ПІСЛЯМОВА. Розвинуте одновимірне суспільство змінює відно­сини між раціональним і ірраціональним

Розвинуте одновимірне суспільство змінює відно­сини між раціональним і ірраціональним. На відміну від фантастичних і психічно нездорових аспектів своєї раціо­нальності, царина ірраціонального стає притулком для справді раціонального — для ідей, котрі можуть «сприяти мистецтву жити». Якщо існуюче суспільство забезпечує всі нормальні зв'язки, проголошуючи їх дійсними або не­дійсними у відповідності до соціальних вимог, тоді цін­ності, чужі цим вимогам, можливо, не матимуть іншого засобу зв'язків, окрім незвичайного, у вигляді художніх

вигадок. Естетичний вимір ще зберігає свободу вираження, яка дозволяє письменникові й митцеві називати людей і речі їхніми власними іменами — назвати те, що раніше не мало назви.

Справжнє обличчя нашого часу показано в романах Самуеля Беккета; його істинну історію містить п'єса Рольфа Гогута «Der Stellvertreter» («Намісник»). В них вже говорить не уява, а Розум, котрий у дійсності виправдовує все і прощає все — крім гріха проти його духу. Дійсність цього світу перевершує всяку уяву, і тому остання зрікається її. Привид Аушвіца продовжує переслідувати не як пам'ять, а як витвори людини — космічні польоти; ракети, реактивні снаряди; «підвал-лабіринт під Буфетом»; чудові електронні заводи, чисті, гігієнічні, з клумбами; отруйний газ, котрий насправді не шкідливий для людей; секретність, в яку всі ми втаємничені. Це є середовищем, в якому містяться великі людські досягнення науки, медицини, технології. Зусилля по врятуванню й покращенню життя являють собою єдину надію уникнути катастрофи. Своєрідна п'єса з фантастичними можливостями, здатність діяти з доброю совістю, contra nafuram", експериментувати з людьми й речами, перетворювати ілюзію в реальність, а видумку в істину; вона свідчить про те, якою мірою Уява стала знаряддям прогресу. Вона поряд з іншими в існуючих суспільствах методично хибна. Визначаючи рух і стиль у політиці, сила уяви набагато перевищує Алісу в Країні Чудес по маніпуляції словами, перетворюючи глузд у без­глуздя, а безглуздя — в глузд.

Колись антагоністичні царини — магія і наука, життя і смерть, радість і нещастя — тепер поєднуються на техніч­ному й політичному тлі. Краса виявляє свій жах, коли, наприклад, високоорганізовані ядерні заводи стають «інду­стріальними парками», прикрашаючи довкілля. Штаби ци­вільної оборони демонструють «протирадіаційне сховище — люкс» з килимами від стіни до стіни (м'якими), шезлонги, телебачення і надписом: «Спроектований як комбінована сімейна кімната в мирний час (!) і сімейне протирадіаційне сховище на випадок початку війни»¹⁵. Якщо жах від таких справ не доходить до свідомості, якщо вони сприймаються як само собою зрозуміле, то це тому, що ці досягнення є: а) повністю раціональними за поняттями існуючого ладу;

* Проти природи (лат.). — Перекл.

б) ознаками людської винахідливості й сили поза традицій­ними межами уяви.

Непристойне злиття естетики з дійсністю заперечує фі­лософії, котрі протиставляють «поетичну» уяву науковому та емпіричному Розумові. Технологічний прогрес супровод­жується прогресивною раціоналізацією й навіть втіленням у дійсність предмета уяви. Архетипи жаху, так само як і радості, війни, так само як і миру позбавляються свого катастрофічного характеру. Наявність їх у повсякденному житті індивідів уже не сприймається як ірраціональна сила — їхні сучасні втілення являють собою елементи техно­логічного панування й підпорядковані останньому.

