Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

Припинення права власності у зв'язку із викупом майна у власника.

Викуп земельної ділянки займає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-пра­вові риси, грунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч. 5 ст. 41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єк­тів права приватної власності може бути застосоване лише як ви­няток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшко­дування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна охоплює 2 ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ді­лянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспіль­ної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст. 146 Земельного кодексу України (ЗК) іменується "викупом зе­мельних ділянок для суспільних потреб": спорудження будівель, споруд органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки;

будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів іранспортної і енергетичної інфраструктури тощо.

Згідно зі ст. 346 ЦК викуп може бути здійснений добровільно (у ралі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за 1 рік до викупу. Цей строк імперативно визначений законом (ч. З ст. 350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Орієнтири її встановлені Методикою нормативної грошової оцінки земель сільськогоспо­дарського призначення та населених пунктів, затв. постановою Ка­бінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213 і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531, які є обов'язковими для органу, котрий ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у цій місцевості за умовами вільного про­дажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, роз­ташоване на цій ділянці, то викупна ціна мас включати ринкову вартість цього нерухомого майна. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що вико­ристання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною не­обхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упу­щеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, шо розміщені на цій земель­ній ділянці, на власний розсуд (ст. 351 ЦК).

Якщо майно, шо розташоване на ділянці, не належить власни­кові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної цінн включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завда­ні власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земель­ну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загро­жує пошкодження або знищення.

У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження, і якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необ­хідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо).

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збере­ження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору ™ судом (ст. 352 ЦК).

6. Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст. 589 ЦК), У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється ш рішенням суду, якщо інше не вста­новлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалі­зоване з публічних торгів або реалізоване іншим чином у порядку, встановленому договором сторін або законом (ст.ст. 590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення прана власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невико­нання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі с г. 620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передачі конкретної речі, визначеної індивідуальними оз­наками, кредитору.

7. Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, вря­туванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення по­ширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзви­чайних обставин, з мотивів суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язу­ється повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за викорис­тання цього майна.

8. Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсягу та порядку, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за вчинений злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників кон­фіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазна­чених органів. У зобов'язаннях колишнього власника держава від­повідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього. Відно­сини, що виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. № 1340 затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власніст ь держави, і розпорядження ним.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адмінг стративного стягнення слід відрізняти випадки стягнення судом коштів у доход держави в порядку регресу (частини 2 і 3 ст. 1191 11К)

Додаткова літерату ра:

1. Бабкин С.Л. Основные начала организации оборота недвижи­мости. - М., 2001,

2. Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецо­ваЇ. - К., 2000. - С. 137-157, 472-499.

3. І'хбаник В.Є. Інститут права власності в Україні: історико- нравове дослідження. — Харків, 2002. — С. 43, 103—107, 139—142. 212, 225-228, 267-271, 311-337.

4. Черепахин Б.Б. Приобретение права собственности по давности владения // Труды по гражданскому праву. — М., 2001. — С. 151 — 170.

5. Энгельман И.Е. О давности по русскому гражданскому праву: Истрико-догматическое исследование. — М., 2003.

Глава 16 Види права власності

§ 1. Класифікації права власності,

§ 2. Види права власності за суб'єктом.

2.1. Право публічної власності.

2.1.1. Право власності Українського народу,

2.1.2. Право державної власності.

2.1.3. Право комунальної власності.

2.1.4. Право власності Автономної Республіки Крим.

2.2. Право приватної власності.

§ З.. Види права власності залежно від числа власників (індиві­дуальна та спільна власність).

3.1. Поняття і види права спільної власності.

§ 4. Види права власності залежно від правового режиму.

4.1. Особливості права власності на землю (земельну

ділянку).

4.2. Право власності на житло.

4.3. Право довірчої власності.

§ 1. Класифікації права власності

Традиційно поділ права власності на види проводиться за форма­ми власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом класифікації за формами).

Конституція передбачає 3 економічні формц власності: приватну, державну, комунальну. Відповідні економічні відносини власності мали б опосередковуватися правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: право власності Українського народу (ст. 13); право державної власності (ст. 14); право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41); право власності Автономної Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної власності, як власність територіаль­них громад (ст. 142 Конституції).

У розділі 1 книги З 1ДК "Право власності" також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте як і в Конституції в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право держав­ної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).

Слід зауважити, що у такому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують "право власності Україн­ського народу", котре не являє собою окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності.

Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності Українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комуналь­ної власності, доцільно згрупувати їх, а потім — розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права влас­ності. Для визначення підстав класифікації доцільно використати класичну дихотомію "публічне право — приватне право", котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, але й для визна­чення пріорітету "приватності" чи "публічності" в окремих інститу­тах цивільного права^[34].

Таким чином, право власності як інститут цивільного права Укра­їни має бути поділений на 2 визначальних види:

1) право приватної власності;

2) право публічної власності.

З урахуванням концепції права власності, яка існує у сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регла­ментована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АРК; 4) право комунальної власності.

Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної влас­ності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права. Разом із тим їх відрізняє обсяг повноважень як суб'єкта публічного права, так і суб'єкта права власності.

Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної циві­лістки є класифікація нрава власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така.класифікація можлива й за іншими ознаками.

Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право влас­ності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності.

Фактично врахування відмінностей двох означених видів права власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика^[35]. Це можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а, отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали, а принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності) отримав легальне закріплення, немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).

Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності роз­різняють: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав; 2) спеціальні об'єкти.

До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають специфіки правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.

До других можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремлені в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27), право власності на житло (глава 28 ЦК), право власності на речі, обмежені у цивільному обігу.

§ 2. Види права власності за суб'єктом

Дата добавления: 2015-05-31