Н: цілі і принципи діяльності, членство 1 страница

Організація Об’єднаних Націй (ООН) - універсальна міжнародна міжурядова організація, що діє на підставі Статуту (підписаний 26 Чі'і'мпя 1945 р. на конференції в Сан-Франциско і набув чинності 24 іімттня 1945 р.).

(л атут ООН є універсальним, загальнообов’язковим міжнародним дні опором, що закріплює основи сучасного міжнародного правопо- рмдку.

()ОН переслідує наступні цілі:

І) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вжи- і и ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресіїабо інших порушень миру й проводити мирними засобами вирішення міжнародних спорів;

І) розвивати дружні відносини між державами на основі поваги 111 ми іципу рівноправності і самовизначення народів,застосовувати інші»входи для зміцнення загального миру;

1) здійснювати міжнародну співпрацю з вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні поваги до прав людини для всіх, без різниці раси, статі, мови та релігії;

2) бути центром узгодження дій держав в досягненні цих загальних цілей.

Для досягнення вказаних цілей ООН та її члени діють відповідно до наступних принципів:

- суверенної рівності членів ООН;

- сумлінного виконання зобов’язань за Статутом ООН;

- вирішення міжнародних спорів мирними засобами;

- утримання від загрози силою або її застосування проти територі­альної недоторканності або політичної незалежності або яким-небудь чином, несумісним з цілями ООН;

- надання допомоги ООН у всіх діях, що робляться за Статутом, забезпечення Організацією такого стану, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів, закріплених у Статуті (ст. 2);

- забезпечення дотримання вищенаведених принципів держава­ми, що не є членами ООН, для підтримання міжнародного миру та безпеки;

- невтручання ООН у внутрішні справи держав, окрім застосуван­ня примусових заходів у відповідності до глави VII Статуту.

При цьому, якщо зобов’язання членів ООН за Статутом суперечать їх зобов’язанням за будь-якою іншою міжнародною угодою, переважну силу мають зобов’язання за Статутом ООН (ст. 103 Статуту).

В рамках ООН приймається велика кількість багатосторонніх між­народних договорів, відбувається врегулювання міжнародних супере­чок, що свідчить про значну роль ООН у забезпеченні міжнародного правопорядку.

Первинними членами ООН є держави, які підписали і ратифі­кували Статут ООН. Членом ООН може бути будь-яка миролюбива держава, яка прийме на себе зобов’язання, що містяться у Статуті і яка, на думку ООН, може і бажає ці зобов’язання виконувати. Прийняття в члени ООН відбувається за рекомендацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів. Держава, що систематично пору їм ус принципи Статуту, може бути виключена з ООН в аналогічному порядку.

Головними органами ООН є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, І і' ніомічна і Соціальна Рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секрета­рі! і. Рада з опіки призупинила роботу 1 листопада 1994 р. після того, як ", ілпня підопічна Організації Об’єднаних Націй територія-Палау - ідпбула 1994 р. незалежність.

44. Рада Безпеки ООН, її функції. Членство. Порядок прийняття рішень

Рада Безпеки є одним з головних органів ООН, що виконує основну І" ні і, в підтримці міжнародного миру і безпеки та згідно з п. 1 ст. 24 і і.ітуту ООН діє від імені всіх членів ООН.

Рада безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір або си- і ум цію для визначення того, чи не може продовження цього спору або і пі у аі щ загрожувати міжнародному миру і безпеці. На будь-якій стадії І и іч і го спору або ситуації Рада може рекомендувати належну процедуру ііін і методи врегулювання.

(л орони спору, продовження якого може загрожувати міжнарод­ним у миру або безпеці, мають право самостійно ухвалити рішення про його передачу на вирішення Ради Безпеки. Проте якщо Рада Безпеки Ніііі'иає, що продовження даного спору може загрожувати підтримці мі ммродного миру і безпеки, вона може рекомендувати такі умови МИрішення спору, які визнає відповідними.

Держава, що не є членом ООН, також може звернути увагу на іц-.ці. який спір, в якому вона є стороною, якщо відносно цього вона И|чійме на себе передбачені в Статуті ООН зобов’язання мирного ви- І'ііін-іпія спорів.

