Філософські течії та ідейна атмосфера у природознавстві другої половини XІХ ст

Якщо методологія природознавства XVІІІ в. характеризувалася переважно емпіричним напрямком, то в ХІХ ст., особливо в другій його половині, була створена основа для великих теоретичних узагальнень.

"Емпіричне природознавство, - писав Ф. Енгельс, - нагромадило таку неосяжну масу позитивного матеріалу, що в кожній окремій області дослідження стала прямо-таки, непереборна необхідність упорядкувати цей матеріал систематично й згідно його внутрішнього зв'язку. Точно так само стає непереборним завдання приведення в правильний зв'язок між собою окремих областей знання. Але, зайнявшись цим, природознавство вступає в теоретичну область, а тут емпіричні методи виявляються неспроможними, тут може надати допомогу тільки теоретичне мислення".

Уже в першій половині століття робилися спроби узагальнення емпіричного матеріалу, які в області фізики полягали у використанні математичних конструкцій, створених великими математиками - Фур'є, Коши, Абелем, Риманом (Пор). Фарадей, Ампер, Ерстед, Лаплас (Пор) створюють кількісні теорії електрики й магнетизму, Лаплас і Фур'є - кількісну теорію теплоти, Карно (Пор) закладає основи термодинаміки.

Однак механістична форма синтезу наукового знання, характерна для науки XVІІІ ст., до середини ХІХ ст. перестала задовольняти більшу частину фізиків, а тим більше хіміків і біологів. Одночасно як реакція на наукову безплідність різних ідеалістичних філософських течій і особливо натурфілософських систем виникло скептичне відношення до теоретизування взагалі. Дотримуючись приклада Ньютона, Ампер поставив у підзаголовок своєї роботи з теорії електричних явищ (1800) наступне роз'яснення: "Теорія електродинамічних явищ, виведена винятково з досвіду". М. Бертло (Пор), а потім А. Пуанкаре (Пор) виступили проти атомного вчення на тій підставі, що поняття атома не випливало безпосередньо з досвіду. Безплідність епігонськихфілософських течій середини ХІХ ст. ( епігони грець. ἐπίγονοι —нащадки;несамостійних, формальних, школярських, не творчих, наслідувальних ), сприймалася натуралістами як вираження протилежності наукового й філософського мислення. Чималу роль у поширенні емпіризму зіграла і утилітаристська концепція науки (утилітаризм лат. utilitas – користь, вигода; принцип оцінки всіх явищ с точки зору їх користі, можливості слугувати засобом для досягнення якої-небудь цілі), яка усе більше пропагувалася, породжена між іншим зростанням ролі науки в промисловості. Ця тенденція зародилася наприкінці XVІІ ст. і підтримувалася в ХІХ ст. ідеологами буржуазії, оскільки кінець XVІІІ ст. і перша половина ХІХ ст. - це епоха буржуазних революцій, яка завершувала становлення нового способу виробництва.

У наукове мислення усе більше проникав матеріалізм.

Боротьба офіційних кіл проти матеріалізму, політика заборон і переслідувань, звичайно, стримували його поширення. Перекручення суті філософського матеріалізму в його класичних зразках, замовчування й заборона філософських досліджень, спрямованих на розвиток матеріалістичної теорії, у сполученні із втратою інтересу у природодослідників до вихолощеної університетської філософії, викликали поширення матеріалізму, який згодом був названий "вульгарним", а також позитивізму — філософське вчення і напрямок в методології науки, яке визначає єдиним джерелом істинного, дійсного знання емпіричні дослідження і заперечення пізнавальної цінності філософського дослідження. ). Університетська філософія, професори філософії загрузли в ідеалізмі й метафізиці. Головним джерелом поширення матеріалізму стало природознавство, яке крок за кроком виганяло із природи надприродні духовні сутності. І хоча в теоретичному відношенні такий матеріалізм був слабкий, він зіграв відому роль у розвитку і науки, і філософії вже тим, що сприяв поширенню матеріалістичних поглядів. Якщо шляхом ідеологічного тиску й прямих заборон вдавалося стримувати розвиток і поширення філософського матеріалізму, то боротися проти матеріалізму, породжуваного самою наукою, було значно важче. Зрештою виробництво було зацікавлено в тому, щоб наука адекватно відбивала закони природи, і буржуазній державі залишалось лише стримувати й припиняти спроби виходу вчених у сферу світогляду та загальнотеоретичних узагальнень. У цих умовах зложився більш ніж сприятливий ґрунт для позитивізму, представниками якого явилися О. Конт, Г. Спенсер і Дж. Миль (Пор), і позитивізм одержав широке поширення, ставши важливим елементом духовного життя другої половини ХІХ ст.

