Міжнародне публічне і міжнародне приватне право 3 страница

— за джерелами: у міжнародному публічному праві — це міжнародний договір, міжнародний звичай та ін., а в між­народному приватному праві їх коло значно ширше — це на­ціональне законодавство, міжнародні договори, торговельні звичаї та ін.;

— за методом правового регулювання: у міжнародному пуб­лічному праві це узгодження воль держав, у міжнародному приватному праві — подолання колізій (зіткнення законів);

— за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві настає міжнародно-правова відповідальність, а в між­народному приватному праві — цивільно-правова;

— за сферою дії: у міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнарод­ному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

1.7. Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права — це об'єктивно існуюча ціліс­ність внутрішньо взаємозалежних елементів:

— загальновизнаних принципів;

— норм міжнародного права (договірних і звичаєво-правових);

— рішень і рекомендаційних резолюцій міжнародних організа­цій;

—■ рішень міжнародних судових органів;

— а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як інститут міжнародного визнання, інститут правонаступництва стосовно до­говорів, інститут міжнародної відповідальності й інші.

Усі ці елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного права, наприклад, галузь морського права, галузь дипломатичного права, галузь права міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь є самостійною системою, але кожна може вважа­тися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

Література

Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. — М., 1990.

Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и между­народного права. — К., 1981.

Василенко В.А. Основы теории международного права. —- К., 1988.

Гавердовский А.С. Имплементация норм международного пра­ва.—К.,1980.

Георгіца А.З., Чикурлій СО. Міжнародне публічне право: Навчально-методичний посібник. — Чернівці, 2002.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие, предмет и систе­ма международного права /Ю.А. Баскин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Мережко А.А. Введение в философию международного права. Гносеология международного права. — К., 2002.

Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве / Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евинтов. — К., 1982.

Ришар Ж.-Ф. На переломе. Двадцать глобальных проблем — двадцать лет на их решение. —- М.: Ладомир, 2006.

Суверенітет України і міжнародне право /В.Н. Денисов, В.І. Євін-тов, В.І. Акуленко та ін. — К., 1995.

Тункин Г.И. Право и сила в международной системе. — М., 1983.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,1999. Тураев В.А. Глобальные вызовы человечеству. — М., 2002. Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998.

Уткин А.И. Глобализация: процесе и осмысление. — М., 2001. Ушаков Н.А. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. — М., 1997.

Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. Курс вибраних лек­цій. - К., 1997.

Цыганков П.А. Теория международных отношений. — М., 2002.

Теория международных отношений на рубеже столетий /Под ред. К.Буса и С. Смита. — М., 2002.

Черниченко СВ. Теория международного права. В 2-х томах. Том 2: Старые и новые теоретические проблемы. — М., 1999.

Спеціальні терміни

Глобалізація, глобалістика, глобальні проблеми виживання людської цивілізації, імплементація норм міжнародного публічного права в національне законодавство, інститути міжнародного публіч­ного права, міжнародне співтовариство, міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, міжнародний правопорядок, міжна­родна система, система міжнародного права, способи європейської правової інтеграції, галузі міжнародного публічного права.

Контрольні питання

\ Які відносини регулюються міжнародним публічним правом?

Які фактори міжнародного життя впливають на розвиток між­народного публічного права?

Які особливості міжнародного публічного права?

У чому є специфіка міжнародно-правового методу регулюван­ня?

Який суб'єктно-об'єктний склад міжнародного публічного пра­ва?

Як співвідносяться міжнародне публічне право й внутрішньо­державне (національне) право?

Які існують форми реалізації міжнародного права у внутрішньо­державному правопорядку?

Яка теорія: монізму або дуалізму сприйнята сучасним україн­ським законодавством?

У чому полягає суть процесу імплементації норм міжнародного публічного права?

Як охарактеризувати трансформацію норм міжнародного пра­ва?

Які особливості способів європейської правової інтеграції?

Як співвідносяться міжнародне публічне право й міжнародна ' система?

Які основні риси сучасного міжнародного права?

Як співвідносяться міжнародне публічне й міжнародне приватне право? У чому проявляється їхня єдність і диференціація?

Що розуміється під інституціональними й договірними формами міжнародного співробітництва?

Яка роль міжнародного публічного права в становленні системи міжнародних відносин?

Як співвідносяться міжнародне право й дипломатія?

