Тема 5. Склад злочину та його види 2 страница

Наступна об’єктивна ознака співучасті – спільність дій. Вона передбачає:

1. скоєння злочину загальними, взаємодоповнюваними зусиллями;

2. цей злочин являється загальним та єдиним результатом їх діяльності;

3. дії, вчинені кожним учасником являються в конкретній обстановці необхідною умовою для вчинення дій іншим (іншими) злочинцями;

4. наявність причинного зв’язку між діянням всіх співучасників та загальним злочинним результатом.

Суб’єктивна ознака співучасті передбачає наявність умисної форми вини, що передбачає:

1) наявність умислу кожного зі співучасників стосовно їх власних діянь;

2) наявність умислу відносно діянь інших співучасників;

3) єдність умислу всіх співучасників на вчинення конкретного злочину;

4) єдність загального інтересу всіх співучасників, тобто направленість їх умислу на досягнення єдиного злочинного результату.

Єдність умислу всіх співучасників відносно їх спільних дій та загального злочинного результату не означає обов’язкового співпадіння (збіг) їх мотивів: злочинна діяльність конкретного співучасника може бути викликана різними спонуканнями.

В залежності від тої чи іншої ролі, яку виконують злочинці при вчиненні злочину спільними зусиллями, Закон виділяє наступні види співучасників: виконавець, організатор, підбурювач та посібник (ч. 1 ст. 27 КК України).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка: а) безпосередньо скоїла злочин, або б) зробило це шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності.

Ознаками такої особи є наступні:

1. воно визнається суб’єктом злочину;

2. скоїло злочин, який прямо передбачений КК України;

3. вчинило цей злочин в співучасті з іншими особами, які являються суб’єктами злочину.

Організатор скоєння злочину вчиняє одне із наступних дій: 1) організовує вчинення злочину (злочинів); 2) керує підготовкою злочину (злочинів); 3) створює організовану групу чи злочинну організацію; 4) керує організованою групою або злочинною організацією; 5) забезпечує фінансування організованої групи або злочинної організації; 6) організовує приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 27 КК).

Підбурювачем вважається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом схилило будь-кого зі співучасників до скоєння злочину.

Підбурювання має місце тоді, коли схиляється конкретна особа (особи) до скоєння конкретного злочину. Тому не являється підбурюванням схиляння до заняття злочинною діяльністю взагалі, без вказівки на конкретний злочин, а також заклики більш конкретного характеру, однак адресовані невизначеному колу осіб.

Посібником визнається особа, яка сприяла скоєнню злочину іншими співучасниками: 1) порадами чи вказівками; 2) наданням засобів чи знарядь вчинення злочину; 3) усуненням перешкод для вчинення злочину; 4) заздалегідь даною обіцянкою переховувати злочинця, знарядь чи засобів скоєння злочину, його сліди та предмети, здобуті злочинним шляхом, або придбати чи збути такі предмети; 5) іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 УК).

Пособництво за характером дій поділяють на:

1. інтелектуальне

2. фізичне.

Інтелектуальним визнається пособництво, яке виражається в наданні порад та вказівок про злочин, що готується, а також у заздалегідь даній обіцянки переховувати злочинця, знарядь чи засобів скоєння злочину, його сліди та предмети, здобуті злочинним шляхом та інше сприяння приховуванню злочину.

Фізичне пособництво полягає в наданні засобів або знарядь вчинення злочину чи в усуненні перешкод.

Форми співучасті – це об’єднання співучасників, що розрізняються між собою за характером ролей, які виконуються ними і за стійкістю їх суб’єктивних зв’язків.

З урахуванням ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити наступні форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою.

З урахуванням способу взаємодії співучасників воно підрозділяється на: 1) співвиконавство; 2) співучасть у прямому значенні цього слова.

За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину воно ділиться на: 1) просте та 2) складне.

Проста співучасть (співвиконавство) має місце там, де всі співучасники виконують однакові, з правової точки зору, ролі. Так, всі вони виконують дії, вказані у диспозиції конкретної статті Особливої частини КК.

