Тема 3. Поняття злочину та його види

Формування й розвиток визначення поняття злочину в історії кримінального права.

Поняття злочину за кримінальним правом України.

Ознаки злочину.

Поняття та ознаки малозначного діяння (ч.2 ст.11 КК України).

Поняття та практичне значення класифікації злочинів.

Відмінність злочинів від інших правопорушень.

При вивченні даної теми необхідно: розібратися в характеристиках визначення злочину за кримінальним правом України, його основних ознак; виявити відмінність злочину від інших форм деліктів та проступків; визначити значення класифікації злочинів для правильного застосування кримінального закону України.

1. Якщо звернутися до джерел права Х-XVІІ ст. - в них важко знайти термін, який охоплював би всі кримінальні форми поведінки людей. В Руській Правді (у різних редакціях), нерідко використовувалося слово " образа ", " зла справа " (Соборне Укладення 1649 р.). Разом з тим уже в середньовічних статутних грамотах вживаються словосполучення: " хто преступить ці правила " (Статут князя Володимира Святославовича), " хто встановлення міг порушити " (Статут князя Ярослава Мудрого) та ін.

З такого роду словосполучень виникає й широко розповсюджується узагальнюючий термін "злочин". Етимологія даного терміна (подібна до відповідних слів в англійській і французькій мовах - crіme, у німецькій - Verbrecher, в іспанській - delіtos), характеризується в літературі як вихід за певні межі, та обумовила появу поглядів на поняття злочину як на певне порушення права в об'єктивному й суб'єктивному змісті, що й знайшло своє відображення в одній з перших вітчизняних законодавчих формулювань: "Всяке порушення закону, через яке здійснюється посягання на недоторканність прав влади верховної й встановлених нею влад, або ж посягання на права або безпеку суспільства або приватних осіб, і є злочин" (ст. 1 Укладення про покарання кримінальні й виправні у редакції 1845р.). У Кримінальному укладенні 1903р. злочин ідентифікувався вже тільки з " діянням, забороненим під час його скоєння законом під страхом покарання ", і при цьому передбачалося, що воно (діяння) містить у собі як активні, так і пасивні форми поведінки.

Сьогодні положення про те, що без діяння не може бути злочину, стало аксіомою. Разом з тим на відміну від традиційного трактування, що вбачає в злочині безпосередньо саме діяння, у юридичній літературі висловлювалася думка про те, що доцільнішим є визначення злочину з використанням термінів "дія" і "бездіяльність". Бажаючи акцентувати в злочині його здатність не тільки заподіювати, але й створювати загрозу заподіяння шкоди, В.Д. Спасович, наприклад, вважав, що словом "посягання" охоплюються "і скоєні правопорушення, і замахи на правопорушення, і навіть готування до правопорушень". Неоднозначно був інтерпретований термін "посягання" і в плані його взаємозв'язку з внутрішньою, психічною стороною злочину. На думку Н.С. Таганцева, вона залишається за межами змісту даного терміна, тому що порушення інтересу, охоронюваного нормами, можливо й з боку сил природи, і з боку особи, яка не володіє розумом, малолітньої, а тим часом злочинне порушення норм права припускає наявність вини.

2. Існують формальне й матеріальне визначення того, що є злочином.

У багатьох закордонних державах прийняте формальне визначення злочину, відповідно до якого злочином вважається діяння, передбачене кримінальним кодексом відповідної країни. Але в цьому випадку при формальному визначенні злочину можна, наприклад, осудити людину за крадіжку буханця хліба, адже формально це однаково крадіжка.

Матеріальне визначення злочину включає такі ознаки, які визначають, чому дане діяння є злочином. Насамперед це вказівка на суспільну небезпеку й об'єкти посягання. Однак не можна впадати й в іншу крайність, визначаючи злочин винятково через матеріальні ознаки, як це було зроблено в КК 1922р. Злочином визнавалася дія або бездіяльність, небезпечна для робітничо-селянського правопорядку.

Таким чином, діяння можна назвати злочином, якщо воно суспільно небезпечне, протиправне, винне й каране за кримінальним законом.

Одна з давніх традицій визначення в кримінальному законі поняття злочину знайшла своє відображення в КК України 2001 року, де в ст.11 встановлено: " Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину ". Закріплене законодавцем визначення злочину містить в собі і матеріальні і формальні його ознаки.

3. У встановленому на законодавчому рівні у ч. 1 ст. 11 КК України визначенні злочину містяться такі обов'язкові ознаки злочину: 1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність); 2) діяння має бути вчинене суб'єктом злочину; 3) діяння є винним; 4) вказане діяння є суспільно небезпечним; 5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК; 6) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину взагалі. Водночас, не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає і злочинні діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазі злочини), а також діяння, які є нейтральними щодо моралі.

