Параліч критицизму: суспільство без опозиції

Чи не слугує загроза атомної катастрофи, здатної знищити людство, разом з тим і збереженню тих самих сил, котрі увічнюють цю загрозу? В сучасному індустріальному суспільстві зусилля відвернути таку катастрофу затьмарюють пошук її потенційних причин. Її причини залишаються невизначеними, невиявленими, громадськість не виступає проти них тому, що їх відсуває на другий план цілком реальна зовнішня загроза — Заходові зі Сходу, Сходові із Заходу. Приймаючи виклик, ми маємо таку ж наочну потребу бути готовими до життя на краю прірви. У мирний час ми терпимо виробництво засобів знищення, вдоскона­лення непотрібних нам речей, навчаємося так захищатися, що в результаті деформуються оборонці і те, що вони захищають.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Герберт Маркузе (1898—1979 pp.) німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільство була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як «Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності» (1932 p.), «Розум і революція. Гегель і виникнення соціальної теорії» (1941 p.), «Ра­дянський марксизм. Критичне дослідження» (1956 p.), «Культура і суспільство» (1965 p.), «Психоаналіз і політика» (1968 p.). Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: «Ерос і цивілізація» (1955р.) та «Одновимірна людина» (1964р.) — як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Герберт Маркузе

Якщо ми спробуємо зіставити причини небезпеки з формою організації суспільства, з тим, як воно організовує своїх членів, ми відразу ж побачимо, що розвинуте інду­стріальне суспільство стає багатшим, більшим і кращим у міру того, як воно увічнює цю небезпеку. Орієнтована на оборону структура полегшує життя великій кількості людей і посилює панування людини над природою. За таких обставин засобам масової інформації неважко видавати окремі інтереси як такі, що властиві всім розумним людям. Політичні потреби суспільства стають індивідуальними по­требами і сподіваннями, їх задоволення забезпечує вироб­ництво і добробут, суспільство загалом здається втіленням Розуму.

Проте в цілому це суспільство є нерозумним, ірра­ціональним. Виробництво в ньому має деструктивний ха­рактер щодо вільного розвитку потреб і здібностей людини, мир у ньому тримається на постійній загрозі війни, його розвиток залежить від придушення (repression) дійсних можливостей умиротворити боротьбу за існування — індивідуальне, національне, міжнародне. Це придушення, таке відмінне од його попередніх форм, на менш роз­винутих стадіях нашого суспільства, і сьогодні діє не з позиції сили. Можливості (інтелектуальні і матеріальні) сучасного суспільства незрівнянно більші порівняно з ми­нулим. Це означає, що сфера панування суспільства над індивідом незрівнянно ширша, ніж раніше. Наше суспіль­ство відрізняється тим, що підкорює відцентрові соціальні сили не терором, а технологією, подвійною основою приго­ломшливого зростання ефективності виробництва та рівня життя.

Дослідження цих напрямів розвитку і перевірка їхніх історичних альтернатив є частиною намірів критичної теорії

У першій з них Герберт Маркузе ще плекав певну надію щодо можливості подолання відчуженої суті суспільної системи, підпорядкованій раціоналізації зростаючого товарного виробництва як самоцілі й сенсу існування людини. В термінах фрейдо-марксистського мислення він змальовує репресивний харак­тер західного суспільства й згубність репресивних форм сублімації індивіда. У другій книзі дегуманізацію розвинутого індустріалізму Маркузе визначає через ємку категорію-метафору «одновимірності» суспільного буття та свідомості як сутнісної риси, подолати котру, на його думку, практично неможливо. Його песимізм цілком обґрунтований, адже він є точним соціологічним висновком стосовно небажання більшості людей відмовитися од комфорту споживацьких цінностей. «Велика Відмова», до якої закликає Маркузе, фактично залишається абстрактним гаслом. Проте глибоке проникнення в анатомію соціальної деструктивності, прагнення зробити людину здатною усвідомити свою людську багатовимірність перетворюють філософські шукан­ня Маркузе на одну з сучасних гуманістичних версій постмаркагшу.

сучасного суспільства, теорії, яка аналізує суспільство у світлі його використаних, невикористаних або хибно ви­користаних можливостей з метою поліпшення людських умов життя. Але якими є принципи такої критики?

