Міжнародне публічне і міжнародне приватне право 4 страница

У деяких випадках для вирішення спору греки застосовували об­меження контингенту воюючих шляхом виділення з кожної сторони по рівному числу воїнів, бій між якими вирішував результат війни. В окремих випадках спір вирішувався шляхом єдиноборства.

У ході війни могло відбутися повне скорення ворога, завоювання й, як наслідок, приєднання переможеної держави, яка позбувалася при цьому незалежності. Але здебільшого у війнах між греками справа до цього не доходила, а укладалися мирні договори.

Майно супротивників (як державне, так і особисте) могло бути захоплене й знищене. Найбільш часто піддавалися знищенню й вирубці посіви й маслинові дерева. Це робилося й після укладення миру, перш ніж територія звільнялася від окупаційних військ, що її займали. Заборонено було позбавляти майна громадян союзників, що перебувають на території ворога.

У період воєн широко застосовувалися інститути заручників, контрибуції, нейтралітету, невтручання й ін. Причому стародавні греки вже розрізняли нейтралітет і невтручання. Нейтралітет, на їхню думку, міг мати місце тільки під час війни у сфері зовнішніх відносин. Однак нейтралітет міг застосовуватися й у мирний час у внутрішніх відносинах. Серед зовнішніх і внутрішніх відносин най­поширенішим була відмова від військової й матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням за допомогою невтручання. Слід зазначити, що питання про невтручання виникало досить час­то, тому що політичне життя в Стародавній Греції було заповнено міжусобною боротьбою.

Порівняно широко було розвинене право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу тощо.

Спочатку часті війни й міжусобиці в Стародавній Греції привели до того, що переважали договори, які стосувалися питань укладення миру, союзні договори та ін.

Але вже починаючи з V-IV ст. до н.е. предмет їх значно розши­рився: договори про мир; союзні (оборонні — сімахії, наступальні — зпімахії); про взаємну допомогу й ненапад, кордони й арбітражі; торговельні; про право одружуватися з іноземцями, брати участь у громадських іграх, набувати нерухомість, створювати свої поселен­ня; про особисту свободу, охорону власності й компетенцію судів по спорах між громадянами договірних держав.

Особливе місце займають договори, що регулюють різні аспек­ти положення й життя іноземних громадян. Це стало своєрідною віхою в розвитку міжнародного права й було досить важливим, оскільки греки довгий час прирівнювали іноземців до ворогів. Але вже починаючи з IV ст. внутрішнє право полісів Стародавньої Греції стало зм'якшуватися, і головну роль у цьому відіграли міжнародні договори.

Поліс, будучи об'єднанням тільки його громадян, довгий період часу не надавав іноземцям (і навіть грекам) ніяких юридичних прав. Тому вони могли бути в будь-який час виселені із країни. Але це правило істотно перешкоджало різним взаєминам між державами. Тому вже в ранній період грецької історії почав складатися інститут проксенів.

На первісному етапі проксенія ґрунтувалася винятково на осо­бистих відносинах і не регулювалася юридичними нормами. Вона скоріше володіла моральним і релігійним потенціалом, і на початку носила взаємний характер. У давньогрецькій державі правом на захист іноземців володів тільки вітчизняний громадянин. Але у по­дальшому, з розвитком взаємин усе більш необхідною ставала потреба правового й державного регулювання даного інституту. У зв'язку із цим стали виникати внутрішньодержавні юридичні норми, а згодом і укладатися міжнародні договори.

Іноземець за особливі заслуги перед державою міг одержати часткове громадянство (ісполітію). Ісполітія надавала іноземцеві право володіти землею й нерухомістю. Повне громадянство інозем­цям могло бути надане тільки у виняткових випадках. Але брати участь у політичному житті поліса для іноземців уважалося непри­пустимим у принципі.

У деяких випадках проксени виступали посередниками між зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забез­печували їхній доступ у народні збори й до відповідних посадових осіб.

Набагато менша увага в міжнародних договорах приділялася питанням режиму території. Відносно переходу території від одно­го поліса до іншого й установлення державних кордонів, необхідні положення включалися звичайно в мирні договори. Іноді мала міс­це демаркація кордонів (позначення лінії кордонів на місцевості), здійснювана за допомогою прикордонних стовпів.

