Природне виникнення органічної доцільності

Ідея самозародження в її ставленні до трансформізму

У XV -XVIII ст. було широко поширене переконання в можливості самовільного зародження. Філософи Декарт, Ламеттрі, Дідро, Гольбах, натуралісти і медики ван Гельмонт, Перро, Маріотт, Ліцетус, Моргоф, Сильвий, Бюффон, Еразм Дарвін, Нідхем, Інгенхауз, гледичії, один час Лінней і багато інших виступали на захист цього погляду, спираючись найчастіше на вельми різні аргументи.У XVII -XVIII ст. завдяки успіхам у вивченні нижчих організмів, запліднення і розвитку тварин, а також спостереженнями та експериментів Реді, Левенгука, Жобло, Спалланцани, Тереховський та інших віра в мимовільне зародження була грунтовно підірвана.

Однак аж до появи в середині XIX в. робіт Луї Пастера це вчення продовжувало знаходити прихильників.

Ідея самозародження відноситься по суті до тієї епохи, коли панували релігійні уявлення. Ті філософи і натуралісти, які не хотіли приймати церковного вчення про «створення», при тодішньому рівні знань легко приходили до ідеї самозародження. Втім, іноді у визнанні самозародження виражалися і віталістичні подання. У тій мірі, в якій, на противагу вірі в створення, підкреслювалася думка про природне виникнення організмів, ідея самозародження мала на відомому етапі певне прогресивне значення. Тому проти цієї ідеї часто виступали теологи і теологічно налаштовані вчені.

Одним з головних перешкод на шляху визнання мінливості тварин і рослинних форм була в XVII -XVIII ст. телеологія, трактували органічну доцільність як прояв гармонії, спочатку встановленої богом. «Привид одвічної доцільності» стояв на шляху еволюційного вчення. Особливе значення в цих умовах набували спроби показати, що органічна доцільність не створена, а виникла природним шляхом у результаті бракування дисгармонійних організмів.

З цієї точки зору дуже важливі виступи французьких філософів - матеріалістів. «Досконале не є справою одного дня в області природи, точно так само як і в галузі мистецтва... Матерії довелося пройти через незліченну кількість всяких комбінацій, перш ніж вона досягла тієї єдиної, з якої могло вийти вчинене тварина», - писав Ламеттрі. Ідею початкової доцільності різко критикував Дідро, який писав про «дурниці деяких захисників вчення про кінцеві причини». «Чи можна знайти тут привід для прославляння мнимого творця?.. Якщо все, що існує в даний час, є необхідний наслідок свого минулого стану, то тут немає про що говорити. Якщо ж бажають з цього зробити чудо творіння якогось нескінченного, мудрого і всемогутнього істоти, то в цьому немає ніякого сенсу». У «Листі про сліпих у повчання зрячим» (1749) Дідро висловив чудову здогад, що ведеться до Емпедоклу і Лукрецию Кару, про те, що серед первісних організмів було безліч недосконалих, з плином часу все невдалі комбінації поступово зникли і «збереглися лише ті з них, будова яких не містило в собі серйозного протиріччя і які могли існувати і продовжувати свій рід».

Аналогічну думку висловлював і Гольбах, говорячи про «жахливих істот». «Цю здатність пристосування, цю відносну узгодженість ми називаємо порядком всесвіту; відсутність її ми називаємо безладом. Істоти, звані нами жахливими, це ті, які не можуть бути відповідно до загальних чи приватними законами оточуючих їх істот або тих цілих, в яких вони знаходяться; при своїй освіті вони могли пристосуватися до цих законів, але закони ці були проти їх досконалості, завдяки чому вони не можуть продовжувати існувати».

Антителеологічні ідеї висловлювалися поруч натуралістів, наприклад Юнг, заперечуючи проти думки про кінцеві причини, писав, що прихильники цієї думки «приймають результат за причину». В іншому місці Бюффон підкреслював, що «всі тіла недосконале організовані, всі дефектні види (Especes defectueuses) знищуються, і залишаються, як вони до сьогодні і збереглися, тільки форми найбільш потужні, найбільш досконалі як серед тварин, так і серед рослин». Бюффон надавав значення випадковості в освіті органічних тел: «Все відбувається так, як впродовж часу все поєднується».

Отже, до результату XVIII в. в науці накопичився солідний матеріал, противоречивший господствовавшим уявленням про незмінність видів. Було висловлено чимало чудових здогадок, а часом і вірних положень. Але вони не склалися ще в певну систему поглядів, не привели ще до вчення про еволюцію. Думка про змінюваність видів висловлювалася здебільшого як одне з можливих припущень, протиставлялися релігійним догмам, а не як струнке обгрунтоване фактами вчення. Для цього не було ще ні достатнього природничо матеріалу, ні тієї свободи від метафізичного погляду на природу, яка дозволила б неупереджено поглянути на безліч нових фактів. Звідси гіпотетичність і часто внутрішня суперечливість суджень про розвиток природи в XVIII в.

Дата добавления: 2015-05-26