Суспільна небезпечність, винність та вчинення протиправного діяння суб'єктом злочину - є матеріальними ознаками злочину, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину; передбачення діяння Кримінальним кодексом - формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки) має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виявлений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Тому в ст. 11 КК України вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє свідомо, з волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, які відбуваються в суспільстві. Суспільна небезпечність належить до оціночних понять. Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець в КК встановлює, які діяння є суспільно небезпечними; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Критерієм оцінки суспільної небезпечності виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, мотив і мета тощо. Як зазначає Ю.А.Кармазін, що ознака суспільної небезпечності як невід'ємний елемент злочину має значення і для законодавця - він не може включити в кодекс діяння, суспільна небезпечність яких не досягла рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими методами.

Ще одною обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного ставлення у вину, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Щодо такої ознаки, як караність діяння, то М.І. Бажанов вказує, що аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст.1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Визнання певного діяння протиправним являє собою офіційне визнання діяння суспільно небезпечним з боку держави. Заборона ж діяння кримінальним законом вказує на значну ступінь його суспільної небезпеки.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не містить складу злочину. Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину. Готування до вчинення злочину невеликої тяжкості не містить складу злочину, а тому не може визнаватися малозначним діянням.

Важливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є встановлення змісту умислу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння, шкідливість якого не тільки об'єктивно, а й за змістом умислу винного є незначною.

Малозначне діяння можна визначити наступним чином: це така формально передбачена Кримінальним законодавством умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної шкоди не є суспільне небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному кримінальним законом об'єкту посягання шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об'єкту шкоди, яка не є істотною.

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невеликої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11.

5. Злочини можуть бути класифіковані з різних підстав:

- за об'єктом посягання – родовий об’єкт, який є основою для конструювання Особливої частини КК України;

- за ступенем суспільної небезпеки (ст.12 КК України): невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі;

- за характером діяння: дія або бездіяльність;

- за формою вини: необережні та умисні злочини;

- за стадією реалізації умислу: закінчені та незакінчені злочини.

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.

Важливе значення, особливо для вирішення питань призначення покарання й звільнення від покарання, має класифікація злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки. В основу даної класифікації покладені не формальні ознаки - вид санкції й розмір покарання, а характер і ступінь суспільної небезпеки того або іншого злочину з урахуванням важливості об'єкта злочинного посягання, розмір заподіяного злочином збитку, форма вини, характер мотивів і цілей злочинця, специфічні особливості способу, обстановки, місця або часу скоєння злочину, соціальної оцінки злочинного діяння, особистості злочинця, форми вини, поширеності діяння, соціального резонансу, викликаного злочином, та ін.

Тема 4. Кримінальна відповідальність та її підстава

Поняття кримінально-правових відносин. Об’єкт, суб’єкт, зміст кримінальних правовідносин.

Юридичні факти у кримінальному праві.

Поняття та форми реалізації кримінальної відповідальності.

Межі та стадії кримінальної відповідальності.

Підстава кримінальної відповідальності.

Питання кримінальної відповідальності є найскладнішими в науці кримінального права. Під час вивчення цієї теми студенти повинні звернути увагу на те, що законодавчого визначення кримінальної відповідальності немає, тому в юридичній літературі існує безліч точок зору щодо питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю.

Досить поширеною є точка зору про те, що кримінальна відповідальність, виступаючи різновидом соціальної відповідальності, являє собою діалектичне сполучення двох аспектів – негативного (ретроспективного) і позитивного (перспективного).

Щодо визначення негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності існують такі точки зору: 1) кримінальна відповідальність ототожнюється з покаранням; 2) кримінальна відповідальність визначається як засудження, осуд особи за вчинений злочин; 3) кримінальна відповідальність розуміється як обов’язок особи, що вчинила злочин, піддатися несприятливим для неї наслідкам; 4) кримінальна відповідальність трактується, як фактичне претерпіння винним застосованих до нього примусових заходів; 5) кримінальна відповідальність фактично ототожнюється з кримінальним правовідношенням або розглядається як сукупність кримінальних та інших правовідносин; 6) кримінальна відповідальність вважається об’єктом кримінального правовідношення і визначається як те супроводжуюче з державним осудом обмеження правового статусу громадянина, якому він за законом підлягає у зв’язку із вчиненням ним злочину.

У кримінально-правовій літературі висловлені три основні точки зору щодо підстави кримінальної відповідальності: вчинений злочин, вина, склад злочину. Однак, сам факт вчиненого злочинного діяння не достатній для притягнення до кримінальної відповідальності, тому що може виявитися, що особа, яка його вчинила, діяла невинно, або є неналежнимсуб'єктом злочину (неосудною або такою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності).