Крім того, Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, (іуді, якого порушення миру або акту агресії і робить рекомендації. тронам або вирішує, які заходи слід вжити для відновлення між- Миродного миру і безпеки. Рада може зажадати від держав виконання і и ч тимчасових заходів, які вона визнає необхідними. Рішення Ради І піски є обов’язковими для всіх членів ООН. Рада Безпеки приймає ріни пня щодо необхідності застосування збройних сил, при цьому

держави-члени ООН зобов’яжуть надати в розпорядження Ради Без­пеки необхідні для підтримки миру озброєні підрозділи.

Рада Безпеки складається з 15 членів: п’яти постійних (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) і 10 непостійних, обраних відповідно до Статуту ООН строком на 2 роки без можливості негайного переоб­рання з врахуванням справедливого географічного розподілу і ступеню участі держави в підтримці миру і досягненні інших цілей ООН.

У даний час розглядається питання про розширення складу Ради Безпеки. На постійне представництво в Раді претендують Німеччина і Японія, посилаючись, зокрема, на те, що їх грошові внески є одними з найбільших, а також Індія та Бразилія. Не має жодного постійного представника в Раді Безпеки Африканський континент.

Кожна держава-член Ради Безпеки має в ній одного представника. Рада встановлює свої правила процедури.

Рішення в Раді Безпеки з питань процедури вважаються прийня­тими, якщо за них подані голоси дев’яти членів Ради. З інших питань рішення вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев’яти членів Ради Безпеки, включаючи співпадаючі голоси всіх постійних членів, причому сторона, що бере участь в суперечці, повинна утрима­тися від голосування. Якщо при голосуванні з непроцедурного питання один з постійних членів Ради проголосує проти, рішення вважається не прийнятим (право вето).

45. Генеральна Асамблея ООН, її структура. Порядок роботи та порядок прийняття рішень

Генеральна Асамблея - один з головних органів ООН, що скла­дається з представників всіх держав-членів ООН. Делегація кожної держави-члена ООН складається не більш, ніж з п’яти представників і п’яти їх заступників.

Генеральна Асамблея в межах Статуту ООН, має право обговорю­вати та робити рекомендації членам ООН або Раді Безпеки з будь-яких питань або справ в межах Статуту, крім питань, що знаходяться на розгляді Ради Безпеки стосовно будь-якого спору або ситуації.

Структурно Генеральна Асамблея складається з семи головних комітетів, в кожному з яких представлені всі члени ООН: Комітет і політичних питань і питань безпеки (Перший комітет), Спеціаль­ним політичний комітет; Комітет з економічних і соціальних питань і Другий комітет); Комітет з соціальних, гуманітарних питань (Третій і "Мі ют); Комітет з питань опіки і несамоврядних територій (Четвер­ній комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П’ятий і.ом і'гст), Комітет з правових питань (Шостий комітет). Крім головних иомітстів Генеральною Асамблеєю створено велику кількість допоміж- ІПІХ комітетів і комісій.

Іеперальна Асамблея, зокрема: розглядає принципи співпраці в.її ті забезпечення міжнародного миру і безпеки; обирає непостій­нії і членів Ради Безпеки ООН, членів Економічної і Соціальної Ради? id і'с-комендацією Ради Безпеки призначає Генерального Секретаря

• К)ІІ; спільно з Радою Безпеки обирає членів Міжнародного Суду

• н >11; координує міжнародну співпрацю в економічній, соціальній,

• v їм урній і гуманітарній сферах; здійснює інші повноваження, перед­овіші Статутом ООН.

Існеральна Асамблея працює в сесійному порядку. Сесії Асамблеї проиодяться щорічно, в жовтні-березні. На вимогу Ради Безпеки або

і.. п і ості членів ООН можуть бути скликані спеціальні або надзвичай-

ін і іч ії. Робота сесії проходить у формі пленарних засідань і засідань комітетів і комісій.

Кожний член Асамблеї має один голос. Рішення з важливих питань умилюються більшістю в дві третини присутніх членів ООН, з інших IIП I.ми, рішення приймаються простою більшістю членів. Рішення оформлюються у вигляді резолюцій, а найзначніші з них іменуються дгк/мраціями. Згідно Статуту ООН, всі вони носять рекомендаційних мірцктер.

