Користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). 17 страница

Спадкування за правом представлення — передача при спадкуван­ні за законом спадкової частки померлого спадкоємця зазначеним у законі особам — онукам, дідусям, бабусям тощо в разі, коли спад­коємець помер до відкриття спадщини.

Заповідальний відказ (легат) — розпорядження спадкодавця в за­повіті про надання майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.

Фідеїкоміс (доручення совісті) — доручення спадкодавця спад­коємцю виконати щось на користь третьої особи, зроблене без дотримання спеціальних формальностей.

Спадкування за системою парантел — закликання до спадкуван­ня групи кровних родичів, яка утворюється загальним пращуром та його низхідними. Перша парантела включає самого спадкодавця та його низхідних, друга — батьків спадкодавця та їх низхідних тощо. Застосовується в законодавстві низки країн центральноєвропейської системи приватного права.

Договір про спадщину — домовленість про призначення спадко­ємця чи встановлення легату. Сторонами такого договору є спад­кодавець та спадкоємець чи третя особа (українським цивільним законодавством не передбачений). Слід відрізняти від спадкового договору.

Спадковий договір — домовленість, за якою одна сторона (на­бувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача (глава 90 ЦК).

§ 2. Поняття спадкування і права на спадкування

Стаття 1216 ЦК визначає спадкування як перехід прав та обов'яз­ків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування, складає підгалузь цивільного зако­нодавства, яка іменується "спадковим правом" або "правом спадку­вання".

Термін "право на спадкування" може вживатися в кількох значеннях.

По-перше, в найбільш загальному вигляді право на спадкування є елементом цивільної правоздатності. У такому сенсі воно на­лежить усім суб'єктам цивільного права.

По-друге, право на спадкування може вживатися в значенні "право (можливість) отримати спадок за заповітом". Саме в такому сенсі вживається вираз "право на спадкування" у ст. 1223 ЦК, завдяки чому воно може бути охарактеризоване як елемент дієздатності, тобто можливість певної особи набути суб'єктивного права на спад­кування після певної особи. У цьому сенсі право на спадкування є елементом цивільної дієздатності (іноді його іменують "пасивна тестаментоздатність").

По-третє, право на спадкування може розглядатися як суб'єк­тивне право, яке виникає за наявності певних юридичних фактів: смерті особи або оголошення її померлою (ст. 1220 ЦК).

Близьким за звучанням до "права на спадкування", але дещо відмінним від нього за значенням, є термін "право спадкування". Різниця між ними полягає в тому, що останній охоплює не лише суб'єктивні, але й об'єктивні елементи. Внаслідок цього поняття "право спадкування" можна розглядати в 2 значеннях: об'єктив­ному та суб'єктивному.

Право спадкування у об'єктивному сенсі — це сукупність право­вих норм, які регламентують відносини спадкування (спадкові від­носини), зокрема, визначають порядок та межі переходу прав і обов'язків від померлої особи до спадкоємців та інших осіб; при­пинення особистих прав і обов'язків тощо. За своєю суттю воно співпадає з поняттям "спадкове право".

Право спадкування у суб'єктивному сенсі — це право учасника цивільних відносин бути спадкоємцем після смерті фізичної особи. Це складне суб'єктивне право охоплює низку правомочностей, що з'являються у спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини (право на прийняття спадщини, право на розподіл спадкоємцями спадко­вої маси, право на підтвердження законності набуття спадкового майна тощо). За своєю суттю воно співпадає з поняттям "право на спадкування ".

Стаття 1224 ЦК містить обмеження в реалізації права на спад­кування.

Зокрема, не мають права спадкувати:

— ті зі спадкоємців за законом або заповітом, які умисно позба­вили життя спадкодавця або будь-кого з його спадкоємців з метою отримання спадщини, або здійснили замах на їх життя;

— особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти за­повіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування в них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки в спадщині;

— батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьків­ських прав і їхні права не буди поновлені на час відкриття спадщини, не спадкують за законом. Сюди відносяться батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця;

— одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб був визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешко­ди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки в майні, що належить тому з подружжя, хто помер, та яке було набуте під час цього шлюбу;

— особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у без­порадному стані. Такі особи позбавляються права спадкування за законом.

Зазначені обставини підтверджуються поданням нотаріусу копії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд встановлює обставини, які перешкоджають здійсненню права на спадкування.