Складна співучасть (або співучасть з розподілом ролей) передбачає та діяльність співучасників, коли кожний з них виконує визначену роль в скоєнні злочину. При цій формі одні співучасники являються виконавцями, а інші – організаторами, підбурювачами, пособниками.

Складна співучасть охоплює такі форми спільної злочинної діяльності, як організована група та злочинна організація.

За суб’єктивною ознакою виділяють наступні форми співучасті:

1) група без попередньої змови;

2) група за попередньою змовою;

3) організована група;

4) злочинна організація.

Група без попередньої змови – це два або більше виконавця, які до початку злочину не узгоджували (не домовлялися) своїх дій. Зусилля виконавців об’єднуються або безпосередньо перед злочином, або в процесі його вчинення.

Група з попередньою змовою має місце тоді, коли два або більше суб’єкта домовились про спільні дії.

Ця домовленість має місце або на стадії приготування або замаху.

Організована група – це стійке об’єднання трьох або більше співучасників, яке попередньо зорганізувалось для приготування або скоєння злочинів. Вона має наступні ознаки:

1. наявність трьох або більше осіб;

2. попередня їх організованість в спільне об’єднання, яке має ціль скоїти два або більше злочинів;

3. стійкість цієї групи;

4. об’єднаність всіх єдиним планом з розподілом всіх функцій між співучасниками;

5. обізнаність всіх учасників групи про цей план.

Організована група відрізняється від групи з попередньою змовою наступними ознаками:

1. стійкістю;

2. спрямованістю на скоєння двох або більше злочинів;

3. кількістю учасників (три та більше).

Злочинна організація представляє собою стійке ієрархічне об’єднання п’ятьох або більше осіб, члени якого або його структурні елементи за попередньою змовою організувались для спільної діяльності з метою скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками даної організації, або для керівництва та координації злочинної діяльності інших осіб, або для забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Таким чином, для злочинної організації характерні наступні ознаки: 1) її стійкість; 2) наявність у ній п’ятьох або більше осіб; 3) наявність попередньої змови про її діяльність; 4) мета скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів; 5) мета координувати злочинну діяльність інших осіб; 6) мета забезпечувати функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинна організація відрізняється від організованої групи слідуючими ознаками: 1) кількістю осіб; 2) ієрархічністю, яка свідчить про більш високий рівень її об’єднання; 3) спрямованістю на скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів; 4) можливістю визнання злочинними організаціями і таких об’єднань, які займаються тільки керівництвом та координацією діяльності інших осіб або забезпеченням функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Слід відмітити, що співучасть як одна з форм злочинної діяльності не створює яких-небудь особливих підстав кримінальної відповідальності. Однак, окрім загального положення, передбаченого ч. 1 ст. 2 КК, діють правила, які стосуються відповідальності співучасників (ст. 29 та 30 КК).

Так, питання відповідальності співучасників, діючих в організованій групі або злочинній організації, вирішується наступним чином:

- організатор злочину несе відповідальність за всі злочини, скоєні будь-яким учасником цієї групи, за умови, якщо вони (ці злочини) охоплювались умислом організатора (ч. 1 ст. 30 КК);

- інші співучасники (учасники групи) несуть відповідальність за ті злочини, у підготовці або вчиненні яких вони приймали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував кожний із них;

- дії всіх цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за скоєння даного злочину злочинною організацією чи організованою групою (наприклад, всі учасники банди, незалежно від ролі, яку вони виконували у злочині, несуть відповідальність безпосередньо за статтею 257 КК).

При простій співучасті, тобто спів виконавстві, всі співучасники несуть відповідальність за тією статтею Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає скоєний ними злочин.