Обмежуючи й навіть ліквідовуючи романтичний простір уяви, суспільство було змушене дати можливість уяві вияви­тися на іншому ґрунті, на якому образи втілюються в історичних можливостях і проектах. Це втілення буде таким же поганим і перекрученим, як і суспільство, яке це здійснює. Відділена од царини матеріального виробництва й матеріальних потреб, уява стала суто грою, яка не має зв'язку з цариною необхідності; вона має справу лише з фантастичною логікою й фантастичною істиною. Долаючи цю відділеність, технічний прогрес наповнює образи влас­ною логікою та власною істиною. Він обмежує вільний прояв розуму, але також зменшує й розрив між уявою і Розумом. Дві антагоністичні здатності стають взаємоза­лежними на спільному терені. У світлі можливостей розви­нутої індустріальної цивілізації чи не є лише грою уяви гра з технічними можливостями, шанси яких щодо практич­ного втілення можна перевірити? Здається, що романтична ідея про «науку уяви» набуває ше небаченого емпіричного забарвлення. В математиці, у гіпотезах та експериментах фізичних наук уже давно визнається науковий, раціональ­ний характер уяви. Так само вона визнана в психоаналізі, де теоретично вона спирається на концепцію специфічної раціональності ірраціонального. Усвідомлена уява, спрямо­вана в іншому напрямку, стає терапевтичним засобом. Але цей засіб може бути ще ефективнішим не лише при лікуванні неврозів. Не поет, а вчений визначив цю перс­пективу: «Психоаналіз у цілому може нам допомогти по­збутися наших образів або принаймні допомогти послабити дію наших образів на нас. Надалі можна сподіватися на здатність зробити уявлення щасливими, дозволити виявитися всім засобам її виразу, всім матеріальним образам, котрі

з'являються в природних сновидіннях, у нормальній актив­ності сну. Зробити уяву щасливою, дати можливість вияви­тися всьому її багатству, значить дозволити уяві реалізувати її справжню функцію психологічного імпульсу й сили»¹⁶.

Уява не залишилася осторонь процесів уречевлення. Ми в полоні своїх образів страждаємо від власних іміджів. Психоаналіз добре це знав і знав наслідки. Однак «надання уяві всіх засобів прояву» було б відступом назад. Скалічені індивіди (скалічені також щодо їхньої здатності до уявлен­ня) можуть організувати й зруйнувати навіть більшою мі­рою, ніж це їм дозволено. Таке звільнення було б справж­нім жахом — не катастрофою для культури, а вільним виявом найрепресивніших тенденцій. Раціональне — це уява, котра може стати апріорною стосовно реконструкції й перепрофілювання виробничого механізму для мирного існування, для життя без страху. І це ніколи не може бути уявою тих, кого заполонили іміджі панування й смерті.

Звільнення уяви таким чином, щоб вона мала всі можливості для прояву, потребує як передумову придушен­ня багато з того, що зараз є вільним і увічнює репресивне суспільство. Такі зміни є справою не психології або етики, а політики в тому розумінні, в якому це поняття (політики) тут повсюдно вживалось: як практики розвитку, визначен­ня, підтримки й зміни головних суспільних інституцій. Це — практика індивідів незалежно від форм їх організації. Отже, ще раз можна поставити запитання: як можуть індивіди, якими управляють — індивіди, котрі перетворили своє каліцтво на свободи і форми задоволення й таким чином відтворюють його ще в більшому масштабі, — звільнити себе від себе, а також від своїх господарів? Як це навіть можна помислити про те, щоб розірвати зачароване коло?

Як це не пародоксально, але здається, що не поняття нових суспільних інституцій являє собою найбільшу труд­ність у спробі відповісти на це запитання. Існуючі суспіль­ства самі змінюють або вже змінили головні інституції в напрямку більшого планування. Оскільки розвиток і вико­ристання всіх наявних джерел для всебічного задоволення вітальних потреб є передумовою умиротворення, то він несумісний з переважанням партикулярних інтересів, які стоять на шляху досягнення цієї мети. Кількісні зміни, зумовлені плануванням, у цілому проти цих інтересів; вільне й раціональне суспільство може виникнути тільки на такій основі.

