Заключения и расторжения браков с участием иностранцев 2 страница

Військовополонені. Найманці

Основні норми про режим військового полону містяться у III Же­невській конвенції 1949 р., а також в першому Додатковому протоколі

1977 р. (ст. ст. 43 - 47).

Статус військовополонених надається законним учасникам вій­ськових дій (комбатантам). Особа зі складу збройних сил не може претендувати на статус військовополоненого у разі захоплення під час заняття шпигунством.

З моменту захоплення в полон відповідальність за військовополо­нених несе держава, що їх захопила. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконував свій обов’язок. Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю, тому будь-яка незаконна дія або бездіяльність, що призвела до смерті або заподіяла серйозну шкоду здоров’ю полоненого, є злочином.

Заборонено медичні експерименти на полонених. їм повинен 6у і и забезпечений захист від фізичного насильства або залякування з боку місцевого населення.

Полонений зобов’язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'и, звання, дату народження і військовий номер. Табори полонених |к- повинні розташовуватися так, щоб служити прикриттям військових об’єктів. Вони повинні знаходитися під керівництвом офіцерів стро кової служби. Полонені мають свого представника, що спостерігає;м умовами їх життя і підтримує зв’язок із адміністрацією табору. 1 їм лонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням.

Рядові полонені можуть притягуватися до роботи з урахуванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише в керівництві такими роботами. Виконана робота оплачується відповідним чином. Виключи ється робота військового характеру. Участь у небезпечних для здоров’я роботах може мати місце тільки на добровільних засадах.

Дозволяється листування із зовнішнім світом. Полонені зберігають правосуб’єктність і можуть передавати юридичні документи чере:і державу, що полонила їх, або через такі установи, як МКЧХ.

Для нагляду за дотриманням прав полонених може бути призна­чена держава-покровителька з числа нейтральних держав. Відповідні функції можуть здійснюватися МКЧХ.

Полонені підпорядковані законам і положенням, діючим в армії держави, що їх полонила. За скоєні злочини вони відповідають за цими законами. Невдала втеча тягне за собою лише дисциплінарну відпо­відальність. Після припинення військових дій полонені підлягають репатріації.

Не мають статусу комбатанта і не можуть розраховувати на режим військовополонених найманці. Найманець - це особа, завербована для використання у військовому конфлікті, що фактично бере участь у вій­ськових діях в цілях отримання матеріальної винагороди (що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і з такими ж функціями з числа особового складу збройних сил даної сторони) та не входить до складу збройних сил сторони в конфлікті (ст. 47 Додаткового протоколу І). При цьому вона не повинна бути громадянином країни, що знаходиться в конфлікті, і не проживати цін тійно на її території. Від найманців слід відрізняти добровольців - ін |<5, іцо беруть участь в конфлікті не за матеріальними, а за іншими МІ І жуваннями (політичне співчуття, спільність ідеології, релігії). Добро- Шшець за власною ініціативою вступає в діючу армію однієї з воюючих • і > >рін. Згідно V Гаазької конвенції 1907 р. окремі особи можуть «пере- Кодити кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих».

В 1989 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з вербуванням, ми користанням, фінансуванням і навчанням найманців. Конвенція ви­ні, і ла найманство серйозним злочином, що зачіпає інтереси всіх держав, і юбов’язала учасників або притягувати винних до суду, або видавати. Конвенція до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпо- і оредньо беруть участь у збройних конфліктах, але і осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства, направлених на повалення уряду якої-небудь держави, підрив її конституційного по- ридку або порушення її територіальної цілісності і недоторканності.

111, 112

Захист мирного населення під час війни. Режим військової окупації

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир- і юго населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні порога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуман­но, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б зму­шувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов’язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за поста­чанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які зна­ходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об’єктивних обставин або ж їх просто затримали - ставлен ни до цих осіб повинно бути таким же як і до іноземних загалом.

