Сучасне розуміння предмету цивільного права України

Цивільне право — це поєднання концепції, ідей (принципів) та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юри­дичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи як галузь національного права.

Оскільки на цьому рівні на зміну елементарному поділу права на приватне і публічне приходить більш складна класифікація, вини­кає потреба використання більшої кількості критеріїв розмежуван­ня галузей права, особливо тих, що мають деяку схожість.

Критеріями виокремлення цивільного права як галузі національ­ного права є його предмет, метод, засади правового регулювання, а також функції, які на нього покладаються.

Природно, що практично всі вони були предметом наукових досліджень (Ч. Азімов, С. Алексеев, С. Братусь, 0. Пушкін, Ю. Чер­воний, В. Яковлев та ін.).

Проте трансформація концепції українського цивільного права, яка відбувається зараз, вимагає перегляду низки положень.

Почати розгляд їх доцільно з уточнення поняття предмету цивіль­ного права. Предметом цієї галузі у радянському цивільному праві традиційно визнавалися: майнові відносини; особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими; інші особисті немайнові відно­сини. Зокрема, такий підхід був відображений у ст. 1 ЦК 1963 р.

У зв'язку з цим визначенню поняття майнових відносин і вста­новленню критеріїв віднесення їх до сфери цивільного права свого часу у радянській цивілістичній літературі приділялася значна увага. Як такий критерій одні автори називали товарно-грошовий характер майнових відносин (О. Пушкін), інші — майнову самостійність суб'єктів і те, що останні виступають "як самостійні товаровлас­ники" (Ю. Червоний).

З прийняттям нового ЦК 2003 р. підґрунтя для таких спорів прак­тично ліквідоване, оскільки ст. 1 ЦК відносить до предмету ци­вільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, головним критерієм встановлення галузевої приналежності відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

Отже ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відно­сини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 1963 р. не містить підстав для такого поділу, вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.

Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосе­реднього економічного змісту. їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть нале­жати також юридичним особам: право на честь, гідність, ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо.

Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.

Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характе­ризуються такими ознаками:

1) суб'єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб'єкти, відокремлені один від одного у організаційно-правовому і майновому відношенні. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законо­давство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачене законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву;

2) характером зв'язку між суб'єктами. Цивільні правовідно­сини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;

3) змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;

4) характером захисту суб'єктивних прав і спонукання до ви­конання суб'єктивних обов'язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;

5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивіль­них правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише обста­вини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які хоча і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

З'ясувавши головні особливості цивільних відносин як предмету цивільно-правового регулювання, перейдемо до особливостей методу цивільно-правового регулювання, тобто способу впливу на учасників цивільних відносин з метою забезпечення їхньої належної поведінки.

§ 3. Метод цивільно-правового регулювання

Визначальний характер методів правового регулювання, які являють собою прийоми юридичного впливу, їх сполучення, що характеризують використання у відповідній сфері суспільних від­носин того чи іншого комплексу юридичних засобів (С. Алексеев), відображається у їхній ролі в механізмі правового регулювання.

Головними проявами правового методу звичайно вважається вирішення за його допомогою таких питань:

1) яким є юридичне становище осіб, визначене правовою нормою;

2) з якими обставинами (юридичними фактами) норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення та інші трансформації правовідносин;

3) яким чином визначаються права і обов'язки учасників від­повідних правовідносин;

4) порядок захисту прав та інтересів учасників правовідносин.

Загалом у правознавців практично не викликає сумнівів до­цільність розрізняння імперативного та диспозитивного методів правового регулювання, як найпростіших і разом з тим головних прийомів юридичного впливу, котрі визначають головні характерні ознаки правового статусу суб'єктів, у їх висхідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання зверху вниз здійснюється на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах ініціативності та вільного розсуду учасни­ків відповідних відносин; на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою.

Грунтуючись на такій характеристиці двох зазначених методів, можемо звернутися до аналізу особливостей методу цивільно- правового регулювання, котрий розуміється як сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються, передусім, юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного роз­суду за винятками, встановленими цивільним законодавством.

Оскільки для методу цивільно-правового регулювання у більшос­ті випадків властивою є відсутність категоричних приписів діяти учасникам цивільних відносин певним чином (виняток складають цивільні охоронні правовідносини — зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно, а також деякі вимоги стосовно оформлення правочинів тощо), тобто, останнім надається можливість обрання типу поведінки і самостійного врегулювання своїх відносин, цей метод отримав назву диспозитив­ного на відміну від методу імперативного — властивого праву ад­міністративному (публічному праву взагалі).

