Право оперативного управління

Важливим здається зосередити увагу на характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих під власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуван­ням цих обставин можна запропонувати таке визначення поняття, іно розглядається:

Право оперативного управління — це засноване на праві власнос- 11 іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а іакож обмежені права користування і розпорядження майном в шлях і межах, встановлених власником.

Як і право господарського відання, право оперативного управ- ііння є похідним від права власності і більш обмежене порівняно і ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.

Якщо право господарського відання містить усі 3 правомочнос­ті — володіння, користування і розпорядження, то право оператив­ного управління, зазвичай охоплює одночасно лише 2 — володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої (находиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в чиєму оперативно­му управлінні знаходиться майно, несе лише в межах цього майна. В решті випадків відповідальність субсидіарно несе власник такого

Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право господарського відання і тривалий час було слиним засобом здійснення права державної власності.

Однак з прийняттям Закону "Про власність" і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного уп­равління, як правило, закріплялося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підпри­ємствам та організаціям).

Таким чином, фактично стався поділ права повного госпо­дарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

ЦК, як уже зазначалось, не передбачає ні права повного госпо­дарського відання, ні права оперативного управління. Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями як "право власності юридичних осіб" (ст. 322) і "володіння" (глава ЗО проекту ЦК 1996 р).

Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання понять "право оперативного управління" і "право повного госпо­дарського відання" шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і терито­ріальною громадою, за створеними ними юридичними особами^[31]. Але в остаточному варіанті, згідно зі ст. 329 ЦК юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, ЦК діє разом із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання і право оперативного управління (ст. 133). А майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме зак­ріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 ГК).

Таким чином, питання про долю права господарського відання та права оперативного управління залишається невирішеним. Поки що вони продовжують існувати як категорії речового права України.

Додаткова література:

1. Венедиктов A.B. Государственная социалистическая собствен­ность. — М.-Л., 1948.

2. Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і прано власності. Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відно­син власності в Україні. — Харків, 2002.

3. Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории / Пер. с нем. — М., 1985.

4. Ландкоф С..Н. Основи цивільного права. — К., 1948. — С. 51—56,

5. Mammeu У., Суханов Е.А. Основные положения права собствен­ности. — М., 1999/

<■ І Ірино власності в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. ' Г, h,-pu. HC. Кузнєцової. — К., 2000.

Право собственности в СССР / Под ред. Ю.К. Толстого, </> Яковлева. — М., 1989. s Па/inс Р. Собственность и свобода / Пер. с англ. — М., 2000. '> Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. — і 1498. — С. 192—235. И). Сабо И. Основы теории права / Пер. с венг. — М, 1974. — <! 7 - 32.

! І. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. — М., по¹)

I 2. Яворська О. Речеві права у проекті Цивільного кодексу // \ і раїнське право. — 1997. — Число 3. — С. 124—125.

Глава 15

Набуття і припинення права власності

§ 1. Загальні положення про набуття права власності.

§ 2. Первісні (первинні) способи набуття права власності.

§ 3. Вторинні (похідні) способи набуття права власності.

§ 4. Припинення права власності.

§ 1. Загальні положення про набуття права власності

Статті 328—330 ЦК визначають деякі засади набуття права власності.

Так, ч. 2 ст. 328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах. Але суд за наявності певних юри­дичних фактів може визнати незаконним набуття права власності (наприклад, коли право власності набуте в результаті укладення правочину, визнаного недійсним).

Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права влас­ності добросовісним набувачем. Згідно з цією статтею якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване в нього шляхом віндикації. Крім іого, деякі автори слушно звертають увагу на те, що в цій ситуації мають бути враховані також положення ст. 388 ЦК, яка безпо­середньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача¹. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А в тих випадках, коли такий набувач набув його за нідплатним договором, власник може витребувати таке майно тільки якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння: 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володін­ня, не з їхньої волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має право витребувати таке набуте майно, і на підставі ст. 330 ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.

Підставами виникнення права власності є різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, що не заборонені законом. Зокрема, події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (вияв­лення скарбу), цивільні стани (перебування в шлюбі), а також юри­дична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.

Ці підстави нерідко іменують "способи набуття права власності" і розділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних від­носять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних - такі, коли воно виникає з волі попереднього власника¹. Прихильники "критерію правонаступництва" до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — способи, що грунтуються на правонаступництві^[32].

Проте більш вдалим здається поділ підстав набуття права влас­ності на первинні і похідні за принципом врахування "обгрунтова­ності (базису) прав". Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не грунту­ються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі.

Поды способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники, "nemo plus juris" — "ніхто не може передати прав більше, ніж має сам". Це означає, що оскільки при похідних засобах на­бування права власності право набувача ґрунтується на праві від­чужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відпо-

.і и), при первинних засобах виникнення права власності оспо- і..шия нього права можливе тільки щодо самого власника. Крім гою, як слушно зазначає О.В. Дзера, зберігає свою прак- ігпіч іначушість поділ підстав набуття права власності на універ- т и.іп (загальні) та спеціальні^[33].

Іо первинних підстав набуття права власності відносять, зокрема, ■.11.1 способи, передбачені ЦК: І) виготовлення нової речі (ст. 331); і переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів.ірпроди (ст. 333); 4) набуття права власності на безхазяйну річ и і ст. 335, 344), знахідку (ст.ст. 337—339), бездоглядну домашню шарпну (ст.ст. 340—342), скарб (ст. 343); 5) набувальна давність (ї ї. 344); 6) приватизація (ст. 345) тощо,'».

Похідними підставами набуття права власності є: 1) договір; ') спадкування.

Універсальними підставами виникнення права власності є: 1) отри­мання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК); 2) договір; 3) спад­кування за заповітом (глава 85 ІДК).

Спеціальними підставами набуття права приватної власності є:

І) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332);

привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) на­пувальна давність (ст. 344); 5) знайдення скарбу (крім випадків, передбачених ч. 4 сг. 343); 6) заволодіння рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 336); 7) знайдення речі (ч. 1 ст. 338) або бездоглядної домашньої тварини (ч. 1 ст. 341); 8) приватизація (ст. 345); 9) спадкування за законом (глава 86); 10) самочинне будів­ництво, якщо це передбачено законом (ч. З ст. 376 ЦК).

Спеціальними підставами набуття права державної власності можуть пути: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 сг. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхід­ністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) конфіскація іст. 354 ЦК).

Дата добавления: 2015-05-31