47. Міжнародні конференції: поняття, правила процедури, порядок прийняття рішень

Міжнародна конференція - зібрання офіційних делегацій держав І Мі' гою вирішення різних проблем політичного, військового, еконо­мічного і т.д. характеру, що носить тимчасовий характер і є важливим м< обом багатосторонньої дипломатії.

Конференція - узагальнююче найменування нарад, з’їздів, конгре­сів, в яких бере участь не менше трьох делегацій різних держав. Трива­лість роботи конференцій - від одного дня до декількох років.

При участі невеликої кількості держав правила процедури є спро­щеними. Конференції з широкими повноваженнями приймають досить детальні правила. Щоб уникнути зайвої роботи, за основу зазвичай беруться правила процедури Генеральної Асамблеї ООН. Наради з небагатьма учасниками обмежуються вибором голови і створенням секретаріату. Конференції з широким представництвом мають досить складну організаційну структуру: голова, комітети, підкомітети, робочі групи, секретаріат. Основні організаційні питання вирішує генеральний комітет, що складається з голови конференції і голів комітетів. Осо­бливий комітет займається перевіркою повноважень.

Правила процедури (регламент конференції) визначають порядок голосування, ухвалення рішень. На нарадах обмеженого складу рішення ухвалюються одноголосно. На конференціях з широкими повноважен­нями процедурні питання вирішується простою більшістю присутніх, що приймають участь в голосуванні. Остаточний текст зазвичай при­ймають більшістю в дві третини. Часто використовується процедура консенсусу - рішення ухвалюється за відсутності заперечень.

Рішення зустрічей обмеженого складу, як правило, оформлюються спільною заявою або комюніке. Більш широкі конференції приймають заключні акти, конвенції і рекомендації, що містять підсумки роботи і тексти ухвалених рішень. Вони підписуються учасниками, а підписан ня акту, що містить текст прийнятого договору, означає встановлення його автентичності.

Резолюції конференцій не є юридично обов’язковими, але вони поважаються учасниками як морально-політичні зобов’язання. Юри дично обов’язкову силу мають лише рішення, оформлені у вигляді до­говору. Резолюції міжнародних конференцій є актами «м’якого права». Вони швидше формуються, держави погоджуються з ними легше, ніж з жорсткими зобов’язаннями за договорами і готують ґрунт для відпо­відних правових норм. їх значення є істотним і при тлумаченні норм.

48. Населення та громадянство в міжнародному праві

11 ід населенням у міжнародному праві розуміють сукупність інди - нідпі, що проживають на даний час на території тієї чи іншої держави ін підпорядковуються її юрисдикції. Населення будь-якої держави

• к надається з наступних категорій: громадян даної держави, іноземних

11 и ’мадян, осіб без громадянства.

Громадянство - це стійкий політико-правовий зв’язок особи з ді р кавою, що проявляється у взаємних правах та обов’язках. Поряд з и рміном «громадянство» в ряді держав з монархічною формою прав-

- м ні і н вживається термін «підданство». Історично піддані розглядалися м к и ідлеглі самому монарху, а не державі. Піддані мали лише обов’язки підносно свого монарха. Сьогодні обидва терміни практично рівно- иі.і'їні, однак в міжнародно-правових документах вживається термін»і і’омадянство».

Виділяють наступні способи набуття громадянства: філіація;

натуралізація (укорінення); поновлення в громадянстві (реінтеграція); дарування громадянства;

- оптація; трансферт.

Філіація, або набуття громадянства за народженням, базується на >(і<<>х принципах: права крові (jus sanguinis) та права ґрунту (jus soli). Індно з першим дитина набуває громадянство батьків. Згідно з дру-

і им громадянство дитини визначається місцем народження. Сьогодні найбільш поширеною є змішана система,яка поєднує обидва принципи.

Натуралізація - індивідуальне прийняття в громадянство за про- mi нням зацікавленої особи. Натуралізація, як правило, передбачає

дотримання ряду умов, найпоширенішими з яких є певний термін проживання на території даної держави (наприклад, в Україні - 5 років), знання державної мови, визнання конституції та законів, на­явність законних засобів існування тощо. Різновидом натуралізаціє є спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб. Так, особливий (спрощений) порядок натуралізації може бути перед­бачений для випадків вступу у шлюб з іноземцем або при усиновленні (сімейний порядок).

Реінтеграція означає поновлення особи в громадянстві, в якому вона раніше перебувала.