Окупація - це встановлення однією державою контролю над части ною або всією територією іншої держави. Окупант при цьому не отри мує суверенних прав, тобто він не має права анексувати або передати окуповану територію іншій державі, оскільки згідно з Статутом 0()| І завоювання не є законним методом придбання території.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного поряд ку сам факт окупації (навіть незаконної) покладає на населення деяМ обов’язки відносно окупанта, а останній несе відповідальність за до­тримання прав населення.

За IV Гаазькою конвенцією 1907 р. основний критерій окупації носить фактичний характер - це встановлення реальної влади над територією. Згідно з спільною для всіх чотирьох Женевських конвен цій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, коли територія була зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації: військова (тобто тимчасове заняття території військами противника в ході збройного конфлікту); післяво­єнна (як засіб забезпечення виконання державою, що несе відповідаль­ність за агресію, своїх зобов’язань); окупація при звільненні території союзника від ворожої окупації; зайняття воюючою стороною території нейтральної держави. До всіх випадків окупації застосовується право збройних конфліктів.

Окупація починається із встановлення фактичного контролю над територією та створення окупаційної адміністрації. Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного контролю над територією. Відповідні норми права збройних конфліктів діють до моменту припинення окупації.

Управління окупованою територією здійснюється окупаційною адміністрацією з дотриманням відповідних норм права збройних конфліктів, по можливості зі збереженням дії місцевих законів. До­зволяється діяльність місцевих судів та органів влади, проте не до­пускається їх примушення до цього. Окупант має право створювати і власні неполітичні військові суди.

Окупаційна влада може використовувати державні будівлі, але право власності на них не отримує. Відносно нерухомої державної»мпі пості, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим н | ■пшиком і повинна забезпечувати їх збереження.

В межах можливого, окупаційна влада зобов’язана поважати осно- нім права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту і у рахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних і им. Окупант зобов’язаний,у взаємодії з місцевою владою, максималь­но забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи і а ні гарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово рекві- юмані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується. і моренням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна ммада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування

І у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допо­мога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове міачення. Добровольці, що вступають на військову службу окупацій­ної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути иивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил до­пускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військо­вої необхідності.

Особливості ведення морської війни

Театром морської війни є внутрішні морські води, територіальне море і відкрите море. Комбатантами в морській війні є екіпажі військо­вих кораблів, береговий обслуговуючий персонал а також самі військові кораблі. Під військовим кораблем слід розуміти будь-яке судно, що несе військово-морський прапор, а офіцери і екіпаж підпорядковані військовій дисципліні. Не є комбатантами госпітальні і санітарні судна, морська санітарна авіація.

До морської війни застосовні загальні правила сухопутної війни, зокрема правила щодо заборони на певні засоби і методи. В правилах морської війни специфічними є правила для підводних човнів, морські и блокади, бомбардувань і ін. В морській війні всі ворожі моряки, що знаходяться на борту ворожого торгового судна можуть бути взяті н полон у разі захоплення їх судна, інакше кажучи на них розповсюджу- ється статус комбатантів.

Для підводної війни діють Правила про дії підводних човнів По відношенню до торгових судів у військовий час (додаток до Лондон ського протоколу 1936 р.). Правила передбачають, що в своїх діях по відношенню до торгових суден підводні човни повинні погоджуватись з нормами, які діють для надводних кораблів. Зокрема, військовий ко рабель, як надводний, так і підводний, може потопити торгове судно або позбавити його можливості плавання у разі наполегливої відмови зупинитися після належно зробленої вимоги про зупинку, при опорі огляду або обшуку. Заздалегідь слід доставити екіпаж, пасажирів і судомі папери в безпечне місце.