2.2.3. Стародавній Рим

У багатовіковій історії Римської держави можна виділити З основних періоди, які мають істотне значення для становлення й розвитку міжнародного права: 1) до кінця Пунічних воєн; 2) від їхнього закінчення й до III ст. н.е.; 3) період пізньої Римської імперії (до VI ст. н.е.).

Істотні розбіжності в підході до сутності й завдань міжнародного права й особливо до поняття й практичного визнання його суб'єктів виходили з їх політичної й військової сили. У зв'язку із цим у пер­ший із зазначених періодів Рим широко визнавав принцип незалеж­ності всіх держав, у другому періоді свого розвитку — заперечував його, у третьому він був змушений повернутися до вихідних позицій і визнати незалежними варварів, з якими Рим довгі сторіччя не ви­знавав взагалі ніяких юридичних відносин.

Населення Давнього Риму становили дві основні групи: 1) патри­ції (громадяни Риму); 2) плебеї.

Патриції ділилися на 3 племені, кожне з яких складалося зі 100 родів. Сукупність 10 родів утворювала курію. Курії у свою чергу утворювали загальні народні збори римської громади.

Загальні народні збори римської громади були наділені правом приймати або відхиляти запропоновані законопроекти, призначати вищих посадових осіб римської держави. Вони також являли собою вищу апеляційну інстанцію при вирішенні питань, що стосуються страти, оголошували війну.

Безпосереднє керування державою, розробка законопроектів і укладення миру здійснювалися Сенатом, у який входили старій­шини всіх 300 родів. Останні були потомственною аристократією всієї римської громади.

Плебеї стояли поза племінною організацією й не могли брати участь у керуванні громадою. Вони займалися землеробством, ре­меслом, торгівлею. Плебеї були вільними, несли військову службу й платили податок нарівні з патриціями. Зосередивши у своїх руках торговельне й промислове багатство, плебеї вважали принизливим займатися якою-небудь іншою справою, крім землеробства, полі­тичної діяльності й військової служби.

Надалі був зроблений розподіл громадян по майнових розрядах, яких налічувалося п'ять. Перший розряд становили патриції й плебеї, майно яких оцінювалося в 100 000 асів (ас — дрібна дав­ньоримська монета). До другого відносили громадян, майно яких оцінювалося в 75 000 асів, до третього — в 50 000 асів. В особливий розряд були віднесені т.зв. вершники, вартість їхнього майна пере­вищувала 100 000 асів.

У IV ст. Рим був розбитий на 4 територіальні округи — триби, кожна з них мала певні політичні права й самоврядування. Старі роди й курії поступово втрачали своє значення, залишаючи в ми­нулому первіснообщинний лад.

Головним органом влади Римської республіки, як відзначалося, був Сенат. Кількість сенаторів рівнялася кількості родів — 300 чоловік. Сенаторів призначали особливо уповноважені особи, які обиралися загальними народними зборами. У своїй більшості при­значення сенаторів було довічним. Необхідна вимога містилася в тому, щоб сенатор походив з родової сім'ї, був багатий і до цього займав який-небудь важливий пост.

Уперше римське право кодифікувалося в середині V ст. до н.е. і називалося «Законом XII таблиць». Закон XII таблиць протягом багатьох століть був основним джерелом публічного й приватного права. Він чітко розділяв речі на 2 категорії. До 1-ї категорії від­носилися земля, раби, худоба, а до 2-ї — всі інші речі. Закон XII таблиць узаконював боргове рабство, що відрізнялося крайньою суворістю. Складався своєрідний договір наймання, де засобом

забезпечення був сам боржник, його «м'ясо й кров». Борг у Римі називався нексумом (кабалою). Але в 326 р. до н.е. правляча вер­хівка Риму скасувала боргове рабство. І саме з цього часу боржник відповідав тільки своїм майном.

Як ми вже відзначали, позиції Риму у сфері основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, і отже, незалежність всіх держав. Досягши значних перемог у Пу­нічних війнах III—II ст. до н.е. і перетворившись у державу світового значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми держава­ми і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Однак, починаючи із III ст. н.е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.

Серйозного розвитку в Римі досягло посольське право й особли­во його процедурна (процесуальна) частина (церемонії, ритуали й т.д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу «pacta sunt servanda», і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, Сенатом, а надалі імператором.

Римляни вважали, що ведення зовнішніх зносин повинні здійсню­вати особи й державні органи, що володіють вищою владою. Спочатку це були царі, потім Сенат і загальні Народні збори, а пізніше — дик­татори. У підсумку це право було передано імператорам.