При складній співучасті, тобто співучасті з розподілом ролей, питання про відповідальність вирішується наступним чином:

- виконавець (співвиконавці) відповідають за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за скоєний ними злочин (ч. 1 ст. 29 КК);

- всі інші співучасники (організатори, підбурювачі, пособники) відповідають за той злочин, який скоїв виконавець (співвиконавці). У зв’язку з цим, дії всіх співучасників, за винятком виконавця (співвиконавців), кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії виконавця, Ало з обов’язковим посиланням на статтю 27 КК (її відповідну частину) та при умові, що співучасники знали про всі обставини справи, були інформовані про них та усвідомлювали їх наявність.

Суб’єктивні ознаки, що визначають кваліфікацію злочину, скоєного виконавцем (наприклад, мотив), можуть бути поставленні іншим співучасникам у відповідальність також за умови, що вони заздалегідь про них (цих ознаках) знали, були інформовані про їх наявність. Інакше ці обставини (тобто суб’єктивні ознаки) ставитися у вину співучасникам не можуть.

Обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, але характеризують лише особу співучасника, навіть якщо інші співучасники знали про їх наявність, ставляться у відповідальність лише тому співучаснику, на боці якого вони маються. Іншими словами, «особисті обставини», наприклад, повторність, рецидив, не можуть впливати ні відповідальність інших співучасників. У випадку скоєння виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають відповідальності за співучасть у незакінченому злочині (ч. 4 ст. 29 КК).

Співучасники несуть відповідальність тільки за ті діяння, які скоєні у межах домовленості, яка відбулася між ними. Відхилення від цієї домовленості може привести до ситуації, за якої вчинене виконавцем не підпадає під ознаки співучасті. У такому випадку має місце так званий ексцес виконавця.

У таких ситуаціях виконавець виходить за межі домовленості з іншими співучасниками та вчиняє більш тяжке, ніж було домовлено, або взагалі інший злочин. В залежності від ступеня відхилення поведінки виконавця в теорії кримінального права прийнято відрізняти кількісний та якісний ексцеси.

Кількісний ексцес має місце тоді, коли виконавець, виходячи за межі домовленості з іншими співучасниками, скоює однорідний із задуманим злочин (наприклад, була домовленість скоїти крадіжку, а він скоює грабіж).

Якісний ексцес – це скоєння виконавцем абсолютно іншого, не задуманого співучасниками злочину (наприклад, при домовленості скоїти крадіжку виконавець скоїв вбивство).

Оскільки у випадку ексцесу виконавця між ним та іншими співучасниками відсутній суб’єктивний зв'язок (єдність умислу) відносно скоєного, відповідальність за цей злочин несе тільки його виконавець.

Інші співучасники повинні відповідати тільки за злочини, скоєні виконавцем у межах їх домовленості.

В Кримінальному кодексі 2001 року введена норма з добровільною відмовою співучасників від скоєння злочину (ст. 31 КК).

Специфіка правової оцінки їх дій при добровільній відмові визначається характером та ступенем участі кожного з них у злочині, що готується або скоюється.

Добровільна відмова співучасників повинна характеризуватися трьома обов’язковими ознаками:

1. добровільністю;

2. остаточністю;

3. своєчасністю.

При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, в свою чергу, не являється підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця.

У випадку добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за приготування ними замаху на той злочин, від скоєння якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31 КК).

У випадку добровільної відмови кого-небудь із співучасників виконавець підлягає відповідальності за приготування до злочину або замах на злочин у залежності від того, на якій стадії його діяння було припинено (ч. 3 ст. 31 КК).

Умови, за яких виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності у випадках добровільної відмови, аналогічні загальним умовам звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові від скоєння злочину (ст. 17 КК).

Організатор, підбурювач та пособник підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо виконали одну з таких умов:

1. запобігли скоєнню злочину виконавцем взагалі (запобігання на стадії приготування), або не допустили доведення злочину виконавцем до кінця (запобігання на стадії замаху).

2. своєчасно повідомили відповідним органам державної влади про злочин, що готується або скоюється. Таке повідомлення повинно бути своєчасним, інакше воно не звільняє організатора, підбурювача, пособника від кримінальної відповідальності, однак може бути визнано судом обставиною, що пом’якшує покарання (п. 1 ч. 1 и ч. 2 ст. 66 КК).