Втім, враховуючи ту обставину, що терміном "диспозиція" у теорії права позначається частина правової норми, котра визначає дозволену поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або забороне­ну (неприпустиму), можливо, більш коректно було б вести мову не про "диспозитивний", а про "уповноважуючий" (правонаділяючий) або про "дозвільний" метод. Разом із тим, це питання потребує подальшого дослідження, оскільки цивільно-правовий метод може містити і елементи обов'язкового (імперативного) припису. Таким чином, цивільно-правовий метод включає в себе як правонаділяючий елемент, так і елемент імперативний.

Характерними рисами диспозитивного уповноважуючого (право- наділяючого) елементу цивільно-правового методу правового регу­лювання є:

1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто є учасником цивільних відносин — фізична особа, юридична особа, держава тощо, сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);

2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасники цивільних відносин самі за загальним правилом вирішують, чи всту­пати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо, хоча у деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати і внаслідок без­посереднього припису закону або адміністративного акту);

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моралі суспільства.

Характеризуючи цивільно-правовий метод правового регулюван­ня, слід враховувати і згаданий вище імперативний елемент.

Зокрема, у зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, імперативним є припис про відшкодування цієї шкоди, під­стави, умови та порядок її відшкодування. І хоча потерпілий (креди­тор) у більшості випадків може звільнити боржника від відшкоду­вання, але загальна спрямованість норм про відшкодування шкоди (глава 82 ЦК) має саме імперативний характер. Разом із тим, від використання імперативного методу правового регулювання від­носини, що виникають у зв'язку із заподіянням шкоди, із цивільних не перетворюються на адміністративні.

Характерними рисами імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін;

2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону;

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки лише у межах, точно визначених актами цивільного за­конодавства.

Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справед­ливості, добросовісності і розумності.

Характерні риси цивільно-правового методу правового регулю­вання знайшли відображення у засадах або принципах цивільного права (у ст. З ЦК вони іменуються "засадами цивільного законо­давства").

§ 4. Засади цивільного права

Засади цивільного права — це фундаментальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання відносин, що складають предмет цивільного права.

Слід зазначити, що незалежно від того, чи йдеться про особи приватного, чи про особи публічного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, вказаних у ст. З ЦК. У кожній із вказаних тут засад прояв­ляються ті чи інші вимоги до практичного забезпечення правового становища приватної особи.

Засадами цивільного права (законодавства) України визнаються:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Це означає вимогу забезпечення свободи особис­тості, яку іноді іменують "суверенітетом особистості", вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер пове­дінки, своє місце в суспільстві у системі цивільних відносин на власний розсуд;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом. Цей принцип означає, що правова охорона власності забезпечується усім власникам, незалежно від її форм та видів. Разом з тим, власник може бути позбавлений свого права, наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, вилучення майна у інших випадках, передбачених ст.ст. 350—354 ЦК;

3) свобода договорів. Вона полягає у визнанні за суб'єктом цивіль­ного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості;

4) свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення у законодавчому порядку загального правила про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також вста­новлення юридичних гарантій реалізації цього права. Стаття З ЦК розмежовує підприємницьку діяльність, заборонену законом, таку, що не заборонена законом. Перша з них є правопорушенням і тому не належить до сфери цивільно-правового регулювання. Що стосу­ється підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, то право займатися нею є однією з важливих засад цивільного законо­давства України;

5) принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Цей принцип цивільного права грунтується, передусім, на положенні Конституції України, згідно з яким правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносин, що виникають в державі (ст. 124). При цьому судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, що прямо вказані у ЦК, так і відносно тих, що випливають з норм Конституції чи ін­шого закону (див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

Судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод фізичних осіб. Суд не має права відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, шо його вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.

Проте, слід мати на увазі, що реалізація принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення ви­моги звернення за захистом виключно до суду. Наприклад, згідно зі ст.ст. 17—19 ЦК захист цивільних прав та інтересів може здійсню­ватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також власними силами у порядку самозахисту. Спір про порушене цивільне право може бути вирішений також третейськими судами, котрі створюються за домовленістю суб'єктів відповідних цивільних відносин:

6) вимога справедливості, добросовісності та розумності цивіль­ного права (законодавства) практично виражається у встановленні по! о иормами рівних умов для участі усіх осіб у цивільних відноси­нах: закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; створення норм, спрямованих на ілбезпечення реалізації цивільного права, з урахуванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.