Положення ст. 1224 ЦК поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку в спадщи­ні (але стосовно тієї спадщини, що перевищує розмір обов'язкової частки), а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Спадкування тісно пов'язане з правом власності і в цьому аспекті може розглядатися як: 1) реалізація фізичною особою однієї з право- мочностей власника (можливості розпорядження своїм майном); 2) одна з вторинних підстав виникнення права власності.

Спадкування породжує спадкові відносини, в яких є 2 сторони: спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спад­кодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяль­ності організацій порядок передачі їхнього майна іншим суб'єктам визначається не нормами про спадкування, а спеціальними прави­лами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці — це зазначені у заповіті або законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця. Спадкоємцями можуть бути не тільки фізичні, але й юридичні особи, а також держава та інші соціально-публічні утворення.

Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголо­шення її померлою в установленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу в спадкоємців права на прийняття спадщини, а в усіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спад­щини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єк­том яких раніше був спадкодавець, тобто відбувається заміна суб'єкта в правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу спадщини, переходять до спадкоємців як єдине ціле, тобто має місце універ­сальне правонаступництво. Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, за якого до спадкоємця переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певні його права (або обов'язки). Наприклад, якщо заповітом спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати якусь з отриманих у спадщину речей у користування третій особі, саме третя особа буде сингулярним правонаступником, яка одержує відповідні права не безпосередньо від спадкодавця, а через спадко­ємця.

§ 3. Види спадкування

Цивільне законодавство України розрізняє 2 види спадкування: 1) за заповітом; 2) за законом (ст. 1217 ЦК).

Однак слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, які названі у ст. 1217 ЦК, існують й інші вади спадкування, передбачені окремими нормами ЦК.

Зокрема, згідно зі ст. 1277 ЦК окремим видом спадкування є спадкування на підставі рішення суду, котре має місце у випадку так званої "відумерлості спадщини", тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом установленого законом строку жодною особою.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також їхньої відмови від її прийняття суд визнає спадщину від- умерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу 1 року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спад­щина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність терито­ріальної громади за місцем відкриття спадщини.

Специфічним вадом спадкування можна також вважати спадковий договір, згідно з яким одна сторона (набувач) зобов'язується вико­нати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і у випадку його смерті набуває права власності на майно відчужувача. Цьому до­говору присвячена глава 90 ЦК. Тому при визначенні виду спадку­вання слід звертатися не тільки до ст. 1217, але й до ст. 1277 та до глави 90 ЦК.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, иго вітчизняне цивільне законодавство розрізняє 4 види спадкування: 1) за запові­том; 2) за законом; 3) за рішенням суду; 4) за договором.

Разом із тим, основними, найбільш детально врегульованими актами законодавства і найбільш поширеними на практиці є згадува­ні у ст. 1217 ЦК спадкування за заповітом і спадкування за законом.

У випадках спадкування за заповітом воля спадкодавця виража­ється в заповіті. За своєю правовою природою заповіт є односто­роннім правочином, а тому регулюється не тільки нормами спад­кового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про їх недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадку­вання.

Згідно зі ст. 1223 ЦК передусім право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов: 1) існує заповіт; 2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Разом із тим, це ще не суб'єктивне право, оскіль­ки можливість отримати спадщину може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).

ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадко­давець може виявити свою волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи.

Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає лише у випадках, чітко визначених у законі, зокрема, за умови, що:

1) заповіту немає;

2) заповіт визнано недійсним;

3) за заповітом передається тільки частина майна;

4) спадкоємець за заповітом помер до відкриття спадщини;

5) спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття спадщини.

У таких випадках право на спадкування набувають особи, визна­чені в ст.ст. 1261 — 1265 ЦК: в першу чергу — діти спадкодавця, в тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадко­давця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спад­кодавця, які не були членами його сім'ї, тощо.

Детальніше особливості різних видів спадкування розглядають­ся у відповідних главах підручника.

§ 4. Об'єкти спадкування

Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки спадкодавця, що можуть (мають здатність) переходити в спадщину.

Разом із тим, варто підкреслити, що йдеться не про будь-які права та обов'язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, а лише про ті, існування яких не припиняється смертю певної фізичної особи (ст. 1218 ЦК).

До об'єктів, які мають майновий характер, зокрема, належать: садиби, жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, предмети особистого користування, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, тран­спортні засоби, грошові суми, цінні папери, пайовий внесок члена житлово-, дачно-, гаражно-будівельного кооперативів, садівничого товариства, а також інше майно споживчого й виробничого при­значення.

