Нові форми контролю

ОДНОВИМІРНЕ СУСПІЛЬСТВО

У розвинутому індустріальному суспільстві перева­жає комфортабельна, спокійна, розумна демократична не­свобода — ознака технічного прогресу. Дійсно, що може бути раціональнішим, ніж придушення індивідуальності в процесі механізації суспільно необхідних, але болісних дій; об'єднання індивідуальних підприємств у ефективніші, про­дуктивніші корпорації; регулювання вільної конкуренції серед обладнаних економічних суб'єктів; урізування преро­гатив і національних суверенітетів, які перешкоджають організації міжнародного використання ресурсів. На жаль, такий технологічний порядок включає також політичну й економічну координацію, проте він обіцяє подальший роз­виток.

Права й свободи, котрі були такими життєвими чин­никами під час виникнення й на перших стадіях інду­стріального суспільства, переходять на виший рівень: у цьому суспільстві вони втрачають традиційний зміст і тлу­мачення. Свобода думки, слова та совісті були — як і вільне підприємництво, котре вони підтримували й за­хищали — у своїй основі «критичними» ідеями, розрахо­ваними на те, щоб замінити віджилу матеріальну і духовну культуру на продуктивнішу й раціональнішу. Ставши інсти-туалізованими, ці права та свободи поділили долю того суспільства, складовою якого вони стали. Досягнення усу­вають передумови.

Тою мірою, якою свобода від злиднів — конкретна сутність всякої свободи — стає реальною можливістю, свободи, котрі відповідали періодові низької продуктивності праці, вже втрачають попередній зміст. Незалежність думки, автономія, право на політичну опозицію здебільшого по­збавилися своєї критичної функції у суспільстві, яке роз­ширює можливості задовольняти потреби індивідів у межах своєї організації. Таке суспільство може з повним правом вимагати прийняття його принципів та установ, зведення опозиції до дискусій і вироблення політичних альтернатив у межах статус-кво. У цьому відношенні немає великої різниці в тому, як здійснюється зростаюче задоволення потреб в авторитарній чи в неавторитарній системі. В умовах зростаючих стандартів життя нонконформізм щодо самої системи виявляється марним і ще більше таким, коли він викликає помітні економічні та політичні ускладнення й загрожує нормальному функціонуванню всього суспільства. Дійсно, оскільки йдеться про життєві потреби, здається, немає рації вважати, що виробництво і споживання товарів та послуг обов'язково мають конкурувати із свободами індивіда.

Спочатку свобода підприємництва не була лише благом. У вигляді свободи працювати або помирати з голоду вона для більшості населення означала виснажливу працю, не­впевненість і страх. Коли індивід більше не буде змушений відстоювати своє місце на ринку як вільний економічний об'єкт, то зникнення такого виду свободи стане одним з найвидатніших досягнень цивілізації. Технологічні процеси механізації та автоматизації мають звільнити енергію індивіда для її прояву в ще незайманій царині свободи за межами необхідності. Тоді зміниться сама структура людсь­кого існування; індивід звільниться од праці, яка нав'язує йому відчужені потреби й можливості. Індивід зможе вільно

досягти автономії життя, яке буде належати йому самому. Якщо можна буде створити виробничий механізм і спряму­вати його на задоволення життєвих потреб, то контроль за ним має бути досить централізованим. Такий контроль не усуне індивідуальної автономії, а зробить її можливою.

Це складає мету в межах розвинутого індустріального суспільства, «ціль» технологічної раціональності. Але на­справді діє протилежна тенденція: механізм нав'язує свої економічні й політичні вимоги щодо захисту й розширення робочого й вільного часу, стосовно матеріальної та духовної культури. Завдяки відповідному способові організації своєї технологічної основи сучасне індустріальне суспільство має тенденцію до тоталітаризму. Адже «тоталітарне» — це не лише терористичне політичне управління суспільством, а й нетерористична економічно-технічна координація, яка діє шляхом маніпуляції потребами з боку підприємців. Таким чином, воно запобігає появі дієвої опозиції проти системи. Не тільки особлива форма правління або партійного пану­вання веде до тоталітаризму, а й особлива форма вироб­ництва і розподілу, що добре може бути сумісним з «плюра­лізмом» партій, газет, «конкуруючих сил» тощо.