Характеристику цивільного права, як галузі національного права, доповнюють перелік його функцій і внутрішня система побудови.

§ 5. Функції цивільного права

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою їх впорядкування.

Функції цивільного права визначаються специфікою предмету і ме­тоду цивільного права, а також завдань (цілей), які стоять перед ним. (В цивілістичній літературі пропонуються й інші визначення функцій цивільного права. Однак, у кожному разі йдеться про "напрями впливу" на цивільні відносини).

До числа основних функцій цивільного права традиційно відно­сять регулятивну, охоронну і виховну функції. Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна, превентивна функції або регулятивна, охоронна, попереджувально-виховна і попереджу­вально-стимулююча функції.

При цьому мається на увазі, що цивільне право взагалі виконує функції, властиві праву, але робить це з притаманними йому особли­востями (О. Дзера).

Такий підхід, вірний по суті, разом з тим, з погляду можливості загальної оцінки функцій цивільного права може призвести до неадекватних уявлень про них, оскільки не дає повної картини функціонального механізму цієї галузі. Тому доцільно при харак­теристиці функцій цивільного права вказувати і на ті, що мають загальний характер, і на ті, що є специфічними у цій сфері.

За такого підходу варто розмежовувати загальноправові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції.

Загальноправовіши функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:

1. Інформаційно-оріентаційна функція, яка виконує завдання ознайомлення суб'єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами визначення становища при­ватної особи, загальними тенденціями правового регулювання у цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків. У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлю­вати себе як суб'єктів приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права і обов'язки.

2. Виховна (запобіжно-виховна, превентивна) функція. Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до розмивання межі між правом і "не правом", до порушення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалі­зації їхніх цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами тощо.

3. Регулятивна функція — полягає у позитивному регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов'язків учасникам цих від­носин, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права.

4. Захисна функція. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень. Досягається шляхом передбачення право­вих засобів належного виконання цивільних прав та обов'язків, вста­новлення відповідальності за цивільні правопорушення тошо.

Аналізуючи вказані функції в цілому, можна зробити висновок, що вони властиві будь-якій галузі права, але набувають специфічних властивостей за рахунок предмету (сфера приватних або цивільних відносин) та методу досягнення мети, виконання завдання.

Разом із тим, цивільне право виконує специфічні, тільки йому властиві функції, шо є передумовою, проявом і результатом засто­сування цивільно-правового методу регулювання.

Специфічні цивілістичні функції у галузі цивільних відносин такі:

1. Уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право створює нормативну базу саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин.

ІДя функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки тільки у цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, створювати фактично нормативні акти локальної дії тощо.

Концептуальною основою цієї функції є відома ще римському приватному праву сентенція "Дозволено усе, що прямо не заборо­нено законом", котра протиставлялася і протиставляється зараз по­ложенню публічного права "Дозволено лише те, що прямо вказано у законі".

2. Компенсаційна функція. У процесі виконання цієї функції забез­печується можливість відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.

Така функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях мета відновлення порушеного права на еквіва­лентній основі, як правило, не ставиться. Наприклад, адмінісгра- тивно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у стано­вище, яке існувало до правопорушення. Разом з тим, майнові санкції, котрі застосовуються у цих відносинах, мають завданням покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого. Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов'язання або у особи, котра завдала шкоди іншій особі, тощо практично завжди означає відповідне при­рощення у майновій сфері потерпілого.

На підставі зазначених характерних властивостей цивільного права можемо охарактеризувати його структуру (систему).

§ 6. Структура (система) цивільного права

Структура цивільного права — систематизована сукупність його елементів (цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей або роз­ділів), розташованих у послідовності та ієрархії, що визначаються внутрішньою логікою відповідної галузі.

Варто зазначити, шо в літературі з цивільного права при харак­теристиці внутрішньої побудови (розміщення норм) цієї галузі йдеться як про "систему", так і про "структуру" цивільного права.

Звісно, може бути використаний як той, так і інший термін. Однак при цьому необхідно мати на увазі, що "система" тлума­читься також як цілісна сукупність норм, що має характерні властивості (наприклад, "система приватного права", "правові системи сучасності").

З цих міркувань більш точним здається для характеристики взаємоузгодженого розташування цивільно-правових норм ви­користовувати термін "структура цивільного права" (не відмов­ляючись, разом із тим, і від поширеного виразу "система цивільного права", котрий, втім, доцільно вживати із відповідними застережен­нями).

