Значення АП в сучасних умовах

Адміністративне право як самостійна галузь права в ретроспективному аспекті має давню історію, оскільки бере початок з XVIII століття. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалося з публічною владою держави, взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин. Подолавши свого часу предметну обмеженість власного джерела, так званого «поліцейського права» (а саме, обмеженість питаннями охорони громадського порядку і безпеки), адміністративне право, поряд з конституційним (державним), є класичним зразком публічного права. Як і конституційне, адміністративне право опосередковує функціонування публічної влади в державі. У той же час адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючи багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права — це необхідна умова і засіб реалізації Конституції в найважливішій сфері функціонування публічної влади, сфері виконання законів та інших правових актів держави. За умов побудови держави на засадах поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову адміністративне право найтісніше поєднане з виконавчою гілкою державної влади (хоч деякою мірою торкається і внутрішньої організації інших гілок). Сама ж природа виконавчої влади, зумовлена об'єктивним її призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує принципову єдність процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Це дає змогу визначити виконавчу владу і державне управління органічно поєднаними сторонами єдиного явища, яке визначається як управлінська (або адміністративна) сфера діяльності держави. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мстою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є закріплення таких форм і напрямів діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус особи як такого суб'єкта, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.

3.Метод адміністративно-правового регулювання.

Метод адміністративного права – це сукупність прийомів та засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі адміністративного права.

Загальні: імперативний і диспозитивний

Спеціальні: Метод субординації – формує централізоване, імперативне регулювання, яке зверху до низу проводиться на владно – імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, від компетентних суб’єктів. Тому статус сторін, їхнє становище у правовідносинах насамперед характеризується субординацією чи підпорядкованістю. Метод координації – формує децентралізоване, диспозитивне регулювання, що проводиться на паритетних засадах. Джерелом юридичної енергії за такого регулювання є будь – які суб’єкти правовідносин. Тому статус суб’єктів характеризується в першу чергу їх рівноправним становищем у правовідносинах. Регулювання відносин у сфері публічного управління проводиться за допомогою адміністративно – правового методу. Метод АП відрізняється владним характером (шляхом використання приписів, встановлення заборон, надання дозволів): метод влади та підпорядкування; метод рекомендацій; метод узгодження та координації; метод рівності.

6.Адміністративне право як наука.

Наука адміністративного права покликана аналізувати суспільні відносини у сфері державного управління і систему норм, які регулюють їх (адміністративно-правові норми), досліджувати і узагальнювати закономірності правового регулювання організації і діяльності апарату державного управління. Вона також вивчає правовий статус суб'єктів і об'єктів виконавчої влади, правові форми і методи державного управління, способи забезпечення державної дисципліни і законності в управлінській діяльності, розробляє наукові проблеми, пов'язані з удосконаленням адміністративно-правових інститутів загального, галузевого і міжгалузевого управління. В перші роки радянської влади адміністративним правом займалися учениє-адміністратівісти, наукові погляди і позиції яких формувалися в дореволюційний час, коли практика державного управління і нормативна база його регулювання ще тільки складалися. Це ускладнювало їх наукову розробку. Перший підручник по адміністративному праву (автор — А. Елістратов) виданий в 1922 р., але його зміст не розкриває діяльності державного апарату того часу. В Україні адміністративне право викладалося як до, так і після 1917 р. У учбовому плані 1921-1922 рр. Харківського інституту народного господарства на юридичному факультеті воно читалося за фахом «Адміністратівісти» як одна з головних дисциплін. У розвиток адміністративного права в Україні в післявоєнний період істотний внесок внесли І. Пахомов, А. Клюшніченко, А. Бандурка, В. Опришко, І. Голосніченко, Л. Коваль, В. Аверьянов, В. Квіток, А. Селіванов, З. Кивалов, Е. Додин і ін., а також профессори Харківського юридичного інституту О. Якуба і Р. Павлівський, які брали участь в підготовці законодавства про адміністративні правопорушення, наукові розробки проблем державного управління, діяльності місцевих органів державного управління, адміністративної відповідальності. У 1975 р. О. Якуба видала підручник «Радянське адміністративне право (Загальна частина)». У 1986 р. під редакцією Р. Павловского вийшов підручник «Радянське адміністративне право».

5.Історичний нарис розвитку АП.

У загальній історії становлення адміністративного права можна вести мову про такі основні етапи:

1.Виникнення науки камералістики (від нім. «kameralistik» – управління двірцевою казною та майном), який припадає на початок XVIII ст., основний розвиток відбудеться в Німеччині. Зростання потреби у фінансах для утримання держави, чиновників і війська стали головними чинниками виникнення та розвитку наукових знань, що вивчалися камералістикою. 2.Історично обумовлений поділ камералістики на «стару» (вивчала питання фінансів, економіки господарства) та «нову» (питання поліції, мануфактурної, гірничої справи та ін.), що стався у середині XVIII ст. «Нова» камералістика, орієнтуючись на тодішнє розуміння поліції як управління містом, державою, по суті, займалась питаннями державного управління

(державної політики) у різних сферах суспільного життя.