В наш час політична влада відстоює свої права, контро­люючи машинний процес і технологічну організацію механізму виробництва. Уряди розвинутих індустріальних суспільств і тих, що розвиваються, можуть утриматися при владі й мати безпеку тільки за умов успішної мобілізації, організації й використання технічної, наукової та ме­ханічної продуктивності, які відповідають індустріальній цивілізації. А ця продуктивність мобілізує все суспільство, піднімаючись над окремими індивідуальними і груповими інтересами. Грубий факт, що фізична (хіба тільки фізична?) сила машини перевищує індивідуальну або силу окремої групи індивідів, робить машину найефективнішим полі­тичним інструментом у будь-якому суспільстві, організація якого базується на механічних процесах. Але політична тенденція може бути поверненою в протилежний бік. За своєю суттю сила машини є лише концентрованою й спроектованою силою людини. Тою мірою, якою сфера праці пов'язана з машиною й відповідно з машинним виробництвом, вона стає потенційною основою нової сво­боди людини.

Сучасна індустріальна цивілізація демонструє досягнен­ня тієї стадії, на якій «вільне суспільство» уже не можна точно визначити в традиційних термінах економічної, по­літичної й духовної свободи не тому, шо ці свободи

втратили своє значення, а тому, що вони занадто важливі, аби обмежуватися їхніми традиційними формами. Потрібні нові способи реалізації, котрі відповідають новим можли­востям суспільства.

Такі нові способи можна визначити лише як негативні, тому що вони рівнозначні запереченню попередніх спо­собів. Отже, економічна свобода означала б свободу від економіки — од контролю економічних сил і відносин; свобода од повсякденної боротьби за існування, од праці для підтримки життя. Політична свобода означала б звіль­нення індивідів від політики, над якою вони не мають дієвого контролю. Так само духовна свобода означала б наповнення індивідуальної думки, яку нині поглинули за­соби масової інформації й навіювання, заборону «громадсь­кої думки» разом з її творцями. Нереалістичний характер цих пропозицій є безсумнівним не внаслідок їхнього уто­пічного характеру, а через могутність тих сил, що не дозволять їх здійснення. Найдієвіша й тривка форма добро­буту проти звільнення — це запровадження матеріальних і духовних потреб, які увічнюють застарілі форми боротьби за існування.

Напруженість, задоволення й навіть характер людських потреб завжди мають свої передумови. Так чи інакше, можливість діяти або бути пасивним, насолоджуватися або руйнувати, володіти або відмовлятися від чогось, розгляду­вана як потреба, залежить від того, чи вважається вона бажаною й необхідною для пануючих суспільних установ та інтересів. В цьому розумінні людські потреби є історичними потребами, і тою мірою, якою суспільство вимагає ре­пресивного розвитку індивіда, самі його потреби з їхньою вимогою задоволення підпорядковані існуючим критичним стандартам.

Слід розрізняти як істинні, так і хибні потреби. Хиб­ними є ті, котрі нав'язуються індивідові певними суспіль­ними інтересами для його придушення: потреби, що увіч­нюють виснажливу працю, агресивність, злиденність і не­справедливість, їх задоволення може дати індивідові найбільше щастя, але останнє не є умовою, яку треба виконати і захистити, якщо вона перешкоджає розвиткові здатності (цього індивіда чи інших) розпізнавати хворобу в цілому та охоплювати можливості її лікування. Тоді резуль­татом стає ейфорія в нещасті. Більшість переважаючих потреб — у відпочинку, жартах, поводитись і споживати відповідно до реклами, любити і ненавидіти те, що люблять

і ненавидять інші — належить саме до категорії хибних потреб.