Причетність до злочину – це така злочинна діяльність, яка хоча й пов’язана зі вчиненням злочину, однак не є співучастю у ньому через відсутність об’єктивної та суб’єктивної спільності.

В теорії кримінального права виділяють три види причетності:

1. заздалегідь не обіцяне приховування злочину;

2. неповідомлення про злочин;

3. потурання злочину.

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину – це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів та знарядь скоєння злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. При цьому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування. Така діяльність кримінально карана тільки у випадку, якщо вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Окрім того, згідно ч. 2 ст. 396 КК, не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.

Кримінальний кодекс 2001 р. вніс деякі корективи в інститут приховування злочину, передбачивши кримінальну відповідальність за укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, грошей, цінних паперів та ін. (ст. 256 КК).

Неповідомлення про злочин полягає у неповідомленні особою відповідним органам влади про достовірно відомий злочин, що готується або вже скоєний.

Неповідомлення про злочин вважається причетністю до злочину як у випадку, якщо воно не було заздалегідь обіцяно, так і у випадку, коли воно було обіцяно до моменту приготування або скоєння злочину.

Діючий Кримінальний кодекс не передбачає такого спеціального складу злочину, як неповідомлення про злочин, але це не означає, що подібна бездіяльність взагалі виключає кримінальну відповідальність. Особа, яка не повідомила про достовірно відомий злочин, підлягає кримінальній відповідальності, якщо скоєне ним діяння містить ознаки іншого злочину. Це може бути, наприклад, коли неповідомлення про злочин являється складовою (елементом об’єктивної сторони) приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК).

Потурання злочину полягає в тому, що особа, яка зобов’язана була та моглапротидіяти скоєнню злочину, такому злочину не перешкоджає і тому він вчинюється. Воно характеризується бездіяльністю особи.

Потурання можливо на стадії незакінченого злочину. Кримінально-правова оцінка потурання, як і приховування злочину, в значній мірі залежить від суб’єктивного моменту – чи було воно заздалегідь обіцяно. Якщо потурання було заздалегідь обіцяне і його змістом було усунення перешкод для скоєння злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва). А якщо потурання не було заздалегідь обіцяне, то при наявності підстав воно може бути визнано відповідним службовим зловживанням (наприклад, статті 364, 423 КК).

Заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій – це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива тільки відносно окремих злочинів, пов’язаних з утворенням та функціонуванням злочинних організацій. Це стосується, у першу чергу, причетності до злочину, передбаченому ст. 255 КК (створення злочинної організації). Цим видом причетності охоплюється діяння, які не підпадають під інші види причетності (приховування злочину, не повідомлення про злочин, потурання злочину).

При відповіді на питання про відповідальність за невдале підбурювання або пособництво слід відмітити, що підбурювання та пособництво вважається невдалим, коли дії співучасників не досягли бажаного результату: виконавець зовсім не скоїв злочину, хоча спочатку збирався це зробити або відразу ж відмовився від цього. Діяльність співучасників тут не обмежилась виявленням умислу, оскільки вони виконали певні дії, спрямовані на схиляння особи до скоєння злочину або надання йому допомоги. Їх діяльність не досягла бажаного результату, але вони зробили все, що вважали необхідним.

Діюче кримінальне законодавство не містить норм, які регулюють відповідальність осіб при невдалій організаційній діяльності, підбурюванні та пособництві. Однак, виходячи із загальних положень кримінального права, така діяльність потребує оцінки як замах на невдале підбурювання та пособництво та буде кваліфікуватися по ст. 15 та ст. 27 КК України.

Вивчаючи питання про співучасть у злочині зі спеціальним суб’єктом, необхідно згадати наступне.

Злочини зі спеціальним суб’єктом характеризується тим, що окрім загальних властивостей суб’єктів, для їх виконавців характерно і наявність додаткових якостей, викладених в статтях Особливої частини КК. До цих злочинів відносяться службові, транспортні, військові та деякі інші.