В найпростішому вигляді поняття "структура цивільного права" визначають як сукупність норм, що об'єднані в правові інститути або існують самостійно і знаходяться у певному ієрархічному взаємозв'язку (Ю. Калмиков).

Проте на сучасному етапі розвитку цивільного права його структура ускладнюється, в зв'язку з чим деякі цивілісти, наприклад, О. Пушкін, звертали увагу на необхідність враховувати існування не тільки інститутів, але й підгалузей цивільного права.

Перевага цієї позиції полягає в тому, що вона дозволяє уникнути непорозумінь, що можуть виникнути внаслідок вживання однакових термінів: наприклад, "інститут зобов'язань" та "інститут договору", "інститут спадкування" та "інститут заповідального відказу" тощо.

При цьому, однак, слід враховувати, що замість терміна "підга- лузь" можна використовувати такі поняття як "розділ цивільного права" тощо.

Отже, структура цивільного права може бути визначена і більш летально, з врахуванням суті елементів, що її утворюють. Таким чином, маємо наступні визначення ключових у цій сфері понять.

Норма цивільного права — правило поведінки приватних осіб у сфері цивільного обігу, встановлене їхньою угодою, корпоратив­ним рішенням, актом законодавства або таке, шо слідує з приписів природного права.

Інститут цивільного права — сукупність норм, що регулюють певні групи суспільних відносин у сфері цивільного обігу (наприк­лад, інститут купівлі-продажу, інститут опіки та піклування тощо).

і Идеалузь (розділ) цивільного права — сукупність інститутів і окремих норм, що охоплюють своїм регулюванням цілісну групу відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право тощо).

Найбільш давнім із відомих зараз підходів до визначення струк­тури (системи) приватного або цивільного права є інсгитуційна система, за якою структурно вибудовувалося право у Стародавньому Римі.

Суть інституційної системи полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність відносин, що регулюються) у ін­ститути, що розташовуються згодом у логічній послідовності.

Щодо інституційної системи побудови, котра, нібито, мала місце у римському праві, існують дві поширені помилки.

По-перше, припускається, що така структура характерна лише для приватного, а не для усього римського права, і саме у такому контексті розглядають його основні інститути.

По-друге, нерідко вважають, шо таких інститутів у римсько­му приватному праві було 3: 1) особи (personae), 2) речі (res), 3) способи придбання речей (actio). При цьому посилаються на висловлювання Гаю та його Інституції, котрі, нібито, мають таку структуру.

Проте римські правознавці поділяли за інституційною систе­мою не тільки приватне, але й усе право у цілому.

Так, Гай зазначав, шо усе право, яким ми користуємося, стосу­ється або осіб, або речей, або позовів (Гай. І. 1.8). Отже можна припустити, що норми права публічного також розглядалися як такі, що стосуються осіб (суб'єктів права), речей (як найважливі­шого виду об'єктів права) і позовів (засобів захисту суб'єктивних прав, котрі використовуються за ініціативою зацікавлених осіб).

При цьому слід взяти до уваги, що особисті немаіїнові права також були предметом правового регулювання, але розглядалися вони не як об'єкти права, а як елемент правового статусу особи (у тому числі — статусу громадян Риму як суб'єктів публічного права). Крім того, actio (позовний захист) може слугувати засобом захисту прав та інтересів не лише окремих громадян, але й держави, котра висту­пає як виразник публічних інтересів (інтересів спільноти). У ви­падку розгляду кримінальної справи actio набуває формулювання "народ проти Нумерія Негідія".

Положення щодо поширеного тлумачення поняття actio як аналог виразу "способи придбання речей" також потребує \ ючнення.

Термін actio охоплював у Стародавньому Римі 2 категорії дій: придбання речей (договори) і захист суб'єктивних прав. Якщо перша і цих категорій стосувалася виникнення прав щодо речей, то друга — питань процедурних, того, що тепер ми називаємо "судо- вим процесом". До речі, це відображено і в структурі Інституцій Гаю, котрі складаються не з 3-х, а з 4-х книг. Ці книги не мають назви, але перша з них присвячена загальним положенням права та становищу особи, друга — речовим правам і спадкуванню, третя — спадкуванню і зобов'язанням, а четверта — позовам, інтердиктам, засобам забезпечення виконання судових рішень тощо. Складені набагато пізніше Інституції Юстиніана теж мають 4 книги, перші З з котрих приблизно відповідають структурою Інституціям Гаю, а четверта — містить положення про позадоговірні зобов'язання та судочинство.