Такі потреби мають суспільний зміст і функції, які визначають зовнішні чинники і які індивід не контролює; розвиток та задоволення цих потреб є гетерономними. Не має значення, наскільки в індивіда наявні такі потреби, викликані й посилені умовами свого існування; байдуже, наскільки він ототожнює себе з ними і затверджує себе в їх задоволенні, вони залишаються тим, чим були з самого початку, — продуктами суспільства, основний інтерес якого вимагає придушення.

Переважання репресивних потреб є реальним фактом, прийнятим в ситуації невідання й поразки, але фактом, який має бути усунений в інтересах щастя індивіда так само, як і тих, чия злиденність є ціною за своє задоволен­ня. Тільки вітальні потреби мають беззастережне право на задоволення — потреби в харчуванні, одежі, житлі на певному досягнутому рівні культури. Задоволення цих по­треб є передумовою здійснення всіх потреб, як справжніх, так і сублімованих.

Для всякої свідомості й совісті, для будь-якого досвіду, котрий не приймає переважаючий суспільний інтерес як вищий закон мислення й поведінки, встановлена сфера потреб і задоволень є фактом під знаком запитання — запитання стосовно істини і хибності. Ці терміни зустрі­чаються протягом усієї історії, і їхня об'єктивність має історичний характер. Судження про потреби та їх задово­лення в конкретних умовах містять стандарти пріоритет­ності — стандарти, що стосуються умов оптимального розвитку індивіда, всіх індивідів при оптимальному ви­користанні потрібних людині матеріальних і духовних ре­сурсів. Ці ресурси можна підрахувати. «Істина» і «похибка» в потребах означають об'єктивні умови тією мірою, якою універсальне задоволення вітальних потреб і не лише їх, зростаюче скорочення виснажливої праці й злиденності становлять дійсні стандарти. Але як історичні стандарти вони не лише варіюються відповідно до місця й стадії розвитку, їх також можна визначити тільки в (більшій або меншій мірі) протиріччі до переважаючих стандартів. Який суд може надати належні підстави для рішення?

Остаточно на питання про те, що є справжніми, а що несправжніми потребами повинні відповісти самі індивіди, але лише в кінцевому підсумку; тобто якщо і коли вони вільні дати свою власну відповідь. До тих пір, поки вони

нездатні бути автономними, до тих пір, поки вони знахо­дяться під впливом певних доктрин і маніпулювання (аж до рівня інстинктів), їхня відповідь на це питання не може вважатися їхньою власною. До того ж, ніякий суд не може справедливо претендувати на право вирішувати, які потреби слід заохочувати й задовольняти. Всякий такий суд вартий осуду, хоча наша відраза не відповідає на питання: як люди, що були об'єктами посиленого дієвого панування, самі можуть створити умови свободи?

Чим раціональнішим, продуктивнішим, тотальнішим і технічно озброєнішим стає репресивне управління суспіль­ством, тим більш неймовірними є засоби й шляхи, за допомогою яких підлеглі індивіди мають скинути понево­лення й звільнитися. Можна бути певним, що нав'язування Розуму цілому суспільствові є парадоксальною й безглуздою ідеєю — хоча можна ще подискутувати щодо правоти суспільства, яке осміює цю ідею й водночас перетворює своє населення в об'єкт тотального управління. Будь-яке звільнення залежить від усвідомлення поневолення, а ви­никненню такої свідомості завжди перешкоджають перева­жаючі потреби й задоволення, що великою мірою стали притаманними індивідам. Цей процес завжди замінює одну систему передумов іншою. Оптимальною метою є заміна хибних потреб справжніми, усунення репресивних форм задоволення.

Характерну рису розвинутого індустріального суспільства становить здатність дієво придушувати ті потреби, які вима­гають звільнення — звільнення також від того, що ще можна терпіти, що дає винагороду, що є зручним, — оскільки воно підтримує й виправдовує руйнівну силу й придушуючу функцію суспільства достатку. Отже, соціаль­ний контроль вимагає всепереважаючої потреби у вироб­ництві й споживанні зайвого; потреби в отупляючій праці, коли в ній немає справжньої необхідності; потреби в способах розваг, котрі пом'якшують і подовжують це оту­піння; потреби підтримувати такі оманливі свободи, як вільна конкуренція при контрольованих цінах, вільна преса, яка сама себе цензурує, вільний вибір між товарами вищого сорту і нижчого ґатунку.