Інституції, в межах яких можна розглядати питання умиротворення, проте кидають виклик традиційному по­ділові на авторитарне і демократичне, централізоване і вільне управління. В наш час опозиція до централізованого управління в ім'я ліберальної демократії, яка заперечується в дійсності, слугує ідеологічною підпорою репресивних інтересів. Мета автентичного самовизначення індивідів за­лежить від дієвого соціального контролю за виробництвом і розподілом усього необхідного (згідно з досягнутим рівнем культури, матеріальної і духовної).

Отже, технологічна раціональність, позбавлена експлуа­таторських рис, є єдиним стандартом і провідником у плануванні і розвиткові наявних ресурсів для всіх. Само­визначення у виробництві та розподілі життєво необхідних товарів і послуг буде непотрібним. Праця має технічний характер і як кожна технічна робота веде до зменшення фізичних і розумових зусиль. У цій царині централізований контроль є раціональним, якщо він установлює передумови для змістовного самовизначення. Останнє може тоді стати дієвим у своїй власній царині — у рішеннях, котрі включа­ють виробництво й розподіл економічної додаткової вар­тості, і в індивідуальному існуванні.

У будь-якому випадку поєднання централізованої влади і прямої демократії підпорядковано великій кількості варіа­цій відповідно до ступеня розвитку. Самовизначення буде справжнім тою мірою, якою маси стають індивідами, віль­ними від пропаганди, навіювання ідей і маніпуляції, здат­ними пізнати і осмислити факти та оцінити альтернативи. Інакше кажучи, суспільство буде раціональним і вільним тою мірою, якою воно організоване, витривале й відтво­рюється істотно новим історичним суб'єктом.

На нинішній стадії поступу розвинутого індустріального суспільства матеріальна і культурна системи заперечують цю крайність. Сила й дієвість цієї системи, повне розчи­нення думки у факті, думки — у потрібній поведінці, очікувань — у дійсності виступають проти появи нового Суб'єкта. Вони також виступають проти того поняття, що заміна переважаючого контролю над виробничим процесом шляхом «контролю знизу» означала б прихід якісних змін. Це поняття було дійсним і ще й зараз залишається дійсним, де трудівники були й залишаються живим запереченням і звинуваченням існуючого суспільства. Однак там, де ці класи стали підпорою існуючого способу життя, їх набли-

ження до контролю буде зміцнювати цей спосіб іншими засобами.

Крім того, ці факти роблять дійсною критичну теорію цього суспільства і його фатального розвитку: зростаюча ірраціональність цілого; виробництво непотрібного і обме­ження виробництва; постійна загроза війни; посилена екс­плуатація; дегуманізація. Усі вони вказують на історичну альтернативу; планове використання ресурсів для задово­лення життєвих потреб з мінімуму виснажливої праці, перетворення дозвілля на вільний час, умиротворення бо­ротьби за існування.

Проте факти і альтернативи існують як роз'єднані части­ни або подібно до світу німих об'єктів без суб'єкта, без тієї практики, яка спрямувала б ці об'єкти в новому напрямку. Діалектичну теорію не спростовано, але вона не може запропонувати рішення. Вона не може бути позитивною. Напевно діалектична концепція осягнення даних фактів виходить за їхні межі. У цьому вірна ознака її істинності. Вона визначає історичні можливості, навіть необхідності; хоча здійснення їх може бути тільки в практиці, котра відповідає теорії, але тепер такої відповідності практика не має.

