Галузева структура агропромислового комплексу 1 страница. 1. James Baldwin, The Fire Next Time

XIII. ОБЩНОСТЬ СОЗНАНИЯ

1. James Baldwin, The Fire Next Time.

2. Цит. по: Dan Sullivan, "Sex and the Person", Commonweal, 22, July, 1966, p.461.

3. W.A.Auden, Collected Shorter Poems (New York, Random House, 1967).

4. Tillich, The Courage to Be, Ch.6.

5. The Buried Life, 77-89.

6. Harry Harlow, "Affection in Primates", Discovery, London, January, 1966.

7. John Donne, "The First Anniversary: An Anatomy of the World", The Complete Poetry of John Donne, ed. John T.Shawcross (New York, Doubleday & Co., Anchor Books, 1967), p.278, 209-217.

8. Blaise Pascal, Pensees, ed. and trans. G.B.Rawlings (Mount Vermon, N.Y., The Peter Pauper Press, 1946), p.7. См. также: Блез Паскаль, Мысли (Москва, Рефл-бук, 1994).

АПК має складну галузеву структуру. Вона виражає галузевий поділ праці у процесі агропромислового виробництва, дає певну узагальнену характеристику за складом галузей і виробництв. До основних сфер АПК належать:

1) сільське господарство;

2) промисловість, що переробляє сільськогосподарську сировину;

3) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та пов'язаних із ним галузей промисловості;

4) заготівля, транспортування та збут сільськогосподарських продуктів;

5) підготовка кадрів, управління, науково-дослідні та проектні роботи

Кожна зі сфер відіграє певну роль в АПК. Сільське господарство є основою АП К. Воно є сферою матеріального виробництва, призначення якої — виробництво рослинницької й тваринницької продукції з метою одержання продовольства для населення і сировини для промисловості.

Промисловість із переробки сільськогосподарської сировини об'єднує харчову та галузі легкої, що пов'язані з сільським господарством. Харчова промисловість характеризується складною структурою — понад 20 галузей із численними спеціалізованими виробництвами, загальна ознака яких — призначення продукції. Серед галузей легкої до АПК належать лляна, бавовняна, конопле-джутова, вовняна, шовкова.

Виробництво засобів виробництва в АПК Криє в собі виробництво різних сільськогосподарських машин, засобів транспортування, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин, мікробіологічних препаратів, тари тощо.

54. Спеціалізовані АПК та особливості їх розміщення

Агропромисловий комплекс – це міжгалузева сукупність взаємопов’язаних галузей національної економіки, зайнятих виробництвом, промисловою переробкою, зберіганням, транспортуванням та реалізацією готової продукції сільськогосподарського походження.

Частка землеробства (рослинництва) у сільському господарстві України становить 51,7%. Найбільш сприятливими районами для розвитку землеробства є степова і лісостепова зони. Посівні площі на території України становлять біля 30 млн. га: під зерновими – 14, технічними – біля 4, картоплею і овочами – баштанними – 1,1 і кормовими культурами – 11 млн. га. Площа чистих парів становить 2 млн. га. Зернові культури займають біля 45% посівних площ, серед яких кукурудза, овес, зернобобові – горох. Озима пшениця сконцентрована у степовій (половина) і лісостеповій (понад третини) зонах. Озиме жито – у Поліссі (понад 60%). Ярий ячмінь – друга за площами посівів культура в Степу і Лісостепу. Кукурудза зосереджена в Степу і південній частині Лісостепу. Просо, гречка вирощується у Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській областях. Рис висівають у Херсонській, Миколаївській, Одеській областях та в Криму. Технічні культури: цукровий буряк (12% посівних площ у Лісостеповій зоні – Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська, Чернівецька області); соняшник – олійна культура у центральному Степу; льон-довгунець – на Поліссі і передгір’ях Карпат (Житомирська, Чернігівська, Київська, Рівненська, Львівська область), тютюн (Крим, Закарпаття, Придністров’я), хміль (Житомирська, Рівненська, Сумська), картопля – (1,5 млн. га площі) найбільше у Поліській зоні. Овочівництво і баштанництво найбільше зосереджено в Лісостепу і на Поліссі (кавуни, дині – в південних областях), виноградарство (163тис. га) в Криму, Закарпатті, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. Тваринництво в основному представлено скотарством, свинарством, птахівництвом та вівчарством і все меншим бджільництвом, конярством, рибництвом та шовківництвом. Скотарство є у всіх зонах України, свинарство у Поліссі та Лісостепу, птахівництво – навколо великих міст, вівчарство – (4 млн. голів овець). У степових областях: розведене конярство (поголів’я менше 1 млн.), бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах. Тваринництво і землеробство в Україні може бути поділено по зонах: Поліська, Лісостепова, передгірські райони Карпат і Криму. Не втратила свого значення галузь конярства. Інтенсивне кліткове звіринництво найбільш поширене у лісостепових областях, зокрема у західних. Ставкове рибництво має найвищу продуктивність у лісостепових та карпатських областях. Певного розвитку набуло шовківництво у степових і частково у лісостепових областях. Поголів’я великої рогатої худоби з кожним роком зменшується. Відгодівля свиней і вирощування овець також з кожним роком зменшується.