Коли править репресивне ціле, свобода може перетво­рюватися на потужний інструмент панування. Можливість вибору, відкрита для індивіда, не є вирішальним чинником у визначенні ступеня людської свободи, а тим, що можна вибрати і що є вибраним індивідом. Критерій вільного

вибору ніколи не може бути абсолютним, а також водночас й повністю релятивним. Вільні вибори господарів не усува­ють господарів або рабів. Вільний вибір серед широкого розмаїття товарів і послуг не означає свободу, якщо ці товари й послуги здійснюють соціальний контроль за жит­тям того, хто виснажливо працює й боїться — тобто, якщо вони підтримують відчуження. І спонтанне відтворення індивідом нав'язуваних потреб не встановлює автономію; воно лише свідчить про ефективність соціального контро­лю.

Наше постійне наголошування на глибині та ефектив­ності форм контролю може викликати заперечення в тому, що ми вельми переоцінюємо ідеологічний вплив масових засобів інформації, і що люди самі відчувають і задовольня­ють потреби, які їм нав'язуються. Створення передумов (такого впливу) не починається з масового виробництва радіо- і телеприймачів та централізації контролю в цій царині. Люди вступають у цю стадію, спонукувані дов­готривалими передумовами; вирішальна відмінність полягає в тому, щоб нівелювати контраст (або конфлікт) між можливим і дійсним, між задоволеними і незадоволеними потребами. Отже, так зване вирівнювання класових відмін­ностей виявляє свою ідеологічну функцію. Якщо робітник і його роботодавець дивляться одну й ту ж телевізійну про­граму й відпочивають в одних і тих же курортних місцях, якщо секретарка стосовно косметики виглядає так само, як і донька керуючого, якщо негр має каділак, якщо вони читають одну газету, то така асиміляція свідчить не про зникнення класів, а про масштаби, в яких потреби й задоволення, що слугують збереженню істеблішменту, по­ширюються на нижчі верстви населення.

Дійсно, у найрозвинутіших частинах сучасного суспіль­ства перетворення соціальних потреб в індивідуальні є настільки ефективним, що різниця між ними здається лише теоретичною. Справді, чи можна помітити різницю між засобами масової інформації як знаряддями інформації та розваг і як знаряддями маніпуляції та насадження певних думок? Різницю між автомобілем — примхою чи зруч­ністю? Між жахами і комфортністю функціональної архі­тектури? Між працею для національної безпеки або для цілей корпорації? Між особистим задоволенням та ко­мерційною й політичною доцільністю підвищити показники дітонародження?

Ми тут знову стикаємося з одним з найбільш турботних аспектів розвинутої індустріальної цивілізації: з раціональ­ним характером її ірраціональності. її продуктивність і ефективність, її здатність збільшувати й поширювати ком­фортність, перетворювати непотрібне в потребу, а руйну­вання в конструювання, межа, до якої ця цивілізація перетворює об'єктивний світ у царину розповсюдження розуму й тіла людини, ставить під сумнів саме поняття відчуження. Люди пізнають себе у своїх товарах; вони знаходять свою душу в автомобілях, побутовій електроніці, у житлі, в якому регулюються рівні поверхів, у кухонному обладнанні. Змінився сам механізм, котрий зв'язує індивіда зі своїм суспільством, а соціальний контроль чіпляється за нові потреби, які він створив.

Переважні форми соціального контролю мають техно­логічний характер в новому значенні. Поза сумнівом, тех­нічна структура та ефективність виробничого і руйнівного апаратів були головним знаряддям підпорядкування насе­лення встановленому соціальному поділові праці впродовж сучасного періоду. Більш того, така інтеграція завжди су­проводжувалася наочнішими формами примусу: втратою життєдайності, правлінням правових органів, поліції, збройних сил. Так воно є і сьогодні. Але в наш час форми технологічного контролю здаються втіленням самого Ро­зуму на користь усіх соціальних груп та інтересів такою мірою, що всі суперечності здаються ірраціональними, а будь-яка протидія — неможливою.