Громадянство надається (дарується) особам, які мають значні заслуги перед даною державою. Свого часу дарування громадянства часто застосовувалось до перших космонавтів.

До способів набуття громадянства у зв’язку з територіальними змінами відносяться оптація та трансферт.

Оптація - це набуття громадянства на основі його вибору у зв’язку з територіальними змінамиОсоба може або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона проживала раніше, або набути громадянство держави, під суверенітет якої переходить територія, на якій дана особа проживає. При цьому передбачається, що оптант буде жити на території держави, громадянство якої він обрав.

На відміну від оптації, трансферт передбачає автоматичну зміну громадянства. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародного договору. Сучасне міжнародне право забороняє автоматичну зміну громадянства.

Втрата громадянства може мати місце при виході з громадянства або через позбавлення громадянства. Іноді виділяють автоматичну втрату громадянства при натуралізації за кордоном. Вихід з громадян­ства - втрата громадянства на основі рішення компетентних органів держави, що виноситься за проханням зацікавленої особи. Позбав­лення громадянства здійснюється з ініціативи державних органів, як правило, по відношенню до осіб, задіяних у ворожій для даної держави діяльності. Позбавлення громадянства може здійснюватися на умовах, передбачених загальним законодавством (наприклад, при наданні не­правдивої інформації під час натуралізації), та на основі спеціального

йк і у. ідо стосується конкретної особи або певної категорії осіб. Між­народне право забороняє довільне позбавлення громадянства.

І Іодвійне (множинне) громадянство - наявність у особи громадян-

■ 11 ні двох або більше держав. Особи з двома або більше громадянствами и і чіпаються біпатридами. Подвійне громадянство у людини може ви- п 11 ь 11 у ти як внаслідок колізії законів про громадянство різних держав (м і/іи особа набуває нове громадянство та не виходить з попереднього),

i >п> і в порядку волевиявлення відповідно до національних законів ік І• кав. Для уникнення складнощів, пов’язаних з подвійним грома- діик том, держави нерідко домовляються між собою про укладання дій н торонніх угод, в яких передбачають умови, при яких особи з подвій - ним громадянством несуть військову службу, сплачують податки лише ц одній державі тощо. Панівним принципом врегулювання колізій, що виникають через претензії двох (або більше) держав на здійснення іи рі опальної юрисдикції щодо особи з подвійним громадянством, є принцип ефективного громадянства,відповідно до якого пріоритету ІД і Ні пенні юрисдикції визнається за тією державою, з якою у біпатрида її ну«: найбільш тісний зв’язок. Такою державою зазвичай визнається держава постійного місця проживання.

49.

Режим іноземців. Особи без громадянства

Іноземними громадянами визнаються особи,які не є громадянами і' І міни перебування та мають доказ наявності у них громадянства іно-

ii мної держави. Іноземний громадянин знаходиться під територіаль­не по юрисдикцією країни перебування та під особистою юрисдикцією держави, громадянином якої він є. Передбачається, що іноземний

І]*«імадянин має право на дипломатичний захист з боку держави свого Грі»мадянства. Слід пам’ятати, що іноземний громадянин та іноземець

ІІІ І тотожними поняттями. До іноземців, окрім іноземних громадян, і.п> ож відносять осіб без громадянства.

Режим (правове положення) іноземців визначають як сукупність прав та обов’язків іноземців на території даної держави. Режим іно- іемців встановлюється внутрішнім законодавством держав з враху­єш н ям їх міжнародних зобов’язань. Існує три види режиму іноземців: національний, найбільшого сприяння, спеціальний.

Національний режим означає зрівнювання іноземців в правах з власними громадянами.

При режимі найбільшого сприяння іноземцям надається такий ¹ самий обсяг прав, який передбачений для громадян будь-якої третьої країни, що користуються найбільш сприятливими умовами.

Спеціальний режим означає встановлення для іноземців в якій-1 небудь сфері певних прав або обов’язків, що відрізняються від тих, які встановлені в даній сфері для власних громадян.

Безгромадянство - правовий стан, який характеризується від­сутністю у особи громадянства будь-якої держави. Безгромадянство є правовою аномалією, з якою міжнародне право бореться, намагаючись її обмежити. Міжнародні конвенції про безгромадянство були ухва­лені у 1954 р. (Конвенція про статус осіб без громадянства) та 1961 р. (Конвенція про скорочення безгромадянства). За загальним правилом правове положення осіб без громадянства (апатридів) визначається внутрішнім законодавством держави, на території якої вони прожи­вають. Зазвичай, статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземних громадян в даній державі.

