культура формує стійкий інтерес і зацікав­леність у суспільно корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини.

• регулювальну. Вона виявляється у безпосередньому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організа­ції, оцінюванні суб'єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень.

• адаптаційну. Йдеться про пристосування людини до пев­них умов соціального середовища, а відтак про здійснення нею певних прав, владних повноважень, функцій;

• соціалізації. Йдеться про засвоєння людиною відповідних норм, що регулюють, обстоюють суспільне життя;

• інтеграції (дезінтеграції). Це — забезпечення можливос­тей співіснування різних груп у межах певної політичної системи, збереження цілісності держави та її відносин з громадянським суспільством;

• комунікації. Йдеться про інформаційні та інші умови для взаємодії найрізноманітніших суб'єктів і об'єктів політи­ки, політичних процесів.

Основними характеристиками політичної культури є її дина­мічність, поліфункціональність, різнорівневість. Щодо остан­нього загалом можна погодитися з ученими, які вирізняють у середньому чотири рівні такої культури:

• номінальні політичні знання та вміння використовувати їх у повсякденній суспільно корисній діяльності;

• глибокі суспільно-політичні знання та вміння реалізову­вати їх у конкретній і активній політичній діяльності;

• політична культура, притаманна політичному діячеві ве­ликого регіону чи національного масштабу;

• політична культура людини, для якої політична діяль­ність фактично професійна (президент, глава уряду, спі­кер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об'єд­нання тощо).

Вирізняють ще й такі види політичної культури, як культура депутатської, парламентської діяльності; культура діяльності громадських організацій, політичних партій, груп, об'єднань громадян; культура електоральної політичної діяльності, або діяльності громадян під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки, плебісцитів тощо.

Політична культура має суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкти політичної культури — це індивіди з власними уста­новками, цінностями, перевагами, мала або велика групи, ре­гіон, держава, нація, партія, клас та ін. Кожний з цих суб'єктів так само має систему цінностей, якою керується в житті та сус­пільній діяльності.

Об'єктами політичної культури є політична система суспільс­тва загалом та окремі її компоненти, зокрема режим, соціальні інститути, організації, об'єднання, політичні партії.

Для політичної психології найбільший інтерес становить ди­наміка зміни об'єктів політичної культури. При цьому вирізня­ють три найважливіші проблеми:

• установки громадян щодо окремих політичних ролей (лі­дер партії, глава держави, спікер парламенту та ін.) або політичних структур (законодавство, бюрократія та ін.);

• установки громадян щодо конкретних виконавців згада­них ролей (індекс авторитету, популярності);

• дані про такі елементи політичної культури, як окремі політичні рішення, правові акції, окремі політичні події.

Специфічні особливості мала політична культура соціалізму. Вона вважалася виключно гомогенною, монолітною, а власне соціалізм характеризувався як абсолютно безконфліктне сус­пільство. Будь-який плюралізм точок зору, установок і орієнти­рів у ньому повністю виключався. Було теоретично створено та­кий суб'єкт суспільної життєдіяльності, який ніби-то увібрав усі найкращі та спільні риси людини соціалістичного зразка і доби як "радянська людина".

Більшість народів нині живе в політико-демократичних сус­пільствах, де люди значною мірою реалізують природне право не лише на життя, а й всебічний розвиток, самореалізацію тощо. Ще К. Гельвецій констатував, що "вільними народами керують закони, народами рабів керують накази, сила і жорстокість".

Принципове значення має проблема особливостей формуван­ня політичної культури громадян з урахуванням специфіки їх ментальності. Зокрема, ментальність українців має кілька системотворчих ознак:

• українцям властива інтровертність у сприйнятті всьо­го, що їх оточує, тобто відповідна зосередженість на фак­тах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

• для українців характерна кордоцентричність, що вияв­ляється в сентименталізмі, емпатії, яскраво вираженій любові до природи, культуротворчості та естетизмі життя;

• поряд із переліченими особливостями українцям прита­манні анархічний індивідуалізм, перевага чуттєвого над волею та інтелектом.

Як народові українцям властиві такі риси політичної культу­ри: демократизм, волелюбність, толерантність, миролюбність, проте водночас і схильність до анархізму, бунтів і міжусобної боротьби, намагання поставити особистісні інтереси над загаль­нодержавними.