Вина так само не може розглядатися як підстава кримінальної відповідальності, оскільки вона є лише одним з ознак суб'єктивної сторони складу злочину. Тому більш розповсюдженою позицією є точка зору авторів, що визначають як підставу кримінальної відповідальності – діяння, що містять ознаки складу злочину. Отже підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому особою діянні ознак конкретного складу злочину, передбаченого кримінальним законом (ст. 2 КК).

Законодавчий (нормативний) опис ознак конкретного складу злочину, що містяться в статті Особливої частини Кримінального кодексу у своїй сукупності закріплює той мінімум ознак який дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наявність цієї сукупності ознак злочинного діяння в поведінці винного є єдиною і достатньою підставою для вирішення питання про можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного діяння.

Що стосується форм реалізації кримінальної відповідальності, то найбільш прийнятною і відповідаючою сучасній кримінальній політиці є точка зору, згідно з якою кримінальна відповідальність може бути реалізована у таких трьох формах:

1) засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання;

2) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється;

3) відбування призначеного покарання.

Немає єдиної точки зору і щодо меж кримінальної відповідальності. Існуючі точки зору можна поділити на такі групи:

1. початком кримінальної відповідальності є момент вчинення злочину, завершується кримінальна відповідальність погашенням або зняттям судимості, іноді тільки – відбуванням покарання;

2. початком кримінальної відповідальності є момент вчинення злочину, завершується кримінальна відповідальність винесенням обвинувального вироку суду з призначенням покарання;

3. початком кримінальної відповідальності є момент застосування до обвинуваченого заходів процесуального примусу, завершується кримінальна відповідальність погашенням або зняттям судимості, іноді тільки – відбуванням покарання;

4. початком кримінальної відповідальності є момент набрання законної сили обвинувального вироку суду, завершується кримінальна відповідальність погашенням або зняттям судимості, іноді тільки – відбуванням покарання;

5. межами кримінальної відповідальності є дві стадії – виконання кримінального покарання і період тягнення сторків судимості.

Стадії кримінальної відповідальності:

1. період з моменту вчинення злочину і до притягнення винного до кримінальної відповідальності;

2. період з моменту порушення кримінальної справи і до відданя до суду особи, що вчинила злочин;

3. період судового розгляду кримінальної справи;

4. період з моменту набрання законної сили обвинувального вироку і до відбуття покарання;

5. період після відбуття покарання або дострокового звільнення від нього і до зняття судимості.

Кримінально-правові відносини – це відносини, врегульовані нормами кримінального права. Вони виникають між державою, в особі органів правосуддя і органів, що забезпечують правосуддя (дізнання, досудове слідство, прокуратура, органи, які виконують покарання та інші заходи кримінально-правового впливу), і особою, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК.

Об’єктом кримінально-правових відносин є реальні дії учасників цих відносин, тобто то, на що спрямовані їх можливі дії, – взаємні права і обов’язки суб’єктів.

Змістом кримінально-правових відносин є можливі дії його учасників, інакше кажучи: права і обов’язки сторін цих відносин.

Залежно від виникнення, зміни або припинення кримінально-правових відносин юридичні факти в кримінальному праві можна поділити на такі види:

1. юридичні факти, які тягнуть виникнення типових кримінально-правових відносин (владних відносин) – правоутворюючі факти;

2. юридичні факти – обставини, що тягнуть виникнення специфічних кримінально-правових відносин – відносини рівноправних суб’єктів права, що випливають з реалізації особами наданих їм абсолютних суб’єктивних прав (складні правоутворюючі факти);

3. юридичні факти, які змінюють кримінально-правові відносини (правозмінюючі факти);

4. юридичні факти, які тягнуть припинення кримінально-правових відносин (правоприпиняючі юридичні факти).

Залежно від характеру суспільних відносин, врегульованих кримінальним правом, кримінально-правові відносини можна поділити на такі види:

1. охоронні, які за підставами виникнення поділяються на:

а) негативна кримінальна відповідальність – з моменту вчинення злочину;

б) правовідносини, що породжуються діянням неосудних та малолітніх;

в) секундарні охоронні правовідносини – з моменту вчинення злочину, який не становить суспільної небезпеки.

2. заохочувальні за підставами виникнення поділяються на:

а) позитивна кримінальна відповідальність – з моменту вчинення суспільно корисного правового поступку;

б) концесуальні правовідносини – дозволена, прийнятна поведінка;

в) змішані правовідносини – має місце незакінчений злочин + заслуга.

Дата добавления: 2015-05-31