У чому проявляється єдність і диференціація системи міжна­родного права?

Розділ 2^ч

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Поняття, значення й періодизація історії міжнародного права

Історія міжнародного права являє собою науку, що вивчає ста­новлення й наступний розвиток міжнародного права в різних сферах життя. Необхідно відзначити, що історія міжнародного права й у цей час впливає на сучасні міжнародні відносини, які складаються між державами, між ними й міжнародними організаціями, а також між іншими суб'єктами міжнародного публічного права.

Питання про походження міжнародного права є досить склад­ним і багатогранним. Говорячи про походження міжнародного права, варто мати на увазі його первинне виникнення. Необхідно.вказати, що до питання про час зародження міжнародного права в міжнародно-правовій доктрині немає єдності.

У юридичній науці присутні різні точки зору на те, коли виник­ло міжнародне право, у яку епоху. Деякі юристи-міжнародники припускають, що міжнародного права немає й у цей час. Одні вчені вважають, що міжнародне право виникло одночасно з виникненням держав і формуванням відносин між ними. Цю позицію розділяють більшість вітчизняних і пострадянських юристів-міжнародників. Представники зарубіжної міжнародно-правової науки також не мають єдиної думки щодо того, коли й де виникло міжнародне пра­во. Одні вважають, що міжнародні правові норми виникли в епоху Стародавнього світу, інші думають, що вони склалися в епоху Се­редньовіччя, коли в Європі вже була система суверенних держав.

Варто враховувати, що коли говорять про походження права, то мають на увазі певну вихідну точку, що у відповідному ступені є умовною. Ця пояснюється насамперед існуючими розбіжностями в розумінні права. Розбіжність думок юристів-міжнародників з питання виникнення права деякою мірою пов'язане з різним розу­мінням ними самого міжнародного права як такого.

Саме по собі питання про те, коли виникло міжнародне право, у сучасний період є складним тому, що в юридичній науці відбуваєть­ся перегляд та переоцінка усього апарата вітчизняної юриспруден­ції. Основні юридичні поняття, до яких відносяться й такі основні, як «дерзкав^а»> «право», «міжнародне співтовариство», ґрунтовно Переосмислюються. Все це впливає на наукове осмислення проблеми походження міжнародного права.

Разом з тим, переважна більшість позицій учених з цього питан­ня можна звести до наступних чотирьох версій:

1) виникнення міжнародного права пов'язане з періодом розвит­ку міжплемінних відносин, що характеризується яскраво вираже­ним і більш вузьким регіоналізмом і локальним обсягом здійснення таких відносин;

2) міжнародне право виникає одночасно з виникненням держав, коли регіоналізм виявляє тенденцію до істотного розширення;

3) поява міжнародного права приблизно в середині Середньовіччя, конкретно пов'язана з укладанням Вестфальського миру 1648 р., піс­ля якого сфера дії міжнародного права ще більше розширюється;

4) міжнародне право виникає в середині Середньовіччя, але «ре­альне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.», тому щодо попереднього періоду мова може йти тільки лише як про його передісторію (з кінця Середньовіччя), а усе XIX сторіччя є пе­ріодом розвитку фіктивного міжнародного права (І.І. Лукашук).

Отже, вирішуючи питання про час появи міжнародного права, необхідно враховувати зазначені положення. Крім того, здається, що говорити про походження міжнародного права можна лише відтоді, коли воно стало мати певні, відповідні для нього риси: до-говірність, нормативність, формальну визначеність. До важливих ознак також варто віднести системність міжнародного права і його забезпеченість відповідним механізмом реалізації.

Виникнення перших норм міжнародного права пов'язане з по­чатковим формуванням міждержавних відносин, що представляли собою формально певні правила поведінки, які були створені в ре­зультаті угоди між державами.

Одним із найперших описів міжнародних правовідносин є поема «Енмеркар і правитель Аратти», що була написана близько 2000 р. до н.е. У даній поемі описаний конфлікт між шумерським містом-державою Уруком і містом-державою в Персії — Араттою.

У відношенні основних історичних етапів становлення й розвит­ку міжнародного права в його доктрині розбіжностей не спостеріга­ється. Прийнято вважати, що у, своєму розвитку воно пройшло:

— рабовласницький період;'

— феодальний період;

— буржуазний період;

— перехідний період;

— сучасний період.