Міни як зброя міжнародним правом не заборонені,хоча вони зна­чною мірою заподіювали збиток не тільки військовому, але і торговому флоту, зокрема нейтральних країн. Регламентація мінної війни вста­новлена VIII Гаазькою конвенцією 1907 р. Згідно з Конвенцією, міни повинні встановлюватися на якорях. Вони можуть встановлюватися і не на якорях, якщо протягом однієї години з моменту втрати контролю над ними втратять забійну силу (стануть безпечними). Забороняється також встановлювати міни біля берегів і портів супротивника з єдиною метою паралізувати торгове судноплавство. У разі втрати нагляду за мінами, слід вказувати в загальнодоступних документах місця небез­печного плавання.

Морська блокада є такими діями військово-морського флоту воюючих, які призначені для недопущення доступу до берегів супро­тивника з боку моря. Блокада є законною при дотриманні ряду умов. Блокада повинна бути оголошена, при цьому повинні бути визначені координати району, що блокується, і час початку блокади. Для суден, що знаходяться в районі блокади повинен бути встановлений термін, щоб мати нагоду вийти з району, що блокується. За порушення блокади судна-порушники можуть бути захоплені і конфісковані або знищені.

Виходячи з вимог сучасного міжнародного права, блокада вважа­ється законною лише тоді, коли вона здійснюється в реалізацію праваДержав на індивідуальну або колективну самооборону відповідно до (і.ітуту ООН, або на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Блокада, здійснювана агресором,завжди протиправна.

Бомбардування наземних об’єктів морськими силами є законним і цособом ведення війни. Відповідно до правил IX Гаазької конвенції 1407 р. забороняється бомбардування морськими силами незахище- них міст, портів, селищ,житла і будівель. Під «незахищеним об’єктом» шичайно мають на увазі населені пункти, що не мають військового иі.ічення, що не є фортецями або військово-морськими базами. Але іюмбардування таких об’єктів допустиме лише після того, як місцева Н'і.іда на зроблене попередження не зруйнувала вказані об’єкти. Кон- ііі'і щія допускає, коли цього вимагає термінова військова необхідність, по¹ іати бомбардування і без попередження. Бомбардування допустиме і ці^- в одному випадку: якщо місцева влада, після зробленого поперед­ні' пня відмовиться надати морським силам продовольство або запаси моди для потреб цих сил.

Історично існувало каперство, тобто перетворення торгових судів

V ііійськові, при якому власник торгового судна, одержавши каперське і нідоцтво, на свій ризик йшов у море і вступав в сутичку з судами і у противника. На сьогоднішній день міжнародним правом каперство ідборонене.

Приз - це захоплене в ході морської війни вороже торгове судно і його вантаж, рівно як і нейтральне судно, велику частину вантажу «кого складає військова контрабанда, тобто різні заборонені товари і вантажі, які можуть бути використані супротивником у війні і які збільшують його військовий потенціал. Не підлягають захопленню иевеликі риболовецькі судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові або філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни.

Трофеї - захоплені в ході боїв на морі або на березі військові кора­блі, військова техніка, озброєння і майно,-що належить супротивнику. Серед трофеїв можуть бути також цінності, зокрема дорогоцінні мета­ли, цінні папери і т.п. Вони переходять до сторони, що захопила їх, і стають її власністю.

Поняття та принципи міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право - це система міжнародно-правових норм, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права

V зв’язку з використанням повітряного простору та визначають його правовий режим.

Основним документом в галузі міжнародного повітряного права і Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, укладена в Чикаго у

I 'М4 р. Чиказька конвенція встановлює основні принципи міждержав­ного співробітництва в галузі міжнародних польотів, регулювання ді- м /п,пості повітряного транспорту та забезпечення його безпеки, а також «ключає статутні положення Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). «Міжнародні авіаційні регламенти» (стандарти,рекомендації,

II роцедури і т.п.), що приймаються та стверджуються Радою ІКАО, віді- і рають велику роль в міжнародному повітряному праві.

У міжнародній практиці склалися наступні галузеві принципи міжнародного повітряного права:

а) принцип поваги повного и виключного суверенітету держави над її повітряним простором у межах її території;

б) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації;

в) принцип свободи польотів у міжнародному повітряному про­сторі.

