Набрання міжнародним договором чинності. Дія міжнародного договору

Договір набирає чинності в порядку і з моменту, передбаченому в. имому договорі або погодженому між державами, які брали участь у переговорах. При відсутності такого положення або домовленості договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх учасників переговорів на обов’язковість для них договору.

До набрання чинності договір або його частина може застосовуються тимчасово, якщо це передбачається самим договором або держави, які брали участь у переговорах, домовилися про це в якійсь інший спосіб.

Згідно з принципом pacta sunt servanda кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватися. Учасник договору не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Як правило, договори не мають зворотної сили. Однак за взаємною згодою сторони можуть поширити дію договору на події і факти, що існували до набирання ним чинності.

Строк дії договору визначається в самому договорі. Існують безстрокові договори. До них належать мирні договори, договори про кордони, статути міжнародних організацій тощо. Багато двосторонніх договорів укладаються на певний строк, але передбачають, що після його закінчення договір залишатиметься чинним до тих пір, поки один з учасників не заявить про свій намір денонсувати договір. Часто в договорі встановлюється, що після закінчення первинного строку дії договір буде автоматично подовжено на певні періоди, якщо жодна з сторін до закінчення строку дії договору не направить повідомлення про намір припинити його дію. Продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку на умовах, передбачених в договорі, називається пролонгацією. Якщо згідно з положеннями договору для пролонгації не потрібне вчинення ніяких дій, вона є автоматичною, якщо потрібне - ініціативною.

Від пролонгації слід відрізняти відновлення дії договору (ренова- цію), яка здійснюється у разі припинення або зупинення дії договору.

Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб, то договір є обов’язковим для кожного учасника щодо всієї його території (ст. 29 Віденської конвенції 1969 p.).

Договори і треті держави. За загальним правилом, що міститься у ст. 34 Віденської конвенції 1969 p., договір не створює зобов’язань або прав для третьої держави без її на те згоди. Конвенція розрізняє договори, які передбачають зобов’язання для третіх держав (ст. 35) і договори, які передбачають права для третіх держав (ст. 36). Відносно зобов’язань Конвенція вимагає вираження третьою державою ясної

і годи на це зобов’язання у письмовій формі. Щодо прав, згода третьої д< І >жави припускається доти, поки не має доказів протилежного, тобто и п о, що держава відмовляється від прав, що надаються договором.

Стаття 38 Конвенції закріплює за нормою, що міститься у договорі, можливість стати обов’язковою для третьої держави в якості звичаєвої норми міжнародного права.

Дата добавления: 2015-05-31