Заключения и расторжения браков с участием иностранцев 1 страница

Сфера возникновения и содержание коллизий законов в области

96.

Поняття, цілі та принципи права міжнародної безпеки

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, прин- ц_ИІи і норми якої регулюють взаємодію суб’єктів в цілях забезпечення _МИ]'У і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скоро­чені озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в _колжтивних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, _алетакож і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зро- ₃у_Мло, правові. Особливе значення надається розвитку та вдоскона- _ленпо демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший _плаі висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, у_Суіення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забез- печ^ння миру.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цідМИ і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує _мі_с,е цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом _Прдіа міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована го­лова мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також _шлуси її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для зап'бігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або ін- _ши;порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, _ВИрШення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до _ПОр^гшення миру». Статут ООН визначив основні принципи права _м^іародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення _споів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих нр^ципів Статут зобов’язує держави надавати ООН допомогу в її діях і у_Тимуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої 0ОІ спрямовує дії превентивного або примусового характеру.Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки.

Загальна колективна безпека. Право на самооборону та гуманітарна інтервенція

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Харак­терною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загро­зи миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов’язані проявляти терпимість; роз­вивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов’язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви­рішувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об’єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Ьезпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встано­вивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутом.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки має право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного спо­лучення, роботи ліній зв’язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недо­статніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов’язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави- члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є пра во на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід’ємної ч права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщенії про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру, Заходи самооборони повинні бути адекватними, не виходити за межі необхідної оборони. Наприклад,у відповідь на локальний прикордон­ний конфлікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну само­оборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять по­ложення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також її звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної само­оборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у та­кому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним пра­вом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. ОБСЄ. НАТО

Статут О ОН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди І органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і (W шеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх ДІм/іьність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада lie шеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть іпиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку к і шективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована Іфо всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної (к іпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Ор­ганізація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов’язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була і творена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та і півробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Осно­вним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення без­пеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розви­ток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов’язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов’язалися негайно кон­сультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була ство­рена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об’єднання. Штаб-квартира організації зіш ходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договор збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметьс я як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасі і допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Фраї і ція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалії!, СІЛА, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польщ.і Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенії!, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята ноіі.і концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторон и зобов’язалися не приймати ніяких міжнародних зобов’язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників до­говору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить гро­міздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Голо­вними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розви­ватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обго­ворювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль

Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної безпеки. Його завдання - попередження погіршення від­носин в результаті взаємного непорозуміння, створення впевненості у відсутності загрози безпеці. Першими міжнародно-правовими актами % даного питання можна вважати Угоди між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни (1971 р.) і про іііпобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони зобов’язалися ііінобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне мтстрення їх відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони негайно приступають до взаємних кон- і у/іьтацій.

Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в обіг За- міючним актом НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про вій- і і.кову діяльність, нагляд за нею.

Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Іаключний документ першої спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв’язок роззброєння з довірою.

Комісія ООН з роззброєння у 1988 р. заявила, що ефективний контроль - найважливіший елемент будь-якої угоди із роззброєння, іокрема,укладення Договору про заборону випробувань ядерної зброї н атмосфері,у космічному просторі та під водою (Москва, 1963 р.) стало можливим лише після створення національних технічних засобів на­дійного контролю за ядерними вибухами в інших державах. Всі держави повинні поважати право на національний контроль і не перешкоджати його здійсненню.

Формами контролю є обмін інформацією про розміщення озброєнь і заходи з їх обмеження, а також взаємні інспекції на місцях. Більшість договорів в області роззброєння передбачає створення систем конт­ролю. Для здійснення контролю деякі договори передбачають створен­ня міжнародних організацій.

Особливе місце в системі контролю займає Договір про відкрите небо 1992 р. Його мета - сприяти більшій відвертості у військовій ді­яльності сторін, а також зміцненню безпеки через заходи укріплення довіри. Договір встановив режим відкритого неба для проведення наглядових польотів державами-учасницями над територіями інших держав-учасниць.

Роззброєння. Договір ПРО

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшли відображення у низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов’язання держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого укла дення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем.

Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулю­вання озброєнь» (ст. 11). На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання озброєнь» (ст. 26).

Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил, ліквідацію вій­ськових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і припинення військового навчання; припи­нення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували озброєнь для гаранту­вання своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь.

Особливе значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної, бактеріологічної, ра­діологічної, екологічної).

Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне зна­чення мають угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р„ Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін.

В 1963 р. був підписаний Московський договір про заборону ви­пробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під 1«їдою. У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну іііоорону ядерних випробувань.

З 1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Дер- іМНИ, що володіють ядерною зброєю, зобов’язалися не передавати її р Мгидерним державам, а останні зобов’язалися не приймати ядерну Юрою. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прий­ми ла Резолюцію про гарантування безпеки, згідно з якою агресія із ністосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, [ що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, І перш за все її постійних членів.

Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає ніким чином:

а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її пже мають в своєму розпорядженні (ядерні держави);

б) розповсюдження цієї зброї є протиправним;

в) неядерним державам повинні бути надані гарантії безпеки від ндерної агресії.

Істотну роль в обмеженні розповсюдження ядерної зброї і в забез­печенні безпеки неядерних держав відіграють без’ядерні зони.У 1967 р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Аме­риці,який оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без’ядерна юна була створена у 1985 р. шляхом прийняття Договору про без’ядерну юну південної частини Тихого океану. У ньому містяться норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. 1 Іідписавши Протокол II, п’ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської Америки.

Договір про Антарктику 1959 р. створив без’ядерну зону, заборо­нивши проведення будь-яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах.

Що стосується неядерних видів зброї масового враження, то в цій області серйозним досягненням стала Конвенція про заборону розробці ки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) І токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення 1993 р.

Екологічним засобам і методам ведення війни присвячено Кон венцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого 311 стосування засобів впливу на природне середовище 1976 р. Конвенції! забороняє вдаватися до будь-якого ворожого застосування засобів дії на природне середовище, які мають масові, тривалі і важкі наслідки. Зокрема, забороняється використання засобів, здатних змінити погоді і і умови, викликати землетруси, приливні хвилі, затоплення, а також при - вести до виснаження озонового шару.

Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки с обмеження стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль її цьому процесі із самого початку належала двом «наддержавам» - СРСР і США. В 1972 р. вони підписали угоди, відомі як ОСО-1. Вони вклю­чають Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Договір по ПРО обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для кожної зі Сторін. В 1974 р. Сторони підписали Протокол, що обмежує кількість районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Об­меження ПРО мало важливе значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти удару у відповідь. Однак, у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО.

Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. ввела обмеження відносно кількості пус­кових установок стратегічних балістичних ракет. Було також обмежено кількість балістичних ракет на підводних човнах до 950 для СРСР і до 710 для США. Термін дії Угоди - п’ять роїсів. Проте в 1977 р. Сторони заявили, що вони будуть і надалі дотримуватися Угоди.

У 1987 р. в результаті зустрічі на вищому рівні між СРСР і США був підписаний Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь.

У березні 2002 р. в результаті зустрічі президентів Росії і США був міді іисаний новий Договір між РФ і США про скорочення стратегічних Ийі і упальних потенціалів.

Скорочення звичайних озброєнь тільки починає здійснюватися, І притому досить повільно. Найістотнішим досягненням в цій області ► Договір про звичайні збройні сили в Європі, підписаний в Парижі у І •>*>() р. 22 державами. Ним передбачено значне скорочення наземних

І іишітряних, але не морських сил.

Поняття та джерела права збройних конфліктів

Право збройних конфліктів являє собою самостійну галузь між народного права, принципи і норми якої регулюють допустимісі і. засобів і методів ведення війни, забезпечують захист жертв збройних конфліктів, встановлюють взаємостосунки між воюючими і невоюн» чими державами.

Безумовно, оскільки галузь права збройних конфліктів є однією з найбільш давніх у міжнародному праві, основним джерелом праи.і є міжнародний звичай. Ми можемо знайти правила ведення війни у правових пам’ятниках старовини та у практиці держав. Так, ще За- 1 кони Ману містили норми про заборону деяких засобів ведення ві йни, зокрема отруйних стріл. Або загальновідоме «Іду на Ви» князя 1 Святослава як звичай оголошення війни. У даний час переважаюча 1 більшість норм і принципів права збройних конфліктів міститься н міжнародних договорах.

Право збройних конфліктів складається з двох частин - «права Гаа- 1 ги» (права війни) та «права Женеви» (права миру). Основу такого поділу 1 складають міжнародні конвенції як результат кодифікаційних процесів і правил війни. Так, за підсумками Гаазьких мирних конференцій 1899 1 та 1907 рр. були прийняті декларації та конвенцій, які регулюють різні ’ аспекти права збройних конфліктів, причому одинадцять конвенцій І 1907 р. замінили Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни та | декларації 1899 р. Основні конвенції 1907 р.: Про відкриття воєнних 1 дій; Про закони і звичаї сухопутної війни (або IV Гаазька конвенція); 1 Про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій; Про бом­бардування морськими силами під час війни; Про деякі обмеження І в користуванні правом захоплення в морській війні; Про права й обов’язки нейтральних держав під час морської війни та ін.