Тому не дивно, що у найрозвинутіших регіонах цієї цивілізації соціальний контроль запроваджується так, що навіть індивідуальний протест стикається з протидією ще в зародку. Інтелектуальна та емоційна відмова «рухатися впе­ред» постає безсилою й невротичною. В цьому полягає соціопсихологічний аспект політичної події, який харак­теризує сучасний період: вщухання історичних сил, котрі на попередній стадії шдустріального суспільства, здавалося, представляли можливість нових форм існування.

Але термін «вкладування» («інтроекція» — «introjecti-оn»), мабуть, не описує спосіб, у який індивід сам від­творює й увічнює зовнішні форми контролю, котрі практи­кує його суспільство. Інтроекція передбачає різноманітні, відносно спонтанні процеси, за допомогою яких «Я» (Ego) переміщує «зовнішнє» у «внутрішнє». Отже, інтроекція означає існування внутрішнього виміру, що відрізняється і є навіть антагоністичним стосовно зовнішніх форм гранич-

ної необхідності — індивідуальна свідомість та індиві­дуальне несвідоме відокремлено від громадської думки й поведінки³. Ідея «внутрішньої свободи» тут виявляє свою реальність: вона зображає приватний простір, в якому людина може стати й залишатися «сама собою».

Сьогодні цей приватний сектор заполонила технологічна реальність і звела його нанівець. Масове виробництво і масовий розподіл потребують всього індивіда, і індустріаль­на психологія вже давно не обмежується рамками заводу. Різноманітні процеси інтроекції, здається, закостеніли в механічних реакціях. Результатом є не пристосування, а імітація: безпосереднє ототожнювання індивіда із своїм суспільством, а через нього вже із суспільством у цілому.

Це безпосереднє, автоматичне ототожнення (яке може бути властивим для первісних форм об'єднань) знову з'яв­ляється у високорозвинутій індустріальній цивілізації. її нова «безпосередність», однак, є продуктом складного, на­укового управління та організації. В цьому процесі зво­диться нанівець «внутрішній» вимір свідомості, в якому може вкорінитися опір до статус-кво. Втрата цього виміру, в якому сила негативного мислення — критична сила Розуму — знаходиться у себе вдома, є ідеологічним анало­гом самого матеріального процесу, в якому розвинуте індустріальне суспільство примушує замовкнути й прими-рює опозицію. Вплив прогресу приводить Розум до підко­рення фактам життя і до динамічної здатності виробляти більші й масштабніші факти такого ж способу життя. Дієвість системи притупляє визнання індивідом того, що вона не містить фактів, які б не передавали репресивну силу цілого. Якщо індивіди знаходять себе в речах, котрі формують їхнє життя, то вони це роблять не тим, що дають, а тим, що приймають закон речей — не закон фізики, а закон їхнього суспільства.

Я вже говорив, що концепція відчуження здається сумнівною, якщо індивіди ототожнюють себе з тим спосо­бом існування, який їм нав'язаний, і в ньому знаходять свій власний розвиток і задоволення. І таке ототожнення є не ілюзією, а реальністю. Проте дійсність породжує про­гресивнішу стадію відчуження. Останнє зробилося повністю об'єктивним; суб'єкт, що є відчуженим, повністю погли­нається цим відчуженим існуванням. Існує лише один вимір, повсюдно і в усіх формах. Досягнення прогресу нехтують ідеологічним присудом так само, як і виправдан­ням; перед їхнім судом «хибна свідомість» їхньої раціональ­ності стає істинною свідомістю.