55. Територіальна організація агропромислового комплексу України

Зональні АПК або агропромислові зони – найбільший елемент ТС АПК країни. Це система агропромислових підприємств, приміських АПК і спеціалізованих районів, які сформувались на значній площі, відносно однорідній за природними та економічними умовами. Агропромислова зона характеризується за спеціалізацією виробництва, яка в Україні дещо видозмінюється із заходу на схід.
Поліська агропромислова зона займає північну частину північних областей і складає майже 20% території України. Тут помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерновопідзолисті ґрунти. Це визначило спеціалізацію сільського господарства, в якій переважають вирощування льону (90% по Україні), картоплі (40%), жита (70%), 20-25% молока та м’яса (порівняйте з площею). Зоні притаманні спеціалізовані АПК – молоко- та м’ясопереробні, плодоовочеконсервні, картопляно-крохмало-спиртові, льонопереробні. Цікаво, що спеціалізація сільського господарства тут майже не змінюється із заходу на схід: і на Волині, і на Чернігівщині це – вирощування льону, озимого жита, картоплі, молоко-м’ясне тваринництво. Рілля складає 35-40% сільськогос-подарських угідь.
Лісостепова агропромислова зона займає південну частину північних областей України, більшість її лісостепових областей – Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмель-ницької, Вінницької, Черкаської, Полтавської, Харківської і північ Кіровоградської. Площа – 38% площі України. Тут вища, ніж у Поліссі сільськогос-подарська освоєність та розораність земель (рілля – 75%). Виробляється 70% цукрових буряків, майже 40% зернових, перш за все, озима пшениця та кукурудза, 46% картоплі та більше 60% фруктів, 20% соняшника. Тут на 1 га ріллі припадає максимум сільськогосподарської продукції. Виробляється більше 50% м’яса, молока, яєць. У західній частині додається льон, тютюн, а на сході – дуже важлива культура – соняшник.
Степова агропромислова зона розташована на півдні Полтавської, Кіровоградської, Хар-ківської, Дніпропетровської, Донецької, Лугансь-кої областей, а також в Одеській, Херсонській, Миколаївській, Запорізькій областях та Криму. Її площа становить 42% території України, 90% земель займають чорноземи. Дуже висока, до 85%, розораність сільськогосподарських угідь. Розвинені зернопереробний, олієжировий, плодоовочеконсервний, виноградо-виноробний, ефіроолійний комплекси. Виробляється 48% зерна (озима пшениця, кукурудза, ячмінь), 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду.

Вирощують сою, арахіс, ефіроолійні, баштанні культури. Дуже поширені садівництво та виноградарство.

Недостатньо розвинена кормова база стимулює тут розвиток тваринництва. На сході переважає м’ясо-молочний його напрям.

56. Проблеми і перспективи розвитку агропромислового комплексу.

За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності.

Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами.

У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.

Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на створення економічно ефективного агропромислового виробництва, поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах щодо проведення аграрної реформи передбачається:

формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників;

фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення спеціалізованої консалтингової інфраструктури щодо інформаційного забезпечення;

розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, заготівель, оптової торгівлі;

формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;

ефективне використання наявного земельного фонду;

реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра- структури.

У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи щодо охорони земель, запровадження грунтозахисних систем землеробства.

Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними видами продовольства потребує значного збільшення обсягів їх виробництва на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника. На сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, докорінної модернізації засобів механізації.

57. Будівельний комплекс, його структура та особливості розміщення.

Сучасне життя суспільства без ефективного функціонування будівельного комплексупросто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування пропорцій і темпів розвитку галузей народного господарства, розміщення продуктивних сил і розвиток регіонів. Будівництво створює нові і реконструює діючі основні фонди (будівлі і споруди, призначені для всіх видів виробничої і невиробничої діяльності людей). Від розвитку цієї галузі залежить будівництво житла, створення нових міст і сіл, окремих мікрорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, будівництво промислових і сільськогосподарських підприємств, транспортних об’єктів, лікарень, шкіл, торгових центрів тощо.

Будівельний комплекс підтримує в належному стані обороноздатність країни, створює передумови для зростання виробництва в усіх галузях господарства.
Структура. До складу будівельного комплексу входять такі галузі матеріального виробництва:
? будівництво,
? промисловість будівельних матеріалів,
? виробництво будівельних конструкцій і деталей.
У ряді наукових досліджень структура будівельного комплексу розуміється більш широко: до нього включається також будівельне і дорожне машинобудування, спеціальна інфраструктура (науково-дослідні і дослідно-конструкторські організації, вищі і середні спеціальні навчальні заклади, професійно-технічні училища, курси з підготовки будівельних кадрів; банківські установи, які фінансують будівництво; організації по матеріально-технічному забезпеченню підприємств, які входять до комплексу; спеціалізований транспорт).
Будівництво охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні організації створені у великих містах.
Нині виробництво будівельних матеріалів більше ніж наполовину зосереджено в рамках будівельної індустрії, тобто в системі підряднихбудівельних організацій. Таким чином, будівельна індустрія і промисловість будівельних матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення.

58. Розкрити роль транспортного комплексу в економіці України.

Транспортний комплекс — це поєднання різних видів транспорту, обслуговуючих та допоміжних підприємств і організацій на певній території.

Транспорт — одна з галузей матеріального виробництва України. Він є необхідною умовою виникнення і розвитку територіального поділу праці. Територіальний поділ праці можливий лише за умови інтенсивного обміну товарами між окремими територіями. Розширення територіального поділу праці, його удосконалення і виникнення нових, ефективніших форм значною мірою залежать від рівня розвитку транспорту.

Транспорт є важливим чинником формування територіальної структури господарства. Вінможе прискорювати або ж затримувати процес територіальної концентрації промислових підприємств у певних господарських центрах, забезпечувати нормальне функціонування різних елементів їх територіальної організації в промислових комплексах.

Вплив транспортного чинника залежить від рівня розвитку транспортної системи. Чим розвинутіша, різноманітніша і розгалуженіша транспортна мережа, чим більше функціонує ефективних транспортних засобів, тим сприятливіше транспортне положення будь-якого об'єкта території (міста, промислового підприємства тощо). Недостатній розвиток транспортної системи обмежує можливості формування і розвитку господарств на окремих територіях.

Транспортний чинник певною мірою визначає галузеву і територіальну структури народногосподарського комплексу. Це пов'язано з тим, що на будь-яке перевезення сировини, матеріалів чи готової продукції витрачається якась кількість праці. Внаслідок цього зростає, а іноді досить істотно, вартість продукції, що перевозиться. Тому найдоцільніше розміщувати господарські об'єкти там, де найменші транспортні витрати. Звичайно, що такими місцями у більшості випадків є населені пункти, де перетинаються магістралі різних видів транспорту і здійснюються перевалки вантажів. Це — транспортні вузли.