До об'єктів немайнового характеру належать деякі права в галузі інтелектуальної власності. Це авторські права, в тому числі право на опублікування й розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди; право на одержання диплому померлого автора, відкриття і винагороду за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, свідоцтва на раціоналізаторську пропозицію, свідоцтва чи патенту на промисловий зразок, право на одержання винагороди, а також виключне право на винахід, про­мисловий зразок, яке грунтується на патенті.

Сукупність зазначених цивільних прав і обов'язків називається спадщиною або спадковою масою (спадковим майном). У спад­ковому праві ці поняття використовуються як рівнозначні, хоча точнішим і таким, що більше відповідає вітчизняній традиції при­ватного права, є термін "спадщина".

Крім переходу до спадкоємців прав спадкодавця (наприклад, права власності на майно, права вимагати від божників спадкодавця по­вернення боргу), до них також переходять і обов'язки останнього (наприклад, борги). При цьому спадкоємці не можуть прийняти тільки права і відмовитися від прийняття обов'язків, оскільки спад­щина має прийматися не частинами, а в цілому.

До спадкоємців переходять майнові права і обов'язки спадко­давця за винятком тих, які взагалі не можуть входити до складу спадщини (ст. 1219 ЦК). Наприклад, оскільки до складу спадщини входять тільки цивільні права й обов'язки, то не переходять у спад­щину права й обов'язки спадкодавця в адміністративних, трудових та інших правовідносинах, якщо вони не набули цивільно-правового майнового змісту. Не переходять у спадщину також цивільні права й обов'язки, нерозривно пов'язані з особистістю спадкодавця:

1) особисті немайнові права фізичної особи (книга 2 ЦК);

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами (глава 7 ЦК);

3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст.ст. 1195—1208 ЦК);

4) права на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом. Такі виплати мають персональне спряму­вання, оскільки метою їхнього встановлення є забезпечення умов для існування конкретних осіб. Тому зі смертю уповнова­женої особи припиняється і право на отримання відповідної виплати;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, що передбачені ст. 608 ЦК. Згадана норма розрізняє 2 випадки припинення зобов'язання смертю фізичної особи: а) припинення зобов'язання смертю боржника, якщо це зобов'язання є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншим суб'єктом (наприклад, смерть повіреного за договором доручення — п. З ч. 1 ст. 1008 ЦК); б) припинення зобов'язання смертю кредитора, якщо це зобов'язання є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (прикладом може бути смерть довірителя в тому ж таки договорі доручення — п. З ч 1 ст. 1008 ЦК).

§ 5. Відкриття спадщини

Згідно зі ст. 1220 ЦК підставами відкриття спадщини є смерть фізичної особи або оголошення її померлою.

Таким чином, у ЦК йдеться про 2 різних види юридичних фактів:

1) смерть — це подія, тобто обставина, яка не залежить від волі суб'єктів права. При цьому для самого виникнення спадкових правовідносин не має значення, що саме було причиною смерті. Визначальним є факт смерті;

2) оголошення фізичної особи померлою — стає підставою ви­никнення спадкових правовідносин за умови наявності рішення суду, яке грунтується на припущенні, що фізична особа (спадко­давець) померла (ст. 46 ЦК).

Момент відкриття спадщини визначається залежно від того, яка зі вказаних обставин є підставою виникнення спадкових правовід­носин.

Якщо підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть спадкодавця, то часом відкриття спадщини визнається день його смерті. Факт смерті спадкодавця підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органом РАЦС.

Якщо підставою виникнення спадкових правовідносин є оголо­шення фізичної особи померлою, то час відкриття спадщини визна­чається відповідно до правил ч. З ст. 46 ЦК, яка передбачає, що фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Таке рішення є підставою для реєстра­ції органами РАЦС факту смерті та видачі ними свідоцтва про смерть.

Якщо фізична особа зникла безвісті за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від конкрет­ного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, то вона може бути оголошена судом померлою і, відповідно, спадщина відкривається від дня вірогідної смерті цієї особи.

Якщо в свідоцтві про смерть спадкодавця зазначений тільки місяць або рік смерті, то часом відкриття спадщини слід вважати останній день вказаного місяця або року.

Стосовно осіб, які померли в один день, але у різні години доби, час відкриття спадщини є однаковим. Оскільки спадщина після таких осіб відкривається одночасно, то вони не успадковують одна після одної, а натомість вважаються окремими спадкодавцями. Це поясню­ється тим, що часом відкриття спадщини визнають саме день, а не година смерті людини. Отже особи, що померли в один день, хоча і в різний час доби, вважаються такими, що померли в один час. Спадщина після кожної з них відкривається в той самий день, тому вони не успадковують одна після одної. Сказане стосується також осіб, які померли під час спільної небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо). Спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (ст. 1221 ЦК). При цьому під "місцем від­криття спадщини" мається на увазі не "місце" як точка на міс­цевості, конкретне помешкання, дім, вулиця тощо, а певний насе­лений пункт (місто, селище, село тощо).