У республіканському Римі послів приймав Сенат, він проводив із ними всі попередні переговори, розглядав питання про оголо­шення війни й укладення миру. Але останнє слово залишалося за Народними зборами.

Процедура прийому послів і ведення переговорів була розроблена вже в III ст. до н.е. Посли, що прибували в Рим, спочатку розміща­лися за міськими стінами, чекаючи рішення Сенату. Поступово дане положення перестало застосовуватися до послів і глав держав, з якими римляни перебували в дружніх відносинах.

Набагато пізніше, ставши світовою державою, Рим постійно приймав посольства залежних держав, посли яких знаходилися на повному утриманні Риму. Вони одержували подарунки й корис­тувалися церемоніальними почестями. У призначений день посли в супроводі посадової особи, спеціально виділеної для цих цілей, з'являлися в Сенат, де й викладали мету свого перебування, свої прохання й пропозиції, після цього посли повинні були вийти. Сенат обговорював поставлені послом питання в їхню відсутність. Якщо посол повідомляв про початок війни або пропонував укласти мир, то питання після його обговорення в Сенаті виносилося на

затвердження Народних зборів, рішення якого було остаточним. Послів могли відправити назад, не давши їм ніякої відповіді.

Крім легатів, а також ораторів, які тільки передавали послання, посли направлялися Римом у складі колегії з 2-3 або 5 чоловік. При укладенні мирних договорів склад колегії включав 10 чоловік. При цьому римляни припускали, що саме такий склад посольства не тільки забезпечить якісне виконання покладеної на нього місії, але й стане ефективною перешкодою до можливої змови посла з іноземною державою. Після виконання своєї місії кожний посол окремо надавав свій звіт.

У період розквіту республіки й на початку Римської імперії посла­ми призначалися сенатори, а також члени комісії феціалів (колегії жерців). Надаване грошове утримання було невеликим, а часто й взагалі не видавалося. Тому основні видатки посли несли за свій раху­нок, у зв'язку із цим спостерігалися кількаразові спроби ухилитися від виконання дипломатичної місії. Місцеві влади були зобов'язані забезпечувати послів необхідними транспортними засобами.

У часи Римської імперії виник і став застосовуватися на практиці принцип дипломатичної недоторканності. Зразком цього вважалося поводження Сципіона Африканського, котрий не порушив імунітет карфагенських послів у відповідь на їхні ворожі дії стосовно послів Риму. Римляни вважали, що посли перебувають під захистом богів. Звичайно, були випадки, коли це правило порушувалося.

Щоб уникнути насильства над послами, римляни видали декрет, що забороняв залучати їх до суду за борги, зроблені до прибуття в Рим. їм заборонялося позичати в Римі гроші під час виконання своїх обов'язків.

Для виконання покладеної на посла місії він забезпечувався вірчою грамотою й одержував інструкції. У цих документах вказу­вався предмет переговорів і межі компетенції посла.

Оскільки договори, що укладалися, підлягали ратифікації, а римляни завжди дорожили своєю репутацією, то перед Сенатом і Народними зборами періодично виникало питання, як відмовити в ратифікації вже укладеної угоди.

У Римі добре було розвинене право міжнародних договорів. Рим­ляни в перші сторіччя своєї держави укладали здебільшого договори про мир і про союзницькі відносини. Римська імперія не знала ніяких угод по окремих питаннях (особливо торговельних), а також про по­ложення іноземців. Але вже до кінця республіки предмети договорів стали досить численними, у їхньому арсеналі, особливо починаючи з III ст. до н.е., налічувалося до 30 позицій (предметів), по яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союзи (наприклад, з Карфагеном 501р. до н.е., і особливо — з Ганнібалом), пізніше — договори про торгівлю, про дружбу, про взаємодопомогу тощо.

У першому договорі Риму з Карфагеном, датованим 501 р. до н.е., римляни для дотримання дружніх відносин із союзниками зобов'язалися дотримувати деяких умов, однією із яких була забо­рона римлянам і союзникам римлян плисти далі Прекрасного мису, якщо вони не будуть до цього змушені бурею або ворогом. Якщо хто-небудь буде занесений туди проти бажання, то йому буде заборонено купувати що-небудь і брати більше того, скільки буде необхідно для ремонту судна або для жертви. Протягом 5 днів дана особа повинна була піти. Торговці не могли робити ніяких угод без посередництва глашатая або переписувача. Держава виступала поручителем перед продавцем за все те, що в присутності цих свідків не буде продане в Лівії або в Сардинії. Римляни, що з'явилися в підвладну карфаге­нянам Сицилію, користувалися рівними з карфагенянами правами. Карфагенянам було заборонено кривдити всякий латинський народ, підлеглий римлянам. Карфагенянам було заборонено споруджувати укріплення в Лаціумі.