59. Охарактеризувати основні види транспорту.

Залізничний транспорт. Довжина залізничних колій загального користування 22,8 тис. кілометрів. їх щільність складає 38 кілометрів на 1 тис. квадратних кілометрів території. Загальна довжина залізничних колій підприємств і організацій (під'їзні шляхи) більша, ніж довжина залізничних колій загального користування (магістральні шляхи).

У перевезеннях на невелику відстань головну роль відіграє автомобільний транспорт.Особливо ефективний він на відстанях до 50 кілометрів. Ним здійснюються зв'язки між містами і селами, перевозиться продукція сільського господарства до магазинів і сховищ, до залізничних станцій і пристаней. Значні перевезення цього виду транспорту становлять будівельні матеріали і продукція легкої промисловості.

Основні автомагістралі всередині країни — Київ — Львів, Київ — Харків, Київ — Дніпропетровськ — Донецьк, Київ — Одеса, Сімферополь — Харків, Донецьк — Дніпропетровськ — Кіровоград та ін.

Морський транспорт відіграє важливу роль у міжнародних зв'язках нашої країни. На нього припадає чверть її вантажообороту. За середніми відстанями перевезень вантажів (близько 6000 км.) морський транспорт посідає перше місце серед інших видів транспорту. Але за відстанню перевезення пасажирів значно поступається залізничному і особливо повітряному транспорту.

Серед вантажів, які перевозяться морськими суднами, домінують руди металів, кам'яне вугілля, нафта і нафтопродукти, будівельні матеріали. Морськими транспортними шляхами в Україну надходять нафта, різноманітне обладнання і машини, джут, чай, кава, цитрусові, банани тощо.

Повітряний транспорт має великі перспективи. Головна його перевага — швидкість. Літаками перевозять переважно пасажирів. За середньою відстанню перевезення одного пасажира повітряний транспорт в Україні посідає перше місце і перевищує залізничний транспорт більш, як у 10 разів.

Трубопровідний транспорт призначений для транспортування нафти, газу та інших рідких, газоподібних і сипучих речовин. Довжина газопроводів у межах нашої країни близько 35 тис. кілометрів, нафтопроводів — 2,5, нафтопродуктопроводів — близько 3 тис. кілометрів.

Міський транспорт. До основних видів міського транспорту належать трамвайне, тролейбусне, автобусне сполучення і метро.

60. Висвітлити проблеми розвитку транспортної системи України.

Проблеми подальшого розвитку транспортного комплексу пов’язані з реформуванням інших галузей, оскільки обсяги продукції промисловості, сільського господарства, будівництва та торгівлі переважно і визначають завантаженість транспортної системи.

Актуальною проблемою транспортного комплексу України є незадовільний стан його виробничої бази. Тому у перспективі пріоритетним напрямом технічної політики щодо транспорту має бути оновлення його рухомого складу на основі розвитку вітчизняного транспортного машинобудування. Поряд з цим для створення системи інтермодальних перевезень передбачається налагодження виробництва спеціалізованих технічних засобів — контейнерів, змінних кузовів, платформ для перевезення автопоїздів.

У перспективі планується здійснити поступовий перехід на нові принципи організації та управління транспортним процесом на основі новітніх інформаційних технологій та сучасного маркетингу, запровадження автоматизованих центрів управління доставкою вантажів.

В цілому формування і розвиток національної транспортної системи України потребує ефективного державного регулювання діяльності транспортних підприємств за такими напрямами:

· створення ринку транспортних послуг;

· забезпечення технологічної та екологічної безпеки транспорту;

· активізація міжнародної діяльності транспортних підприємств.

Процес реформування транспортного комплексу України передбачає посилення контролю з боку держави за використанням вантажної бази вітчизняного морського флоту країни як галузі транспортного комплексу з певним валютним ресурсом. Надзвичайно важливим для активізації діяльності транспортних підприємств України є створення власної інформаційної бази щодо кон’юнктури світового фрахтового ринку.

