Тема 17. Призначення покарання 1 страница

Загальні засади призначення покарання.

Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Обставини, що характеризують тяжкість вчиненого злочину та особу злочинця.

Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, скоєний у співучасті.

Призначення покарання більш м’якого, ніж передбачено законом.

Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Призначення покарання за сукупністю вироків.

Правила складання покарань та зарахування строків попереднього ув’язнення. Обчислення строків покарання.

Починаючи вивчення загальної інформації про призначення кримінального покарання слід приділити максимальну увагу питанням визначення поняття призначення покарання у юридичній літературі. Насамперед під призначенням покарання розуміється застосування кримінально-правової санкції, яке уособлюється в обранні конкретної міри покарання у відношенні особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Теоретичним засадам призначення покарання у чинному Кримінальному кодексі України не приділено значної уваги, зазначається лише те, що суд призначає покарання у межах, установлених в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене діяння, а також відповідно до положень Загальної частини КК, та з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (ст. 65 КК). Проте, теоретичне розуміння юридичної категорії призначення покарання є значно ширшим. У галузі кримінального права держави існує інститут призначення покарання, або відповідно до деяких наукових позицій – система призначення покарання, що складається зі сукупності кримінально-правових норм, регламентуючих питання застосування кримінальних покарань щодо осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів. Система призначення покарання не є лише сукупністю норм кримінального законодавства, але й визначає кримінальну політику держави у сфері призначення покарання. Зокрема системи призначення покарання можуть бути класифіковані по методах визначення остаточного покарання судом при застосуванні кримінально-правових санкції. Так системи призначення покарання можуть бути дискреційні, формалізовані, та змішані, тобто класифікацію наведено виходячи із ступеню дискреційності повноважень суду при визначенні міри та розміру покарання. Для кримінальної доктрини України характерною є змішана система призначення покарання, яка базується на обмеженому застосуванні судової дискреції та наявності спеціальних правил призначення покарання, побудованих за формальним принципом.

Основою системи призначення покарання у кримінальному праві України є загальні засади призначення покарання. Загальні засади призначення покарання в юридичній літературі визначаються як нормативні основи призначення покарання – це передбачена у кримінальному законі система правил, регулюючих основні аспекти призначення покарання. Загальні засади призначення покарання законодавчо визначені у ст. 65 Кримінального Кодексу України. Відповідно до цієї статті покарання має бути призначене:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

3) з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину;

4) враховуючи особу винного;

5) приймаючи до уваги обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

У літературі існує дещо інший підхід, відповідно до якого загальні засади призначення покарання поділяються на основні й додаткові. Основними є такі критерії як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, а також особистість винного. У свою чергу, в ролі додаткових критеріїв виступають пом’якшуючі й обтяжуючі обставини, а також інші обставини, що конкретизують ступінь суспільної небезпеки злочину.

Під пом’якшуючими й обтяжуючими обставинами слід розуміти обставини, які виходять за межі складу злочину, що характеризують об’єктивні і суб’єктивні властивості діяння, а також особистість винного, і разом впливають на індивідуалізацію покарання. Варто зазначити, що в літературі ці обставини йменуються по-різному, наприклад:

а) пом’якшуючими й обтяжуючими покарання;

б) пом’якшуючими й обтяжуючими ступінь суспільної небезпеки;

в) пом’якшуючими й обтяжуючими відповідальність.

Кримінальне законодавство України виділяє обставини, що пом’ягшують та обтяжують покарання. Статті 66 та 67 Кримінального Кодексу України наводять встановлюють обставини, при навяності котрих у кримінальній справі суд має застосувати до винного відповідо більш м’яке, чи більш суворе покарання, ніж передбачено відповідною примінально-правовою санкцією. Слід зазначити, що кримінальний закон дозволє застосування не зазначених в статті 66 КК обставин у якості пом’якшуючих покарання, проте перелік обтяжуючих покарання обствин є вичерпним.

Важливість порушених благ чи відносин визначає ступінь суспільної небезпеки злочину. Суспільна небезпека - властивість, притаманна злочинним діянням, що відображає спрямованість останніх на заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Це поняття можна розуміти в широкому і вузькому сенсі. У широкому сенсі суспільна небезпека злочинних діянь законодавчо визначена у кожній окремій нормі особливої частини КК. У цьому випадку визначається небезпека різних видів злочинних посягань. У вузькому ж сенсі суспільна небезпека визначається безпосередньо конкретним скоєним злочинним діянням.