Основу «права Женеви» складають чотири Женевські конвенції від ' 12серпня 1949 р.: І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих ¹М діючих арміях, II Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих 9й і к іб зі складу збройних сил на морі,які потерпіли корабельну аварію,

III Конвенція про поводження з військовополоненими, IV Конвенція її 1*0:іахист цивільного населення під час війни. Проблемою Женевських ь і н і ненцій є те, що вони скоріше застосовуються до наслідків військових дКІ. ніж до їх безпосереднього ведення. Вказану прогалину заповнили нрИЙняті в 1977 р. два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій

I 'МУ p., що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфлік­ті (Додатковий протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного % црактеру (Додатковий протокол II). **

Додатковий протокол І значно розширює сферу застосування пра- ии/і ведення війни, згідно з яким сторони, що знаходяться в конфлікті, ііонинні спрямовувати свої дії тільки проти військових об’єктів.

Додатковий протокол II розширив коло осіб, на яких поширюються

II ра вила ведення війни, визначивши, що останні застосовуються до всіх Кіройних конфліктів, які відбуваються на території будь-якої держави, що підписала протокол.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню і.істосування певного засобу або методу ведення війни. Серед них необ- х ідно відмітити наступні: Санкт-Петербурзька декларація про відміну і.ісгосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів 1925 p.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 p.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкрет- них видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р.і три Протоколи до неї (Протокол про осколки, які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї).

Крім того, в сучасному міжнародному праві існують документи, що встановлюють кримінальну відповідальність окремих осіб за агре­сію і за серйозні порушення норм права збройних конфліктів в ході ведення війни. До них відносяться: Статути Міжнародних військоии трибуналів (Нюрнберзького 1945 р. і Токійського 1946 р.); Конвенц про незастосовність строків давності до військових злочинів і злочині] проти людства 1968 р.; Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про видач і покарання військових злочинців 1946 р. і про принципи міжнароднії) співпраці відносно виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, вини и» у військових злочинах проти людства 1973 р., та ін.

Правове положення учасників збройних конфліктів

Під час збройних конфліктів населення, що проживає на території держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). І Іершу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомба- танти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил вою­ючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю її руках. ^

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях. Це - військові ко­респонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів від­носяться:

1) особовий склад регулярних збройних сил;

2) ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

3) особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

4) особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бо­йових діях не беруть;

5) члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

6) населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до орга­нізованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкри­то носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і вій­ськовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст. 29

додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р. «така особа, яка, діючи таємним! чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відо­мості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І,уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа:і| складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії, тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук проти-1 вника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Захист поранених і хворих під час війни

Норми про захист поранених і хворих у сухопутній війні містяться у І Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у ді ючих арміях 1949 р. і в першому Додатковому протоколі 1977 р. Згідно Конвенції встановлений нею режим поширюється на:

- особовий склад збройних сил;

- особовий склад ополчення і добровольчих загонів, а також ор ганізованих рухів опору, якщо на їх чолі стоїть особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають ясно видимий відмінний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного гума­нітарного права.

Перший Додатковий протокол поширив цей режим на всіх по­ранених і хворих, військових або цивільних, які потребують негайної медичної допомоги.

Воюючі зобов’язані вживати негайних заходів для пошуку і і збору поранених і хворих. У разі потреби для цього встановлюється перемир’я. До поранених противника слід відноситися з повагою, надавати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні експе­рименти над ними. Загиблих підбирають і гідно ховають. Інформація про поховання повідомляється Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Поховання повинні утримуватися в порядку, до них забезпечується доступ рідних. При захопленні противником поране­них і хворих, вони користуються правами військовополонених, стан їх здоров’я також береться до уваги.

Медичний персонал знаходиться під захистом права збройних кон­фліктів. Медперсонал може бути затриманий противником. У такому разі він повинен продовжувати виконання своїх функцій, переважно відносно власних громадян. Захисту підлягають постійні медичні уста­нови і рухомі медичні формування. Вони повинні мати відмінні знаки. Захист припиняється лише у разі їх використання в цілях спричинення шкоди противнику. Медперсонал має право мати особисту зброю для самооборони і захисту пацієнтів.Режим поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, ми шачений у II Женевській конвенції про поліпшення долі полонених, цім ірих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну иітрію, 1949 р. і у першому Додатковому протоколі 1977 р. В цілому *.і> тосовуються ті ж норми, що і у разі війни на суші, проте є певна чиї (ифіка. Особливе значення мають пошук і порятунок. Вони повинні їді йснюватися негайно після битви самими бойовими кораблями. Вою­ючі можуть просити нейтральне судно прийняти на борт поранених і і н > герпілих корабельну аварію. Такі судна не підлягають захопленню.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних човнів. За всіх умов підводні човни не мають права вчиняти ворожі дії мідносно тих, хто рятується.

Госпітальні судна фарбуються в білий колір і несуть разом з на­ціональним прапор МКЧХ. Назва і опис судна повідомляється проти - инику. Госпітальні судна не можуть піддаватися нападу або захопленню. Медперсонал і команда судна не підлягає захопленню у полон. Здатні до пересування поранені і хворі можуть бути взяті в полон військовим кораблем противника. Госпітальне судно може бути піддане огляду і навіть поставлено під тимчасовий контроль противником.

Дата добавления: 2015-05-31