31. Регіональна політика як частина національної стратегії економічного розвитку.

Державна регіональна політика є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку України, тісно пов'язаною із здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням адміністративно-територіального устрою, і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним та соціальним розвитком України та її регіонів - Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Державна регіональна політика грунтується на таких принципах:

- конституційність та законність;

- забезпечення унітарності України та цілісності її території;

- поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів;

- максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів;

- диференційованість надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;

- стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів щодо регіонального розвитку.

Для досягнення головної мети державної регіональної політики передбачається забезпечити вирішення насамперед таких основних завдань:

- запровадження більш глибокого вивчення та оцінки внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу кожного регіону;

- здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу;

- поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів та соціального забезпечення громадян;

- широкий розвиток підприємництва як головного фактора соціально-економічного розвитку держави та її регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів;

- зміцнення економічної інтеграції регіонів;

- забезпечення здатності територіальних громад та органів місцевого самоврядування в межах, визначених законодавством, самостійно та відповідально вирішувати питання соціально-економічного розвитку, створення ефективних механізмів забезпечення їх активної участі у формуванні та проведенні державної регіональної політики;

- удосконалення фінансових міжбюджетних відносин, вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів надання державної підтримки розвитку регіонів;

- досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілізації та поліпшення демографічної ситуації в державі;

- налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу, а також розвитку транскордонного співробітництва як дійового засобу зміцнення міждержавних відносин та вирішення регіональних проблем.

32. Визначити сутність та види регіональної політики.

Регіональна політика - це сфера діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком краї­ни в регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми. Ця політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику; передбачає врахування широкого спектру національних, політичних, соціальних факторів, що й дозволяє впливати на тенденції регіонального розвитку. Охоплює всю систему відносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіонами з іншого.

Під регіональною політикою, як правило, ро­зуміють сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни в регіональному ас­пекті відповідно до заздалегідь розробленої програми.

В залежності від основних цілей державної регіональної політики, розрізняють два її види:
1. Регіональна політика орієнтована на вирівнювання. Оскільки отримання економічних доходів “бідними” і “багатими” регіонами веде до нерівності в добробуті населення цих регіонів в середині однієї держави, то мають проводитися такі специфічні регіонально-політичні заходи, які приведуть економічно слабкі і малозабезпечені регіони до рівня певних економічних стандартів в середині країни.

2. Регіональна політика орієнтована на зростання. Регіональне і одночасно загальноекономічне зростання мають відбуватися з державною допомогою через першочергове латентне освоєння наявних регіональних потенціалів.

33. Регіональні особливості територіальної організації продуктивних сил.

Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної ефективності їх територіального зосередження і раціонального використання в народному господарстві є однією з головних проблем територіальної організації продуктивних сил. З цією проблемою пов'язаний ряд завдань регіонального характеру, а саме:

- дослідження структури, складу, запасів, економічної ефективності використання природних ресурсів на території країни і її економічних регіонів як природної основи формування регіональних господарських комплексів;

- вивчення територіальних форм зосередження природних ресурсів і можливостей їх господарського освоєння з метою комплексного розвитку господарства, ефективного використання мінеральної, сільськогосподарської та інших видів сировини;
- економічна оцінка природних ресурсів в розрізі основних регіонів, адміністративних областей та прогнозування тенденцій їх використання в різних галузях у відповідності з досягненнями науково-технічного прогресу.

Україна відноситься до тих регіонів Європи, які добре освоєні, а природні умови та ресурси яких досить добре вивчені і широко використовуються у господарській діяльності. Оцінка природних умов і ресурсів може бути зроблена за допомогою категорії природно-ресурсного потенціалу. Природно-ресурсний потенціал (ПРП) території виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у суспільній споживній вартості. Важливою властивістю природно-ресурсного потенціалу території є те, що він являє собою природний комплекс, в якому існує тісний взаємозв'язок і ієрархічна підпорядкованість всіх складових його елементів. Це означає, що зміни у будь-якому з них викликають відповідні зміни в усіх інших.