Коротка характеристика цієї течії, що виникла в 30-х роках ХІХ ст. у Франції, була дана в попередніх лекціях. Варто лише додати, що між так званими "позитивістськими" тенденціями вчених другої половини ХІХ ст. і позитивізмом як філософською концепцією була істотна різниця. Якщо природодослідники розуміли під "позитивізмом" суворе наслідування фактам, відмову від натурфілософських спекуляцій і пошуку кінцевих сутностей явищ, то для позитивізму як філософської концепції було характерно принципове заперечення пізнавальної ролі теоретичного мислення. Конт не бачив іншого завдання філософії, крім зведення воєдино теорій різних наук. Позитивізм вів не тільки до ліквідації філософії як особливої науки, але й фактично закривав дорогу дійсному дослідженню розвитку наукових методів, догматизував ті положення приватних наук, які були сформульовані до моменту появи "Курсу позитивної філософії" Конта (1830).

У захисті самостійності наукового дослідження, емансипації науки (емансипація лат. emancipatio — звільнення від якої-небудь залежності, відміна яких-небудь обмежень, зрівняння в правах) від релігії й інших форм перекрученого сприйняття дійсності позитивізм виступав як антиспіритуалістична філософія. (Спіритуалізм, лат. spiritualis – духовний; філософське вчення, яке визнає сутністю світу духовний першопочаток і яке розглядає матеріальне як творення духа (Бога), протилежне за своїм змістом матеріалізму). Це залучало до нього прогресивні кола натуралістів. З цієї ж причини він засуджувався офіційною університетською філософією, хоча методологічне ядро позитивізму - відмова від теоретичного мислення й пошуку сутності явищ - усе більше ставало офіційною точкою зору буржуазного суспільства. Матеріалізм ранньої позитивістської доктрини міг якийсь час виступати як прогресивна течія. Однак в області наукової методології прогресивність позитивізму виявилася настільки ж минущою, як і в сфері соціально-політичній. Звільнення науки від натурфілософських догм не означало ще звільнення її від догм взагалі. Позитивізм був гіперболізацією однієї сторони наукового мислення ХІХ ст. і тому не міг серйозно сприяти науковому дослідженню.

Позитивізм О. Конта був симптомом кінця класичної філософії, але він не заклав початки нової філософії. Він не створив нового методу наукового дослідження, не зміг вичленувати істотні моменти наукового пізнання, розкрити його особливості й закономірності. Тому позитивізм незабаром виродився, з одного боку, у плоский емпіризм, з іншого боку - в "соромливий ідеалізм" махістської філософії (махізм – суб’єктивно-ідеалістична течія кінця ХІХ-початку ХХ ст., заснована Е.Махом і Р.Авенаріусом, форма позитівізму; теж саме, що емпіріокритицизм).

Матеріалістична тенденція природознавства повинна була з'єднатися з філософським дослідженням загальних законів розвитку природи, суспільства й мислення; філософія не може виконати своєї ролі, залишаючись тільки узагальненим зведенням конкретних результатів природознавства. Це з'єднання, яке означало подолання і вульгарного матеріалізму, і позитивізму, і ідеалізму в будь-яких його формах, було досягнуто в працях К. Маркса й Ф. Енгельса. Вони зуміли уникнути утопічних ілюзій і створити матеріалістичне розуміння історії - історичний матеріалізм як теорію розвитку суспільства. Це був переворот у всій філософії. Зробити його могли лише вчені, які опанували найважливіші досягнення теоретичного мислення, спадкоємці Гегеля й Фейєрбаха.

Однією з умов, що сприяли формуванню стрункої системи філософських поглядів Маркса й Енгельса - діалектичного матеріалізму, - було поширення діалектичних ідей у самому природознавстві на противагу метафізичним догмам як натурфілософів, так і позитивістів.

(Діалекти́чний матеріалі́зм — одна з складових частин філософського вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса — марксизму.

Маркс та Енгельс спираючись на німецьку класичну філософію (матеріалізм Л. Фейербаха), англійська класична політична економія (Адам Сміт, Рікардо), французький утопічний соціалізм (Фур’є, Сен-Cімон) та діалектичну філософію Гегеля, створили вчення, яке поєднало діалектику та матеріалізм. Термін не використовувався ані Марксом (який говорив про свій «матеріалістичний метод»), ані Енгельсом (останній вживав термін «матеріалістична діалектика»). Уперше, здається, був уведений у 1887 році Йосифом Діцгеном, робітником-соціалістом, дописувачем Маркса. Подальше застосування терміна належить Леніну («Матеріалізм та емпіріокритицизм», 1908)).