Питання про можливість співучасті звичайного суб’єкта у злочинах, вчинених тільки спеціальним суб’єктом, являється дискусійним. Слід вивчити думки, викладені в літературі по цьому питанню. Переважною являється точка зору, згідно якої співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом можлива, однак звичайні суб’єкти можуть виступати лише організаторами, підбурювачами або пособниками цих злочинів.

Дискусійними в науці кримінального права є проблеми уявної співучасті та співучасті у необережних злочинах.

Можливість необережної співучасті відстоювали А.Н. Трайнін та М.Д. Шаргородський. Вони вважали, що співучасть можлива у випадках співвиконавства у необережних злочинах, а також у випадках співучасті з розподілом ролей, де дії вчинюються умисно, а результат наступає по необережності. В цілому такі злочини можуть бути як умисними (наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого), так і по необережності (наприклад, порушення правил руху транспорту). Цю ж позицію стосовно питання про можливість співучасті у злочинах, які вчинюються на автотранспорті, відстоював і С.А.Домахін. Ще більших обмежень для необережної співучасті вводяться В.С. Прохоровим, який визнає її можливість лише у випадках, коли умисне спільне скоєння умисного злочину призводить до настання необережних наслідків, передбачених в статтях Особливої частини КК в якості кваліфікуючих обставин.

Однак, у науці була висловлена думка і про більш широку співучасть необережного виду. Так, В.Я. Вишенський висловив думку про те, що необережна співучасть можлива не тільки при скоєнні необережних злочинів, але і як співучасть з розподілом ролей в умисних злочинах. Зокрема, обґрунтовується відповідальність за необережне підбурювання до скоєння умисного злочину, тобто у тих випадках, коли підбурювач не знав, але повинен був знати про те, що буде скоєно злочин.

Тема 12. Множинність злочинів

Поняття одиничного злочину, його види.

Складні одиничні злочини.

Поняття множинності злочинів.

Форми множинності злочинів: загальна характеристика та правові наслідки.

Поняття та види повторності злочинів.

Поняття та види сукупності злочинів.

Поняття та види рецидиву злочинів.

Одниничний злочин – це діяння, яке містить ознаки одного складу злочину, передбаченого однією статтею Особливої частини КК.

В науці кримінального права розрізняють прості і складні одиничні злочини.

Простий одиничний злочин складається з одного об’єкту, одниничних ознак об’єктивної і суб’єктивної сторони.

Складні одниничні злочини мають декілька видів:

1. складний злочин, що має:

а) два об’єкти посягання;

б) два або більше видів дій;

в) два види наслідків;

2. продовжуваний злочин, який складається з декількох чи багатьох тотожніх злочинних дій, спрямованих на досягнення однієї мети;

3. триваючий злочин, об’єктивна сторона якого виконується безперервно.

Множинність злочинів має місце при вчиненні однією особою двох чи більше злочинів, кожний із яких утворює ознаки самостійного складу злочину і за які особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності.

Окремі злочини утворюють множинність, за умови, що:

- не сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;

- не погашена чи не знята судимість;

- особа не звільнена за даний злочин від кримінальної відповідальності в установленому законом порядку (є невідмінена постанова про звільнення від кримінальної відповідальності за цей злочин);

- особа не підлягає звільненню від кримінальної відповідальності в зв’язку з актом амністії;

- є скарга потерпілого у справах приватного звинувачення;

- отримана згода на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом (щодо народного депутата, судді).

Ознаками множинності є:

1) одна і та ж особа одна чи в співучасті вчинила два чи більше закінчених чи незакінчених злочини;

2) кожен із злочинів передбачений самостійною кримінально-правовою нормою, він не є необхідною ознакою іншого злочину, з числа вчинених цією ж особою (немає множинності, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень в ході розбою);

3) хоча б по двох злочинах не “погашені” їх юридичні наслідки;

4) хоча б щодо двох злочинів відсутні процесуальні перепони для притягнення до кримінальної відповідальності.