Отже інституаійна система побудови римського права виглядала таким чином:

1) становище особи;

2) речі (об'єкти права);

3) договори та інші юридичні дії;

4) захист суб'єктивних прав. Судочинство.

Практично у такому самому вигляді вона була запозичена пізнішими системами приватного права з тієї відмінністю, що питання порядку захисту цивільних прав та судочинства складають предмет окремо у галузі — цивільного процесуального права. Наприклад, за інституційною системою побудований Цивільний кодекс Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона) та кодекси країн, котрі взяли його за взірець.

Слід зазначити, що перевагами інституційної системи є простота і логічність. Але з іншого боку надмірна спрощеність структури не дає змоги встановити точно взаємозв'язок і взаємодію норм, в неї не вписуються багато норм та інститутів приватного права (наприк­лад, спадкування, недоговірні зобов'язання тощо).

Пізніше зусиллями середньовічних коментаторів римського права (так званих, "глосаторів" та "постглосаторів") набула поши­рення пандектна система, котра припускає поділ приватного права на такі частини:

1) загальні положення;

2) речове право;

3) зобов'язальне право;

4) спадкове право;

5) сімейне право.

За пандектною системою побудовані Німецький цивільний кодекс 1899 р., та цивільні кодекси країн, що взяли його за взірець.

Перевагами пандектної системи є виокремлення загальної части­ни, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо. Разом із тим, на відміну від інституційної системи цивільно-правове становище особи ніби відступає тут на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права. Крім того, пандектна система також не враховує наявність низки сучасних інститутів приватного права, що певною мірою зумовило появу дещо штучної конструк­ції інтелектуальної власності, фактично вивело авторське право за межі запропонованої структури.

Втім, слід мати на увазі, що тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує, оскільки структура сучасного приватного (цивіль­ного) права є набагато складнішою.

Зокрема, система (структура) сучасного приватного права, яка може бути названа синкретичною, охоплює:

1. Загальні положення.

2. Правове становище особи.

3. Речові права (права на речі).

4. Права інтелектуальної власності.

5. Договори (договірні зобов'язання).

6. Недоговірні зобов'язання.

7. Спадкове право.

8. Сімейне право.

У головних рисах синкретичною є система цивільного права України. Вона включає вказані вище розділи з тією різницею, що сімейне право деякими правознавцями (3. Ромовська) тлумачиться як самостійна галузь.

Ведучи мову про структуру цивільного права, слід зазначити також, що викликає заперечення поділ його на загальну і спеціаль­ну частини, який зустрічається в деяких підручниках (Ю. Толстой, А. Сергеев). Такий поділ недоцільний, оскільки в цивільному праві універсальної "загальної частини" не існує. Натомість "загальна час­тина" складається начебто з 2 рівнів: є положення, загальні для всього цивільного права, і є загальна частина зобов'язального права. Більш того, можливий і третій рівень — загальна частина договір­ного права, загальна частина недоговірних зобов'язань, загальні питання спадкового права тощо. Тому виокремити "загальну частину" як таку практично неможливо.

У зв'язку з цим виправданим здається вести мову не про загальну і спеціальну частини, а про окремі розділи цивільного права.

При цьому розділ 1 цивільного права охоплює його загальні положення.

Наступні розділи, як правило, відповідають підгалузям цивіль­ного права і, до того ж, у кожному з них є своя, умовно кажучи, иігальна" і "спеціальна" частини — загальні положення і спеціальні норми, шо регулюють окремі відносини.

Від структури цивільного права як галузі слід відрізняти структуру навчальної дисципліни "Цивільне право", яка є однією з профілюючих дисциплін юридичного циклу, обов'язковою для вивчення сту- дентами-юристами незалежно від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалізації тощо.

Структура (система) навчальної дисципліни "Цивільне право" (яка іноді іменується "Цивільне і сімейне право"), включає в себе:

1. Вступ до цивільного права (сукупність відомостей про поняття приватного права, його співвідношення з поняттям цивільного права, предмет, метод, принципи, структуру цивільного права, закономірності його розвитку тощо).

2. Загальні положення про цивільні правовідносини (їхнє по­няття, види, елементи, підстави виникнення).

3. Вчення про суб'єктів цивільних прав і обов'язків.

4. Вчення про об'єкти цивільних правовідносин.