Початок ХІХ ст. в історії науки відзначено лапласовскою теорією імовірності, яка базувалася на детерміністській механістичній концепції (Детерміні́зм (лат. Determinatus — визначний, обмежений) — філософське матеріалістичне вчення, яке стверджує, що всі явища пов’язані причинним зв’язком з більш ранніми явищами. Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв'язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію)).

До початку другої половини століття формується термодинаміка, яка об'єднала розуміння механічних і теплових явищ і яка виділила при цьому істотну особливість останніх - їхню необоротність.

Третім великим узагальненням була електродинамік а Максвелла, що зв'язала за допомогою єдиного рівняння електричні, магнітні й світлові явища.

Основою цих, як і більшості наукових узагальнень, слугував великий експериментальний матеріал. Однак ці узагальнення виявилися набагато ширше фактичного матеріалу, з якого спочатку виходили їхні творці. Так, "перетворення Лапласа " у його теорії ймовірностей стали надалі основою операційного вирахування Хевісайда, термодинаміка Гіббса виявилася здатною вирішити будь-яке завдання щодо рівноважної системи, яка складається з довільного числа незалежних компонентів і співіснуючих фаз; максвеллівське рівняння, яке стосувалося попередньо лише поширення електричних і магнітних процесів, виявилося придатним і для опису процесу поширення світла, тобто пророчило електромагнітну природу світла.

Ці приклади, число яких легко можна збільшити, показують, як сама практика природознавства ХІХ ст. спростовувала позитивістські догми й підтверджувала творчу, евристичну роль теоретичного мислення (евристичний – той, який дозволяє одержувати нові знання, виявляти невідомі раніше властивості, закономірності і т. ін.). Природознавство другої половини ХІХ ст. у своєму розвитку усе далі відходило як від натурфілософських і позитивістських схем, так і від "повзучого" емпіризму, і процес цей був характерний для самої широкої галузі науки, починаючи від математики й фізики й закінчуючи фізіологією.

Енгельс в 1858 р. писав Марксу:

"Я займаюся тепер трохи фізіологією й збираюся погодити із цим заняття порівняльної анатомії. У них багато надзвичайно важливого з філософської точки зору, але все це відкрито лише недавно; мені дуже хотілося б знати, чи не передбачав старий (Гегель) що-небудь із цього. Не підлягає сумніву, що якби йому довелося писати "Філософію природи" тепер, то докази зліталися б до нього з усіх боків".

Найбільшими відкриттями біології в ХІХ ст. було створення клітинної теорії й еволюційного вчення. Обоє вони були високо оцінені класиками марксизму, коли багато вчених ще зовсім не усвідомлювали або усвідомлювали лише частково значення цих відкриттів. Як відомо, К. Маркс, ознайомившись із вченням Ч. Дарвіна, писав Ф. Енгельсу, що воно є природничонауковим обґрунтуванням "наших поглядів", тобто діалектичного матеріалізму.

Для того, щоб виявити клітинну природу організмів, досить було уважно розглянути під мікроскопом тонкі зрізи тваринних і рослинних тканин; але для того, щоб зрозуміти значення відкритих фактів і створити клітинне вчення, було потрібно глибоке теоретичне мислення. Це стає ще більш очевидним при розгляді генезису теорії Дарвіна. Роль штучного відбору до часу Дарвіна була зрозуміла багатьом. Але щоб зробити висновок про наявність його аналога в природі - природного добору, - і на його основі еволюції видів, був потрібний величезний синтетичний розум, колосальна напруга теоретичної думки, тим більше, що ніяких прямих доказів наявності природного добору тоді ще не було.