Біженці, вимушені переселенці. Право притулку

Основними міжнародно-правовими документами, які регулюють статус біженців, є Конвенція про статус біженців 1951 р. та Протокол до неї 1967 р. Крім того, важливе значення має Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців - спеціального органу, створеного на підставі резолюції генеральної Асамблеї ООН у 1950 р.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 р., біженцем є осо­ба, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за меж­ами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом вна­слідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

1$ якості біженців не розглядаються особи, що винні у скоєнні:

. чину проти миру, воєнного злочину або злочину проти людяності;

и і і кого злочину неполітичного характеру поза країною, що надала Притулок; дій,що суперечать цілям та принципам ООН. Висилання або п 111 їм усове повернення біженців в країну, з якої вони прибули, є забо- рі н ici і им. Держави видають біженцям посвідчення особи та зобов’язані Ііи/ктшувати їх натуралізацію. Біженці повинні підпорядковуватися ми п юдавству країни свого місцезнаходження.

Вимушені переселенці (або внутрішні біженці) - це особи, які з

ІII V /КС причин, що й біженці, були вимушені покинути місце свого Ні» і їй ного проживання і переселитися в іншу частину однієї й тієї ж ириїии.

Право притулку - право кожної людини шукати притулок від іи річ лідування в інших державах та користатися цим притулком, а і її ■ ■ і право держави дозволяти в’їзд та проживання на її території

.. і її, яка переслідується в іншій державі за політичними мотивами. В

Міжнародній практиці зустрічається два види притулку; територіаль­ні 111 і а дипломатичний. Територіальний притулок означає, що держави НііДіноть притулок на своїй території, дипломатичний - в стінах свого дип/н іматичного представництва, що діє в іноземній державі.

()сновним наслідком надання політичного притулку є обов’язок д> ржави не видавати особу, яка отримала такий притулок. Саме по

11 її н прохання про надання політичного притулку не означає, що такий ||ри і улок буде автоматично наданий.

І Іолітичний притулок припиняється,якщо зникли обставини, що їм у< или особу шукати притулок, або якщо особа натуралізувалася в ді рж ані, яка надала ій притулок.

54. Універсальні і регіональні механізми захисту прав людини

Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно- правові акти з прав людини, а також спеціалізовані міжнародні інстру­менти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захист прав людини та виконання цих актів.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини роз­різняються:

- універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприк­лад, Рада з прав людини, Комітет з прав людини ООН, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);

- регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Орга­нізація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з праи людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, діяльність яких спрямована на захист прав людини, поділяються нц два види:

- конвенційні органи,утворені на підставі міжнародних договорім Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав лю дини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини т.і основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

- органи, утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомеи даційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих органі­зацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісін з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радон ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснован* Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засновані’ Міжнародною організацією праці).

56. Спеціалізовані органи 00Н із захисту прав людини

Рада з прав людини ООН є міжурядовим органом у системі ООН у складі представників 47 держав, що відповідає за зміцнення діяльності щодо заохочення і захисту прав людини по всьому світу. Місця у Раді розподіляються між регіональними групами ООН таким чином: 13 Африці, 13 Азії, 6 країнам Східної Європи, 8 країнам Латинської Аме­рики і Карибського басейну, а 7 Групі західноєвропейських та інших держав.

Рада була створена Генеральною Асамблеєю ООН у 2006 р.:і основною метою реагування на ситуації порушення прав людини і винесення рекомендацій по них та прийшла на зміну Комісії ООН і прав людини, утвореної в 1946 р. Основна відмінність Ради від Комісії полягає в тому, що вона є допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН, а не ЕКОСОР, та до її функцій входить здійснення загальної ко­ординації діяльності із захисту прав людини в рамках ООН.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх || прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Гене- 1 ральної Асамблеї ООН у 1993 р. Верховним комісаром є особа, що І характеризується високими моральними якостями і чесністю й володів І досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними зна- І ннями і розумінням різних культур, що особливо необхідно для не- І упередженого, об’єктивного, невибіркового і ефективного виконання І

■

ній.и п іків Верховного комісара. Верховний комісар призначається Ге- іі< І м >і і.ним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю ни її > гирирічний період із можливістю продовження повноважень ще МИ і іди и термін. За своїм статусом Верховний комісар є заступником

I»‘трального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН,Загальної ці і¹ /і.ірації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав ММідипи і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного і ці и товариства в галузі прав людини.