Відносини між народами й державами почали складатися ще в Стародавньому світі, але вони мали зовсім інший характер. У ста­родавності правове регулювання й систематизація міжнародних відносин були менш досконалі в порівнянні з теперішнім часом, але заперечувати їхню наявність не можна.

Розбіжності між давнім міжнародним правом і сучасним є оче­видними. У стародавності не знали систематизації й системи між­народного права, не було уявлення про єдиний, науково оброблений і загальновідомий звід міжнародно-правових приписів і постанов, який би об'єднав у ціле всі наявні матеріали різних окремих на­станов міжнародного права за попередній історичний період і дав би можливість при укладенні нових договорів ґрунтуватися на положеннях даної системи. У давньому міжнародному праві такі приписи й постанови були розбиті по окремих договорах, угодах, законах і не зводилися в єдине ціле.

Рабовласницький період розвитку міжнародного права харак­теризується тим, що:

а) кожна держава ставила саме себе в центр розвитку людської
цивілізації й у зв'язку із цим прагнула диктувати свої умови на
міжнародній арені. Така позиція знайшла своє яскраве вираження
в практичній діяльності Стародавніх Риму, Греції, Єгипту, Китаю,
Індії, Персії й ін.;

б) раби розглядалися як товар (res vocale) і цілком виключалися
зі сфери захисту міжнародного права;

в) єдиними й природними засобами вирішення міжнародних
суперечок визнавалася війна.

У рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права були обумовлені насамперед тим, що, хоча держави й були роз'єднані, але кожна з них самостійно формулювала й створювала різні правові інститути в галузі регу­лювання міжнародних відносин, які найчастіше були схожими з аналогічними інститутами інших держав.

Так, наприклад, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів IX ст. до н.е., деякі історики права період появи Законів Ману відносять до II або навіть III тисячоріччя до н.е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Такі ж положення можна знайти в стародавніх греків і рим­лян. Давньогрецький інститут проксенів (заступництва іноземців) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів (jus gentium). Спочатку давньоримські юристи сфор­мулювали правила, які регламентували правове положення народів,

скорених Римом. Це було зроблено у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування (муніципії), а потім воно було перетворено в Право народів. Одним з важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, по­сольське право, право заборони шлюбів із чужоземцями й ін. Теза римських юристів «Слово, яке дано навіть ворогові, повинне бути дотримане» лягла в основу нині чинного принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, які створювалися для вирішення спірних питань.

Міжнародне право середніх віків відрізняється від давнього. Піс­ля Великого переселення народів на короткий час виникає Франк­ська монархія, що прагнула відродити порядки Римської імперії. Але після смерті Карла Великого Франкська монархія розпадається на велику кількість незалежних держав, а останні у свою чергу — на величезну кількість незалежних і напівнезалежних феодальних володінь. Настає час феодалізму.

Відносини, що виникають між феодалами, носили договірний характер, але така система здебільшого була нестійка й часто пору­шувалася більш сильними. Війни між власниками феодів (земель­них володінь) були звичайним явищем. Однак існуюче в той період договірне право накладало відповідний відбиток на всі відносини. Це було викликано тим, що у свідомості європейських народів міцно укоренилася думка про їхню загальну спільність унаслідок того, що їх насамперед поєднувала християнська релігія. Така спіль­ність відіграла свою історичну роль і вплинула під час Хрестових походів, коли практично вся Європа об'єдналася у боротьбі проти арабів і турків.

Незважаючи на весь розвиток договорів, у середні віки не скла­лося певної системи міжнародного права, і його діючі положення були розкидані по окремих трактатах і договорах.

Тільки в Новий час міжнародне право стає систематизованим. Початок систематизації було покладено Вестфальським миром, що закінчив Тридцятирічну війну. Значення цього договору було не тільки в його окремих постановах, а в самому факті з'єднання європейських держав в одне міжнародне співтовариство.

Поступово міжнародне спілкування здобуває все більшу право­мірність і правильність. Загальновизнаним стає положення про те, Що дійсно правильними є тільки ті державні взаємини, у процесі яких строго й неодмінно дотримуються рівність і незалежність держав. Під час військових зіткнень держави стали дотримувати правил ведення війни.

Найбільш широкий розвиток і систематизацію міжнародні від­носини одержали в XIX ст.

Міжнародне право в цей час дозволяє досягти гармонії у відно­синах між державами й міжнародними організаціями.