Проте таке поглинання ідеології дійсністю не означає «кінця ідеології». Навпаки, у певному розумінні розвинута індустріальна культура є більш ідеологічною, ніж її попе­редниця, оскільки сьогодні ідеологія перебуває в процесі вироблення себе⁴. У стимуляційній формі це твердження виявляє політичні аспекти переважаючої технологічної раціональності. Виробничий механізм і товари, послуги, які він продукує, «продають» або нав'язують соціальну систему в цілому. Засоби масового пересування та зв'язку, предмети споживання — житло, їжа, одежа, безперервне продукуван­ня розваг, індустрія інформації несуть із собою пропоновані установки й звички, певні інтелектуальні та емоційні реакції, котрі більш-менш приємно схиляють споживачів до виробників, а через останніх і до системи в цілому. Товари повчають і маніпулюють; вони стимулюють хибну свідо­мість, яка є нечутливою до своєї хибності. Коли ці корисні товари стають доступними індивідам інших соціальних кла­сів, той вплив, який вони (ці товари) справляють на свідомість, перестає бути рекламою. Він стає способом життя. Це — непоганий спосіб життя, кращий за по­передній, і як такий стоїть на заваді якісним змінам. Так з'являється зразок одновиміриої думки й поведінки, в якому ідеї, сподівання й цілі, котрі за змістом виходять за межі існуючого універсуму дискурсу та дії, відхиляються або зводяться до понять цього універсуму. Вони перевизначені раціональністю даної системи та її кількісним виміром.

Цю тенденцію можна віднести до розвитку наукового методу: операціоналізму в природничих і біхевіоризму в суспільних науках. Спільною рисою тут є тотальний емпі­ризм у тлумаченні понять; їхнє значення обмежене лише окремими видами дій і поведінки. Операціональну точку зору добре проілюстрував П.В.Бріджмен, аналізуючи понят­тя довжини⁵. Ми напевно знаємо, що розуміємо під дов­жиною, якщо ми можемо сказати, якою є довжина будь-якого й кожного об'єкта, а для фізика більш нічого й не потрібно. Щоб визначити довжину об'єкта, необхідно ви­конати певні фізичні операції. Таким чином, поняття довжини встановлене, коли встановлені операції, за допо­могою яких виміряна довжина: тобто поняття довжини вміщує не більше й не менше, ніж набір операцій, за допомогою яких є визначеною довжина. Загалом, під будь-яким поняттям ми розуміємо ніщо інше, як набір операцій; поняття є синонімом відповідного набору операцій.

Бріджмен вбачав широке застосування цього способу мислення для всього суспільства: «Прийняття операціо-нальної точки зору містить набагато більше, ніж просте обмеження смислу, який ми включаємо в розуміння «по­няття», і означає глибокі зміни в усьому нашому мисленому складі, те, що ми більше в нашому мисленні не дозволяємо собі використовувати як інструменти поняття, адекватне значення яких ми не можемо знайти, користуючись опера-ціональною термінологією»⁶.

Передбачення Бріджмена виявилося правильним. Новий спосіб мислення сьогодні є переважаючою тенденцією у філософії, психології, соціології та інших галузях. Багато з понять, що викликали найбільші труднощі, було «усунено» внаслідок неможливості знайти їм адекватний вираз у термінах операцій або актів поведінки. Таким чином, ради­кальний наступ емпіризму забезпечує методологічне ви­правдання для розвінчання розуму інтелектуалами — пози­тивізм з його запереченням трансцендентних елементів Розуму утворює академічного двійника соціально бажаної поведінки.

За межами академічного істеблішменту «далекосяжні зміни в усьому нашому складі мислення» є ше значнішими. Вони слугують координації ідей і цілей з тим, чого вимагає пануюча система з метою включення їх у систему й усунен­ня тих, котрі є несумісними з нею. Панування такої одновимірної дійсності не означає, що урядує матеріалізм, а духовні, метафізичні й богемні інтереси занепадають. На­впаки, існує чимало таких занять, як «Молимося разом цей тиждень», «Чому б не звідати Бога?», дзен, екзистенціалізм, бітницький спосіб життя тощо. Але такі способи протесту й виходу за власні межі більше не суперечать статус-кво і вже не є негативними. Вони скоріше становлять церемоніальну частину практичного біхевіоризму, його нешкідливе запере­чення й швидко засвоюють статус-кво як частину своєї оздоровчої дієти.

