Обмеження засобів і методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необме­женим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому Протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, який забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть за­вдати надмірних ушкоджень або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому вигляді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Санкт-Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів ві­йни.

Відповідно до міжнародного права повністю заборонені такі за­соби ведення війни:

— вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року);

— кулі, що розгортаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розгортаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);

— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женев­ський протокол про заборону застосування на війні задушли­вих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

— біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, вироб­ництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 року і Женевський протокол 1925 року);

— засоби впливу на природне середовище, що мають широкі дов­гострокові наслідки як засоби руйнації, завдання шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

— будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушко­джень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї як у міжнародно­му праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (визнаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосо­вані і до ядерної зброї. Тому вважається обґрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обме­ження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, які завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обме­ження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про забо­рону або обмеження застосування запальної зброї (Протокол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в завданні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 трав­ня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подо­ланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабельних мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під мінами розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі чи іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосеред­нього впливу людини або засобу, що рухається, термін «дистанційно

встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарата.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або за­подіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмета, що здається нешкід­ливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямованою на
нього;

б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямованої
дії по конкретному військовому об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед
цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду
цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні
стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової
переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанційно встанов­люваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухопутними військами не ведуться або не вважаються неминучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній
близькості від військового об'єкта, що належить супротивній
стороні або перебуває під її контролем;

б) вжиті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу,
наприклад, установлені попереджувальні знаки, виставлена
варта, опубліковані попередження або виставлене огоро­
дження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного на­селення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється за будь-яких обставин застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається
нешкідливим, який призначений для поміщення в нього ви­
бухової речовини і для вибуху при дотиканні або наближенні
до нього;

б) міни-пастки, що якимось чином з'єднані або асоціюються
з міжнародно визнаними захисними сигналами; хворими,

пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устаткуванням або транспортом; дитячими іграш­ками; продуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ятниками і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до поперед­нього плану використовували міни-пастки.

Усі реєстраційні документи підлягають збереженню сторона­ми, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що в першу чергу призначені для підпалювання об' єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємності з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослин­ного покриву в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів чи інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права визнається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супро­тивника;

— вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;

— повідомляти тому, хто обороняється, що в разі опору пощади нікому не буде;

— незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участі у війні, прапором або знаками Червоного Хреста й ін.;

— примушувати громадян ворожої сторони брати участь у вій­ськових діях проти своєї держави;

— геноцид під час війни;

— убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (тру­бача, сурмача, барабанщика);

— атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персо­налу;

— винищування або захоплення ворожої власності, крім випад­ків військової необхідності;

— бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, істо­ричних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

— знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ят­ників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

— деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий Протокол І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року закріплює концеп­туальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного Протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисно порушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії від­вертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового Про­токолу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів допустима і не суперечить міжнародному праву.

17.6. Ведення морської війни

Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але й усі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для

надання допомоги пораненим, хворим і особам, які зазнали аварії корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктами нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни звичайно застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі й правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих від­мінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав у випадках, якщо буде доведено, що вони пе­ревозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підводних човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.

З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, нападав у морі на військові судна противника. Слід зазна­чити, що каперство частіше за все мало характер піратства, тому що власник торгового судна використовував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.

За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден допустиме тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна ді­яльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні дотримува­тися норм, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його як приз. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька конвенція 1907 року (Україна не бере участі у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:

а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що стають безпеч
ними через якийсь час після того, як той, хто їх поставить
утратить над ними контроль);

б) якірні, що залишаються небезпечними і після відриву їх від
своїх мінрепів;

в) біля берегів противника із єдиною метою — зашкодити тор
говому судноплавству.

Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учасниць вживаті заходів для забезпечення безпеки торгового судноплавства, зазна­чати в «Сповіщеннях мореплавцям» небезпечні від мін районні повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. Після закінчення будь-якої війни всі держави зобов'язуються обмі­нюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передават* карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін.

Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада Морська блокада — це система дій військово-морських силі авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів про­тивника і виходу з цих портів і берегів у море.

Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначення вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 178) року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондоі-ській декларації про право морської війни 1909 року (Декларації 1909 року чинності не набула, але її положення воюючі сторона беруть до відома).

Насамперед блокада має бути публічно оголошена державою, до блокує, із зазначенням дати початку блокади району, що блокуєте­ся, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних, держав.

Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням;а спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскаця судна і/або вантажу чи знищення судна-блокадопроривача.

Здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманнім діям, як доставляння в порт, що блокується, посилок із лікамі, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей за умови, що цим правом не зловживають. Крім цьог>, блокада повинна бути безсторонньою, тобто однаковою етосовю всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завжді протиправна.

Блокада припиняється у випадку її зняття державою, що бло­кує, знищення сил блокуючих або неможливості забезпечитиїї ефективний характер.

У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо во:а здійснюється в порядку самооборони згідно зі статтею 51 Стату-у

5J3

ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Ста­туту ООН.

У міжнародному праві існує інститут морської (воєнної) контра­банди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних ван­тажів у період морської війни.

Військовою контрабандою визнаються вантажі нейтральних власників або противника на суднах нейтральних держав, які во­ююча сторона забороняє доставляти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 року воєнна контрабанда поді­ляється на:

а) абсолютну (предмети і матеріали, що використовуються ви-

нятково для воєнних цілей, наприклад, зброя, боєприпаси, військове обмундирування);

б) умовну (предмети і матеріали, що можуть використовуватися

як для воєнних, так і для мирних цілей, наприклад, медика­менти і медичне устаткування, продукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, прямує у ворожий порт. Умовна контрабан­да підлягає захопленню, якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину ван­тажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному разі захоплюється і судно, що перевозить його.

У війні на морі існує інститут призів, пов'язаний із морською (воєнною) контрабандою, та інститут трофеїв.

Призом є будь-яке торгове судно противника незалежно від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплене. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні до­ручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз на­лежить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.

Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт.

Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів — портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним судно і вантаж підлягають поверненню, а безпід­ставно знищені — компенсації.

Трофеї — це захоплені під час морської війни військові кораблі противника і цінності, що знаходяться на них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх.

Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів,

портів, міст, селищ або будівель забороняється за будь-яких об­ставин.

17.7. Режим війського полону

Режим військового полону регламентований IV Гаазькою кон­венцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Відповідно до Женевської конвенції військо­вополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу супротивника:

а) особовий склад збройних сил, ополчення і добровольчих за­
гонів, що входять до складу збройних сил;

б) особовий склад партизанських загонів;

в) особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду,
не визнаному державою, що тримає в полоні;

г) воєнні кореспонденти, постачальники, інші особи, які сліду­
ють за збройними силами;

ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіації;

д) населення неокупованої території, що стало до зброї, якщо
воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв
війни.

Військовополонений знаходиться в полоні у держави, аке армії* що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, яка полонила його.

Дата добавления: 2015-05-10