Виходячи з того, що розвиток міжнародного права в історичній ретроспективі характеризується величезною кількістю фактоло­гічного й нормативно-правового матеріалу, зупинимося тільки на найбільш важливих моментах, що характеризують сутність між­народного права на основних етапах його розвитку.

2.2. Міжнародне право Стародавнього світу 2.2.1. Єгипет і Двохріччя (Тигр і Євфрат)

З утворенням перших рабовласницьких держав у долинах Нілу й Двохріччя, між ними складалися відносини, які згодом стали носити правовий характер. Спочатку дані відносини були епізодичними, але вже до кінця III ст. до н.е. і в II тисячоріччі вони стають систематичними, поступово наділяючись юридичними нормами.

Становлення й розвиток таких норм відносять до більш ран­нього періоду, коли ще при первіснообщинному ладі на підставі багатовікового звичаю склалися перші правила спілкування між племенами й союзами племен. До наших днів дійшли численні приклади, пов'язані з веденням переговорів і поступовим поши­ренням недоторканності послів, із проведенням релігійних обрядів і приношенням клятв, які являли собою одні з засобів забезпечення укладених угод.

Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладення міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці IV тисячоріччя. Так, у 3100 р. до н.е. був укладений договір між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма. Даний договір під­тверджував існування між ними державного кордону й установлював недоторканність його знаків. Виниклі розбіжності сторони договору зобов'язалися вирішувати мирним шляхом. Виконання договору було гарантовано клятвами й звертанням до богів. Текст договору був написаний шумерською мовою й висічений на камені.

Треба, однак, відзначити, що клятви, які давалися сторонами договору, не завжди дотримувалися, тому після збройних зіткнень знову виникали колишні проблеми.

Досить показовим є зміст мирного договору, укладеного в 3278р. до н.е. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хат-тушилем III (Хаттусілісом, Хатусілем). У даному договорі сторони

клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладів, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання по прямих договорах, називаючи дані договори справедливими.

Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, які регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, які ведуть^о встановлення тісних дружніх відносин між державами й обопільного економічного, військового й культурного розвитку. При­кладом такого шлюбного договору може служити шлюб вавилонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді II.

Суб'єктами міжнародного права тоді виступали не держави, а фараони, царі, князі, правителі окремих міст. Звідси велика кіль­кість договорів про шлюби, у яких урегульовані питання посагу, рангу й прав цариці серед інших дружин і т.п. Найбільш частими були прохання й обіцянки подарунків.

Давньосхідна цивілізація не визнавала рівності суб'єктів міжна­родного права. У середині тисячоріччя до н.е. вважалися рівноправ­ними суб' єктами Єгипет, Вавилон, Мітанія й Хетська держава, потім до них приєдналася Ассирія. Єгипетський фараон займав чільне положення. Інші держави були залежні від Єгипту, тобто вони як фактично, так і юридично не претендували на рівність. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло й на характер і поширення практики договорів.

Уже до кінця II тисячоріччя до н.е. коло питань, що вирішува­лися за допомогою міжнародних договорів, значно розширилося. Зустрічаються договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними територіями, зміцнення й нейтралізацію прикордонних фортець і міст, про торгівлю.

У період ведення війни панувала безмежна сваволя сильної дер­жави, тому що війни велися заради захоплення рабів і панування,над джерелами води. Переможений народ і його майно ставали здобутком переможця.

Норми міжнародного права, прийняті в Єгипті й Двохріччі, були сприйняті іншими державами.

2.2.2. Стародавня Греція

У цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях, і цей розвиток істотно відріз­нявся від того, що відбувався в Єгипті й Двохріччі Тигру і Євфрату (Месопотамії).

Стародавня Греція являла собою сукупність міст-полісів, де їхнє домінування постійно змінювалося. Навіть у період свого розквіту території давньогрецьких держав були невеликі: Фокида, що містила в собі 22 поліси, розташовувалася на площі 1650 кв. км; Эвбея, що складалася з 6 полісів, — 3770 кв. км. Найбільшими давньогрець­кими державами були Аттика й Аргос, які мали площу відповідно 2550 і 1400 кв. км.

Давньогрецькі рабовласницькі відносини носили приватний характер, тобто раби належали конкретному власникові, а не дер­жаві в цілому. Розвиток рабовласницьких відносин позначився й на міжнародному праві.