Обов’язки Верховного комісара: заохочувати і захищати 1111 * * к гивне здійснення всіма людьми громадянських, культурних, ин'Помічних, політичних і соціальних прав; виконувати завдання, Д«»|іумені йому компетентними органами системи ООН в галузГ

II |і н людини, і представляти їм рекомендації з метою сприяння н|н і ти иному заохоченню і захисту всіх прав людини; заохочувати

I іикищати реалізацію права на розвиток і посилювати для цього (Іідфимку з боку відповідних органів системи ООН; надавати че- I'. і І І.гіггр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи Цоіи ультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на про- |и и и її заінтересованої держави і, при необхідності, регіональних іі|н іііі націй з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і Програм в галузі прав людини; координувати відповідні навчальні і

її І н андистські програми Організації Об’єднаних Націй в галузі

Прим людини; відігравати активну роль у справі усунення нинішніх мі і к* ні Код і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації И* І» прав людини й у справі недопущення продовження порушень іі|> їм людини у всьому світі; розширювати міжнародне співробітни-

II і їм і і метою заохочень і захисту всіх прав людини; координувати ЦІН'їміість в сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї Ни и ми ООН; здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру і Н|>.ні людини. Управління Верховного комісара розміщується в м. ■ііііиа (Швейцарія).

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у і правах біженців (УВКБ), що був прийнятий у 1950 p., Верховний ріМіоїр, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе ИЛі ім'нзки із надання міжнародного захисту під егідою ООН тим біжен- Цнм. які підпадають під дію Статуту, і з пошуку остаточного вирішення проблеми біженців шляхом сприяння урядам і, за згодою відповідни урядів, приватним організаціям у полегшенні добровільної репатріації вказаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною та носить гуманітарний і соціальний ха­рактер. УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок добровільних внесків урядів і коштів з приватних джерел.

Верховний комісар слідує керівним директивам, що даються йому Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, піклування про яких входить у компетенцію його Управління, шляхом: сприяння укладанню і ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, спостереження за виконанням цих конвенцій і пропозиції необхідних поправок до них; сприяння за допомогою спеціальних угод з урядами виконанню будь-яких заходів, що мають своєю метою полегшення ста­новища біженців і скорочення числа біженців, що потребують захисту; сприяння урядовим і приватним зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їхньої асиміляції в нових країнах; полегшення допуску біженців на територію різних держав; одержання від урядів інформації щодо числа біженців на їхній території і станови­ща їх, а також законів і постанов,їх що стосуються; підтримки контактів

із зацікавленими урядовими і неурядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів, Вер­ховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому числі репатріацією і розселенням. Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою надання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватними та держав­ними установами. Верховний комісар має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Він щорічно зобов’язаний надавати доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР, що розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

58.

Поняття і види територій у міжнародному праві

Під територією в міжнародному праві розуміється вся земна куля і її сухопутною і водною поверхнею, надрами, повітряним простором, и також космічний простір.

За правовим режимом територія поділяється на три основні види: І) державна територія; 2) міжнародна територія; 3) територія із зміша- пим режимом.

Державна територія - це частина простору земної кулі, що зна­ходиться під суверенітетом держави, яка здійснює відносно неї і в її межах своє територіальне верховенство.

У міжнародну територію входять наступні простори: відкрите море за межами виключних економічних зон прибережних держав і ионітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Ан- і.ірктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Між народні території не підлягають національному привласненню, на и и х розповсюджується свобода доступу, вони відкриті для досліджен- ііи і використання всіма державами на основі рівності відповідно до міжнародного права.

Територія із змішаним режимом - територія, на якій одночасно діють норми міжнародного та національного права. До таких тери­торій належать: прилегла зона, континентальний шельф і виключна екої юмічна зона. До територій зі змішаним режимом також відноситься державна територія міжнародного користування, що включає міжна-

Дата добавления: 2015-05-31