У першому випадку небезпека діяння уже врахована у кримінально-правовій санкції, і не має безпосереднього значення при призначенні виду та розміру покарання, проте є важливою для правильної кваліфікації діяння. В другому випадку небезпека діяння підлягає оцінюванню судом і безпосередньо впливає на індивідуалізацію кримінальної відповідальності. Мірою суспільної небезпеки у кримінально-правовій доктрині вважаються її характер і ступінь.

Характером суспільної небезпеки можна вважати законодавчо закріплене у кримінально-правовій нормі визначення, яке встановлює що діяння заподіює шкоду суспільним відносинам, або створює небезпеку заподіяння такої шкоди. Ступенем суспільної небезпеки є ознака, яка характеризує конкретне злочинне діяння й обставини його вчинення. Висловлюється думка, що ступінь суспільної небезпеки є кількісною стороною злочиного діяння, і залежить від розміру заподіяної шкоди конкретному об’єкту.

В літературі не існує єдиної думки з приводу необхідності заподіяння шкоди як обов’язкової складової частини ознаки суспільної небезпеки. Однак слід визнати раціональним підхід, відповідно котрому до ознаки суспільної небезпеки необхідко включати також і погрозу заподіяння шкоди. Тобто ступінь суспільної небезпеки характеризується заподіяною шкодою, або ж реальною загрозою заподіяння такої шкоди. При цьому шкода може бути як матеріальною, так і нематеріальною.

Особистість винного є категорією, врахування якої при призначенні покарання є надзвичайно важливим. Зазвичай особистість винного розглядається з позицій відношення злочинця до суспільних цінностей, до вчинення ним злочинного діяння, так само можуть братися до уваги будь-які дані, що є важливими. Під особистістю винного розуміється сукупність соціально-політичних, психічних і фізичних ознак особи, яка скоїла злочин, що мають кримінально-правове значення. Для одержання характеристики особи винного є необхідним вивчення як фізичних ознак особи, так і інформації, що стосується її соціального статусу, діяльності, яка передувала вчиненню злочину, а також психічного розвитку особи.

При призначенні покарання особа винного повинна досліджуватися у таких напрямках:

1) як особа, яка вчинила в минулому злочин. У цьому випадку мається на увазі наявність непогашених судимостей, які враховуються при диференціації кримінальної відповідальності;

2) як особа, якій повинне бути призначене покарання. Передбачається урахування усіх даних про особу, які впливають на розмір і вид покарання;

3) як член суспільства. Цей аспект розкриває соціальну сутність винного, дає її розгорнуту характеристику.

Кримінальний Кодекс передбачає особливості при призначенні покарання за незакінчений злочин, та за злочин скоєний у співучасті. Статті 13-16 КК України встановлюють поняття незакінченого злочину та його стадій, а особливості призначення покарання за незакінчений злочин врегульовані у статті 68 КК. Згідно зазначеній статті, суд при призначенні покарання враховує ступень тяжкості вчиненого злочину та ступень реалізації злочинних намірів особи. Слід зазначити, що ступень тяжкості злочину визначається кримінально-правовою нормою, що встановлює відповідальність за закінчений злочин, оскільки особа, що здійснила замах на вчинення злочину бажала настання відповідних суспільно-небезпечних наслідків, та вчинила для цього усі дії, які вважала за необхідні. За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

На розсуд суду ст. 68 надає вирішення питання про особливість призначення покарання особам, що вчинили злочин у співучасті. Частина четверта зазначеної статті КК встановлює, що суд враховує характер та ступінь участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину. При цьому суд має визначити роль винних у вчиненні злочину відповідно до положень ст. 27 КК України. Судова практика йде шляхом відповідно до якого організатору та виконавцю злочину призначається більш суворе покарання, ніж підбурювачу чи посібнику. В цілому суд має встановити яким чином дії кожного з співучасників вплинули на заподіяння шкоди охоронюваним інтересам, а також з’ясувати на досягнення якого результату був умисел кожного зі співучасників. Слід мати на увазі, що у деяких випадках один зі співучасників може вчинити злочині дії, про вчинення яких між співучасниками не існувало попередньої узгодженості. У такому разі, за вчинення не охоплюваних загальним умислом дій, відповідальність буде нести тільки особа, що вчинила ці дії. Відповідно до положень ст. 29 КК України співучасники підлягають відповідальності за усі вчинені кожним з них дії, яки були охоплені загальним умислом.