Стародавні греки розуміли під полісом особливу політичну одиницю, і внаслідок цього вони виступали суб'єктами міжнарод­них правовідносин, а отже, й міжнародного права. Виходячи із загальногрецького демократизму, спочатку між полісами існувала формальна рівноправність. При всіх явних і неявних державних і політичних розходженнях і розбіжностях мали місце такі момен­ти, які поєднували всіх греків як еллінів: спільність релігійних уявлень і основних культів. У зв'язку із цим, всі грецькі держави розглядалися як рівні одна одній, суверенні й незалежні. Але таке положення носило формальний характер, насправді не було не тільки фактичної, але й навіть юридичної рівності.

Членами поліса могли бути тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони могли користуватися всією повнотою прав, але також і відповідали за долю своєї держави. Тому порівняно ши­роко був розвинений інститут громадянства й навіть здійснювалися чищення, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. Адже тільки такий громадянин мав всю повно­ту прав грецького громадянина, інших же відносили до варварів і чужоземців.

Згодом була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і в такий спосіб повної рівності в греків не стало. Був розвинений інститут заступни­цтва над найбільш слабкими полісами й державами. Дуже важли­вим представляється те, що визнання поліса (народу) суб'єктом між­народного права базувалося на визнанні Народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. Таким чином, усі зовнішні відносини велися від імені самих громадян і Народних зборів, які у період розквіту грецьких держав визнавалися вищим органом у сфері зовнішніх зносин. На­родні збори призначали послів і приймали їхні звіти, оголошували війну й укладали мир. Разом зі зборами цими питаннями відали й деякі інші державні органи. У цьому бачаться коріння зародження юридичної формули «суверенітет належить народу».

Державний лад Стародавньої Греції відрізнявся від східної деспотії. Розвиток держави в Стародавній Греції йшов по іншому шляху, на відміну від країн Стародавнього Сходу. Греція не мала у своєму розпорядженні родючих ґрунтів і великих рік, тому створити систему зрошення ґрунту було неможливо. Розташування на березі Егейського моря сприяло розвитку Греції як морської цивілізації. Море відігравало одну з головних ролей у житті античного поліса, воно забезпечувало його зв'язок із зовнішнім світом, з іншими по­лісами й колоніями.

Природні умови були величезною перешкодою для політичного об'єднання держави, вони робили також неможливим і фактично не потрібним централізоване керування. Поліс був самокерованою адміністративно-територіальною одиницею, зі своїми кордонами, що мають у випадку початку бойових дій стратегічне значення. Населення давньогрецьких міст у кількісному аспекті було нерівно­мірним, від декількох сотень до 2000 чоловік.

Замкнутість поліса (як географічна, так і політична) при поділі праці робила його прямо залежним від морської торгівлі. Кожне давньогрецьке місто мало свої предмети експорту й імпорту. З роз­витком мореплавства формувався погляд на море як на вільний про­стір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н.е., архонт 467-428 pp. до н.е.) вважав за необхідне: «Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між всіма греками був мир». В 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім під­тверджена Олександром Великим (338 p.).

Давньогрецька держава являла собою закриту маленьку держа­ву, що виникла за допомогою з'єднання декількох сусідніх громад. У результаті останньої підстави грецька громада одержала назву громадянської.

Широкий розвиток у той період набуло посольське право, третей­ський розгляд, арбітраж, а також право війни. Досяг свого істотного розвитку інститут проксенів.

Інститут дипломатичного представництва в Стародавній Греції не мав істотного значення для життя давньогрецького народу, у зв'язку із чим наявність постійного дипломатичного представни­цтва не була необхідною. Посольства носили одноразовий характер і мали конкретні цілі. Виключенням тут були відносини з Персією. Питання, стосовні до компетенції послів, не визначалися, і час їх­нього перебування був досить тривалим (квазіпостійні дипломатичні представництва). Здебільшого мова йшла про діяльність, що мала певні цілі. Звичайно це було укладення або підтвердження договорів про союз або мирних договорів, а також прийняття й приношення присяги. На послів також була покладена місія оголошення війни.

Вона була протилежною місії укладення миру й складалася у вру­ченні документа про її оголошення.

Послом могла бути обраною одна людина, але звичайно це були колегії з декількох осіб. Колегії послів з декількох осіб представляли ті поліси, у яких існували демократичні форми правління. У цьому випадку переговори велися послами спільно. Але на практиці були випадки, коли через розбіжності посли здійснювали переговори не­залежно один від одного.