Встановлений спосіб організації суспільства змагається з іншими можливими способами, котрі, як вважається, про­понують кращі можливості полегшення боротьби людини за існування; специфічна історична практика відстоює свої позиції перед власними історичними перспективами. Отже, з самого початку будь-яка критична теорія суспільства стикається з проблемою історичної об'єктивності, пробле­мою, що виникає у двох аспектах, де аналіз передбачає ціннісні судження:

1. Судження про те, що людське життя варто прожити
або, точніше, можна і треба зробити вартим того, щоб його
прожити. Це судження лежить в основі всіх інтелектуальних
зусиль. Воно є апріорним у соціальній теорії, і його ігнору­вання (яке може бути суто логічним) заперечує саму теорію.

2. Судження про те, що в конкретному суспільстві
існують свої можливості для збагачення людського життя й
власні шляхи та засоби використання цих можливостей.
Критичний аналіз повинен встановити об'єктивну досто­вірність цих суджень, котрі підтверджувалися б і емпі­ричними даними. Існуюче суспільство має певну наявну
кількість та якість інтелектуальних і матеріальних ресурси.
Як можна використати ці ресурси для оптимального роз­
витку й задоволення потреб і здібностей індивіда, зводячи
до мінімуму виснажливу працю та злиденність? Соціальна
теорія — це теорія історична, історія є можливістю в царині
необхідності. Тому серед різних припустимих способів орга­нізації й використання наявних ресурсів який з них пропо­нує найбільші можливості для оптимального розвитку?

Спроба дати відповідь на ці питання потребує деяких попередніх теоретичних зауваг. Для виявлення й визначен­ня можливостей оптимального розвитку критична теорія має абстрагуватися від конкретної організації суспільства й способу використання ресурсів у ньому, а також від самих результатів цієї організації та використання. Абстрагування, яке не визнає наявний універсум фактів в якості остаточної достовірності, аналіз, що «виходить за рамки» фактів, обме­жених у своїх можливостях, належать до самої структури соціальної теорії. Остання протистоїть будь-якій метафізиці завдяки строго історичному характерові трансцендентності¹. «Можливості» повинні бути реальними для певного

Герберт Маркузе

суспільства, вони повинні бути практичними цілями, які піддаються визначенню. До того ж, абстрагування від існу­ючих інституцій має відбивати справжню тенденцію, тобто їхнє перетворення має бути справжньою потребою керова­ного (цими інституціями) населення. Соціальна теорія має справу з історичними альтернативами, існуючими в реаль­ному суспільстві у вигляді руйнівних сил і тенденцій. Властиві альтернативам цінності справді стають фактами, коли історична практика перетворює їх на дійсність. Теоретичні концепції завершуються в соціальних змінах.

Але в даному випадку розвинуте індустріальне суспіль­ство протидіє критиці, здається, позбавляючи останню са­мої її основи. Технічний прогрес, поширений на всю систему панування й координації, створює форми життя (і влади), які примиряють сили, що протистоять системі, завдають поразки або спростовують будь-який протест в ім'я історичних перспектив свободи від надмірної праці та панування. Схоже на те, що сучасне суспільство здатне до соціальних змін — кількісних змін, результатами яких були б істотно інші установи, новий напрям виробничого проце­су, нові взірці людського існування. Таке наповнення соціальних змін, мабуть, є найвизначнішим досягненням розвинутого індустріального суспільства; загальне визнання Національної Мети, двопартійна політика, занепад плюра­лізму, угода між підприємцями і найманими робітниками в межах могутньої Держави свідчать про єдність протилеж­ностей, що становить як результат, так і передумову цього досягнення.

Стисле порівняння стадії формування теорії індустрі­ального суспільства з її нинішнім станом може показати, як змінилися підстави для критики. В часи формування й вироблення перших уявлень про альтернативи в першій половині XIX століття критика індустріального суспільства набула конкретності в історичному посередництві між тео­рією і практикою, цінностями й фактами, потребами й цілями. Це історичне посередництво виникло у свідомості й політичних діях двох великих класів, що протистояли один одному в суспільстві: буржуазії і пролетаріату. У капі­талістичному світі вони залишаються основними класами. Проте капіталістичний розвиток змінив структуру й функції цих двох класів таким чином, що вони вже не є чинниками історичних перетворень. У найрозвинутіших регіонах сучас­ного суспільства колишніх антагоністів об'єднує переважа­ючий інтерес до збереження і покращення інституційного статус-кво. Тією мірою, якою технічний прогрес забезпечує зростання й згуртованість комуністичного суспільства, сама

ідея кількісних змін відступає перед реалістичним поняттям невибухової еволюції. Коли відсутні наявні чинники та організації соціальних змін, то критика відступає на висо­кий рівень абстракції. Немає підстав для зближення теорії і практики, думки і дії. Навіть найемпіричніший аналіз істо­ричних альтернатив здається нереалістичним теоретизуван­ням, і ставлення до них стає справою індивідуальних (або групових) уподобань.