Правовий режим повітряного простору. Свободи повітря

Правовий режим повітряного простору, в якому здійснюється по­ні гряна діяльність, є різним. Над міжнародною територією (наприклад, Антарктикою, відкритим морем) він свтановлюється міжнародним повітряним правом, а над державами - їх внутрішнім законодавством та нормами міжнародного повітряного права.

Згідно з принципом свободи польотів у міжнародному повітряному просторі, повітряні судна підпорядковуються в даній сфері юрисдикції держави прапору, держави реєстрації. Порядок реєстрації повітряних суден визначається внутрішнім правом. Національна приналежність повітряного судна зазначається на фюзеляжі літака.

Держави зобов’язані здійснювати контроль за відповідністю за­реєстрованих в них повітряних суден вимогам безпеки польотів та за дотриманням ними міжнародних норм. Дана вимога стосується на лише літаків, але й аеропортів та інших структур з обслуговування.

Юрисдикція держави у власному повітряному просторі визнача­ється її територіальним верховенством. Повітряний простір є частиною території держави. Використання повітряного простору держави мож­ливе лише з її дозволу. Для даних цілей держави укладають двосторонні угоди про повітряне сполучення, які, разом з внутрішніми актами, визначають правила польотів у повітряному просторі.

На практиці авіапідприємства здійснюють авіаційні перевезення в межах наданих їм «комерційних прав», які іншими словами називають «свободи повітря». Всього виділяють дев’ять таких свобод:

- право здійснювати транзитний політ без посадки на території держави, яка надала таке право;

- право виконувати транзитний політ через територію іноземної держави з посадкою на її території в некомерційних цілях, тобто без права висаджувати або брати на борт пасажирів, вивантажувати чи завантажувати багаж, пошту та вантажі;

- право висаджувати на іноземній території пасажирів і виван­тажувати багаж, пошту, вантажі, взяті на борт повітряного судна на території держави, національність якої має таке повітряне судно;

- право приймати на території іноземної держави на борт пові­тряного судна пасажирів, багаж, пошту та вантажі, що прямують на територію держави, національність якої має таке повітряне судно;

- право приймати на території іноземної держави, яка є партнером за угодою про повітряні сполучення чи перевезення, пасажирів,їх багаж, вантаж та пошту, що прямують на територію будь-якої третьої держави, а також право висаджувати пасажирів та вивантажувати багаж, пошту та вантаж, що прямують з будь-якої такої держави;

- право здійснювати перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти між третіми країнами через територію держави реєстрації судна;

- право іноземного авіаперевізника здійснювати перевезення паса­жирів, багажу, вантажів та пошти між третіми державами, обминаючи територію держави реєстрації повітряного судна;

- право здійснювати внутрішнє перевезення на відповідній ділянці міжнародної авіалінії;

- право здійснювати внутрішнє перевезення за маршрутом, що повністю проходить над територією іноземної держави.

Поняття та принципи міжнародного космічного права

Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародних прин­ципів і норм, що встановлюють правовий режим космічного простору, включаючи небесні тіла, та регулюють права та обов’язки учасників космічної діяльності.

Міжнародне космічне право формується переважно як договірне. Його основними джерелами є: Договір про принципи діяльності дер­жав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів та об’єктів, запущених у космічний простір 1968 р., Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами 1972 р., Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються у космічний простір 1974 р., Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р.

Принципи міжнародного космічного права закріплені у Договорі про принципи діяльності держав з дослідження та використання кос­мічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р. До них відносяться: дослідження та використання космосу на благо всього людства; рівне право всіх держав на дослідження та використання космосу; заборона національного привласнення космосу; відповід­ність космічної діяльності міжнародному праву; свобода космосу для наукових досліджень; використання Місяця та інших небесних тіл виключно у мирних цілях; міжнародна відповідальність держав за всю національну космічну діяльність; міжнародна відповідальність держав за шкоду, завдану космічними об’єктами; співробітництво та взаємна допомога держав при дослідженні та використанні космосу; збере­ження державами юрисдикції та контролю над космічними об’єктами, що занесені до їх реєстрів; обов’язок держав уникати шкідливого за­бруднення космосу.