Більш значущі положення були закріплені в договорі Риму з Ганнібалом. Відповідно до цього договору карфагенянам надавалося право володіти містами Лівії, якими вони володіли до оголошення війни римлянам, володіти даною землею разом зі стадами, рабами й іншим надбанням. Також закріплювалося, що після укладання договору карфагеняни будуть жити за власними законами й зви­чаями, не розташовуючи в себе римського гарнізону. Укладений договір також покладав на карфагенян обов'язок відшкодувати римлянам усі втрати, які вони понесли під час перемир'я, повернути полонених і перебіжчиків за увесь час війни, видати римлянам усі військові судна, а також усіх слонів. Карфагеняни були не вправі оголосити війну без дозволу римлян жодному з народів за межами Лівії, ні в самій Лівії. Укладений договір зобов'язував карфагенян сплачувати 10 000 талантів грошима протягом 50 років, вносячи щорічно по 200 євбейських талантів. Для забезпечення договору карфагеняни зобов'язані були надати 100 заручників, яких укаже римський воєначальник. Вік заручників при цьому повинен був бути не молодше 14 та не старше ЗО років.

Усі договори в Римі ділилися на рівні (foeda aequa) і нерівні (foeda nonaequa).

Рівні договори укладалися з незалежними державами й не об­межували суверенітету. Нерівні його обмежували.

Найчастіше римляни укладали договори про мир і дружбу, а також про союз. Договори про союз передбачали не тільки мирні від­носини, а й взаємну допомогу. Але незважаючи ні на що, найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.

Пізніше договір у Давньому Римі являв собою угоду двох або більше осіб про встановлення того або іншого зобов'язання. До-

говори спочатку йменувалися контрактами й укладалися в строго встановленій формі. Надалі стали укладатися т. зв. формальні до­говори, які йменувалися пактами. Вони, на відміну від контрактів, укладалися без дотримання особливих процедур, а тому не кори­стувалися позовним захистом.

Найбільш давнім видом договору був вербальний контракт (тобто усний). Даний договір установлював зобов'язання словами, тобто договір набував чинності після проголошення відповідних формул

і фраз.

Особливий розвиток одержало право війни, яке у стародавніх римлян у порівнянні із греками було більш розробленим, мало філософське й політичне обґрунтування. З позицій римської право­свідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести війни тільки на справедливій основі: «все корисне для Риму завгодно богам». Звідси, вони вели тільки справедливі війни, завойовуючи й знищуючи інші

(варварські) народи.

Разом з тим, війна була законною тільки при дотриманні певних ритуальних дій про її оголошення, які містили в собі складні про­цедури висловлення претензій. Якщо останнім вони не задовольня­лися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі. Спрямування претензій супроводжувалося проголошенням священної формули: «Слухай, Юпітер, і ти, Янус, і Ви, Боги не­бесні, і Ви, земні, і Ви, підземні, — слухайте! Вас я беру у свідки тому, що цей народ порушив право й не бажає його відновити. Про це ми, перші й найстарші в нашій батьківщині, будемо радитися, яким чином здійснити своє право». Після цього в Сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення Сенату затверджувалося Народними зборами, після чого у бік во­рога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. Із часів війни з Пірром дана процедура як символ початку війни здійснювалася не на кордоні, а біля храму Белоні, що розташовувався за римськими міськими стінами. Там стояла спеціальна колона війни. З початку війни й до її закінчення ворота храму Марса залишалися відкрити­ми. На час миру вони закривалися.

Римляни розглядали війну як волю тільки їхніх богів і довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Боги ворога не були для них богами, у зв'язку із цим ворожі храми й інші святині вони могли руйнувати. У деяких випадках римляни намагалися залучити чужих богів на свою сторону, приносили їм жертви й звер­талися до них з молитвою. Згодом іноземні боги стали включатися до римського пантеону.