5. Загальні положення про здійснення та захист цивільних прав і обов'язків (правочини, представництво, строки у цивільному праві, захист цивільних прав, відповідальність).

6. Вчення про права на речі (право власності, володіння, права на чужі речі тощо).

7. Вчення про права інтелектуальної власності.

8. Вчення про зобов'язання і договори (поняття і види, виник­нення і припинення, забезпечення належного виконання).

9. Вчення про окремі види договорів.

10. Вчення про недоговірні зобов'язання.

11. Вчення про спадкові правовідносини.

12. Вчення про сімейні правовідносини.

Додаткова література:

1. Алексеев С.С. Выражение особенностей предмета советского гражданского права в методе гражданско-правового регулирования. Виды гражданских правоотношений и метод гражданско-правового регулирования // В кн.: Антология уральской цивилистики. 1925 — 1989. Сборник статей. - М., 2001. - С. 7-53.

2. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963.

3. Предмет гражданского права // Проблемы теории граждан­ского права / Институт частного права. — М., 2003. — С. 3—23.

4. Ерши Д. Структура социалистического гражданского права и методы его исследования // Актуальные вопросы социалистичес­кого гражданского права: Материалы научного рабочего совеща­ния, проведенного в декабре 1965 г. в г. Сегед. — Будапешт, 1966. — С. 16-88 (730 с.).

Глава 5

Цивільне законодавство України

§ 1. Поняття цивільного законодавства.

§ 2. Акти цивільного законодавства України.

§ 3. Договори.

§ 4. Звичаї.

§ 5. Міжнародні договори.

§ 6. Прогалини цивільного права (законодавства) та способи їхнього подолання.

§ 1. Поняття цивільного законодавства

Важливою складовою поняття "цивільне право" є цивільне законодавство, тобто сукупність норм, що регулюють цивільні від­носини.

Якщо цивільне право — це поєднання концепції, правових ідей, юридичних норм, якими визначається статус приватної особи, то цивільне законодавство — система правових форм, у яких виражаються норми, що регулюють цивільні відносини.

На думку деяких цивілістів, цивільне право може бути розціне­не як таке, що складає зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права (О. Дзера, Д. Боброва). Однак таке визначення співвідношення цивільного права і законодавства є неточним, оскільки тоді ці поняття виглядають практично як рівнозначні, хоча й перебувають в різних площинах.

Поняття "цивільне законодавство" не охоплює повністю поняття "цивільне право", оскільки останнє включає не лише правові норми, але також і доктрину цивільного права, ідеї та інші досягнення цивілістичної думки, котрі набувають практичного значення при застосуванні аналогії (особливо, аналогії права), при тлумаченні судами норм цивільного законодавства тощо.

Тому слід взяти до уваги, що, хоча цивільне право й складає зміст цивільного законодавства, але останнє є сукупністю форм вираження лише нормативної частини цивільного права.

При визначенні поняття цивільного законодавства виникає прак­тично важливе питання: що слід розуміти під терміном "законо­давство"?

Відповідь на це питання, насамперед, слід шукати у площині співвідношення категорій "закон" і "законодавство", з'ясовуючи, чи стосується поняття "законодавство" тільки законів, чи ним охоплюються також і підзаконні акти загально нормативного характеру.

Тлумачення поняття "законодавство" (хоча й стосовно трудового права) дав Конституційний Суд України, який роз'яснив, що термін "законодавство", котрий міститься у ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (КЗпГІ), слід розуміти "широко", включаючи в нього не тільки закони, але й інші відомі нині нормативні акти.

При цьому Конституційний Суд зазначив, що подібне тлума­чення стосується саме ч. З ст. 21 КЗпП і не є єдино правильним у інших випадках використання цього терміна. Так, в деяких норма­тивних документах під "законодавством" варто розуміти тільки закони, а в інших — увесь спектр нормативних документів. Щоправда, Конституційний Суд не пояснив, за якими ознаками має визначатися, що мав на увазі законодавець, використовуючи цей термін в тому або іншому випадку.

Цікаво також зазначити, що, застосувавши до наявного у ст. 21 КЗпП терміна "законодавство" розширене тлумачення, Консти­туційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним.

Поширювальне тлумачення поняття "законодавство" є характер­ним і для концепції цивільного права України, де цією категорією охоплюються не лише закони і підзаконні акти, але і договори, і звичаї.