Місце відкриття спадщини може не співпадати з місцем смерті спадкодавця. Наприклад, якщо людина померла не в місці свого постійного проживання, а під час перебування у відрядженні, сана­торії, місцях позбавлення волі, то місцем відкриття спадщини вважа­ється той населений пункт, де померлий постійно проживав.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10-річного віку, вважається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким ця особа проживає, опікуна або місцезнаход­ження навчального закладу, в якому вона проживає.

Місцем проживання фізичних осіб віком від 10 до 14 років вва­жається місце проживання їх батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вони проживають, опікуна або місцезнаходження учбо­вого закладу, в якому ці особи проживають, якщо інше місце прожи­вання не встановлено угодою між дитиною та батьками (усинови­телями, опікуном) або організацією, що виконує стосовно дитини функції опікуна.

Фізична особа, що досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, встановлених законом.

Для недієздатних осіб місцем їхнього проживання вважається місце проживання їх опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує стосовно такої особи функції опікуна.

Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо, то місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина (майно більшої вартості). Якщо ж померлий не мав нерухомості, то місцем відкриття спад­щини вважається те місце, де знаходиться основна частина рухомого майна.

Місце відкриття спадщини підтверджується відповідними до­кументами: свідоцтвом органів РАЦС про смерть спадкодавця, якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті збігаються; довідками житлово-експлуатаційної організації, виписками з трудової книжки померлого тощо. Якщо місце проживання спадкодавця вста­новити неможливо, місце відкриття спадщини підтверджується до­відкою виконавчого органу місцевої ради про місцезнаходження спадкового майна чи його частини.

§ 6. Особливі випадки спадкування

Вітчизняне цивільне законодавство передбачає низку спеціальних випадків спадкування, пов'язаних, головним чином, з урахуванням особливостей об'єктів спадкування.

Далі зупинимося на характеристиці найбільш важливих з них.

Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, зі збереженням її цільового призначення (ст. 1225 ЦК).

ЗК закріплює право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей: ведення фермерсько­го господарства; ведення особистого селянського господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного та гаражного будівництва.

Цільове призначення землі зазначається в Державному акті на право власності на землю. Воно зберігається і для спадкоємців.

До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ді­лянкою, на якій вони розміщені. Отже, спадкування житлового будинку, інших будівель та споруд незалежно від спеціальної згад­ки про це в заповіті тягне виникнення для спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться.

Згідно з ч. З ст. 1225 ЦК до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуго­вування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки, визначений за­повітом, то перевагу мають положення заповіту. Тобто, якщо троє спадкоємців успадкували будинок, кожному з них належить тре­тина в праві власності (користування) земельною ділянкою біля цього дому. Проте, спадкодавець у заповіті може вказати, що, хоча право на будинок переходить до спадкоємців у рівних частках, але один з них отримує половину права на земельну ділянку, а двоє інших — лише по одній четвертій частині такого права.

Частка у праві спільної сумісної власності згідно зі ст. 1226 ЦК спадкується на загальних підставах.

Однак, слід звернути увагу на те, гцо суб'єкт права спільної суміс­ної власності має право заповідати свою частку до її визначення та виділу в натурі (ч. 2 ст. і 226 ЦК). Отже можливе розпорядження не тільки вже відомою часткою в праві спільної сумісної власності, але й тією часткою, яка буде визначена в майбутньому, вже після смерті спадкодавця. Практично це означає, що спадкодавець може просто вказати в заповіті, що він заповідає належну йому частку в праві спільної сумісної власності певній особі. Конкретний розмір частки в цьому випадку визначається вже після смерті спадкодавця.

Таким чином, можлива ситуація, коли не відразу після смерті спадкодавця, а тільки після визначення розміру частки в праві спіль­ної власності спадкоємець дізнається про розмір цивільних прав і обов'язків, котрі він може отримати (за умови прийняття спадщини) після смерті спадкодавця. До того ж про склад конкретного спад­кового майна спадкоємець у таких випадках може довідатися лише після виділу частки в натурі.

Особливості спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкоду- вань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одер­жані за життя, визначаються ст. 1227 ЦК.