Міста, узяті штурмом, або які здалися, а також їхні жителі й майно визнавалися здобутком переможця без усяких обмежень. Римляни вважали звичайним, правомірним і навіть бажаним богам

убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й мирних жителів, включаючи жінок і дітей. Тих, хто залишився в живих, продавали в рабство. Так, у 262 р. до н.е., у період 1-ї Пунічної війни, римляни продали в рабство 25 000 чоловік, у 167 р. після скорення ворожих міст Епиру — 150 000 чоловік, у 146 р. були продані в рабство всі жителі Карфагену. Але поступово перетворюючись у світову держа­ву, Рим не міг утримувати таку масу рабів. Тому частина скореного населення залишалася на волі.

Якщо війна не кінчалася скоренням народу, то її результатом був мирний договір. Однією з головних форм такого договору стало заступництво (deditio). Звичайно воно здійснювалося за допомогою здачі всієї зброї, вождів супротивника й видачі заручників. При ньому не наставала військова окупація (occupatio bellica), але пе­реможений віддавав на повний розсуд Риму свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому суб'єктом міжна­родного права.

Питання, які стосувалися території, звичайно також вирішу­валися й закріплювалися в мирних договорах, у яких, природно, домінувала римська позиція.

Від мирних договорів римляни відрізняли договори про перемир'я (sponsio), які укладалися на певний строк. Даний договір попередньо підписувався командуючим армії, а потім підлягав ратифікації, але до її здійснення він умовно набував чинності.

У пізній період Римської імперії (III ст. н.е.) одержав розвиток інститут нейтралітету.

Інститут правового положення іноземців був складовою частиною преторського права, для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада «praetor peregrini» (захисник іноземців).

З кінця IV — на початку III ст. до н.е. число іноземців у Римі значно збільшилося. Це стало проблемою загальнодержавного характеру. Положення іноземців не було однорідним, кожна їхня категорія мала різну сукупність прав і обов'язків. Першу категорію з них становили жителі міст Лаціуму. Вони не домоглися після війни 340-338 pp. до н.е. прав повного римського громадянства, хоча й одержали деякі пільги, які в сукупності становили т.зв. jus latini. Повністю прирів­няні до римських громадян вони були тільки в 90 р. до н.е.

Потім ішли громадяни союзних держав. Але більшість іноземців розглядалися як вороги або як подібні до ворогів. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були перебувати під заступ­ництвом хазяїна-римлянина.

Іноземців у Давньому Римі називали Перегринами. На первіс­ному етапі вони займали положення, у якому перебували взагалі іноземці в ранніх суспільствах, вони вважалися ворогами й могли з'являтися в чужих володіннях лише як гості під заступництвом

їхнього хазяїна, члена даного суспільства, що дав їм притулок по праву гостинності.

Завдяки торговельним зв'язкам Риму це положення незабаром змінилося. Латиняни й інші іноземці починають користуватися публічною гостинністю й одержують деякі права.

Утворений у Римі спеціальний інститут praetor peregrini уста­новлював принципи й норми, що відносилися до іноземців, та фор­мували їх правове положення.

Спочатку обмежені права іноземців поступово почали розши­рюватися за рахунок шлюбного й торговельного права. У підсумку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах (recuperatio). За ними визнавалося право жити по своїх звичаях, здійснювати між собою угоди й укладати шлюби, здобувати фактич­не володіння речами тощо.

Правова охорона перегринів була неоднаковою в порівнянні з римськими громадянами, римське право і його деякі інститути були для них недоступні. Вони охоронялися в особливому порядку, у результаті чого утворилося право jus gentium, що дало можливість перегринам здобувати деякі права.

Поступово кількість іноземців в Римі зростала, особливо багато їх стало після 2-ї Пунічної війни. З'являються іноземці, які беруть ак­тивну участь у настільки жвавих торговельних і цивільно-правових відносинах з римлянами й між собою, що для розбору суперечок між ними був заснований другий претор. У його юрисдикції вироблялася й нова система судочинства, і нова система права, котра відтіснила норми старого права.

У принципі, юридичні розбіжності в положенні перегринів і римських громадян існувало до дарування Каракалою прав грома­дянства всім вільним жителям імперії. Із часів Каракали утвори­лися 2 види перегринів: піддані Римської імперії, рівні в правах із громадянами, і піддані інших держав, що одержували права по договорах із цими державами.