Творці політики та їхні постачальники масової інфор­мації систематично підтримують одновимірне мислення. Універсум їхнього дискурсу наповнений напівочевидними припущеннями, котрі, безперервно й безконкурентно пов­торюючись, стають гіпнотичними дефініціями або нака­зами. Наприклад, вільними є інституції, котрі діють (і відчувають на собі дію) у країнах Вільного Світу; інші перехідні способи свободи є або анархізмом, або кому­нізмом, або пропагандою. «Соціалістичними» є всі втручаньня у приватні справи, які не виконуються самим приватним підприємством (або урядовими угодами), такими, як загаль­не і всебічне страхування здоров'я або захист природи від надмірної комерціалізації, або запровадження соціальних служб, які можуть завдавати шкоди приватним прибуткам. У цієї тоталітарної логіки є свій східний аналог. Так, свобода є способом життя, встановленим комуністичним режимом, а всі інші перехідні форми свободи є капіталістич­ними або ревізіоністськими, або лівосектантськими. В обох таборах неопераціональні ідеї є нереальними й руйнівними. Рух думки зупинено на рубежах, котрі з'являються як межі самого Розуму.

Звичайно, таке обмеження думки не є новим. Зроста­ючий сучасний раціоналізм як в умоглядній, так і в емпі­ричній формі виявляє разючий контраст між крайнім кри­тичним радикалізмом у науковому й філософському методі, з одного боку, і некритичним квієтизмом стосовно існу­ючих і діючих соціальних установ. Отже, Декартове ego cogitam було змушене залишити «великі суспільні інститу­ції» недоторканими, а Гоббс казав, що «сучасне треба завжди вважати переважаючим, кращим і вартим підтрим­ки». Кант погоджувався з Локком у виправданні революції, якщо і коли вона сприяє організації цілого і попереджує загибель.

Однак ці пристосувальницькі поняття Розуму завжди суперечили наявній злиденності й несправедливості «вели­ких суспільних інституцій» і дієвому, більш-менш свідомо­му бунтові проти них. Існували соціальні умови, котрі викликали й дозволяли справжнє відділення од існуючого стану справ; наявним є як приватний, так і політичний вимір, в якому відділення може розгорнутись у дієву опози­цію, перевіряючи свою силу й дієвість своїх цілей.

З поступовим витісненням суспільством цього виміру самообмеження думки набуває більшого значення. Взаємо­відносини між науково-філософськими й соціальними про­цесами, між теоретичним і практичним Розумом утверджу­ють себе «за спиною» вчених і філософів. Суспільство блокує всю групу опозиційних операцій і поведінки; відпо­відно, поняття, які їх стосуються, постають ілюзорними або безглуздими. Історичний вихід за існуючі межі постає як метафізична трансценденція, неприйнятна для науки й наукового мислення. Операціональна і біхевіористська точ­ки зору, широко вживані як «звичка думки», стає точкою зору цього універсуму дискурсу й дії, потреб і сподівань.

«Хитрість Розуму» діє, як вона часто діяла, — в інтересах існуючої влади. Наполягання на операціональних і біхе-віористських поняттях повертається проти зусиль визволити думку та поведінку від наявної дійсності й на користь придушених альтернатив. Теоретичний і практичний Розум, академічний і соціальний біхевіоризм зустрічаються на спільному ґрунті, а саме — розвинутого суспільства, яке перетворює науково-технічний прогрес в інструмент пану­вання.

«Прогрес» не є нейтральним терміном; він рухається до певних цілей, і ті цілі визначені можливостями поліпшення людських умов. Розвинуте індустріальне суспільство набли­жається до стадії, коли подальший прогрес вимагатиме радикальної зміни переважаючого напрямку та організації прогресу. Цієї стадії буде досягнуто тоді, коли матеріальне виробництво (включаючи необхідні види послуг) автомати­зується такою мірою, що задовольнятимуться всі життєво важливі потреби, а робочий час скоротиться до мінімуму. Відтоді технічний прогрес вийде за межі необхідності, де він слугував інструментом панування й експлуатації, котрі обмежували його раціональність. Технологія буде підпоряд­кована вільній грі здатностей у боротьбі за примирення природи й суспільства.