Однак, чи заперечують теорію такі обставини? Перед лицем відверто суперечливих фактів критичний аналіз на­полягає, що потреба в кількісних змінах є такою ж нагаль­ною, як і раніше. Чия потреба? Відповідь залишається тією ж самою: суспільства в цілому, кожного його члена. По­єднання зростаючої продуктивності праці і зростаючого руйнування; балансування на грані знищення; відступ думки, надії, страх перед рішеннями своїх властей; існуван­ня злиденності на тлі небаченого раніше багатства виносять найслраведливіший звинувачувальний вирок — навіть якщо вони є не підвалинами цього суспільства, а лише його побічним продуктом: його всебічна раціональність, яка рухає вперед ефективність і зростання, сама є нераціо­нальною.

Той факт, що переважна більшість населення приймає (і примушується приймати) це суспільство, не робить останнє менш ірраціональним і менш вартим осуду. Відмінність між істинною і хибною свідомістю, справжнім і безпосереднім інтересом ще залишається помітною. Але ця відмінність сама ще має бути визнаною. Людям треба її побачити й знайти свій шлях від хибної до істинної свідомості, від безпосереднього до справжнього інтересу. Вони можуть це зробити, якщо відчуватимуть потребу змінити свій спосіб життя, усунути самовпевненість, потребу відмовлятися. Це саме та потреба, яку існуюче суспільство намагається так придушити, щоб тільки залишилася здатність «надавати блага» в зростаючих обсягах, використовуючи наукове під­корення природи для наукового підкорення людини.

Виступаючи проти загального характеру досягнень роз­винутого індустріального суспільства, критична теорія по­збавляється основної підстави виходу за межі цього суспільства. Вакуум спустошує саму теоретичну структуру, адже категорії критичної соціальної теорії формувалися в той час, коли потреба у відмові й поваленні (системи) втілювалася в діях реальних соціальних сил. Ці категорії були переважно негативними, опозиційними поняттями, відбиваючи дійсні суперечності європейського суспільства XIX століття. Сама категорія «суспільство» містила гострий конфлікт між соціальною і політичною сферами — антагонізм відносин суспільства до держави. Так само поняття «індивід», «клас», «приватний», «родина» означали галузі й сили, які ще не інтегрувалися в усталені умови, — сфери напруги та суперечностей. Із зростанням інтеграції індустріального суспільства ці категорії втрачали критичне звучання й перетворювалися на описові, оманливі або операціональні терміни.

Спроба позбавити ці категорії критичної спрямованості й зрозуміти, як соціальна дійсність усунула цю спрямо­ваність із самого початку постає як відступ теорії од зв'язку з історичною практикою до абстрактної, умоглядної думки: від критики політичної економії до філософії. Цей ідео­логічний характер критики є результатом того, що аналіз змушений був виходити із «зовнішнього» положення сто­совно як позитивних, так і негативних, як конструктивних, так і руйнівних тенденцій у суспільстві. Сучасне індустрі­альне суспільство є всюди поширеною тотожністю цих протилежностей — питання стосується саме цілого. Водно­час теорія не може бути суто умоглядною. Вона має відбивати історичну позицію в тому розумінні, що вона має базуватися на можливостях конкретного суспільства.

Ця двозначна ситуація містить ще суттєвішу двознач­ність. У книзі «Одновимірна людина» будуть показані пере­ходи між двома суперечливими гіпотезами:

1) що розвинуте індустріальне суспільство здатне до
якісних змін у передбачуваному майбутньому;

2) що існують сили і тенденції, які можуть зруйнувати
політику отримання й знищити все суспільство.

Я не вважаю, що тут можна дати чітку відповідь. Поряд існують дві тенденції й навіть одна в іншій. Переважає перша тенденція, і для цього використовуються всі існуючі передумови. Можливо, якась лиха випадковість змінить ситуацію, але доки визнання того, що треба робити, а чого запобігати, не змінить свідомість і поведінку людини, доти навіть катастрофа не викличе змін.