Правовий режим космічного простору і небесних тіл

Космічний простір — це міжнародна територія, правовий статус і режим якої визначаються міжнародним правом. Згідно з рішенням Комітету ООН з космосу 1979 р., розмежування повітряного простору держав, на який поширюється їх суверенітет, та «відкритого» косміч­ного простору проходить на висоті 100-110 км над рівнем Світового океану. Під «небесними тілами» слід розуміти природні тверді об’єкти, іі(о знаходяться у космічному просторі, а саме планети, їх супутники, «стероїди, комети, метеорити та зірки.

Основоположною особливістю сучасного правового статусу кос­мічного простору та небесних тіл є їх міжнародно-правова кваліфікація як надбання всього людства. Договір про космос 1967 р. встановлює, що ніяка частина космічного простору, включаючи небесні тіла, не підлягає національному привласненню ані шляхом проголошення над ними суверенітету, ані шляхом використання або окупації, ані будь-якими іншими способами, а дослідження космічного простору слід проводити відповідно до міжнародного права. Договір про космос 1967 р. забороняє розміщення в космосі зброї масового знищення. Тим самим космічний простір і небесні тіла проголошені частково демілітаризованою зоною, включно з без’ядерним статусом. У космосі також заборонено проводити будь-які випробування ядерної зброї. Розміщення в космосі звичайних видів озброєння та збройних сил за­гальним міжнародним правом не заборонено, так само як не заборонено використання космосу у військових цілях. Місяць та інші небесні тіла є демілітаризованими та нейтралізованими територіями, що забороняє будь-яке їх військове використання.

Вивчення та дослідження космічного простору і небесних тіл має відбуватися в такий спосіб, щоб уникати їх шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища120

Правовий режим космічних об’єктів і космонавтів

Космічний об’єкт можна визначити як космічний супутник та його складові частини, включаючи засоби його доставки в космічний простір. Згідно з Конвенцією про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, ре­єструє космічний об’єкт у національному реєстрі. Кожна запускаюча держава представляє Генеральному секретарю ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об’єкт, занесений в її реєстр.

Права власності держави реєстрації на космічні об’єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються непорушними під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об’єкти та їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні повертатися державі реє­страції космічного об’єкта. Для повернення космічного об’єкта і його складових частин запускаючій державі, по-перше, необхідне прохання запускаючої держави про це; по-друге, на вимогу необхідно предста­вити до повернення пізнавальні дані; по-третє, витрати з виявлення і повернення об’єкта та його складових частин повинні покриватися запускаючою державою.

Космонавт - це людина, що здійснила політ в космічний простір, член екіпажу космічного корабля. У Договорі про космос 1967 р. вста­новлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Держава,у реєстр якої занесений об’єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію і контроль над екіпажем цього об’єкта. Юрисдикція держа­ви реєстрації здійснюється під час знаходження об’єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі.

Держави зобов’язані інформувати одна одну або ООН про встанов­лені ними явища у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров’я космонавтів. Держави зобов’язані надавати космонавтам будь-яку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі.

Космонавтам, що здійснили вимушену посадку, має бути забезпе­чена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у реєстр якої занесений їх космічний корабель.

Повернення космонавтів запускаючій державі є безумовним зобов’язанням, і держава, що повертає їх, не повинна вимагати ком­пенсації витрат, пов’язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос».