Складність процесу пізнання, однак, така, що, залишаючись у межах самого природознавства, без спеціального філософського осмислення загальних принципів пізнання, навіть великі природодослідники не застраховані від впливу емпіричних і позитивістських концепцій. Тим часом емпіризм, що виник у боротьбі із середньовічною схоластикою й сильно оживився в перші десятиліття ХІХ ст. як реакція на натурфілософію, як і родинний йому позитивізм, не тільки не міг допомогти в рішенні методологічних проблем науки, але й приводив часом до безглуздих марновірств. Ф. Енгельс в "Діалектиці природи" дав яскраву характеристику цього явища й викрив його коріння:

"Існує старе положення діалектики, яке перейшло в народну свідомість: крайності сходяться. Тому ми навряд чи помилимося, якщо станемо шукати самі крайні ступені фантазерства, легковір'я й марновірства не в того природничонаукового напрямку, який, подібно німецькій натурфілософії, намагався втиснути об'єктивний світ у рамки свого суб'єктивного мислення, а, навпаки, у того протилежного напрямку, який, чванячись тим, що він користується тільки досвідом, ставиться до мислення з найглибшим презирством.... Ця школа панує в Англії... Тому немає нічого дивного в тім, що за останні роки англійський емпіризм в особі деяких зі своїх, далеко не гірших, представників став начебто безповоротно жертвою імпортованого з Америки духовыстукивания і духовидения" До числа спіритів належали, зокрема, Уоллес, який висунув разом з Дарвіном теорію природного добору, відомий фізик Крукс та ін. "Ми тут наочно переконалися, - заключав Енгельс, - який самий вірний шлях від природознавства до містицизму. Це не невтримне теоретизування натурфілософів, а сама плоска емпірія, що нехтує всякою теорією й ставиться з недовірою до всякого мислення. Існування духів доводиться не на підставі апріорної необхідності (апріо́рі (лат. a priori — попередній) — знання, яке отримане до досвіду і незалежно від нього), а на підставі емпіричних спостережень панів Уоллеса, Крукса й компанії. Так як ми довіряємо спектрально-аналітичним спостереженням Крукса, які привели до відкриття металу таллія, або ж багатим зоологічним відкриттям Уоллеса на островах Малайського архіпелагу, то від нас вимагають тієї ж самої довіри до спіритичних дослідів і відкриттів обох цих учених. А коли ми заявляємо, що тут є все-таки маленька різниця, а саме, що відкриття першого роду ми можемо перевірити, другого ж не можемо, то духовидцы відповідають нам, що це невірно й що вони готові дати нам можливість перевірити й спіритичні явища.

Презирство до діалектики не залишається безкарним. Скільки б зневаги не виявляти до всякого теоретичного мислення, все-таки без останнього неможливо зв'язати між собою хоча б два факти природи або зрозуміти існуючий між ними зв'язок. Питання стоїть тільки в тому, чи мислять при цьому правильно чи ні, - а зневага до теорії є, саме собою зрозумілою, самим вірним шляхом до того, щоб мислити натуралістично й тим самим неправильно. Але неправильне мислення, якщо його послідовно проводити до кінця, неминуче приводить, за давно відомому діалектичному закону, до таких результатів, які прямо протилежні його вихідному пункту".

Отже, боротьба досвідної науки проти натурфілософських побудов, пожвавлення, а потім виродження емпіризму як філософської концепції, боротьба проти абстрактних раціоналістичних конструкцій і створення великих узагальнюючих теорій у більшості галузей природознавства; боротьба проти догм, що дісталися науці від минулого, і спроби догматизувати нові досягнення; позитивізм О. Конта; виникнення діалектичного матеріалізму; посилення ідеологічної й політичної реакції; зміцнення природничонаукового матеріалізму й розвиток стихійної діалектики в природознавстві - така в загальних рисах, багато в чому суперечлива, атмосфера розвитку науки другої половини ХІХ ст. При всій суперечливості руху наукової думки, при всіх коливаннях і відхиленнях від прямого шляху прогресу науки це була епоха формування сучасного стилю наукового мислення, руху природознавства до сучасної наукової методології - діалектичному матеріалізму. Науці треба було пройти ще через революцію у фізиці кінця ХІХ і початку XX ст., перебороти спокусу різних суб’ективноідеалістичних філософських шкіл, але основи нового методу дослідження дійсності були закладені. Докорінно матеріалістично переробивши діалектику Гегеля, творчо освоївши накопичені людством знання, у тому числі в області розвитку природничих наук, Маркс і Енгельс обґрунтували діалектико-матеріалістичний метод наукового дослідження. Зміна наукових понять і теорій, постійне поглиблення знань про об'єкт, формування теоретичних узагальнень усе більше високого порядку як засіб наукового "освоєння" дійсності, корінні перетворення цих узагальнень, які відбуваються час від часу - все це одержало своє пояснення й обґрунтування у філософії діалектичного матеріалізму як необхідні моменти процесу пізнання.

Дата добавления: 2015-05-26