Як на рівні теорії, так і практики діалектична концепція засвідчує свою безпорадність. Людська реальність є її істо­рією, а суперечності самі по собі в ній не вибухають. Конфлікт між добре налагодженим пануванням, яке дає винагороду, з одного боку, і його досягненнями, що несуть самовизначення, умиротворення, з іншого боку, може стати наявним, незважаючи на будь-яке можливе заперечення, але він може залишатися керованим і навіть продуктивним конфліктом, адже із зростанням технологічного підкорення природи зростає й підкорення людини людиною. І це підкорення зменшує свободу, що є необхідно апріорною стосовно звільнення. Це свобода думки в єдиному розумін­ні, в якому думка може бути вільною в адміністративному світі — як свідомість його репресивної продуктивності і як абсолютна потреба прояву цього цілого. Але, точніше ка­жучи, ця абсолютна потреба не превалює там, де вона могла б стати рушійною силою історичної практики, дієвою причиною якісних змін. Без цієї матеріальної сили навіть найпроникливіша свідомість залишається безсилою.

Немає значення, у який спосіб може виявитися ірраціо­нальний характер цілого, а з ним і необхідність змін;

осягання необхідності ніколи не було достатнім для охоп­лення можливих альтернатив. У зіткненні зі всюдисущою продуктивністю наявної системи життя її альтернативи завжди виявлялися утопічними. А проникнення у сутність необхідності, усвідомлення хибності держави не буде достатнім навіть на стадії, коли досягнення науки й рівень продуктивності усувають утопічні риси альтернатив — де утопічною скоріше є існуюча реальність.

Чи означає це, що критична теорія суспільства зрі­кається самої себе й залишає все емпіричній соціології, котра, звільнена від будь-яких теоретичних засад, окрім методологічних, перебирає всі помилки оманливої конкрет­ності, тим самим виконуючи ідеологічну функцію й прого­лошуючи неможливість ціннісних суджень? Або чи свідчать діалектичні концепції знов про свою істинність — у резуль­таті їхнього власного самопізнання замість того суспільства, котре вони аналізують? Відповідь напрошується сама со­бою, якщо на критичну теорію подивитися в її най-слабкішому місці — її нездатності показати тенденції до звільнення «всередині» існуючого суспільства.

Із самого початку свого виникнення критична теорія суспільства виступала проти наявних реальних сил (об'єктивних і суб'єктивних) в існуючому суспільстві, яке рухалось (або могло бути спрямованим до такого руху) у напрямку раціональніших і вільніших інституцій, забороня­ючи вже існуючі, що стали на перешкоді шляху прогресу. Це був емпіричний ґрунт, на якому виросла теорія, і з цього емпіричного ґрунту походить ідея звільнення вну­трішньо притаманних можливостей — розвитку, заблокова­ного й спотвореного в інших умовах матеріальної та інте­лектуальної продуктивності, здатностей і потреб. Без вияву таких сил критика суспільства все ще була б наявною й раціональною, але вона не була б у змозі перевести свою раціональність на мову історичної практики. Висновок? «Звільнення внутрішньо притаманних можливостей» уже адекватно не відбиває історичну альтернативу.

Привертають увагу такі можливості індустріальних суспільств: розвиток продуктивних сил у зростаючих масш­табах; розширення підкорення природи, зростаюче задово­лення потреб зростаючої кількості людей, створення нових потреб і здатностей. Але ці можливості поступово здійсню­ються тими засобами та інституціями, котрі підривають визвольний потенціал; і цей процес впливає не тільки на

засоби, а також і на цілі. Механізми продуктивності й прогресу, організовані в тоталітарну систему, детермінують не лише дійсні, а й можливі форми утилізації.

На вищій стадії функції панування у вигляді управління й у перезрілих районах масового споживання кероване життя стає гарним життям у цілому, на захист якого об'єднуються всі протилежності. Це — форма підкорення в чистому вигляді. І навпаки, його (керованого життя) запе­речення здається формою заперечення в чистому вигляді. Весь зміст виглядає зведеним до однієї вимоги мети під­корення — єдиної справді революційної необхідності й події, що буде свідчити про досягнення індустріальної цивілізації. На відміну від дієвого заперечення з боку існуючої системи, це заперечення з'являється в політично немічній формі «абсолютної відмови» — відмови, котра здається тим нерозумнішою, чим більше існуюча система нарощує свою продуктивність і зменшує тягар життя. Як писав Моріс Бланшо, «те, від чого ми відмовляємось, не позбавлене цінності або важливості. Саме тому відмова є необхідною. Є підстави, які ми вже не сприймаємо, є позірність мудрості, яка нас жахає, є заклик для згоди й примирення, на що ми вже більше не звертаємо уваги. Відбувся розрив. Ми звузилися до такої відкритості, яка вже не терпить співучасті»¹⁷.