Зокрема, як випливає з гл. 1 ЦК "Цивільне законодавство Ук­раїни" у ЦК термін "цивільне законодавство " означає сукупність норм і правил, що регулюють цивільні відносини, а не лише законів чи актів цивільного законодавства.

Основу усього цивільного законодавства України (як і інших галузей національного права) становить Конституція. На основі її норм, котрі стосовно цивільного права є закріпленням на консти­туційному рівні положень природного права, формуються і засто­совуються (а стосовно звичаїв — тільки застосовуються, бо вони сформувалися раніше прийняття Конституції) різноманітні форми цивільного законодавства.

За змістом гл. 1 ЦК цивільне законодавство України може існувати у таких формах:

1) акти цивільного законодавства України;

2) договори суб'єктів цивільного права;

3) звичаї;

4) міжнародні договори;

5) інші форми цивільного законодавства ("неформалізовані" прецеденти, корпоративні норми тощо).

Слід зазначити, що наведений перелік форм цивільного законо­давства, котрий грунтується на тлумаченні положень ЦК, не дає чіткого критерію для класифікації за тими чи іншими ознаками. Але, враховуючи ті чи інші специфічні властивості вказаних форм цивільного законодавства, такі класифікації можливі за різними підставами.

Наприклад, залежно від суб'єкта, що створив норму цивільного законодавства, виділяються:

1) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законо­давства);

2) дії суб'єктів приватного права (договори, корпоративні норми);

3) змішані форми (міжнародні договори, звичаї).

З урахуванням юридичної сили акта законодавства можлива вибу- дова такої ієрархії:

1) Конституція;

2) договори суб'єктів цивільного права, укладені на підставі і на розвиток положень Конституції;

3) закони України та ратифіковані міжнародні договори у галузі цивільного права;

4) підзаконні нормативні акти;

5) звичаї;

6) усталена судова практика.

Такі класифікації форм цивільного законодавства являють певний інтерес, оскільки дають змогу краще зрозуміти і суть, і ха­рактерні особливості цієї категорії. Разом із тим, методологічні засади аналізу поняття і форм цивільного законодавства ще потребу­ють спеціального дослідження, оскільки розмаїття форм цивільного законодавства вперше отримало легальне закріплення в Україні лише у новому ЦК. До його прийняття і доктрина радянського цивільного права, і практика нормотворчості в УРСР виходили з того, що головним (і загалом єдиним) видом форм цивільного за­конодавства є закони і підзаконні нормативні акти.

§ 2. Акти цивільного законодавства України

Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція) і акти власне цивільного законодавства як такого.

Конституція не є актом цивільного законодавства у безпосередньому значенні, оскільки є основою усього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, але й адміністративного, кримінального, процесуального тощо за­конодавства.

Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Зокрема, Конституція містить норми цивільно-правового характеру, які визначають принципові поло­ження регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), регулю­вання особистих немайнових відносин (ст.ст. 21, 23, 24, 27, 28) тощо.

Відповідно до ст. 8 Конституції усі інші закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади мають прийматися на основі Конституції і відпо­відати її положенням.

Акти власне цивільного законодавства (цивільного законодавства як такого), у свою чергу, поділяються на:

1) головний акт — ЦК;

2) інші закони України, які видаються відповідно до Конституції та ЦК;

3) акти Президента України, які він видає на основі та на вико­нання Конституції і законів України;

4) постанови Кабінету Міністрів, що мають загально-норма- тивний характер і регулюють цивільні відносини.

Значення такого поділу полягає в тому, що інші акти законо­давства не можуть суперечити ЦК, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.

Але якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Кон­ституцією, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встанов­лених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Кон­ституції, ЦК або іншому закону, у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказів­ки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.

Закони, що є актами цивільного законодавства, залежно від їх значення поділяються на основні закони (Конституція та ЦК) і звичайні закони.

Основні закони встановлюють найважливіші положення, що сто­суються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні закони приймаються на базі основного і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.

Найважливішим основним законом у сфері цивільно-правового регу­лювання є ЦК. ЦК, прийнятий 16 січня 2003 р., містить 1308 статей, має 89 глав, об'єднаних у 6 книг.

З тієї обставини, що ЦК є основним актом цивільного законо­давства України, випливає правило, згідно з яким у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради Укра­їни проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК.

Крім того, оскільки ЦК 2003 р. за своєю суттю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення мають застосовуватися не лише до традиційних "суто цивільних" відносин, але й до відносин суб'єктів споріднених від­носин. Так, до регулювання сімейних, трудових відносин, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

До сфери регулювання ЦК належать також відносини у сфері підприємництва.