В теорії кримінального права питання про форми множинності злочинів залишається дискусійним вже продовж десятків років.

КК 2001 р. називає три форми множинності: повторність – сукупність – рецидив.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Виділяють повторність однородних і тотожніх злочинів.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.Розрізняють два види сукупності злочинів:1. реальну – вчинення різних чи подібних злочинів в різний час, в різних місцях і т. ін.2. ідеальну – вчинення одними діями двох або більше злочинів. Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

Залежно від того, за який злочин особу було засуджено і який злочин було вчинено знову рецидив можна поділити на такі види:

- загальний рецидив;

- спеціальний рецидив;

- пенітенціарний рецидив.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим КК України.

Тема 13. Обставини, що виключають злочинність діяння

Обставини, що виключають злочинність діяння: поняття, види, загальні ознаки.

Необхідна оборона: поняття, ознаки, умови правомірності.

Уявна оборона: поняття, особливості кримінальної відповідальності.

Затримання особи, яка вчинила злочин: поняття, ознаки, умови правомірності.

Крайня необхідність: поняття, ознаки, умови правомірності.

Фізичний та психічний примус: поняття та ознаки.

Виконання наказу чи розпорядження (законний наказ або розпорядження).

Діяння, пов’язане з ризиком (виправданий ризик).

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Вивчення цієї теми необхідно розпочати зі з’ясування того, що обставини, які виключають злочинність діяння, – це обставини, наявність котрих перетворює діяння, зовнішньо подібні до злочину, у правомірні, а деякі – у суспільно корисні. Ознаки обставин, які виключають злочинність діяння: а) являють собою свідомий і вольовий вчинок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчинення за наявності до того певних підстав; б) є за своїм змістом суспільно корисними чи соціально прийнятними (припустимими); в) передбачаються нормами різних галузей законодавства; г) виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, а тим самим – кримінальну відповідальність, тобто є правомірними.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, чи іншої особи, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечних посягань шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Слід звернути особливу увагу на те, що умови правомірності необхідної оборони поділяються на такі, що відносяться до нападу, й такі, що відносяться до захисту. Необхідна оборона визнаватиметься правомірною лише за наявності всіх умов у їхній сукупності. Умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до нападу, є його суспільна небезпечність, наявність, дійсність. Умовами правомірності необхідної оборони, що відносяться до захисту, є: 1) заподіяння захистом тієї чи іншої шкоди інтересам того, хто нападає, а не третім особам; 2) припустимість захисту не лише своїх прав та інтересів, але також державних і суспільних інтересів, прав та інтересів інших осіб; 3) неперевищення захистом меж необхідної оборони; 4) своєчасність захисту.

Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Необхідно підкреслити, що дії особи, вчинені при уявній обороні, розрізняються за характером юридичних наслідків, а саме: а) якщо обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що має місце реальне посягання, і ця особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, то кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається; б) якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, котрі дозволяються в умовах реального посягання, то вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони; в) якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди з необережності.

Не визнаються злочинними дії потерпілого й інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, котра вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, – це умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, котра явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці затримання злочинця. Такі дії тягнуть кримінальну відповідальність лише у випадках заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження особі, котра вчинила злочин, тобто за статтями 118 і 124 Кримінального кодексу. Умовами правомірності затримання особи, яка вчинила злочин, є: 1) затримання особи, котра вчинила саме злочин, а не інше правопорушення; 2) застосування насильства лише за наявності упевненості, що саме ця особа вчинила злочин; 3) заподіяння шкоди тому, хто затримується, лише за наявності реальної небезпеки ухилення його від кримінальної відповідальності; 4) заподіяння шкоди тому, хто затримується, лише з метою затримання та доставлення його до органів влади; 5) застосування для затримання особи лише заходів, які повинні бути необхідними, тобто виправданними обставинами справи; 6) заподіяння при затриманні шкоди, яка повинна відповідати небезпечності посягання й обстановці захисту.

Дата добавления: 2015-05-31