Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники вій­ни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, що мешкає на території держави, поділя­ється на дві групи: те, яке пов'язано із збройними силами (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне

населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, що не беруть участі у боях (некомбатанти). Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил

воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротив­ника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участі у бойових діях. Відповідно

до міжнародного права до некомбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно перебуває в складі збройних сил воюючої сторони, надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові корес­понденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктами воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Не-комбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року до комбатантів належать:

— особовий склад регулярних збройних сил;

— ополчення, добровольчі загони, як ті, що входять, так і ті, що не входять до складу регулярних збройних сил;

— особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

— особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не беруть;

— члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які нада­ють допомогу воюючим;

— населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти мають виконувати такі умови:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх підпорядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак відмінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

У міжнародному праві тривалий час йшла дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, якої партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього тривалого процесу все ж стало визнання партизан як комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами ви­знання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним чином організованого за­
гону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (як правило,
цивільна особа);

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєнних комбатантів,
що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основ-

ному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, радянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового Протоколу І
1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує
це положення: партизани повинні відкрито носити зброю під
час кожного воєнного зіткнення й у той час, коли вони будуть
знаходитися на очах у противника в ході розгортання в бойові
порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні
взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при по­траплянні в полон визнаються комбатантами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил во­юючих сторін, носять воєнну форму і проникають у розташуван­ня супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники набувають статусу військовополонених. Розвідник не може нести кримінальної від­повідальності за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, зби­рають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигу­на) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його належність до збройних сил своєї держави.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які вхо­дять до складу збройних сил іншої держави, що відповідно до між­народних угод перебувають в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участі у воєнних діях. Радники навчають ведення бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його правового статусу останніми роками набуло гострої прак­тичної необхідності через поширення цього явища, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично бере в ньому участь. Поняття найманців міститься

в статті 47 Додаткового Протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документа найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця:

— він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

— він фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;

— він бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, яка перебуває в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагоро­ду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

— він не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що перебуває в конфлікті;

— не входить в особовий склад збройних сил сторони, що пере­буває в конфлікті;

— не посланий державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманства, оголосив­ши його міжнародним злочином і закликавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63-1 Кримінального Кодексу України на-йманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення дер­жавної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої ви­годи» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іно­земних громадян, які за політичними або іншими переконаннями (а не з матеріальних міркувань) вступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і входять в особовий склад збройних сил.

Дата добавления: 2015-05-10