Стаття 69 КК України передбачає можливість призначення особі більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією відповідної статті Особливої частини КК. Згідно із текстом статті, для призначення більш м’якого, ніж передбаченого Законом покарання, необхідна наявність кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Застосування положень статті 69 КК при призначенні покарання є правом суду, але не його обов’язком, тому застосування цієї норми здійснюється за судовим розсудом. Застосовуючи зазначену норму суд в праві призначити особі основне покарання нижче нижчої межі, встановленої у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, перейти до більш м’якого покарання непередбаченого статтею, а також суд має право не призначити додаткове покарання, передбачене санкцією статті як обов’язкове.

Стаття 69-1 КК України передбачає правила призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання.

Згідно цієї статті за наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України.

Особливості призначення покарання за сукупністю злочинів визначаються ст. 70 КК України. Сукупність злочинів має місце тоді, коли особа вчинила більш ніж один злочин, але раніше не була засуджена за жоден з них. Також призначення покарання за сукупністю злочинів може відбуватися і після засудження особи за вчинення злочину, якщо буде встановлено що вона раніше також скоїла й інший злочин. Стаття 71 КК також передбачає можливість призначення покарання за сукупністю вироків, що навпроти передбачає ситуацію, коли особа вчиняє новий злочин після засудження за вчинення злочину, але до повного відбуття призначеного покарання. Наприклад засуджена особа вчиняє злочин на території пенітенціарного закладу, або ж коли особі було призначено покарання непов’язане з позбавленням волі – до моменту його повного відбуття. Правові наслідки засудження за сукупністю злочинів та сукупністю вироків є різними. Зокрема при наявності сукупності злочинів особі призначається покарання за кожний зі вчинених злочинів, а остаточне покарання визначається шляхом поглинання більш суворим покаранням більш м’якого, часткового або повного складення покарань. Призначаючи покарання за сукупністю вироків суд додає до покарання за вчинення наступного злочину не відбуту частину покарання за попередній злочин. Загалом положення ст.ст. 70 та 71 КК не визначають у яких випадках застосовуються яки методи визначення остаточного покарання, тобто чи застосовується поглинання одного покарання іншим, чи застосовується принцип повного чи часткового складення, а також не визначено у яких випадках суд додає не відбуту частину покарання по попередньому вироку в повному розмірі чи у частині.

При призначенні покарання за сукупністю злочинів чи вироків виникає необхідність складення різних видів основних покарань, для чого ст. 72 КК передбачає спеціальні правила, за якими покарання одного виду може бути перераховано у покарання іншого виду: наприклад, при призначенні покарання за сукупністю вироків, коли особу було засуджено за різними вироками до обмеження волі та позбавлення волі, остаточне покарання призначається в виді позбавлення волі, а розмір покарання у виді обмеження волі перераховується у позбавлення волі. Загалом одному дню позбавлення волі відповідає один день утримання у дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців чи арешту, два дня обмеження волі, три дні службових обмежень для військовослужбовців чи три дні виправних робіт, вісім годин суспільних робіт. Стаття передбачає також і інші правила складення розмірів покарань. Також слід зауважити, що ч. 3 ст. 72 передбачає випадки, коли при сукупності злочинів чи вироків покарання не складаються та відбуваються самостійно. Усі призначені додаткові покарання також відбуваються самостійно. При призначенні покарання особі зараховується час находження під вартою у якості підозрюваного та звинуваченого, утримання у психіатричному закладі при проведенні судово-психіатричної експертизи, а також час утримання у стаціонарі психіатричного закладу.

Тема 18. Звільнення від покарання та його відбування

Поняття звільнення від покарання та його відбування.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) та його правові наслідки.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким.

Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Звільнення від покарання за хворобою.

Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування.

Поняття та правові наслідки судимості.

Строки погашення судимості.

Порядок обчислення строків погашення судимості.

Зняття судимості.

Вивчаючи цю тему студенти повинні знати, що звільнення від покарання та його відбування є самостійним інститутом кримінального права. В ньому найбільшою мірою знайшли відображення принципи гуманізму, економії заходів кримінальної репресії, які покладені в основу державної політики України, загалом, та кримінального права, зокрема.

Слід розглянути питання про поняття та види звільнення від покарання та його відбування. Поняття "звільнити" застосовується тоді, коли вже є які-небудь обмеження. Звільнення від покарання та його відбування може бути застосовано лише до особи, яка вчинила злочин і зобов'язана відповідати за це. Відповідно, звільнення від обов'язків означає, що з особи знімаються такі обов'язки, які на ньому лежали. Відповідальність означає обов'язок, необхідність відповідати за що - небудь. Звільнення від покарання та його відбування застосовується лише до засудженої особи. Якщо особа не вчинила злочинних діянь, не визнана винною у їх вчинені, то немає необхідності звільняти її від покарання та його відбування.

Під звільненням від покарання розуміється відмова держави від застосування до винного передбачених кримінальним законом покарань за певних, установлених кримінальним чи про амністію законами або актом про помилування, підстав та умов. При цьому підстави такого звільнення різні. Зокрема, воно допускається, 1) якщо засуджений виправився й тому цілі покарання можуть бути досягнуті без його реального виконання (в цілому чи його частині), або 2) якщо є інші обставини, що свідчать про недоцільність застосування до нього покарання (давність виконання обвинувального вироку); або ж 3) коли досягнення цілей покарання стає неможливим і безцільним (наприклад, тяжке захворювання засудженого).

Звільнення від покарання та його відбування ніякою мірою не підриває принцип невідворотності покарання. Так як застосовується лише коли покарання є недоцільним, не в змозі досягти поставлених перед ним цілей.

Види звільнення від покарання та його відбування можна викласти в залежності від різних підстав класифікації.

В залежності від остаточності застосування звільнення від покарання та його відбування: умовне (неостаточне) та безумовне (остаточне).

До умовних видів звільнення від покарання слід віднести: звільнення, передбачені чч. 4, 5 ст. 83 КК України у разі досягнення дитиною трирічного віку або її смерті суд залежно від поведінки засудженої може звільнити її від покарання або замінити його більш м'яким покаранням чи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання. Якщо засуджена, яка була звільнена від відбування покарання, відмовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд може за поданням контролюючого органу направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком.; ч. ч. 1, 2, 4 ст. 84 КК України у разі якщо особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Особа, яка після вчинення злочину або постановляння вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. У разі одужання осіб, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 КК України, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру; ст. 86 (випадки застосування амністії за певних умов) у разі якщо законом про амністію вказано, що певні категорії осіб, які вчинили певні злочини, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання. Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням; ст. 105 КК України яка передбачила, що якщо неповнолітній вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості та буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У такому випадку суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, такі як застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом. При цьому до неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру. Тривалість обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього та передачі неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання встановлюється судом, який їх призначає. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

До умовних видів звільнення від відбування покарання відносяться звільнення, передбачені:

ст. 75 КК України за умови, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років;

ст. 79 КК України у разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засуджену обов'язки, передбачені у статті 76 КК України. Контроль за поведінкою засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією. Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком. У разі, коли звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов'язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду. Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК України;

ст. 81 КК України, яка передбачила, що до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим: не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 КК України;

ст. 83 КК України закріпила, що з асуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку. Звільнення від відбування покарання застосовується до засудженої, яка має сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини. Контроль за поведінкою таких жінок здійснюється кримінально-виконавчою інспецією за місцем проживання. Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд залежно від поведінки засудженої може звільнити її від покарання або замінити його більш м'яким покаранням чи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання. Якщо засуджена, яка була звільнена від відбування покарання, відмовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд може за поданням контролюючого органу направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. Якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК України;

ст. 84 КК України передбачила, що з вільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього КК України, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру;

Дата добавления: 2015-05-31