Відповідальність у міжнародному космічному праві

Згідно з Договором про космос 1967 р., держави несуть між­народну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами або неурядовими юридич­ними особами. Діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, має здійснюватися з дозволу і під постійним наглядом відповідної держави. У випадку діяльності в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, міжнародної організації, відповідальність за виконання Договору про космос несуть, разом з міжнародною організацією, також і держа­ви, що беруть у ній участь. Держава, що здійснює або організує запуск об’єкта в космос, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об’єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об’єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі, її фізичним або юридичним особам. Згідно з Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану кос­мічними об’єктами 1972 р.,термін «шкода» означає позбавлення життя, тілесне пошкодження або інше пошкодження здоров’я; або знищення чи пошкодження майна держави, або фізичних чи юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій. Запускаюча держава несе абсолютну відповідальність з виплати компенсації за шкоду, завдану її космічним об’єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці, окрім поверхні Землі, космічному об’єкту однієї запускаючої держави або особам чи майну на борту такого кос­мічного об’єкта завдано шкоди космічним об’єктом іншої запускаючої держави, то остання несе відповідальність тільки у випадку, коли шкоду завдано з її вини або з вини осіб, за яких вона відповідає. Конвенція про відповідальність передбачає також солідарну відповідальність кількох держав. Запускаюча держава може вимагати звільнення від абсолютної відповідальності, якщо вона доведе, що шкода стала повністю або част­ково результатом грубої недбалості або дій чи бездіяльності, вчинених з наміром завдати шкоди, з боку держави-позивача або фізичних чи юридичних осіб, яких вона представляє.

Поняття та джерела міжнародного екологічного права

Міжнародне екологічне право - галузь міжнародного права, прин­ципи і норми якої регулюють відносини між його суб’єктами в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання

11 риродних ресурсів. Правове регулювання міжнародного екологічного права спрямоване на обмеження шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище, забезпечення стійкого розвитку людства шля­хом встановлення раціонального використання природних ресурсів, а також охорону та збереження унікальних природних, історичних та інших пам’яток, створених людиною (заповідників, резервацій та ін.).

Природні об’єкти, які входять у сферу регулювання міжнародного екологічного права, як правило, знаходяться поза межами юрисдикції окремих держав. На думку В.Г. Буткевича, до таких об’єктів можна віднести: об’єкти універсального, спільного користування - Світовий океан, відкрите море і морське дно за межами континентального шель­фу, Антарктику, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла тощо; багатонаціональні об’єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин та пта­хів тощо); взаємні об’єкти - такі об’єкти, що спільно належать сусіднім державам (міжнародні річки, певні види флори і фауни та ін.).

Важливими джерелами міжнародного екологічного права є бага­тосторонні міжнародні договори, спрямовані на охорону певних ви­дів навколишнього середовища або на обмеження певної діяльності, що впливає на навколишнє середовище. Держави також пов’язують себе двосторонніми угодами про співпрацю в області охорони навко­лишнього середовища, в яких визначаються різні напрямки і форми співробітництва та передбачається створення координаційних органів. Двосторонні угоди також регулюють використання транскордонних водних об’єктів, охорону окремих видів тварин, створення транскор­донних заповідників та ін.

У міжнародному екологічному праві досить велике значення ма­ють норми «м’якого права» (договори загального характеру, рамочні конвенції, резолюції міжнародних організацій). Найважливішими серед них є: Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 р. (прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини в 1972 р.); Всесвітня хартія природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю в 1982 р.); Порядок денний на XXI століття (прийнята Кон­ференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 р.); Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та роз­витку в 1992 р.); Йоганнесбурзька декларація по сталий розвиток (при­йнята в ході Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку у 2002 р.) тощо.

Важливе місце серед джерел галузі належить звичаям. Одною з норм звичаєвого права є правило, згідно з яким держави при викорис­танні національних природних ресурсів не повинні завдавати шкоди території і законним інтересам інших держгв. Статус звичаєвих норм також можуть набувати правила, що містяться у резолюціях міжна­родних організацій та конференцій.

Норми, що відносяться до міжнародного екологічного права, містяться також в інших галузях міжнародного права, наприклад, між­народному праві прав людини, морському, космічному, гуманітарному, економічному праві на ін.

Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів

Дата добавления: 2015-05-31