Аналіз зосереджено на розвинутому індустріальному су­спільстві, в якому технічний механізм виробництва й роз­поділу (із зростаючим сектором автоматизації) діє не як загальна сума простих інструментів, котрі можна відокре­мити од їхніх соціальних і політичних наслідків, а скоріше як система, яка апріорно визначає дію механізму так само, як і операції по його обслуговуванню і поширенню. В цьому суспільстві виробничий механізм прагне стати тота­літарним тою мірою, якою він детермінує не лише су­спільно потрібні спеціальності, вміння й установки, а й

потреби й прагнення індивіда. Таким чином зникає проти­ставлення приватного і суспільного існування, індивідуаль­них і соціальних потреб. Технологія слугує встановленню нових, ефективніших та приємніших форм соціального контролю й соціальних зв'язків. Тоталітарна тенденція цьо­го контролю стверджує себе в іншому розумінні — у поширенні на менш розвинуті і навіть доіндустріальні райони світу, створюючи схожі ознаки в розвиткові капі­талізму і комунізму.

З огляду на тоталітарні риси цього суспільства тради­ційне поняття «нейтральності» технології вже далі не можна підтримувати. Технологія як така не може бути ізольованою від того, для чого вона використовується; технологічне суспільство являє собою систему за зразками й конст­рукцією техніки.

Спосіб, у який суспільство організовує життя своїх членш, містить первинний вибір між історичними альтер­нативами, що визначаються досягнутим рівнем матеріальної і духовної культури. Сам вибір залежить від гри домінуючих інтересів. Він передбачає особливі способи перетворення й використання людини та природи і заперечує інші способи. Це єдиний серед інших проектів реалізації². Але як тільки цей проект стає керівним для головних інституцій та відносин, він прагне стати виключним й визначати роз­виток суспільства в цілому. Розвинуте індустріальне су­спільство як технологічний універсум є також і політичним універсумом, останньою стадією здійснення особливого історичного проекту, а саме — досвідом, перетворенням і організацією природи як простим чинником панування.

В міру розгортання проект формує весь універсум мір­кувань і дій, духовної і матеріальної культури. Під впливом технології культура, політика та економіка зливаються у всеосяжну систему, котра поглинає або відкидає всі альтер­нативи. Продуктивність і зростаючий потенціал цієї си­стеми стабілізують суспільство і утримують технічний про­грес у межах свого панування. Технологічна раціональність перетворилася на політичну раціональність.

Під час обговорення зазначених тенденцій розвинутого індустріального суспільства я рідко звертався до спеціаль­них джерел. Матеріал зібрано та описано в багатьох соціо­логічних і психологічних працях з питань технології й соціальних змін, наукового управління, корпоративного підприємництва, змін у характері промислової праці і робо­чої сили тощо. Є чимало творів, які містять позаідеоло-гічний аналіз фактів. Серед них: «Сучасна корпорація і приватна власність» Берля і Міносса, доповіді на LXXVI конгресі Тимчасового національного економічного комітету з питань «Концентрації економічної влади», публікації АФТ—КВП (Американської федерації праці і Конгресу виробничих профспілок) стосовно автоматизації головних технологічних змін, а також джерела «Новини й листи» і «кореспонденція» в Детройті. Хотілося б відзначити життєво важливу працю Райта Міллса, а також праці, які нерідко викликають невдоволення через наявні в них спрощення, перебільшення й журналістську легковажність. До них нале­жать «Приховані перекочувачі», «Шукачі соціального стату­су», «Творці непотрібного» Венса Паккарда; «Людина орга­нізації» Вільяма Г. Байта; «Держава благоденства» Фреда Дж. Кука. Нема сумніву, що в цих працях за браком теоретичного аналізу зостається невиявленим коріння опи­суваних умов, але залишені свідчити самі за себе, ці умови говорять достатньо голосно. Імовірно, найвиразніші свід­чення можна одержати, просто подивившись або прослу­хавши радіо два дні підряд по одній годині, довільно включаючи програми, в тому числі й комерційні передачі.

Мій аналіз зосереджено на тенденціях найрозвинутіших сучасних суспільств. Існують сфери всередині і за межами цих суспільств, де описувані тенденції не переважають, я б сказав: поки що не переважають. Я проектую ці тенденції і пропоную лише деякі гіпотези й нічого більше.

Дата добавления: 2015-05-26