В структурному відображенні природно-ресурсний потенціал поділяється на такі групи ресурсів: мінеральні; водні; земельні; лісові; фауністичні; природно-рекреаційні.
Територіальне поєднання природних ресурсів в регіонах України — це важлива база для і розміщення певних галузей і виробництв. На основі вивчення природних ресурсів та їх господарського освоєння протягом певного часу, поступово складаються регіональні особливості розміщення продуктивних сил, прогнозуються варіанти територіальної організації регіональних територіально-виробничих комплексів.

Територіальна організація господарства України перебуває в тісному зв’язку з науково – технічним прогресом, який має вирішальний вплив на раціоналізацію розміщення продуктивних сил і формування господарських комплексів економічних регіонів.

Результатом науково-технічного прогресу є зменшення чисельності працюючих і зміна структури зайнятості трудових ресурсів в ряді регіонів. Технічний прогрес дозволяє зменшити потребу в трудових ресурсах завдяки росту продуктивності праці. Зростає концентрація виробництва, збільшується потужність підприємств, зазнає певних змін виробнича спеціалізація регіонів. На розміщення продуктивних сил має великий вплив науково-технічний прогрес в енергетиці.

У процесі розвитку продуктивних сил України виникає ряд складних регіональних проблем, які потребують мотивованого розв’язання. Серед таких проблем найгострішими є вдосконалення структури народногосподарського комплексу країни шляхом оптимізації територіальних пропорцій і регіональних зв'язків.

Нова регіональна політика в Україні передбачає формування вузлів ринкової інфраструктури і технополісів. Технополіси (технологічні національні парки), як і вузли ринкової інфраструктури, тяжіють до великих наукових, освітніх, адміністративних і культурних ядер, до центрів фінансово-економічної діяльності. Вони формуються в зонах автомобільної доступності (до 100-150 км) від найбільших центрів науково-дослідної діяльності. В найближчому майбутньому технополіси могли б сформуватись, перш за все, у зонах впливу таких великих центрів, як Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя та цілому ряді інших

34. Розкрити проблеми спеціалізації і комплексного розвитку економічних районів України.

За економічним районуванням Україна поділена на Донецький, Карпатський, Північно-західний, Північно-східний, Подільський,Придніпровський, Причорноморський, Столичний, Центральний економічні райони.

Великі металургійні заводи споруджені в Запоріжжі, Маріуполі, Дніпропетровську, Донецьку, нафтопереробні заводи є в Херсоні,Одесі, Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську. На Донбасі і в Придніпров'ї розвинена хімічна промисловість, яка продукує соду, сірчану кислоту, добрива, синтетичні смоли, пластмаси, волокна, шини і різні хімікати. Україна виробляє також обладнання для важкої промисловості, енергетики (електромотори, турбіни, потужні трансформатори), залізничного транспорту (локомотиви, вантажні вагони), гірничодобувної промисловості (екскаватори, бульдозери, вугільні комбайни), автотранспорту (вантажні машини, автобуси, легкові автомобілі), цивільної авіації (пасажирські літаки, авіаційні двигуни) і сільського господарства (трактори, сільгосптехніка). Крім того, виготовляється широкий спектр побутової, а також комп'ютерної техніки. Космічні технології і озброєння — важливий напрям розвитку машинобудування України. Військово-промисловий комплекс на початку 1990-х років давав біля 1/4 обсягу промислового виробництва України. Промисловість будівельних матеріалів виробляє цемент (5 млн т в 1997), залізобетонні конструкції, ізоляційні, облицювальні і стінові матеріали, асбесто-цементні вироби і шифер, силікатне скло, кераміку і фаянс. За період з 1918—1980 біля 62 % всіх капіталовкладень було направлено в будівництво.

35. Передумови формування та перспективи розбудови вільних економічних зон.

Спеціальна (вільна) економічна зона визначається законодавством України як частина території держави, в межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності.
Правовою базою для створення ВЕЗ в Україні є Закон «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон».

Дата добавления: 2015-05-26