Такі суми, за загальним правилом, не включаються до складу спадкової маси, а передаються членам сім'ї спадкодавця.

Проте, у деяких випадках такі суми можуть бути успадковані в загальному порядку. Цей випадок передбачений безпосередньо ст. 1227 ЦК, яка встановлює, що за відсутності членів сім'ї спадко­давця вказані суми входять до складу спадщини.

Умовами спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, від- шкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат є: 1) спадкодавець за життя мав право на їх одержання; 2) він за життя не реалізував це право; 3) після смерті спадкодавця відсутні члени його сім'ї (або їх неможливо встано­вити).

Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) визна­чається за правилами ч. 1 ст. 1228 ЦК. Ця норма надає перевагу спадкуванню вкладу за заповітом, вказуючи, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі), склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Отже заповіт і спеціальне розпорядження згадуються як 2 можливих види вираження волі спадкодавця-вклад- ника, але з наданням пріоритету заповіту.

Пріоритет заповіту над розпорядженням вкладника, зробленим ним банку (фінансовій установі), чітко закріплюється також у ч. З ст. 1228 ЦК, яка передбачає, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повніс­тю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якшо заповіт стосується всього майна спадкодавця.

Разом із тим, заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), не обов'язково має скасовувати таке розпорядження. Наприклад, якщо в заповіті спад­коємцем вкладу призначена та сама особа, яка згадується у роз­порядженні банку (фінансовій установі), то заповіт лише дублює згадане розпорядження. Тому, хоча вид документу, який визначає спадкоємця вкладу, і зазнає трансформацій, але фактично спадко­ємцем залишається та сама особа.

Слід підкреслити, що право на вклад у кожному разі входить до складу спадщини, незалежно від способу розпорядження ним. Цим відповідна норма ЦК істотно відрізняється від правила, що випли­вало зі змісту ст. 564 ЦК 1963 p., відповідно до якої за наявності спеціального розпорядження вкладника вклад взагалі не входив до складу спадкового майна.

Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) відбувається за ст. 1229 ЦК. Зазвичай, страхові випла­ти (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах (ст.ст. 1215—1224 ЦК). Однак ч. 2 ст. 1229 ЦК передбачає виняток зі згаданого вище загального правила, встановлюючи, що у випадку, коли страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми у разі його смерті, тоді воно не входить до складу спадщини. Таким чином, виключення права на одержання страхової суми зі складу спадщини можливе лише за наявності 2 умов: а) йдеться про особис­те страхування; б) страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми в разі його смерті.

Спадкування права спадкодавця на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки має нормативною основою положення ст. 1230 ЦК. Згідно з ч. 1 цієї статті до спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в договірних зобов'язаннях. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 1230 ЦК до спадко­ємця переходить також право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх до­говірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.

Варто звернути увагу на відмінності умов застосування частин 1 та 2 ст. 1230 ЦК. Якщо спадкування права на відшкодування збитків, завданих внаслідок невиконання договірних зобов'язань, виникає незалежно від вчинення якихось дій спадкодавцем, то право на стяг­нення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржни­ком спадкодавця своїх договірних обов'язків переходить у спадщину лише за умови, що спадкодавець звернувся з відповідним позовом і сплата неустойки (штрафу, пені) була присуджена судом спадко­давцеві за його життя.

До спадкоємця переходить також право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. Розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, визна­чається згідно з правилами ст. 23 ЦК.

Існує принципова різниця в підходах до визначення засад спад­кування права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, і спадкування права спадкодавця на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки. Право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, згідно з п. З ч. 1 ст. 1219 ЦК належить до особистих прав спадкодавця, котрі не входять до складу спадщини і не переходять до спадкоємців. Але права спадкодавця на відшкоду­вання збитків, що виникли внаслідок невиконання договірних зобов'язань, моральної шкоди та сплату неустойки, присуджених судом, розцінюються як такі, що меншою мірою пов'язані з особис­тістю спадкодавця, і тому переходять до спадкоємців.

До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем. Оскільки ст. 1231 ЦК не містить якихось спеціальних застережень щодо виду шкоди (збитків), які підлягають відшкодування спадкоємцями, то можна зробити висновок, що йдеться про спадкування обов'язку відшко­дування будь-якої шкоди (збитків): і тієї, що виникла внаслідок неналежного виконання спадкодавцем договірних зобов'язань, і тієї, що була завдана ним іншим особам внаслідок пошкодження їхнього майна, каліцтва або заподіяння смерті.

Дата добавления: 2015-05-31