Такий стан передбачається в Марксовому понятті «подо­лання праці». Термін «умиротворення існування», здається, краще підходить для позначення історичної альтернативи світу, котрий — через міжнародний конфлікт, який пере­творює і підтримує суперечності в існуючих суспільствах, — розвивається, балансуючи на грані глобальної війни. «Умиротворення існування» означає розвиток боротьби лю­дини з людиною і природою в умовах, де конкуруючі потреби, бажання й сподівання вже не організовані під­приємцями на засадах панування і нужденності — орга­нізація, увічнююча форми цієї боротьби.

Сучасна боротьба проти цієї історичної альтернативи знаходить міцну масову основу серед нижчих верств насе­лення й знаходить свою ідеологію в чіткій орієнтації мислення й поведінки на даний масив фактів. Утверджений досягненнями науки й технології, виправданий своєю зрос­таючою продуктивністю, статус-кво кидає виклик будь-яким намаганням його змінити. Стикаючись з можливістю умиротворення на базі своїх науково-технічних досягнень, зріле індустріальне суспільство стає закритим щодо цієї альтернативи. Операціоналізм у теорії і практиці стає теорією і практикою стримування. Попри свою наявну динаміку це суспільство є повністю статичною життєвою системою: самостимулювання в пригнічуючій продуктив­ності і в корисливій координації. Стримування технічного прогресу йде рука в руку з його зростанням у визначеному напрямку. Незважаючи на політичні шори, які нав'язує статус-кво, чим більше технологія виявляється здатною створити умови для умиротворення, тим більше душі й тіла людей організовано проти цієї альтернативи.

У найрозвинутіших частинах індустріального суспільства повсюдно спостерігаються ці дві риси: тенденція до завер­шеності технологічної раціональності й настійні зусилля утримувати цю тенденцію в межах існуючих інституцій. Наша цивілізація містить внутрішню суперечність — ір­раціональний елемент у своїй раціональності. Це — ознака її досягнень. Індустріальне суспільство, виробляючи свою науку й технологію, організоване для ще небаченого за дієвістю панування над людиною та природою, до ще небаченого використання її ресурсів. Виникає ірраціональ­ність, коли успіх цих зусиль відкриває нові виміри людської реалізації. Організація миру відмінна од організації війни. Інституції, котрі слугували боротьбі за існування, не можуть слугувати умиротворенню існування. Життя як ціль якісно відрізняється од життя як засобу.

Такий якісно новий спосіб існування не можна розгля­дати як простий супутний продукт економічних і полі­тичних змін, як більш-менш спонтанну дію нових інсти­туцій, які є необхідними передумовами. Якісні зміни вклю­чають також зміни у технічних підвалинах, на котрі спирається це суспільство, — підвалинах, на яких трима­ються економічні й політичні інституції, через які утверд­жується «друга натура людини» як агресивний об'єкт управління. Технічні засоби індустріалізації є політичними, технічними засобами і як такі вони вже наперед визнача­ють можливості Розуму й свободи.

Звичайно, праця має передувати скороченню побічного часу, індустріалізація має передувати розвиткові людських потреб і форм їх задоволення. Але оскільки будь-яка свобо­да залежить од підкорення відчуженої необхідності, здій­снення цієї свободи залежить од технічних засобів цього підкорення (conquest). Найвищу продуктивність праці можна використати для увічнення праці, а найефективніша індустріалізація може слугувати обмеженню й маніпулю­ванню потребами.

Коли такого стану досягнуто, панування — у шатах достатку й свободи — поширюється на всі сфери приватно­го і суспільного існування, об'єднує всі реальні форми опозиції, поглинає всі альтернативи. Технологічна раціо­нальність виказує свій політичний характер мірою того, як вона стає активним чинником ще більшого підкорення, створення ще більш тоталітарної сфери, в якій суспільство і природа, розум і тіло тримаються в стані постійної готов­ності до захисту цієї сфери.

Дата добавления: 2015-05-26