3. Становлення поліцейського права (як галузі, призначеної здійснювати внутрішнє управління), родоначальником якого прийнято вважати французького вченого Ніколаса Даламара, який у 1722 р. у своїй праці «Трактат про поліцію» окреслив предмет поліцейського права, а також вказав групи суспільних відносин, об’єднані поліцейською діяльністю. До них належали релігія, охорона здоров’я, громадський порядок, торгівля, дорожнє господарство тощо. Поліцейське право трансформувавшись із «нової» камералістики, наприкінці XVIII ст. відігравало значну роль у регулюванні суспільних відносин у різноманітних внутрішніх сферах держави.

4. Перехід до адміністративного права (друга половина ХІХ ст.), що стався під впливом буржуазних революцій насамперед Французької революції

1789 р.), коли права та свободи людини були протиставлені всемогутності держави. Методи прямого примусу, що використовувалися поліцейським правом, було модифіковано на підставах верховенства права, ідей про те, що управління повинно базуватися на вимогах закону, з обов’язковим урахуванням прав і свобод громадян, що державне управління не може здійснюватися на

власний розсуд чиновників.

5. Новітній етап, який характеризується кардинальним переглядом сутності, змісту та призначення адміністративного права, переходом від державоцентриського призначення адміністративного права та людиноцентриського із акцентом на особу як основного суб’єкта адміністративно-правових відносин та на призначення державних органів на

створення необхідних умов для реалізації та захисту права, свобод та інтересів особи.

4.Співвідношення АП з іншими галузями.

Найбільший зв’язок з КПУ (відрізняються методом). Адміністративне право та фінансове право пов’язані спільними методами. АП + Трудове право=спільний метод, ТПУ регулює відносини учасників(відпустка, оплата праці, охорона праці), вступ на державну службу. АП + ЦП = відмежування за предметом чисто майнових від майново-організаційних; АП публічне, ЦП – приватне; регулюючи відносини норми ЦП стосуються таких, коли сторони рівні, а норми АП, які базуються на адміністративному підпорядкування. Адміністративне право пов’язане з Земельним, Податковим, Аграрним правом України, оскільки значна частина норм регулюються адміністративним правом.

7.Роль і значення АП в сучасних умовах.

Адміністративне право у сучасних умовах виступає необхідним інструментом формування правової держави і громадянського суспільства. Адміністративне право як самостійна галузь права в ретроспективному аспекті має давню історію, оскільки бере початок з XVIII століття. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалося з публічною владою держави, взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин. Подолавши свого часу предметну обмеженість власного джерела, так званого «поліцейського права» (а саме, обмеженість питаннями охорони громадського порядку і безпеки), адміністративне право, поряд з конституційним (державним), є класичним зразком публічного права. Як і конституційне, адміністративне право опосередковує функціонування публічної влади в державі. У той же час адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючи багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права — це необхідна умова і засіб реалізації Конституції в найважливішій сфері функціонування публічної влади, сфері виконання законів та інших правових актів держави. За умов побудови держави на засадах поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову адміністративне право найтісніше поєднане з виконавчою гілкою державної влади (хоч деякою мірою торкається і внутрішньої організації інших гілок). Сама ж природа виконавчої влади, зумовлена об'єктивним її призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує принципову єдність процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Це дає змогу визначити виконавчу владу і державне управління органічно поєднаними сторонами єдиного явища, яке визначається як управлінська (або адміністративна) сфера діяльності держави. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мстою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є закріплення таких форм і напрямів діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус особи як такого суб'єкта, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.

9.Поняття, особливості та структура АП норм.

АП норми-правила поведінки, що встановлюються державними органами з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного управління і забезпечуються санкцією. Норми АП визначають межі належної, допустимої поведінки людей, органів виконавчої влади, посадових осіб, установ, підприємств у сфері виконавчої влади. Особливості: регулюють особливе коло відносин; відрізняються імперативним характером; особливе коло суб’єктів; визначають певні варіанти поведінки; закріплюються у правових актах, які видаються компетентними органами. Структура: 1)гіпотеза(юридичні факти, норм, які передбачають адміністративну відповідальність часто не містять гіпотез і мають відсильний характер); 2)диспозиція (правило поведінки) – нерідко диспозиція визначає зміст обов’язків та прав; 3)санкція (негативні правові наслідки) – пов’язані з проступками.

8.Основні напрями реформи АП України.

Зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, в комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З другого, у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава. Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй впливовим чинником у світі та Європі. Її метою також є формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв’язано ряд завдань:формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування;

запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; запровадження раціонального адміністративно – територіального устрою.

Концепція адмін. Реформи передбачає, що вона має здійснюватись у п’яти напрямах за три етапи. Ці напрями включають:створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні; формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління; кадрове забезпечення нової системи державного управління; зміцнення та формування нових фінансово – економічних основ функціонування державного управління; наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Дата добавления: 2015-05-10