Але якщо абстрактний характер відмови є результатом тотального уречевлення, то мають існувати й конкретні підстави для відмови, адже уречевлення являє собою ілю­зію. Так само єдність протилежностей всередині технологіч­ної раціональності повинна бути, у всій її реальності, ілюзорною єдністю, яка не усуває ні протилежності між зростаючою продуктивністю і її репресивним використан­ням, ні життєву потребу подолання цієї суперечності.

Але боротьба за вирішення (цієї проблеми) вийшла за межі традиційних форм. Тоталітарні тенденції одновимір-ного суспільства роблять традиційні способи й засоби про­тесту недієвими — можливо, навіть небезпечними, тому що зберігають ілюзію народного суверенітету. В цій ілюзії є певна частка істини: «народ», що був раніше фактором соціальних змін, «піднісся» до рівня чинника соціального згуртування. З'являється нова стратифікаційна особливість розвинутого індустріального суспільства, відмінна від тієї, яка б виникла від перерозподілу багатств і вирівнювання класів.

Однак під консервативною основою народу знаходиться нижчий прошарок знедолених, аутсайдерів, експлуатованих і переслідуваних представників різних рас і кольорів шкіри, безробітних і тих, хто втратив надію знайти роботу. Вони існують поза демократичним процесом; їхнє життя свідчить про найбезпосереднішу та найнагальнішу потребу подолан­ня нестерпних умов і зміни інституцій. Отже, їхня опозиція є революційною, навіть якщо такою не є їхня свідомість, їхня опозиція уражує систему ззовні й тому не залежить від неї. Вони складають первісну силу, яка порушує правила гри і, роблячи це, викриває її як нечесну гру. Коли вони збираються разом і виходять на вулиці, без зброї, без­захисні, аби заявити про елементарніші громадянські права, вони знають, що на них чекають поліцейські хорти, ка­міння, газові гранати, в'язниця, концентраційний табір і навіть смерть. їхня сила стоїть за кожною політичною демонстрацією на підтримку жертв законності й порядку. Той факт, що вони починають відмовлятися виконувати правила гри, може свідчити про початок завершення певно­го історичного періоду.

Ніщо не вказує на те, що це буде щасливий кінець. Економічні й технічні спроможності існуючих суспільств є достатньо широкими, аби дозволяти пристосовуватися ниж­чим прошаркам і робити поступки останнім; їхні збройні сили достатньо підготовлені й забезпечені, щоб потурбу­ватися на випадок екстрених ситуацій. Однак знову з'явив­ся привид, у межах і за межами розвинутих суспільств. Цю ситуацію нагадує довільна історична паралель про варварів, котрі загрожували цивілізованій імперії; другий період вар­варства цілком міг би стати продовженням імперії самої цивілізації. Але можливість полягає в тому, що в цей період історичні крайнощі знову можуть зійтися: найрозвинутіша свідомість людства та її найексплуатованіша сила. Це не більш, як можливість. У критичної теорії нема таких по­нять, котрі були б здатні з'єднати краї прірви між минулим і майбутнім; нічого не обіцяючи й не вказуючи на успіх, вона залишається негативною. Отже, вона хоче залишатися вірною тим, хто без надії віддав і віддає своє життя Великій Відмові.

На початку фашистської доби Вальтер Беньямін писав: «Тільки заради тих, хто без надії, нам надія дана».

Дата добавления: 2015-05-26