Частина 2 ст. 9 ЦК встановлює, що законом можуть бути пе­редбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Звідси підприємницькі відносини, які прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства. Таким актом, зокрема, є ГК України 2003 р.

У зв'язку з цим в публікаціях останнього часу деякими фахівцями у галузі господарського права висловлювалася думка, що ГК, як спеціальний законодавчий акт, має перевагу над ЦК у галузі регулю­вання господарських відносин. Така теза грунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.

Але тут варто звернути увагу на те, що згідно з наведеним вище правилом ст. 9 ЦК провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, є спеціальним законодав­ством, котре застосовується у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульова­ні ЦК. Тобто, йдеться не про співвідношення загального і спеціаль­ного законів, а про співвідношення головного (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.

Дія актів цивільного законодавства у часі, у просторі, за колом осіб визначається за загальними правилами.

При цьому слід взяти до уваги, що відповідно до загальних правил ст. 57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотриман­ня цього правила тягне недійсність відповідного акту.

Є особливості набрання чинності нормативно-правовими актами органів виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня і992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію норма­тивно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб або мають міжвідомчий характер.

Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти мі­ністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також місцевих органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастополі, районах областей, районах міст Києва і Севас­тополя. Згідно з п. 1 зазначеного Указу вказані нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України і його органи в Авто­номній Республіці Крим, областях, районах.

Акти цивільного законодавства діють на майбутнє і не застосо­вуються до тих відносин, які виникли до набрання ними чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт ци­вільною законодавства застосовується до прав та обов'язків, шо виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч. З ст. 5 ЦК, для цього необхідне додержання 3 умов: відносини повинні належати до сфери цивільно-правового регулювання; акт, що регулював їх, втратив чинність; права і обов'язки в процесі цих відно­син виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.

Деякі особливості має визначення дії актів цивільного законодавства за колом осіб, що пов'язано з тим, що фізичні особи і організації однієї держави можуть знаходитися в цивільних правовідносинах з такими ж особами іншої держави.

Загальне правило виглядає так: цивільне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і організації.

Однак в деяких випадках виникає проблема вибору норм ци­вільного законодавства тієї або іншої країни, пов'язана з появою в цивільних правовідносинах так званого "іноземного елемента".

Іноземний елемент може мати місце:

— у суб'єктному складі правовідношення (один з учасників — іноземець);

— у об'єкті правовідношення (наприклад, спірна будова знахо­диться за кордоном);

— у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) право­відношення (наприклад, укладення договору за кордоном).

Для регулювання відносин за участю іноземного елемента засто­совуються колізійні норми, а також спеціальні матеріально-правові норми.

Колізійні норми самі по собі не вирішують питання по суті, а відсилають до тих або інших норм внутрішнього законодавства.

У складі колізійних норм розрізнюють два елементи: 1) обсяг норми (характеристика відносин, до яких вона може бути засто­сована) і 2) прив'язка (вказівка на закон, який підлягає застосуван­ню до цих відносин).

Критерієм прив'язки є місце проживання фізичних осіб, місце знаходження юридичної особи, місце здійснення правочину тощо.

Колізійні норми можуть бути імперативного або диспозитивного характеру.

У першому випадку розпорядження про закон, що підлягає засто­суванню, є безумовно-обов'язковим. Наприклад, при створенні спільних підприємств застосовується право країни, де таке підпри­ємство реєструється.

У другому (при диспозитивності колізійної норми), сторони можуть своєю угодою обрати або уточнити варіант поведінки.

Наприклад, диспозитивний характер мають усі норми Закону України від 16 квітня 1991 р. "1 Іро зовнішньоекономічну діяльність", що стосуються зовнішньоекономічних операцій купівлі-продажу, зберігання, комісії, доручення тощо.

Спеціальні матеріально-правові норми безпосередньо регулюють цивільні відносини з іноземним елементом. Це можуть бути норми міжнародних угод або норми внутрішнього законодавства, спеціально призначені для регулювання відносин з участю іноземного елемента.

Слід зазначити, що у проекті ІДК від 25 серпня 1996 р. регулю­ванню відносин за участю іноземного елемента була присвячена спеціальна книга VIII, яка називалася "Міжнародне приватне право", де досить детально були врегульовані колізійні питання застосу­вання цивільного законодавства. Проте у остаточну редакцію ЦК ця книга не увійшла.

Дата добавления: 2015-05-31