Із часів Юстиніана погіршилося лише положення перегринів-дедитиціїв, які були позбавлені прав вільних людей і зробилися напіввільними. Оскільки за межами Римської імперії існували лише нецивілізовані народи, то в погляді римлян на іноземців від­бувається зміна — вони стали їх називати варварами.

В остаточному підсумку імператор Каракала в 212 p. зрівняв у правах усіх підданих імперії, хоча фактично між ними збереглися істотні розбіжності. Із цього часу правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Потім права перегринів одержали законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретичне — у працях римських юристів.

Римському праву був властивий і розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розгля­даючи море як «res communis» (річ загальна) і як «res nullis» (річ нічия), виводили із цих положень загальну формулу: «море — річ, якою можуть користуватися всі» (маючи на увазі всіх римлян). Ке­руючись цим принципом і зважаючи на те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство й тим забезпечити вільне плавання в Середземне море в інтересах розвитку морської торгівлі.

В історії розвитку міжнародного права Стародавньої Греції й Стародавнього Риму спостерігалося багато подібних моментів. Так, наприклад, у зазначений період у міжнародній позиції Греції і її полісів 'стали позначатися зачатки міжнародного гуманітарного права. Один із правителів союзу грецьких міст — амфекріону — Есхен, жахнувшись наслідків, яких зазнали грецькі міста під час військових конфліктів — вони безжалісно піддавалися розграбу­ванню й руйнуванню, видав закон, у якому дав клятву й взяв на себе зобов'язання: «Школи не руйнувати міста, які належать союзу амфекріону, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну й зруй­ную його міста». Наведена клятва-закон свідчить, по-перше, про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне відношення до мирного населення в містах; по-друге, про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві; по-третє, про ста­новлення інституту репресалій, тобто якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.

Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний. Однак при­клад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Іноді це приводило до парадокса: «Я рішуче проти руйнування міст, але я сам же можу їх запросто зруйнувати».

Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вираз, що належить Гаю Юлію Цезареві й Олександрові Македон­ському: «Іду на Ви» — що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.

2.2.4. Стародавній Схід (Індія, Китай)

Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоріччя до н.є. До середини І тисячоріччя до н.е. уже існувало близько двох десятків державних утворень (типу

князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів між­народного права не було через те, що всі індійські державні утво­рення по своєму правовому положенню ділилися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослабілі магараджати). У всіх випадках під суб'єктами міжнародних відносин розумілися правителі цих державних утворень.

Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало захисту від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвиненим посольське право, у якому вже була за­кладена різниця між дипломатами. Існувало три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями й «ті, що передають послання» (тобто гінці, у сучасному розумінні — дипломатичні кур'єри). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких відбувався обмін заручниками. У рамках цього права одержав поштовх розвиток своєрідного заставного права, що надалі зникло, однак залишило після себе подання поручництв, які породили інститут гарантій, приношення клятвених зобов'язань і укладення династичних шлюбів. Договори ділилися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною.

Норми війни одержали велике поширення в Індії в другій по­ловині І тисячоріччя до н.е. і в перші століття нашої ери. Право війни було досить гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення споров або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум з висловленням конкретних вимог до іншої сторони, по­тім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.

Оголошення війни спричиняло припинення всіх дипломатичних відносин, але не виключало обміну спеціальними місіями. Укладені до війни договори втрачали свою юридичну чинність і припиняли свою дію. Торгівля з жителями воюючих сторін, а також інші форми зносин розглядалися як ворожий акт. Супротивників, позбавлених правового захисту, можна було брати в полон і вбивати. їхнє майно могло бути піддане конфіскації, а будинки зруйновані.

Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними забо­ронами. Так, заборонялося вбивати старих, жінок, дітей, воїнів, які здаються в полон, парламентерів, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю володіли храми, їхні служи­телі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубчасті стріли, стріли, що отруюють, і стріли з розпеченими наконечниками, і все це — за Законами Ману).

Захоплення майна супротивника під час воєнних дій уважалося правомірним: частина віддавалася цареві, а інша — тому, хто ним безпосередньо опанував.

Шпигунство вважалося законним. Але парламентери не могли ним займатися, інакше вони втрачали недоторканність.

Досить докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно із цими правилами, торговельні судна ворога могли бути захоплені й знищені, судна, на борті яких перебував ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега, портів, контра­банда підлягала конфіскації, винні притягувалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладен­ням мирного договору. Широко використовувалися посередництво й третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда — V ст. до н.е.).

Дата добавления: 2015-05-10