Загалом коли йдеться про особливості політичної культури українців, багато вчених схиляються до того, що за психологіч­ним складом вони є народом західного, європейського типу, тоді як, скажімо, росіяни — східного, азіатського. Така точка зору доволі об'єктивна.

Такий погляд на ментальність українців, однак, не єдиний. Багато фахівців акцентують увагу на комплексах "меншовар­тості", "селянської психології" українства, "некласичності" української ментальності та ін. Таке різноманіття ознак і харак­теристик ментальності зумовлюється великою кількістю об'єк­тивних, історичних обставин — постійною боротьбою України за волю і незалежність, розташування України між різними де­ржавами — політичними полюсами, багаторічним перебуванням під гнітом інших держав, коли тотальному нищенню підда­валися наша культура і духовність, а свідомість заповнювалася чужими цінностями, традиціями, нормами.

Усе це не випадковість, позаяк українська нація надто довго не мала власної державності, а її ментальність, політична куль­тура значно деформувалися.

Історично склалося так, що на теренах України сформувала­ся політична культура кількох національних регіонів. Так буває завжди, коли нація є об'єктом іноземного впливу на окремих те­риторіях. Зокрема, на Україну суттєво впливали Росія, Польща, Туреччина, Румунія, Угорщина, Австрія та інші країни.

До найзначніших психологічних особливостей формування політичної культури громадян України в останній історичний відтинок часу слід додати такі.

На свідомість кожного громадянина наприкінці XX ст. іс­тотно вплинули глобальні події, що розділили наше світосприй­мання на "до" і "після". Йдеться про Чорнобильську катастро­фу, розпад російсько-радянської імперії, крах таких міфів тоталітарного суспільства, як "нова радянська людина", "за­гальна рівність і братерство", "торжество пролетарського інтер­націоналізму". Кожний громадянин України опинився перед неминучою необхідністю вибирати подальший шлях: поверну­тися до патерналістської моделі, коли за нас робить вибір якийсь "старший брат", чи зробити рішучий крок до самостійного вибо­ру подальшого життєвого шляху.

Дбаючи про формування національної самосвідомості грома­дян, не слід спрощено вважати, що для цього достатньо лише активніше вирішувати питання мови, традицій, культури, зви­чаїв, притаманних українцям як нації, народові. Самосвідомість базується на певному ціннісному просторі, що складається з та­ких фундаментальних для кожної людини цінностей, як здоров'я, сім'я, особиста безпека, відносини з оточенням, ма­теріальне становище, цікава робота, справедлива оплата праці, сильна влада (законність і порядок).

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості гро­мадян України, особливо молодих, є поліцентризм їх політич­них орієнтацій. Науковці розрізняють чотири основних типи політичної свідомості:

· традиціоналістичну,

· соціал-демократичну,

· націонал-демократичну

· національно-радикальну.

За даними соціологічних опитувань найпоширеніший серед дорослих громадян, молоді в Україні на початок XXI ст. націонал-демократичний тип політичної свідомості. Поруч з ним межує націонал-консервативний. При цьому слід зауважити, що новизна, суперечливий характер розвитку процесів, які відбуваються нині в Україні, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства тих, хто стоїть при владі, зумовили появу не тільки позитивних явищ — розкріпачення масової свідомості, розхиту­вання традиційних тоталітарних структур, політичних установ, а й негативних.

З огляду на це нині політична свідомість громадян України має характер своєрідної розколотої свідомості. На її рівні та особливостях позначаються кризові явища в економіці, соціаль­ній життєдіяльності. Саме під їх впливом молоде покоління значною мірою виховується в атмосфері духовного зубожіння, спустошення, бездушності, аморальності, зневаги до батьків, зневіри в майбутнє. Некритичне перенесення на наш національ­ний ґрунт сумнівних цінностей та моральних норм сучасної ма­сової культури насамперед західного світу значною мірою де­формувало свідомість, психологію населення загалом і молоді особливо.

Отже, доводиться констатувати, що загалом сучасний рівень політичної свідомості українства ще доволі низький, що нега­тивно позначається й на його політичній активності. І це не може не турбувати.

Дата добавления: 2015-05-10