Після закінчення дипломатичної місії, по поверненні на батьків­щину, посли особисто й окремо один від одного надавали звіт раді, народним зборам або іншому вищому державному органу. У ви­нятковому порядку послами могли виступати й іноземці. Держава постачала послів грошима, продовольством і засобами пересування, а також іншим майном, але це було необов'язковим. Звичайна вина­города послам носила символічний характер. Наприклад, в Афінах члени посольства одержували в день одну драхму, що рівнялося платі легкоозброєного воїна. Тому послам доводилося брати видатки на свій кошт. Перед відправленнням послам вручалися особливі грамоти — дипломи.

У період виконання своєї місії посли були недоторканні. Дана норма була загальновизнаною всіма стародавніми державами, і її порушення вважалося неприпустимим. Порушення розглядалося як ворожий акт. Якщо на посла держави був зроблений напад або він був ображений, то держава, представником якої був посол, могла зажадати видачу винних.

Посли користувалися різними почесними знаками уваги: вони запрошувалися на врочисті прийоми та обіди, одержували почесні місця під час процесій і видовищ, при здійсненні релігійних обрядів та ін. Послів урочисто представляли народним зборам, але тільки після з'ясування мети їхнього прибуття.

Строк перебування послів в іноземній державі був обмежений, Так, в 446-445 pp. до н.е. афіняни ухвалили, що посли Халкідону можуть пробути в місті не більше 10 днів, у противному випадку їх могли вислати. Саме так учинили спартанці з посольством Андро-нікіда в 392-391 pp. до н.е. Якщо посадові особи держави не були задоволені попередньою бесідою з послами, їх взагалі могли не до­пустити в столицю поліса.

Від послів відрізнялися глашатаї, або вісники. їхні функції укладалися в передачі письмових або усних послань. Але й вони, як і посли, користувалися недоторканністю. В історії був випадок убивства афінського вісника мегарянами. Народними зборами було ухвалено, «що ворожнеча між Афінами й Мегарами буде вічною й не може бути припиненою шляхом релігійного примирливого акту або шляхом відправлення посла. Усякий мегарянин, що вступив на територію Афін, підлягає страті».

Під війною греки розуміли збройні зіткнення між полісами. Як ми вже відзначали, існував звичай, відповідно до якого війни оголо­шувалися за допомогою врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні й незаконні. До законних відносили захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Однією з ознак законної війни було її урочисте оголошення. Оголошення війни супротивникові супроводжувалося рядом церемоніальних дій, які носили релігійно-обрядовий харак­тер. До них, зокрема, відносилося жертвопринесення для благопо­лучного переходу під час війни через кордон (діабатерія).

Війна являла собою боротьбу всіх громадян одного поліса із громадянами іншого, тому вбивство мирних жителів, у т.ч. жінок і дітей, уважалося правомірним. В окремих випадках гинули тисячі людей.

У звичаєвому праві стародавніх еллінів існували норми, що обмежували застосування зброї, але їхня кількість була невели­ка. Основною з них була нейтралізація храмів і інших культових установ. Тому в період загальногрецьких свят установлювалося свя­щенне перемир'я. На час Олімпійських і інших загальноеллінських ігор також установлювалося перемир'я. Від цих перемир'їв, що тривали короткий час, відрізнялися загальні перемир'я, на час яких припинялися воєнні дії, але вони не прирівнювалися до укладення мирного договору. Такі перемир'я в основному застосовувалися для відновлення дипломатичних відносин і ведення переговорів. У цей же час посли й глашатаї ходили від однієї держави до іншої для переговорів про те, як може бути скінчена війна. Перемир'я також установлювалися для поховання вбитих.

Переможені народи, яких греки вважали варварами, оберталися в рабство, в інших варіантах до них могло бути застосоване насиль­ницьке переселення. Так зробили Афіни із громадянами Пітідеї в 429 р. до н.е., а через 3 роки Спарта так розрахувалася з мессинцями. Своїх одноплемінників греки не брали в полон, вони їх піддавали катуванням, а потім убивали. Відомий випадок, коли афіняни, за­хопивши Мілет, умертвили дорослих чоловіків-мілетян, а дітей і жінок перетворили в рабів.

Дата добавления: 2015-05-10